Постанова
Іменем України
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 173/2750/19-ц
провадження № 61-15882св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів попередніх інстанцій
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що 17 січня 2017 року вона набула права власності на житловий будинок на АДРЕСА_1, уклавши договір дарування житлового будинку та земельної ділянки, на якій розташований будинок з ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Кір`як К. А., реєстровий №№ 67 та 66 від 17 січня 2017 року. З цього часу вона є власником будинку. У цьому будинку зареєстрований її батько ОСОБА_3 та ОСОБА_2, із якою її батько перебував у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 30 жовтня 2019 року № 173/1535/19. ОСОБА_2 ніколи не була та не є членом її сім`ї та не проживає у зазначеному будинку з травня 2019 року, але зареєстрована у ньому. Реєстрація відповідача перешкоджає їй в оформленні субсидії на відшкодування витрат за користування газом.
Посилаючись на викладене, позивач просила усунути їй перешкоди у користуванні належним їй на праві приватної власності житловим будинком на АДРЕСА_1, визнавши ОСОБА_2 такою, що втратила право користування цим будинком.
У січні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні будинком шляхом вселення та зобов`язання вчинити певні дії.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що восени 1999 року вона познайомилась із ОСОБА_3, протягом одного року вони зустрічались, а потім прийняли рішення проживати однією сім`єю. 07 грудня 2001 року вони придбали будинок на АДРЕСА_1, який оформили на ОСОБА_3 на підставі договору дарування житлового будинку серії АЕЕ № 978086, посвідченого приватним нотаріусом Верхньодніпровського районного округу Дніпропетровської області Зезуль Л. Я. Приблизно в травні 2002 року вони вселились в будинок.
19 квітня 2003 року вони уклали шлюб, який розірвано 30 жовтня 2019 року рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області. З 21 серпня 2003 року і до цього часу вона зареєстрована у спірному будинку. Тобто вона законним шляхом набула права на користування будинком в якому зареєстрована та проживає більше 17 років. За час сумісного проживання з ОСОБА_3 будинок реконструйовано, перебудовано і збільшено у своїй вартості, площі, поліпшено прилеглу територію та збудовано господарські будівлі і споруди. З травня 2019 року ОСОБА_3 чинить їй перешкоди у користуванні будинком, змінив замки. Всі її особисті речі та речі, які є спільною сумісною власністю, знаходяться у спірному будинку. Будинок є її єдиним житлом. Вона неодноразово намагалась зайти до будинку. Коли у травні місяці 2019 року ОСОБА_3 не пустив її до будинку, вона змушена була викликати поліцію і працівники поліції провели бесіду з ОСОБА_3 про недопущення протиправної поведінки. У липні 2019 року вона зверталась до голови Малоолександрівської сільської ради, де зазначала, що ОСОБА_3, чинить їй перешкоди чинить їй перешкоди у проживанні в будинку.
Ні вона, ні адміністрація сільської ради не знали, що власником будинку стала колишнього чоловіка ОСОБА_3, яка постійно проживає в Російській Федерації. Права позивача як нового власника будинку не порушуються, оскільки з моменту дарування будинку позивач достеменно знала про те, що вона (відповідач) проживає та зареєстрована у будинку, позивач при укладенні договору не заперечувала проти її (відповідача) проживання у будинку як члена сім`ї.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_2 просила усунути їй перешкоди у користуванні будинком на АДРЕСА_1 шляхом вселення до будинку та зобов`язати ОСОБА_1, ОСОБА_3 не чинити їй перешкод у користуванні будинком і надати ключі від вхідних дверей.
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 03 листопада 2020 року у складі судді Петрюк Т. М. первісний позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - будинком на АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції виходив із того, ОСОБА_3, набув право власності будинок за договором дарування і у ОСОБА_2 не виникло права власності на будинок, крім права на проживання в ньому як члена сім`ї ОСОБА_3
ОСОБА_2 із жовтня 2019 року (з часу ухвалення рішення про розірвання шлюбу) перестала бути членом сім`ї як попереднього, так і теперішнього власника житлового будинку, у спірному будинку не проживає з квітня - травня 2019 року. Реєстрація ОСОБА_2 у спірному будинку обмежує права нового власника, що свідчить про наявність підстав для задоволення первісного позову.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив із того, що ні сама ОСОБА_2, ні допитані в судовому засіданні свідки не пояснили за яких обставин вона припинила проживати у будинку. ОСОБА_2 .
