ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 910/5786/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. – головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання – Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора – Гавловської А.В.,
Міністерства оборони України –Март`янової Н.В., Матвіюка М.А., Остапенка С.І.,
Державного підприємства
"Управління капітального будівництва та інвестицій" – не з`явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю
"Науково-виробниче підприємство "НоваТех" – Аракелян Р.Ф.,
Київського квартирно-експлуатаційного управління – Сажієнко І.О.,
Військової частини А0351– Пилипак А.О., Хатунцевої І.В.,
Кабінету Міністрів України – Вербицького Ю.С.,
Державної організації (установи, закладу)
"Центральне територіальне управління капітального будівництва" – не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Міністерства оборони України, Київського квартирно-експлуатаційного управління
на постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2021 (у складі колегії суддів: Тищенко О.В. (головуючий), Куксов В.В., Станік С.Р.)
та рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2021 (суддя Гулевець О.В.)
у справі № 910/5786/19
за позовом Заступника військового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до Державного підприємства "Управління капітального будівництва та інвестицій", Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "НоваТех",
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Київського квартирно-експлуатаційного управління, Військової частини А0351, Кабінету Міністрів України, Державної організації (установи, закладу) "Центральне територіальне управління капітального будівництва",
про визнання договорів недійсними,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2019 року Заступник військового прокурора Центрального регіону України (далі – прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до Державного підприємства "Управління капітального будівництва та інвестицій" (далі – ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій"), Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "НоваТех" (далі – ТОВ "НВП "НоваТех"), у якому просив:
– визнати недійсним з моменту укладення договір про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, укладений між відповідачами;
– визнати недійсним з моменту укладення додатковий договір від 14.01.2008 № 11/06/13 про пайову (дольову) участь у будівництві, укладений між відповідачами на виконання договору № 11/06 від 11.07.2006;
– визнати недійсною з моменту укладення додаткову угоду № 1 від 15.12.2015 до додаткового договору від 14.01.2008 № 11/06/13 до договору про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, укладену між відповідачами.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювані договори про пайову (дольову) участь у будівництві житлового комплексу по вул. Онуфрія Трутенка, 9 (вул. Онуфрія Трутенка, 11) на земельній ділянці, яка є державною власністю та належить до земель оборони, укладено між відповідачами всупереч положень законодавства, зокрема Земельного кодексу України (далі – ЗК), законів України "Про використання земель оборони", "Про Збройні Сили України", а також інтересам держави, тому ці правочини підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених статтею 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК).
ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" і ТОВ "НВП "НоваТех", заперечуючи проти позову, заявили про застосування позовної давності.
Ухвалами Господарського суду міста Києва від 27.05.2019, 18.12.2019 до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача залучено: Київське квартирно-експлуатаційне управління (далі – Київське КЕУ), Військова частина А0351, Кабінет Міністрів України, Державна організація (установа, заклад) "Центральне територіальне управління капітального будівництва".
Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.04.2021 у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2021 змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2021 та викладено її в редакції цієї постанови. Резолютивну частину рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2021 залишено без змін.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у липні 2021 року Київське квартирно-експлуатаційне управління, а у серпні 2021 року Заступник керівника спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону подали касаційні скарги, у яких, Київське квартирно-експлуатаційне управління, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК), а Заступник керівника спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, просили скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2021, рішення Господарського суду міста Києва від 06.04.2021 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09.09.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/5786/19 за касаційними скаргами Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону та Київського квартирно-експлуатаційного управління з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 03.11.2021.
Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, у серпні 2021 року Міністерство оборони України подало касаційну скаргу, у якій (із урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, просило скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2021, а справу направити до суду апеляційної інстанції для розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 11.10.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 910/5786/19 за касаційною скаргою Міністерство оборони України з підстав, передбачених пунктами 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 03.11.2021.
ТОВ "НВП "НоваТех" у відзиві на касаційні скарги Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону та Київського квартирно-експлуатаційного управління зазначило про правильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні справи, тому просило залишити оскаржене судове рішення без змін, а касаційні скарги без задоволення.
