Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 757/47199/18
провадження № 61-15705св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І.,
суддів: Калараша А. А. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дарницького районного суду м. Києва
від 15 червня 2020 року у складі судді Сирбул О. Ф. та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Саліхова В. В., Вербової І. М., Шахової О. В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П. та зареєстрований у реєстрі № 2391, згідно з умовами якого ОСОБА_1 (позикодавець) передав ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти в сумі 16 610 100,00 грн, що еквівалентно 780 000,00 доларів США за курсом Національного банку України
(далі - НБУ), терміном до 23 грудня 2015 року.
Сторони дійшли згоди про те, що відповідач зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів без нарахування відсотків та у порядку, передбаченому укладеним між ними договором.
Посилаючись на те, що ОСОБА_2 зобов`язання щодо повернення грошових коштів належним чином не виконав, ОСОБА_1 просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики від 01 жовтня 2015 року
у розмірі 187 443 408,50 грн, з яких: 16 610 100,00 грн - основна сума боргу; 5 376 689,37 грн - інфляційні втрати; 1 348 831,13 грн - 3 % річних;
164 107 788,00 грн - пеня, а також вирішити питання про розподіл судових витрат.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня
2020 року, позовні вимоги задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 01 жовтня 2015 року у розмірі 187 443 408,50 грн, яка складається з:
16 610 100,00 грн основної суми боргу; 5 376 689,37 грн інфляційних втрат;
1 348 831,13 грн 3 % річних; 164 107 788,00 грн пені.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що всупереч вимогам законодавства та положенням укладеного між сторонами договору позики, позичальник не надав належних та допустимих доказів часткового або повного виконання своїх зобов`язань перед позикодавцем, у зв`язку з чим відповідач повинен сплатити суму основного боргу, інфляційні втрати за весь час прострочення виконання зобов`язання, 3 % річних та пеню.
Відмовляючи у задоволенні заяви відповідача про зменшення розміру пені, суди дійшли висновку про те, що ОСОБА_2 не зазначив підстав для зменшення розміру неустойки, а наведені ним доводи фактично зводяться до незгоди з розрахунком суми боргу.
Відхиляючи доводи відповідача про необхідність застосування позовної давності в один рік щодо вимог про стягнення пені, суди виходили з того, що з позовом про стягнення заборгованості за договором позики позивач звернувся у межах строків загальної позовної давності щодо основної вимоги, а тому правові підстави для застосування спеціальної позовної давності відсутні.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У жовтні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про оскарження рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2020 року та постанови Київського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у повному обсязі.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження, витребувано матеріали справи з Дарницького районного суду
м. Києва.
Задоволено клопотання ОСОБА_2, подане представником ОСОБА_3, та зупинено виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2020 року.
У листопаді 2020 року справа № 757/47199/18 надійшла до Верховного Суду.
У грудні 2020 року до Верховного Суду надійшов другий том справи
№ 757/47199/18.
Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи від 13 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві Каларашу А. А. та визначено суддів, які входять до складу колегії.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення у цій справі, не врахували правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 03 вересня 2014 року у справі № 6-100цс14, від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15; постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 727/9352/17, від 12 грудня 2018 року у справі № 703/1181/16-ц, від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц щодо застосування положень пункту 1 частини другої статті
258 ЦК України та частини третьої статті 551 ЦК України.
Зокрема, у зазначених справах Верховний Суд України та Верховний Суд дійшли висновку про те, що стягнення неустойки обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду та обчислюється за кожним днем, за який нараховується пеня окремо, починаючи з дня, коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення права. Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків.
Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, залишив поза увагою те, що стягнення пені у розмірі, що більше ніж у десятеро перевищує суму простроченого зобов`язання,
не відповідає завданню цивільного судочинства - справедливому розгляду
і вирішенню справи.
Крім того, суд першої інстанції залишив без задоволення клопотання про витребування доказів, а також клопотання про призначення судово-бухгалтерської експертизи, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного її вирішення.
Доводи інших учасників справи
Відповідно до рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення ОСОБА_1 не отримав копію ухвали про відкриття касаційного провадження, яка повернулася у зв`язку з відсутністю адресата за вказаною адресою.
З метою дотримання принципу рівності сторін, доступу до правосуддя та права особи бути заслуханою судом, телефонограмою від 29 червня 2021 року Верховний Суд проінформував представника ОСОБА_1 про наявність касаційного провадження у цій справі.
На виконання клопотання про надання копії касаційної скарги на електронну пошту 06 липня 2021 року направлено копію касаційної скарги для виконання і до відома.
19 липня 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив представника
ОСОБА_1 - ОСОБА_4, у якому просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано безпідставністю доводів касаційної скарги, оскільки положення статті 258 ЦК України, якими передбачено спеціальний річний строк позовної давності до вимог про стягнення неустойки, до спірних правовідносин не підлягають застосуванню, оскільки позивачем не було пропущено загальну позовну давність про стягнення основної суми боргу, а тому не застосовується позовна давність і до додаткової вимоги.
