Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 757/51379/17
провадження № 61-6261св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Маматова Вікторія Валеріївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Гонтарєв Роман Миколайович, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року у складі судді Батрин О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 02 березня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Музичко С. Г., Слюсар Т. А. у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Маматова Вікторія Валеріївна, про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та витребування квартири з чужого незаконного володіння,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Маматова В. В., про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину за законом та витребування квартири з чужого незаконного володіння.
Позовні вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що йому на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, яку він успадкував після смерті дружини.
Позивач вказував, що у цій квартирі він постійно проживає з лютого 1983 року, а з 30 травня 2006 року зареєстрований в ній та несе всі витрати на її утримання.
У липні 2017 року йому стало відомо, що належна йому квартира зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно за ОСОБА_3 .
ОСОБА_1 зазначив, що спірну квартиру він ніколи нікому не відчужував, постійно проживав у ній. Тому з метою встановлення обставин, за яких квартира вибула з його володіння, він звернувся до Печерського районного суду міста Києва із заявою про забезпечення доказів.
Після витребування судом копій нотаріальних документів, на підставі яких квартира зареєстрована за відповідачкою ОСОБА_3, йому стало відомо, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрував право власності на спірну квартиру на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 травня 2006 року, виданого Восьмою Київською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 4-305, тобто на підставі аналогічного свідоцтва про право на спадщину за законом, яке видавалось державною нотаріальною конторою позивачу, за однією відмінністю - у цьому свідоцтві спадкоємцем зазначений відповідач ОСОБА_2 .
Між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 21 січня 2016 року укладено договір іпотеки на забезпечення укладеного цими сторонами договору позики, за яким в іпотеку передано спірну квартиру.
В подальшому, 19 лютого 2016 року між відповідачами укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру в рахунок виконання зобов`язання, яке з`явилось на підставі договору позики грошей в сумі 95 000 грн.
З огляду на те, що свідоцтво про право на спадщину за законом на спірну квартиру Восьмою Київською державною нотаріальною конторою видавалось на ім`я позивача, а не на ім`я відповідача ОСОБА_2, позивач вважає, що оспорюване свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 повинно бути визнано недійсним.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд:
- визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 державним нотаріусом Восьмої Київської державної нотаріальної контори Боренко О. М. 15 травня 2006 року за реєстровим номером 4-305;
- витребувати у ОСОБА_3 на його користь квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане на ім`я ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1, посвідчене державним нотаріусом Восьмої Київської державної нотаріальної контори Боренко О. М. 15 травня 2006 року за реєстровим номером номером 4-305.
Витребувано на користь ОСОБА_1 у ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 по 320 грн судового збору.
Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_2 набув право власності на спірну квартиру у спосіб, не передбачений чинним законодавством, за недійсним правочином, в порушення прав позивача, тому він не набув право власності на квартиру та, як наслідок, не мав законних прав розпоряджатися нею. Враховуючи, що спірне майно незаконно вибуло з власності позивача в порушення вимог чинного законодавства, вказана квартира підлягає витребуванню від відповідача ОСОБА_3 на підставі статті 388 ЦК України на користь позивача.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Бац К. В., оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року скасувати та ухвалити у справі нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Постановою Київського апеляційного суду від 02 березня 2021 року рішення Печерського районного суду міста Києва від 04 лютого 2020 року залишено без змін.
Апеляційний суд, враховуючи обставини справи, відсутність оригіналу свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2, наявність оригіналу свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_1, підтвердження Київським державним нотаріальним архівом видачі такого свідоцтва ОСОБА_1, вважав, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про визнання свідоцтва про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_2 недійсним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2021 року ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Гонтарєв Р. М., засобами поштового зв`язку надіслала на адресу Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 02 березня 2021 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання рішення Печерського районного суду м. Києва від 04 лютого 2020 року до закінчення касаційного провадження та витребувано цивільну справу з Печерського районного суду м. Києва.
07 липня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана цивільна справа.
Ухвалою Верховного Суду від 10 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Гонтарєв Р. М., вказувала, що ОСОБА_1 допустив зловживання своїми правами з метою штучного створення правової підстави для спадкування, оскільки більше ніж через три з половиною роки після ухвалення рішення суду про розірвання шлюбу з ОСОБА_7 та її смерті звернувся до суду із заявою про перегляд заочного рішення, при цьому приховав від суду важливу інформацію, а саме смерть ОСОБА_7 .
