Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 523/6103/16-ц
провадження № 61-20947св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Четверта одеська державна нотаріальна контора,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, подану через адвоката Кузнєцову Любов Олександрівну, на постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року у складі колегії суддів: Таварткіладзе О. М., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Четверта одеська державна нотаріальна контора, про встановлення факту постійного проживання, скасування свідоцтва про право на спадщину, визнання права власності у порядку спадкування за заповітом.
Позов обґрунтований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати сторін ОСОБА_3, після смерті якої відкрилася спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_3 склала заповіт, згідно з яким заповіла все своє майно позивачу та відповідачу в рівних частках. Оскільки позивач проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини, то він вважається таким що прийняв спадщину, однак не оформив її. Проте відповідач одержав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на свою частку та свідоцтво про право на спадщину за законом на частку позивача.
З урахуванням уточнених позовних вимог просив суд встановити факт його проживання з матір`ю на час відкриття спадщини, скасувати отримане відповідачем свідоцтво на частку, яка належить позивачу, визнати за ним право власності на цю частку в порядку спадкування за заповітом.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2018 року у позові відмовлено.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив позовну давність для звернення до суду.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 серпня 2018 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Встановлено факт постійного проживання на час відкриття спадщини ОСОБА_1 зі спадкодавцем ОСОБА_3 . Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, видане 25 грудня 2007 року державним нотаріусом Восьмої одеської державної нотаріальної контори на ім`я ОСОБА_2 щодо 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Задовольнивши позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини і тому вважається таким, що її прийняв, однак не оформив її. Проте відповідач, крім одержання належної йому 1/2 частки у спадщині за заповітом, одержав також право на належну позивачу 1/2 частки у спадщині, але в порядку спадкування за законом після смерті матері ОСОБА_3 .
Суд апеляційної інстанції щодо позовної давності зазначив, що обчислення її строку відбулося з 20 березня 2013 року до часу звернення позивача до суду з цим позовом 05 травня 2016 року (03 роки 01 місяця та 15 днів). У 2013 році позивач звертався за захистом своїх прав в судовому порядку, подавши до Суворовського районного суду м. Одеси різні позови: про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (залишено без розгляду 22 квітня 2014 року), про визнання права на частку у спадковому майні та про поновлення строку для прийняття спадщини (відмовлено в позові на підставі рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року, яке залишено без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У листопаді 2019 року ОСОБА_2 через адвоката Кузнєцову Л. О. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року, просив скасувати оскаржуване судове рішення, залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення є незаконним, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.
Оскільки позов ОСОБА_4 про встановлення факту та визнання права власності на частку у спадщині залишений судом без розгляду і ця ухвала не оскаржувалася, а в іншому випадку у позові ОСОБА_5 про визначення додаткового строку для прийняття спадщини відмовлено, то не можна стверджувати, що з часу, коли позивач дізнався про порушення свого права, 19 березня 2013 року, і до часу звернення до суду з цим позовом, 05 травня 2016 року, позовна давність не сплила.
Суд апеляційної інстанції помилкового витлумачив можливість поновлення позовної давності, оскільки згідно з тлумаченням частини п`ятої статті 267 ЦК України під поважними причинами пропуску позовної давності необхідно розуміти такі обставини, що з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову. Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 521/14384/16-ц, провадження № 61-26180св18.
Посилається на висновок Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, згідно з яким закон не встановлює з чиєї ініціативи суд визнає причини пропуску позовної давності поважними, як правило, це відбувається за заявою позивача з наведенням відповідних доводів і поданням належної та допустимих доказів. Проте позивач із заявою про поновлення позовної давності не звертався та взагалі вважав, що строк не пропущений.
Суд апеляційної інстанції з власної ініціативи визначив поважними причини пропуску позовної давності.
Суд апеляційної інстанції, зазначивши, що позивач прийняв спадщину, оскільки проживав з матір`ю, не дослідив жодного доказу на підтвердження цього, не надав правової оцінки зібраним у справі доказам.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позивач пропустив позовну давність.
Суд першої інстанції, застосувавши строки позовної давності не встановлював, чи порушені права позивача.
Аргументи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 04 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2020 року справа надійшладо Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, у складі колегії з п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є рідними братами та синами ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, після її смерті відкрилась спадщина, до складу якої увійшла квартира АДРЕСА_1 .
За життя ОСОБА_3 залишила заповіт, яким позивачу та відповідачу в рівних частках заповіла належну їй на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_1 .
Позивач проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини, тому вважається таким, що прийняв спадщину, однак не оформив її. Відповідач одержав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на свою частку та свідоцтво про право на спадщину за законом на частку позивача, що підтверджується показаннями свідків, копіями матеріалів з кримінальних справ, спадковою справою.
Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_1 посилався на те, що він постійно проживав з матір`ю на час відкриття спадщини і вважав себе таким, що прийняв спадщину, а про порушення свого права на частку у спадщині дізнався 19 березня 2013 року, коли він отримав від нотаріуса відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину в належній йому частці, оскільки цю частку як спадщину за законом отримав його брат.
27 червня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з двома різними окремими заявами: у першій заяві просив встановити факт спільного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини та визнати право на частку у спадковому майні, яка ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 22 квітня 2014 року залишена без розгляду у зв`язку з повторною неявкою позивача. У другій заяві позивач просив визначити йому додатковий строк на прийняття спадщини. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року позов задоволено. Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року, залишеного без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 27 червня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-ІХ) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом (08 лютого 2020 року).