Суд дійшов висновку, що відповідач добровільно залишила спірний будинок. Цей факт підтверджується тим, що ОСОБА_2, звертаючись у різні інстанції за місцем свого проживання, не звернулась до суду з позовом про її вселення, чи про усунення перешкод у користуванні спірним будинком.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено частково. Усунуто перешкоди у користуванні ОСОБА_2 житловим будинком на АДРЕСА_1 ; вселено ОСОБА_2 у житлове приміщення - будинок на АДРЕСА_1 . У задоволенні іншої частини зустрічних позовних вимог відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 вселена у спірне домоволодіння з дозволу члена сім`ї ОСОБА_3 (чоловіка), який був власником цього будинку; ОСОБА_2 у спірному будинку зареєстрована з 21 серпня 2003 року та до цього часу; після зміни власника будинку 17 січня 2017 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 продовжували проживати у вказаному житловому приміщенні зі згоди нового власника, що не заперечується сторонами спору. При цьому, оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом 06 листопада 2019 року, відсутні підстави для визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком, так як на час пред`явлення первісного позову з часу припинення шлюбних відносин ОСОБА_3 з ОСОБА_2 та з часу непроживання останньої у спірному приміщення минуло лише шість місяців. Крім того, у ОСОБА_2 будь-яке інше житлове приміщення у власності відсутнє, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності.
Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Дніпровського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року, в якій просить скасувати вказане судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права. У своїй касаційній скарзі вказує на те, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц (провадження № 61-25371св18), від 16 жовтня 2019 року у справі № 243/9627/16-ц (провадження № 61-34009св18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 766/12748/16-ц (провадження № 61-31405св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 235/9835/15-ц (провадження № 61-8142св18), від 15 січня 2020 року у справі № 686/11782/17-ц (провадження № 6138672св18), Верховного суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16.
У грудні 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 подала до суду відзив на касаційну скаргу, у якому зазначено про те, що ОСОБА_1 постійно проживає на території Російської Федерації та жодного дня з часу отримання будинку в дар не намагалася навіть переступити поріг будинку. Жодних заперечень з її боку щодо заборони на проживання та реєстрацію у будинку відповідача у зв`язку із зміною власника - не надходило, тому посилання на порушення її прав, як власника, є надуманим.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Рішення суду апеляційної інстанції відповідає нормам ЦПК України щодо законності та обґрунтованості.
Обставини, встановлені судами
07 грудня 2001 року за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Верхньодніпровського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Зезуль Л. Я,. зареєстрованому в реєстрі за № 2333, ОСОБА_3 набув право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 і ОСОБА_3 перебували в зареєстрованому шлюбі з 19 квітня 2003 року по 30 жовтня 2019 року.
Рішенням суду про розірвання шлюбу встановлено, що шлюбні відносини припинені з квітня 2019 року.
17 січня 2017 року ОСОБА_3 подарував спірний будинок своїй дочці ОСОБА_1, що підтверджується копією договору дарування, посвідченого приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Кір`як К. А., зареєстрованим у реєстрі за № 64. Таким чином, із січня 2017 року власником будинку є ОСОБА_1 .
Згідно з копією паспорта ОСОБА_2, вона зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1, з 21 серпня 2003 року, що також підтверджується довідкою Верхівецької міської ради від 06 серпня 2021 року № 1700.
Нормативно-правове обґрунтування
Частиною першою статті 383 ЦК Українита статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною першою статті 156 ЖК УРСРпередбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК УРСРдо членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК Українивласникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК Українивласник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Власник має права вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.
Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Не є підставою для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такої втрати права користування, яке по своїй суті є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.