Згідно з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 2-1931/10, щодо перегляду заочного рішення про розірвання шлюбу за заявою, поданою через декілька років після його ухвалення та після смерті позивача, спір між сторонами виник з підстав особистих немайнових відносин, і відновлення реєстрації шлюбу без наміру й можливості відновлення сімейних відносин не ґрунтується на нормах СК України.
Скасування рішення суду через значний проміжок часу й після смерті сторони у спорі, де неможливе правонаступництво, без наміру відновлення сімейних відносин в силу смерті однієї із сторін, дестабілізує приватні відносини.
За наявності рішення суду про розірвання шлюбу, навіть і ухваленого з певними процесуальними порушеннями, але яке було чинним протягом п`яти років і до смерті позивача, потрібно не надавати перевагу зазначеним процесуальним порушенням, а врахувати, що в такому випадку порушується принцип правової визначеності.
Із вказаних вище обставин вбачається, що дії ОСОБА_8, які полягають в подачі заяви про перегляд рішення суду про розірвання шлюбу, із одночасним замовчуванням факту смерті позивача, були спрямовані не на відновлення сімейних відносин, а на набуття в протиправний спосіб права на спадкування, шляхом зловживання своїм правом.
Позивач не мав права на спадкування за законом, отримав у власність житлове майно в протиправний спосіб, а отже, не має права витребовувати його у добросовісного набувача.
В свою чергу, відповідач ОСОБА_3 набуває право власності на спірне майно, оскільки відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Також зазначала, що суд першої інстанції при відкритті провадження у справі своєю ухвалою повинен встановити строк на подання відзиву на позов, який дозволив би відповідачу його підготувати та подати відповідні докази.
Натомість суд першої інстанції строк на подання відзиву на позов в такому порядку не встановив, провів 18 листопада 2019 року підготовче засідання без участі представника ОСОБА_3 і постановив ухвалу від 18 листопада 2019 року, якою закрив підготовче провадження із встановленням відповідачу строку для подання відзиву на позов до 01 грудня 2019 року та призначив справу до судового розгляду.
Таким чином, суд першої інстанції допустив порушення норм процесуального права, що призвело до порушення принципу змагальності сторін і обмеження права відповідача на подання відзиву на позов і зустрічного позову.
Також вказує, що, оскільки свідоцтво про право на спадщину не має правочинного характеру, воно не може визнаватися недійсним із посиланням на статті 203, 215 - 216 ЦК України.
Аргументи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_1 просив у задоволенні касаційної скарги відмовити, рішення суду першої та апеляційної інстанцій залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 15 травня 2006 року, виданим Восьмою Київською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 4-305, зареєстрований в Київському міському бюро технічної інвентаризації 17 травня 2006 року за реєстровим номером 5633 (т. 1 а. с. 6).
Постійне місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано в спірній квартирі з 2006 року (т. 1 а. с. 8).
Право власності позивача підтверджується інформаційними довідками Київського міського бюро технічної інвентаризації від 18 липня 2017 року КВ-2017 № 27450 та від 24 жовтня 2019 року КВ-2019 № 41474 (т. 1 а. с. 7, 184), в яких зазначено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, виданого Восьмою київською державною нотаріальною конторою 15 травня 2006 року, № 4-305, дата проведення реєстрації в Бюро - 17 травня 2006 року за № 5633.
З відповіді Київського державного нотаріального архіву від 01 листопада 2019 року (т. 1 а. с. 161), а також з копії спадкової справи № 330 вбачається, що відповідно до справи № 2-15 спадкова справа № 330 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, 15 травня 2006 року за реєстровим номером 4-305 ОСОБА_9 державним нотаріусом Восьмої Київської Державної нотаріальної контори було видано свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_1 .
Свідоцтво про право на спадщину за законом на спірну квартиру зареєстровано державним реєстратором Бондаренко А. В. 21 грудня 2015 року, про що було зроблено запис № 12836946 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, згідно з яким, за реєстраційним номером 822849980000 квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, номер 4-305, виданого 15 травня 2006 року державним нотаріусом Восьмої Київської державної нотаріальної контори за відповідачем ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 131-139).
В подальшому, 21 січня 2016 року між громадянкою Ізраїлю ОСОБА_3 та громадянином Угорщини ОСОБА_2 укладено договір позики грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маматовою В. В., відповідно до умов якого ОСОБА_2 позичив у ОСОБА_3 95 000 грн (т. 1 а. с. 127-128).
Також 21 січня 2016 року цим же приватним нотаріусом було посвідчено договір іпотеки, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, відповідно до умов якого в порядку забезпечення наведеного вище договору позики грошей ОСОБА_2 передав в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 119-122).
