Постанова
Іменем України
21 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 310/2160/18
провадження № 61-7907св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 як правонаступник ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року в складі судді Прінь І. П. та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Полякова О. З., Крилової О. В., Кухаря С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у період з 05 жовтня 2011 року по 31 травня 2016 року він перебував з ОСОБА_3 у зареєстрованому шлюбі.
05 березня 2011 року ОСОБА_3 придбала житловий будинок АДРЕСА_1 (далі - спірний будинок) та земельну ділянку під цим будинком. На час укладення договору купівлі-продажу нерухоме майно складалося з одноповерхового будинку та надвірних споруд.
У період з 2011 по 2016 роки для поліпшення побутових умов подружжя цей будинок був повністю знесений та збудований новий. Оскільки новий будинок був збудований під час перебування ними у шлюбі, він є спільною власністю подружжя. Проте будинок є самовільним будівництвом, тому не був введений в експлуатацію і право власності на нього не зареєстровано.
Крім того, за час перебування у шлюбі сторонами було придбано рухоме майно, яке знаходиться у будинку на загальну суму 171 500 грн.
Враховуючи зазначене та посилаючись на положення статей 60, 70 СК України ОСОБА_2 просив суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва спірного будинку; визнати за ним право власності на Ѕ частку будівельних цих матеріалів; стягнути з ОСОБА_3 на його користь 85 750 грн в рахунок вартості виділеного майна.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Ухвалою Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 06 березня 2019 року до участі у справі в якості третьої особи залучено дочку померлого ОСОБА_1, а ухвалою цього ж суду від 18 квітня 2020 року замінено позивача ОСОБА_2 на його правонаступника ОСОБА_1
08 листопада 2019 року ОСОБА_1 подала заяву про залишення без розгляду позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя та поділу рухомого майна.
12 травня 2020 року ОСОБА_1 подала заяву про зменшення розміру позовних вимог, у якій просила визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 будівельні матеріали, вироби і конструкції, які були використані в процесі самочинно збудованого спірного будинку загальною вартістю 1 289 087 грн та визначити, що частка ОСОБА_2 у спільному сумісному майні подружжя складає 1/2 частину будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використанні в процесі самочинного збудованого об?єкту нерухомості вартістю 644 543,50 грн; стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що спір про поділ майна подружжя підлягає вирішенню з урахуванням умов укладеного між сторонами шлюбного договору від 06 вересня 2016 року.
При цьому суди узяли до уваги також складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю.
Крім того, суди дійшли висновку про недоведеність позивачем факту того, що ОСОБА_2 у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року вклав особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого будинку. Разом із тим надані позивачем квитанції про придбання будівельних матеріалів не свідчать про їх придбання саме для будівництва спірного будинку за особисті кошти позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
До Верховного Суду 06 травня 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі № 761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди безпідставно узяли до уваги вказану заяву ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року та показання свідка ОСОБА_4, оскільки заява не засвідчена нотаріально, а показаннями свідка не може підтверджуватись порядок поділу спільного майна подружжя.
Крім того, суди не врахували, що ОСОБА_3, знявши у банку грошові кошти у розмірі 15 743 дол. США, витратила їх на придбання квартири, а не будівельних матеріалів для будівництва спірного будинку. Матеріали справи не містять доказів і відповідачем не доведено будівництва спірного будинку з будівельних матеріалів, що залишились після демонтажу попереднього будинку, розташованого на цій же земельній ділянці. Будівництво спірного будинку почалось у 2012 році, тобто у період шлюбу сторін, та здійснювалось з будівельних матеріалів, що є предметом спору. При цьому висновки допитаного у суді першої інстанції експерта щодо часу початку будівництва спірного будинку та використаних будівельних матеріалів суперечать висновкам судів.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 12 травня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 09 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
У серпні 2021 року надійшов відзив ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
05 березня 2011 року ОСОБА_3 (після шлюбу ОСОБА_3 ) придбано житловий будинок АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,0985 га за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 07 червня 2011 року розірвано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .
З 05 жовтня 2011 року ОСОБА_2 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3, який розірвано рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 11 травня 2016 року. Зазначеним рішенням також встановлено, що сторони не проживають разом з липня 2015 року.
18 травня 2011 року ОСОБА_3 зняла з депозитного рахунку в ПАТ "Укрсоцбанк" грошові у сумі 78 863 грн, а 03 жовтня 2011 року - 15 743 дол. США у ПАТ "ПУМБ".
У висновку експерта № 205/03-20 від 17 березня 2020 року зазначено про технічну можливість поділу будівельних матеріалів, виробів і конструкцій, які були використані під час будівництва будинку АДРЕСА_1, а також вказана вартість цих матеріалів (1 546 904 грн).
06 вересня 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір.
Пунктом 4 договору сторони узгодили, що майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім`я дружини, є особистою власністю дружини. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім`я дружини також буде вважатися особистою приватною власністю дружини.
Відповідно до пункту 5 шлюбного договору майно, яке нажите ними під час шлюбу та зареєстроване на ім`я чоловіка, є особистою власністю чоловіка. Майно, яке в майбутньому буде нажите ними під час шлюбу та буде зареєстроване на ім`я чоловіка також буде вважатися особистою приватною власністю чоловіка.