Кабінет Міністрів України у відзиві на касаційні скарги Заступника керівника Спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону та Київського квартирно-експлуатаційного управління підтримав викладені в них доводи щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права при вирішенні спору та просив задовольнити касаційні скарги в повному обсязі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.11.2021 у судовому засіданні оголошено перерву до 10.11.2021.
ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій", Державна організація (установа, заклад) "Центральне територіальне управління капітального будівництва" у судове засідання своїх представників не направили.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 11.07.2006 між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона-1) і ТОВ "НВП "НоваТех" (сторона-2) укладено Генеральний договір № 11/06, за умовами якого предметом цього договору є дольова (пайова) участь сторони-1 та сторони-2 у будівництві житлових комплексів із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельних ділянках військових містечок м. Києва, з введенням їх в експлуатацію згідно з додатковими договорами (пункт 2.1); за дорученням сторони-2 сторона-1 виступає як замовник-забудовник об`єктів (пункт 2.2).
Відповідно до пункту 2.3 з метою реалізації будівництва об`єктів сторона-1 та сторона-2 приймають дольову (пайову) участь у будівництві об`єктів шляхом внесення наступних паїв: сторона 2 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельних ділянок, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати за власний рахунок всіх робіт з будівництва об`єктів в порядку, передбаченому договором (підпункт 2.3.1); сторона-1 вносить пай у вигляді майнового права на будівлі та споруди, які знаходяться на земельній ділянці, та / або немайнового права відмови Міністерства оборони України у використанні земельної ділянки, як земель оборони з передачею її для будівництва об`єктів в порядку, передбаченому Договором шляхом надання листа Міністерства оборони України на Київську міську державну адміністрацію (підпункт 2.3.2).
Згідно з пунктом 3.2 Генерального договору частки сторін та порядок розподілу загальної площі об`єктів узгоджуються сторонами в такому розмірі: стороні-1 – 25 % загальної житлової площі та 25% загальної площі автостоянок завершеного будівництвом об`єкта; стороні-2 – 75 % загальної житлової площі, 75 % загальної площі автостоянок та 100 % всіх інших площ завершеного будівництвом об`єкта.
Орієнтовний термін введення об`єктів в експлуатацію встановлюється 60 місяців з дня підписання цього договором. Плановий термін будівництва буде визначений на протязі 30 днів після розробки і затвердження проектно-кошторисної документації на будівництво об`єктів (або його частини) шляхом укладання додаткового договору (пункт 5.1 Генерального договору).
Договір набирає чинності після укладення договору про спільну забудову земельних ділянок між Міністерством оборони України та ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" державним або після письмової згоди керівництва Міністерства оборони України та діє до повного виконання сторонами визначених договором зобов`язань (пункт 8.5 Генерального договору).
14.01.2008 між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона-1) і ТОВ "НВП "НоваТех" (сторона-2) укладено додатковий договір № 11/06/13 про пайову (дольову) участь у будівництві, за умовами якого предметом цього договору є дольова (пайова) участь сторони-1 та сторони-2 у будівництві житлового комплексу на 2 130 квартир із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельній ділянці військового містечка № 167 у м. Києві по вул. Трутенка, 11, з введенням його в експлуатацію згідно з умовами цього договору; за дорученням сторони-2 сторона-1 виступає як замовник-забудовник будівництва об`єкта (пункт 2.2).
Відповідно до пункту 2.3 з метою реалізації будівництва об`єкта сторона-1 та сторона-2 приймають дольову (пайову) участь у будівництві об`єкта шляхом внесення наступних паїв: сторона-2 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельних ділянок, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати за власний рахунок всіх робіт з будівництва об`єкту в порядку, передбаченому договором (підпункт 2.3.1); сторона-1 вносить пай у вигляді немайнового права використання земельної ділянки для будівництва об`єкта (підпункт 2.3.2).
Орієнтовна вартість об`єкта (ціна договору) визначена у додатку № 2 до цього договору. Вартість об`єкта підлягає уточненню шляхом укладання додаткового договору після розробки проектно-кошторисної документації, узгодження її сторонами, та затвердження стороною-1 розробленої проектно-кошторисної документації на стадії "Проект" (пункт 2.7).