Крім цього, 09 лютого 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір про задоволення вимог іпотекодержателя, за яким відповідач ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру в рахунок виконання зобов`язання за договором позики грошей. Цей договір також посвідчений та внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Маматовою В. В. (т. 1 а. с. 115-116).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вказаним вимогам закону.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або "вражати" договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, рецисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою "текстуальної" недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах "нікчемний", "є недійсним". Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не "породжує" (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.
У пунктах 94, 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) зазначено, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
У пунктах 69-73 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5 896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (статті 15, 16 ЦК України). Цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
У абзаці другому частини п`ятої статті 216 ЦК України передбачено, що суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.
У постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" містяться роз`яснення, що нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України)
У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18) вказано, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Суди встановили, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності зареєстрована за ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину, яке видано Восьмою Київською державною нотаріальною конторою 15 травня 2006 року № 4-305, дата проведення реєстрації в бюро - 17 травня 2006 року за № 5633. Вказане підтверджується довідками Київського міського бюро технічної інвентаризації від 18 липня 2017 року КВ-2017 № 27450 та від 24 жовтня 2019 року КВ-2019 № 41474.
Постійне місце проживання ОСОБА_1 зареєстровано в спірній квартирі з 2006 року.
З відповіді Київського державного нотаріального архіву від 01 листопада 2019 року, а також з копії спадкової справи № 330 вбачається, що відповідно до справи № 2-15 спадкова справа № 330 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7, державним нотаріусом Восьмої Київської державної нотаріальної контори Буренко О. М. 15 травня 2006 року за реєстровим № 4-305 видано свідоцтво про право на спадщину за законом ОСОБА_1 .
Відповідно до положень статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
З урахуванням наведеного ОСОБА_2 не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_7 . Свідоцтво про право на спадщину за законом від 15 травня 2006 року за реєстровим № 4-305 Восьмою Київською державною нотаріальною конторою на спірну квартиру йому не видавалось, а видавалось ОСОБА_1 .
Відповідач ОСОБА_2 набув майно у спосіб не передбачений чинним законодавством, тобто на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом, яке не видавалось на його імʼя, а тому, в силу вимог частини першої статті 319 ЦК України, не мав права і на розпорядження ним.
Враховуючи вищевикладене, слід дійти висновку, що позивач просив визнати недійсним свідоцтво, для якого законом встановлена нікчемність, а тому суди дійшли неправильного висновку про задоволення цієї позовної вимоги.
Щодо позовної вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння слід зазначити таке.
Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
ЦК України передбачено віндикацію або реституцію як одний зі способів захисту порушених прав.
Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. Віндикація - це передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (подібний за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Отже, правова мета віндикаційного позову полягає у поверненні певного майна законному власнику як фактично, тобто у його фактичне володіння, так і у власність цієї особи, тобто шляхом відновлення відповідних записів у державних реєстрах.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 405/3388/17(провадження № 61-34894св18).
Пунктом 26 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 "Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав" роз`яснено, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першої статті 388 ЦК України. Оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.
Отже, прийнявши в установленому законом порядку спадщину після смерті ОСОБА_7, ОСОБА_1, з часу її відкриття, набув речові права на успадковану квартиру - право володіння та право користування нею і, відповідно, право на захист цих прав. Право розпорядження зазначеною квартирою виникає у позивача з часу державної реєстрації його права власності.
В свою чергу ОСОБА_2 не набув право власності на квартиру та, як наслідок, не мав законних прав розпоряджатися нею.
Таким чином, встановивши, що квартира АДРЕСА_1 незаконно вибула із власності позивача, в порушення вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим та на підставі статті 388 ЦК України, вказана квартира підлягає витребуванню від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Також слід зазначити, що доводи касаційної скарги про те, що позивач не проживав разом зі своєю дружиною ОСОБА_7 та розірвав шлюб з нею, тому він не набув право на спірну квартиру є безпідставними, оскільки факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 з ОСОБА_7 на момент її смерті підтверджується письмовими доказами у справі.
Також скаржник посилався на незастосування судом правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 2-1931/10.
Однак у вказаній постанові спір виник з підстав особистих немайнових відносин та відновлення реєстрації шлюбу, а предметом розгляду у цій справі є вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, виданого на ім`я ОСОБА_2, та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Питання шлюбних відносин ОСОБА_1 не є предметом спору у цій справі, тому застосування висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2020 року, не підлягає застосуванню.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами попередніх інстанцій, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.