Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 760/17975/20
провадження № 61-11967св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Габрієль Лідія Євгенівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Макарівського районного суду Київської області від 08 лютого 2021 року під головуванням судді Косенко А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Габрієль Лідія Євгенівна, про визнання довіреності недійсною,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
В серпні 2020 року ОСОБА_1 звернулася з позовом в якому просила визнати довіреність від 08 серпня 2007 року, видану на ім`я ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Габрієль Л. Є. недійсною.
Позов обґрунтовано тим, що 08 серпня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. В. було посвідчено та зареєстровано в реєстрі попередній договір, укладений між ОСОБА_1, від імені якої на підставі довіреності діяла ОСОБА_3, та ОСОБА_4 .
Відповідно до умов попереднього договору сторони дійшли згоди в термін до 08 жовтня 2007 року укласти та нотаріально посвідчити договір міни земельних ділянок з доплатою в сумі еквівалентній 140 000 доларів США.
Позивачу про укладення попереднього договору стало відомо лише 13 листопада 2019 року після ознайомлення з матеріалами справи за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, ОСОБА_1 про стягнення суми за попереднім договором, який припинений.
Позивач вважає, що укладаючи попередній договір від імені позивача ОСОБА_3 діяла з перевищенням повноважень, оскільки довіреність була видана з іншою метою.
Позивач не уповноважувала ОСОБА_3 укладати від свого імені попередній та/або основний договір міни земельних ділянок, і тим більше отримувати будь-які грошові кошти на виконання умов такого договору, які відповідно їй не передавались.
Вказує, що вона дійсно надавала повноваження ОСОБА_3, проте, щодо оформлення за позивачем права власності на земельну ділянку.
Разом з тим, як з`ясувалося, укладаючи від імені позивача попередній договір ОСОБА_3 діяла на підставі іншої довіреності від 08 серпня 2007 року.
Станом на час складання оспорюваної довіреності позивач перебувала у похилому віці, мала поганий зір. В тексті оспорюваної довіреності відображено, що у зв`язку із поганим зором ОСОБА_1 текст довіреності прочитано нотаріусом вголос.
У зв`язку із зазначеним позивач помилилася щодо правової природи оспорюваної довіреності, обсягу прав, які надавалися повіреним за вказаною довіреністю, а тому позивач вважає, що оспорювана довіреність підлягає визнанню недійсною.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Макарівський районний суд Київської області рішенням від 08 лютого 2021 року у задоволенні позову відмовив.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів на підтвердження відсутності волевиявлення на видачу довіреності.
Київський апеляційний суд постановою від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Макарівського районного суду Київської області від 08 лютого 2021 року без змін.
Суд апеляційної інстанції вказував, що місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку, що видаючи довіреність позивач повинна була усвідомлювати, що наділила відповідачів правом на вирішення усіх питань, пов`язаних з експлуатацією, зміною цільового призначення, обміном та продажем на умовах та за ціною на їх розсуд зазначеної земельної ділянки на умовах, визначених повіреним на власний розсуд.
Врахував, що спірна довіреність особисто підписана позивачем, що свідчить про її обізнаність із змістом.
Крім того вказував, що суд першої інстанції обґрунтовано прийняв до уваги письмові пояснення приватного нотаріуса, де зазначено, що під час вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення оспорюваної довіреності нею встановлювалась особа та перевірялася дієздатність ОСОБА_1, їй роз`яснювалися її права та правові наслідки вчинюваних нею дій.
Доказів на спростування того, що позивачем добровільно видано відповідачам нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої позивач, серед іншого, уповноважила відповідачів розпоряджатися спірною земельною ділянкою до матеріалів справи долучено не було.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сацюк В. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Макарівського районного суду Київської області від 08 лютого 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 червня 2021 року в якій просив оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У поданій касаційній скарзі представник заявника вказує, що апеляційний суд застосував норми права без врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 березня 2016 року у справі № 6-372цс16 та у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16-ц.
Вважає, що нотаріальне посвідчення, прочитання та роз`яснення нотаріусом тексту оспорюваного договору сторонам є недостатнім для правильного сприйняття особою фактичних обставин правочину на момент його підписання.
При складенні оспорюваної довіреності позивач помилялась щодо обсягу повноважень повірених, враховуючи вжиті нотаріусом в тексті довіреності формулювання (без права одержання присудженого майна та грошей). Позивач вважала, що повірені не матимуть права на отримання коштів при відчуженні або обміні земельної ділянки, а також при укладенні попередніх договорів і на отримання завдатку. Наміру здійснювати обмін земельної ділянки позивач не мала та вважала, що у цій довіреності лише конкретизуються ідентифікаційні дані щодо земельної ділянки, оскільки на дату її оформлення позивачем вже було отримано державний акт на неї.
Повне волевиявлення позивача на підписання довіреності на момент її видачі було відсутнє.
Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із Макарівського районного суду Київської області.
18 серпня 2021 року цивільна справа № 760/17975/20 надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
08 серпня 2007 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Габрієль Л. Є. посвідчено довіреність, яка зареєстрована в реєстрі за № 12884.