За змістом пункту 3.2 додаткового договору частки сторін та порядок розподілу загальної площі об`єкта узгоджуються сторонами в такому розмірі: стороні-1 – 25 % загальної житлової площі об`єкта та 25 % загальної площі автостоянок; стороні-2 – 75 % загальної житлової площі об`єкта, 25 % загальної площі автостоянок, та 100 % всіх інших площ завершеного будівництвом об`єкта.
15.12.2015 між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона-1) і ТОВ "НВП "НоваТех" (сторона-2) укладено додаткову угоду № 1 до додаткового договору № 11/06/13 від 14.01.2008 до Генерального договору № 11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві, за умовами якої сторони дійшли згоди викласти додатковий договір від 14.01.2008 № 11/06/13 до Генерального договору № 11/06 від 11.07.2006 про пайову (дольову) участь у будівництві у редакції, за змістом якої відповідно до умов цього договору сторони зобов`язуються збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: по вул. Онуфрія Трутенка, 9 (вул. Онуфрія Трутенка, 11) у Голосіївському р-ні м. Києва (пункт 2.1).
У пункті 2.2 додаткової угоди сторони погодили, що для реалізації цього договору сторона-1 передає, а сторона-2 приймає частину функцій замовника. Обсяг прав та обов`язків, що передаються стороні-2 для виконання функцій замовника будівництва об`єкта, визначено цим договором.
Фінансування будівництва здійснюється стороною-2. Джерелом фінансування будівництва об`єкта є кошти сторони-2 та залучені кошти фізичних та юридичних осіб. У разі залучення коштів фізичних та юридичних осіб сторона-2 діє виключно від свого імені та приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами (пункт 2.4 додаткової угоди).
За змістом пункту 3.1 додаткової угоди, об`єктом забудови є земельна ділянка за адресою: м. Київ. Голосіївський р-н, вул. Онуфрія Трутенка, 9 (вул. Онуфрія Трутенка, 11), площею 14,2 га.
Сторона-1 зобов`язалася на умовах, визначених цим договором, здійснювати функції землекористувача земельної ділянки, визначену у пункті 1.1.5 цього договору, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт. Право користування земельною ділянкою внаслідок виконання цього договору не переходить до сторони-2. Сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених у рамках цього договору (пункти 3.2. і 3.3. додаткової угоди).
Відповідно до пункту 7.1.1 додаткової угоди сторона-1 отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир, яка становить 10,2 % від загальної площі квартир цього об`єкта та 10,2 % від загальної площі цілих нежитлових прибудованих приміщень об`єкта за винятком об`єктів соціального призначення після введення його в експлуатацію згідно з актами розподілу площ цього об`єкта. З них Міністерство оборони України після ведення об`єктів в експлуатацію отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир та нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єктів (об`єктах) у розмірі 100 % частки, визначеної абзацом першим цього пункту.
Цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та нотаріального посвідчення та діє до повного виконання покладених на сторони зобов`язань (пункт 12.8 додаткової угоди).
Додатковою угодою № 2 від 15.12.2015 до зазначеної додаткової угоди № 1 сторони внесли зміни, виклавши пункт 12.8 додаткової угоди № 1 у наступній редакції: цей договір набуває чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсними договору про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, додаткового договору від 14.01.2008 № 11/06/13 про пайову (дольову) участь у будівництві, укладеного між відповідачами на виконання договору № 11/06 від 11.07.2006; додаткової угоди № 1 від 15.12.2015 до додаткового договору від 14.01.2008 № 11/06/13 до договору про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, обґрунтував вимоги тим, що оспорювані договори про пайову (дольову) участь у будівництві житлового комплексу по вул. Онуфрія Трутенка, 9 (вул. Онуфрія Трутенка, 11) на земельній ділянці, яка є державною власністю та належить до земель оборони, укладено між відповідачами всупереч положень ЗК, законів України "Про використання земель оборони", "Про Збройні Сили України", а також інтересам держави, тому ці правочини підлягають визнанню недійсними з підстав, передбачених статтею 215 ЦК. Зокрема прокурор послався на ті обставини, що ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" не мало повноважень без отримання згоди Міністерства оборони України на укладення відповідних договорів, у тому числі у зв`язку з внесенням державним підприємством частки у вигляді земельної ділянки, яка належить до державної власності, чим фактично розпорядилося земельною ділянкою, вилучивши її з постійного користування Міністерства оборони України; при підписанні договорів ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" діяло на підставі статуту, без довіреності від Міністерства оборони України на право укладення таких договорів; умовами цих договорів не передбачено будівництва цих об`єктів як житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла; всупереч законодавству, що регламентує порядок використання земель оборони, ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" уклало оспорювані договори про будівництво житлового комплексу з приватною юридично особою без проведення конкурсу.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що з огляду на відсутність у матеріалах справи доказів укладення договору про спільну забудову земельних ділянок між ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" (сторона-1) і ТОВ "НВП "НоваТех" та письмової згоди керівництва Міністерства оборони України, Генеральний договір є неукладеним, а відтак не породжує для його сторін бажаного правового результату, юридичних фактів і відповідних прав та обов`язків. Також суд зазначив, що оскільки оспорюваний правочин є неукладеним, внаслідок чого він не породжує юридичних фактів, прав та обов`язків, то відсутнє порушення або оспорювання прав та інтересів позивача, а відтак у суду відсутні правові підстави для задоволення позову.