Касаційна скарга у цій справі подана у листопаді 2019 року, тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-ІХ.
Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один зі способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (стаття 1217 ЦК України).
Згідно з частинами першою, другою статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі не охоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Відповідно до статті 1297 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині.
Згідно зі статтею 1298 ЦК України видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, що прийняли спадщину строком не обмежена.
Відповідно до статті1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до частини другої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним із найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить із змісту позовної заяви, встановлених судами обставин справи та оцінених доказів, а також висновків та мотивів суду апеляційної інстанції про задоволення позову.
Відмовивши у позові, суд першої інстанції виходив з того, що позивач проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини, тому вважається таким що прийняв спадщину, однак не оформив її. Свій висновок суд обґрунтував узагальненим посиланням, що вказані факти підтверджуються показаннями свідків, копіями матеріалів з кримінальних справ, спадковою справою. Позивач пропустив позовну давність для звернення до суду.
Задовольнивши позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини, тому вважається таким, що прийняв спадщину.
Верховний Суд не погоджується з висновками судів, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої-третьої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до пунктів 1-4 частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Для підтвердження прийняття спадщини має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (стаття 1268 ЦК України).
Частина третя статті 1268 ЦК України вимагає наявність фактичного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не лише реєстрацію місця проживання за адресою спадкодавця, що можуть бути відмінними один від одного.
Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв`язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини (пункт 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування").
Згідно з рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 жовтня 2014 року у справі № 523/16153/13-ц випливає, що ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2 про визначення йому додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини, вказував, що на час відкриття спадщини з матір`ю постійно не проживав, заяву про прийняття спадщини до 24 грудня 2007 року не подавав. Додатково зазначив, що оскільки від спадщини він не відмовлявся, вважається таким, що не встиг її прийняти. Строк для прийняття спадщини пропустив з поважних причин. У 1996 році знятий з реєстрації у вказаній квартирі у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності. Після звільнення не зареєструвався у квартирі, оскільки не зміг зібрати усі документи з місць позбавлення волі. Після цього він ще два рази відбував покарання у місцях позбавлення волі, тому не був зареєстрований у квартирі.
У позовній заяві у справі, яка переглядається у касаційному порядку, позивач посилається на те, щовін проживав разом з матір`ю на час відкриття спадщини, тому вважається таким що прийняв спадщину, однак не оформив її. Маючи намір оформити належним чином свою спадщину, позивач звернувся до нотаріальної контори, проте у виданні свідоцтва йому було відмовлено, оскільки він на момент відкриття спадщини не проживав постійно зі спадкодавцем і не подавав відповідну заяву про прийняття спадщини до 24 грудня 2007 року до нотаріальної контори.
У справі № 523/16153/13-ц суд апеляційної інстанції, відмовивши у визначенні йому додаткового строку, достатнього для подання ним заяви про прийняття спадщини, виходив з того, що причини пропуску цього строку повинні бути пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення дій з прийняття спадщини. Доказів щодо поважності (тривала хвороба, відбування покарання в місцях позбавлення волі, інше) причин пропуску строку для прийняття спадщини матеріали справи не містять. З цих підстав суд не взяв до уваги пояснення в судовому засіданні представника позивача щодо пропуску строку прийняття спадщини у зв`язку з відсутністю у позивача паспорта. Отже, позивач не надав належних та допустимих доказів щодо поважності причин пропуску строку для прийняття спадщини, крім того зазначив, що на час відкриття спадщини з матір`ю постійно не проживав.
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України. Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Із матеріалів справи та змісту рішення у справі № 523/16153/13-ц випливає, що твердження позивача щодо його місця проживання з матір`ю на час відкриття, прийняття спадщини є непослідовними та суперечливими.
Дійшовши висновку про проживання позивача з матір`ю на час відкриття спадщини, суди не надали оцінки твердженням позивача про порушене його право з урахуванням позовів, які він подавав до суду, в яких викладав відповідні підстави позову (твердження щодо його проживання з матір`ю, прийняття спадщини).
З огляду на викладене, належними та допустимими доказами позивач не підтвердив порушення свого права.
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржуване судове рішення ухвалено без додержання норм матеріального права.
Щодо доводів касаційної скарги про позовну давність, то Верховний Суд зазначає, що
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Суди встановили, що відповідач подав до суду заяву про застосування позовної давності.
Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Виходячи з вимог статті 261 ЦК України, позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Відповідний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц, провадження № 14-381цс18.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд вважає, що пропуск позовної давності у цьому випадку не може бути підставою для відмови у позові відповідно до частини першої статті 261 ЦК України, оскільки з огляду на підстави та зміст позову, встановлені судами обставини справи,відсутні підстави для задоволення позову.
Оскільки позов не підлягає задоволенню по суті, тому доводи касаційної скарги для застосування позовної давності не мають правового значення.
Верховний Суд позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказів, про перевагу одних доказів над іншими.
Верховний Суд не бере до уваги посилання в касаційній скарзі на правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 521/14384/16-ц, провадження № 61-26180св18, Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц, оскільки у цих справах встановлені різні обставини.