Вказаною довіреністю ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 ОСОБА_2 бути її представниками та надала право подавати від свого імені заяви, в тому числі заяву про те, що зазначена вище земельна ділянка належить мені на праві особистої приватної власності, подавати податкові декларації, подавати, замовляти та отримувати необхідні довідки та документи, в тому числі довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру або її дублікат, нормативно-грошову оцінку та/або експертно-грошову оцінку земельної ділянки, довідку про відсутність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки, довідку про відсутність будівельних споруд на земельній ділянці, свідоцтва, акти про право власності на землю, дублікати, розписуватись за мене, підписувати договори міни або купівлі-продажу, попередні договори, отримувати належні мені гроші від продажу або майно за договором міни, розривати договори у разі невиконання сторонами умов, сплачувати податки та інші необхідні платежі, мати вільний доступ до земельної ділянки, вести від мого імені справи при виконанні наданих повноважень в усіх судових установах, з усіма правами, наданими законом позивачу, відповідачу, третій особі і потерпілому, у тому числі з правом пред`явлення позову та підпису позовних заяв, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, вести юридичне супроводження виконавчого провадження, без права одержання присудженого майна або грошей, а також виконувати всі інші дії, пов`язані з виконанням цієї довіреності.
Довіреність видана строком на три роки і дійсна до восьмого серпня дві тисячі десятого року.
Довіреність підписана ОСОБА_1 в присутності нотаріуса, особу її встановлено, дієздатність перевірено.
Місцевий суд вказував, що позивач на обґрунтування своїх позовних вимог надав попередній договір міни земельної ділянки від 08 серпня 2007 року, посвідчений приватними нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О. В. та зареєстрований в реєстрі за № 64.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Частиною першою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.
Відповідно до частини першої статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє.
Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Статтею 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.
У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).
Аналізуючи зміст довіреності від 08 серпня 2007 року, колегія суддів звертає увагу на те, що така видана з дотриманням положень статті 245 ЦК України, не була припинена та/або скасована довірителем, а отже, з урахуванням викладених у ній положень, наділяла повірених відповідними правами.
Зокрема, ОСОБА_1 надала повноваження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 "подавати від мого імені заяви, в тому числі заяву про те, що зазначена вище земельна ділянка належить мені на праві особистої приватної власності, подавати податкові декларації, подавати, замовляти та отримувати необхідні довідки та документи, в тому числі довідку про присвоєння ідентифікаційного номеру або її дублікат, нормативно-грошову оцінку та/або експертно-грошову оцінку земельної ділянки, довідку про відсутність обмежень (обтяжень) щодо використання земельної ділянки, довідку про відсутність будівельних споруд на земельній ділянці, свідоцтва, акти про право власності на землю, дублікати, розписуватись за мене, підписувати договори міни або купівлі-продажу, попередні договори, отримувати належні мені гроші від продажу або майно за договором міни, розривати договори у разі невиконання сторонами умов, сплачувати податки та інші необхідні платежі, мати вільний доступ до земельної ділянки, вести від мого імені справи при виконанні наданих повноважень в усіх судових установах, з усіма правами, наданими законом позивачу, відповідачу, третій особі і потерпілому, у тому числі з правом пред`явлення позову та підпису позовних заяв, повної або часткової відмови від позовних вимог, визнання позову, зміни предмету позову, укладення мирової угоди, оскарження рішення суду, подачі виконавчого листа до стягнення, вести юридичне супроводження виконавчого провадження, без права одержання присудженого майна або грошей, а також виконувати всі інші дії, пов`язані з виконанням цієї довіреності.".
Таким чином, з огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає, що місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що видаючи довіреність позивач повинна була усвідомлювати, що наділила відповідачів правом на вирішення усіх питань, пов`язаних з експлуатацією, зміною цільового призначення, обміном та продажом на умовах та за ціною на їх розсуд зазначеної земельної ділянки на умовах, визначених повіреним на власний розсуд.
Суди правильно врахували, що спірна довіреність особисто підписана позивачем, що свідчить про її обізнаність із змістом.
Крім того місцевим судом було надано оцінку письмовим поясненням приватного нотаріуса де зазначено, що під час вчинення нотаріальної дії щодо посвідчення оспорюваної довіреності нею встановлювалась особа та перевірялася дієздатність ОСОБА_1, їй роз`яснювалися її права та правові наслідки вчинюваних нею дій, а апеляційний суд вказував, що ці пояснення суд першої інстанції прийняв обґрунтовано.
Суди вказували, що доказів на спростування того, що позивачем добровільно видано відповідачам нотаріально посвідчену довіреність, на підставі якої позивач, серед іншого, уповноважила відповідачів розпоряджатися спірною земельною ділянкою до матеріалів справи долучено не було.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що позивач не довела належними та допустимими доказами підстав для визнання довіреності недійсною.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд застосував норми права без врахування висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27 березня 2016 року у справі № 6-372цс16 та у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16-ц колегія суддів відхиляє з огляду на таке.
Верховний Суд України у постанові від 27 березня 2016 року у справі № 6-372цс16 виклав правовий висновок у справі з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні квартирою та за зустрічним позовом про визнання недійсним договору дарування квартири, визнання права власності. У вказаній справі суд зазначав, що наявність чи відсутність помилки, тобто неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає на підставі встановлених під час судового розгляду обставин конкретної справи.
Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної про необхідність застосування висновків зроблених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 522/9562/16-ц, оскільки при розгляді вказаної справи позивачем доведено і судами встановлено, що позивач помилявся щодо природи оспорюваного договору дарування, оскільки вважав що вчиняє договір довічного утримання.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі, що переглядається, позивач звернувся із позовом про визнання довіреності недійсною.
Наведене дає підстави для висновку, що у цій справі відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справою, яка наведена заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, а наведені в касаційній скарзі як приклад постанова Верховного Суду у справі № 522/9562/16-ц та постанова Верховного Суду України № 6-372цс16, не свідчить, що суди попередніх інстанцій застосували неправильно норми матеріального права.
Інші доводи касаційної скарги ґрунтуються на власному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника із висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлених обставин справи, проте повноваження суду касаційної інстанції стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява № 3236/03).
Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").