Положення статті 551 ЦПК України також не підлягають застосуванню, оскільки заява відповідача про зменшення розміру пені не містить обґрунтованих доводів наявності підстав для зменшення пені, а ґрунтується виключно на його незгоді з сумою боргу.
Крім того, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін з урахуванням встановлених обставин справи та не допустити фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами встановлено, що 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П. та зареєстрований у реєстрі № 2391,
згідно з умовами якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у сумі 16 610 100, 00 грн, що еквівалентно 780 000, 00 доларів США за курсом НБУ,
а позичальник зобов`язувався повернути позикодавцеві таку ж суму без нарахування відсотків (а. с. 12-13, т. 1).
Згідно з пунктом 2.1 договору позики від 01 жовтня 2015 року позика надається терміном до 23 грудня 2015 року включно.
Відповідно до пункту 2.2 вказаного договору сторони підтверджують, що позикодавець передав позичальникові, а позичальник отримав від позикодавця грошові кошти у розмірі, передбаченому п. 1.2 цього договору на момент його оформлення та підписання.
Пунктом 4.4 договору позики передбачено, що у випадку порушення позичальником строку виконання повернення позики згідно з п. 2.1 цього договору, позикодавець має право вимагати від позичальника сплатити неустойку у формі пені у розмірі 1 (один) % від суми боргу за кожен день прострочення.
У передбачені договором строки ОСОБА_2 грошові кошти, надані у позику, не повернув.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення
від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги у межах та з підстав касаційного перегляду, вивчивши аргументи, викладені у відзиві, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають вказаним вимогам закону.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання названого принципу є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Предметом спору у справі, яка переглядається, є стягнення заборгованості у зв`язку з неналежним виконанням умов договору позики, укладеного 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П. та зареєстрованого у реєстрі № 2391.
Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України). Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (частина перша статті 14 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 509 ЦК Українизобовʼязанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобовʼязана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії (негативне зобовʼязання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обовʼязку.
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
За загальним правилом зобовʼязання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки
за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник,
а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
У справі, що переглядається, судами встановлено та не спростовано сторонами, що 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П. та зареєстрований у реєстрі № 2391, згідно з умовами якого позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у сумі 16 610 100,00 грн, що еквівалентно 780 000,00 доларів США за курсом НБУ, а позичальник зобов`язувався повернути позикодавцеві таку ж суму без нарахування відсотків.
Установивши, що всупереч вимогам законодавства та положенням укладеного між сторонами договору позики, позичальник не надав належних та допустимих доказів часткового або повного виконання своїх зобов`язань перед позикодавцем,
отриману в борг грошову суму у передбачені договором строки не повернув, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення з боржника основної суми боргу.
Крім того, плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто, у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошових коштів, нараховуються 3 % річних відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Отже, суди першої та апеляційної інстанції, встановивши, що ОСОБА_2
не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, зробили правильний висновок про те, що відповідач зобов`язаний сплатити на користь позивача основну суму боргу у розмірі 16 610 100,00 грн та 3 % річних у розмірі
1 348 831,13 грн від простроченої суми відповідно до вимог частини другої статті 625 ЦК України.
Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних втрат
Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 15 червня 2020 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 29 вересня
2020 року, задоволено також позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь 5 376 689,37 грн інфляційних втрат.
Колегія суддів не погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог у частині стягнення інфляційних втрат з огляду на наступне.
Статтею 192 ЦК України передбачено, що іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність", Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", Законом України
від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків
в іноземній валюті".
Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).
Оскільки індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні, то норми частини другої статті 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахуванням установленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення виконання грошового зобов`язання, яке визначене договором у гривні.
У випадку порушення грошового зобов`язання, предметом якого є грошові кошти, виражені в гривнях із визначенням еквівалента в іноземній валюті, втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Схожий за змістом правовий висновок викладено Верховним Судом України
у постанові від 01 березня 2017 року у справі № 6-284цс17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 587/2372/19 (провадження № 61-8837св20).
Відповідно до умов договору позики, укладеного 01 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тесленко Ю. П. та зареєстрованого у реєстрі
№ 2391, позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у сумі
16 610 100,00 грн, що еквівалентно 780 000,00 доларів США за курсом НБУ,
а позичальник зобов`язувався повернути позикодавцеві таку ж суму без нарахування відсотків.
Тобто, у цьому випадку предметом грошового зобов`язання є грошові кошти, виражені в гривнях із визначенням еквівалента в іноземній валюті, у зв`язку з чим втрати від знецінення національної валюти внаслідок інфляції відновлюються еквівалентом іноземної валюти.
Зазначене залишилося поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій, а тому висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення інфляційних втрат не узгоджуються із нормами цивільного законодавства України, які судами застосовано неправильно, у зв`язку з чим оскаржувані судові рішення у зазначеній частині підлягають скасуванню із ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних втрат.