Із заяви, складеної ОСОБА_2 06 вересня 2016 року, вбачається, що останній підтвердив, що на земельній ділянці по АДРЕСА_1, яка придбана ОСОБА_3, будівництво та реконструкція були здійснені за особисті грошові кошти ОСОБА_3 і вказане майно є особистою власністю ОСОБА_3 .
З показань свідка ОСОБА_4 було встановлено, що восени 2016 року ОСОБА_2 звернувся до неї з проханням допомогти скласти правильно заяву про поділ майна, пояснивши, що розводиться з дружиною. Ними з дружиною оформлено шлюбний договір у нотаріуса, але залишилася невизначеною доля будинку по АДРЕСА_1, оскільки він був побудований самовільно, і нотаріус рекомендував їм скласти письмову заяву-розписку щодо цього майна.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Рішенням Бердянського міськрайонного суду від 03 серпня 2020 року, що набрало законної сили, залишено без задоволення позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання шлюбного договору від 06 вересня 2016 року недійсним (справа № 310/8477/19).
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Вирішуючи спір, суди вірно виходили з того, що житловий будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка площею 0,0985 га за цією ж адресою придбані ОСОБА_3 до укладення шлюбу у березні 2011 року, отже, є її особистою приватною власністю на підставі частини першої статті 57 СК України. Сторони визнавали, що цей будинок було знесено та самовільно зведено новий будинок.
Оцінивши надані сторонами докази, суди попередніх інстанцій виходили із того, що у квітні 2011 року, до укладення шлюбу із ОСОБА_2, ОСОБА_3 за особисті кошти, зняті 18 травня 2011 року у банку, розпочала самовільне будівництво спірного будинку.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України дозволяє зробити висновок, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).
Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Право подружжя на поділ майна, що є обʼєктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у статті 69 СК України.
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Правові підстави визнання майна особистою приватною власністю дружини та чоловіка закріплені у статті 57 СК України.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу (пункт 1 статті 57 СК України).
Вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.
Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.
Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.
Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичного погляду, об`єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов`язки, тому такий об`єкт є майном, яке за передбачених законом умов може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, передбачених цим кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Вирішуючи спір у цій справі, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили із того, що з врахуванням обставин даної справи відповідач спростувала презумпцію спільності спірного майна, тому саме по собі перебування ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у шлюбі не дає правових підстав для визнання за останнім права власності на частину будівельних матеріалів, використаних під час будівництва самочинно зведеного будинку.
При цьому, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, відповідач ОСОБА_3 надала суду належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю.
Разом із тим суди підставно узяли до уваги складену ОСОБА_2 заяву від 06 вересня 2016 року, у якій останній підтвердив, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за особисті кошти його дружини ОСОБА_3 і це майно є її особистою власністю.
Натомість, позивачем в порядку статті 81 ЦПК України не доведено, що у період з жовтня 2011 року до травня 2016 року ним було вкладено особисті грошові кошти у будівництво самовільно збудованого спірного будинку.
При вирішенні цього спору суди попередніх інстанцій належним чином оцінили подані сторонами докази у їх сукупності; урахували положення цивільного законодавства, якими урегульовані спірні правовідносини; з`ясували належним чином фактичні обставини справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин; перевірили усі доводи сторін, сприявши при цьому всебічному й повному з`ясуванню дійсних обставин справи, що мають юридичне значення для її вирішення.
Доводи касаційної скарги про неналежність та недостовірність наданих відповідачем ОСОБА_3 доказів є безпідставними та необґрунтованими.
Крім того, суд касаційної інстанції в силу вимог статті 400 ЦПК України позбавлений можливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками судів з їх оцінкою.
Так, аргументи касаційної скарги зводяться до того, що ОСОБА_1 не погоджується із оцінкою судами: показань свідка ОСОБА_4, висновків експерта, заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, шлюбного договору від 06 вересня 2016 року, наданих відповідачем доказів того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти.
Оцінюючи вказані доводи заявника, колегія суддів звертає увагу на те, що ОСОБА_1 в установленому законом порядку не спростувала зміст заяви ОСОБА_2 від 06 вересня 2016 року, а останній не оспорював авторство цієї заяви. Разом із тим при наданні оцінки показанням свідка ОСОБА_4, висновкам експерта та наданим відповідачем доказам придбання нею будівельних матеріалів суди обґрунтовано надали оцінку належності, допустимості та достовірності кожного із цих доказів окремо, а також достатності і взаємному зв`язку цих доказів у їх сукупності.
Крім того, безпідставними є посилання заявника на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, постановах Верховного Суду: від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, від 04 березня 2020 року у справі № 761/22696/17, від 19 лютого 2020 року у справі № 266/5267/18, оскільки у цих постановах встановлені судами фактичні обставини є різними у порівнянні зі справою, яка є предметом перегляду.
Так, у вказаних справах Верховний Суд дійшов висновків про відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна подружжя, натомість у справі, що переглядається, суди попередніх інстанцій виходили із того, що відповідач ОСОБА_3, спростовуючи презумпцію спільності майна подружжя, надала належні та допустимі докази того, що будівництво і реконструкція спірного будинку здійснювалась за її особисті кошти і це майно є її особистою власністю.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 24 грудня 2020 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 06 квітня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.