Апеляційний господарський суд змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, виклавши її в редакції, відповідно до якої позов задоволенню не підлягає, оскільки прокурором не доведено невідповідність оспорюваних договорів вимогам закону; умовами договору не передбачено ні вилучення земель оборони, ні зміну їх цільового призначення, ні їх передачу ТОВ "НВП "НоваТех" у користування чи інше будь-яке майнове право, і за умовами оспорюваних правочинів це товариство не набуває та не має будь-яких майнових прав на отримання земельної ділянки земель оборони, на якій споруджується відповідний об`єкт нерухомості. При цьому, з урахуванням умов укладеного між Міністерством оборони України та ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" договору № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей від 24.11.2008, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що доводи прокурора стосовно того, що внаслідок укладення оспорюваних правочинів здійснено вилучення земель оборони та зміну їх цільового призначення, є необґрунтованими.
Заступник керівника спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону у поданій касаційній скарзі послався, зокрема на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення статей 203, 215, 629, 1130 ЦК, статті 207 Господарського кодексу України, статей 13, 20, 77, 84 ЗК, положень законів України "Про використання земель оборони", "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", "Про Збройні Сили України" та порушено норми процесуального права, а саме статті 13, 75-79, 86, 236 ГПК). При цьому прокурором зауважено, що судами при вирішенні справи не враховано того, що відповідно до положень законодавства та відповідних наказів Міністерство оборони України визначено єдиним замовником будівництва житла для військовослужбовців Збройних Сил України і відповідні договори укладаються виключно від імені Міністерства оборони України; судами не було враховано, що земельну ділянку, будівництво об`єктів на якій є предметом оспорюваних договорів, віднесено до земель оборони і законодавством, чинним на час укладення цих договорів, не було передбачено можливості використання земельних ділянок військових містечок під будівництво житлових об`єктів; зазначена земельна ділянка, яка підлягає забудові, не перебуває ані у власності, ані у користуванні ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій", що виключало його право на розпорядження нею на власний розсуд, укладаючи оспорювані договори; судами не враховано, що на спірній земельній ділянці розташовано будівлі і споруди, що є об`єктом військового містечка № 167 державної власності, суб`єктом управління яких є Міністерство оборони України, а балансоутримувачем цього державного майна – Київське КЕУ; також на території військового містечка розміщено споруди відділу приймальних радіопристроїв центру радіозв`язку (військова частина А0351), що підтверджено наявними у матеріалах справи доказами. Також поза увагою суду залишилося те, що відповідно до статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" (у відповідній редакції), не було передбачено передачу земель оборони як внесок пайової участі в житловій забудові, правову позицію щодо чого було викладено Верховним Судом України у постановах від 23.12.2008 у справі № 3-5534к08, від 23.12.2008 у справі № 3-5546к08. При обґрунтуванні підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, прокурор послався на те, що судами при вирішенні справи в оскаржених судових рішеннях застосовано зазначені норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.10.2018 у справі № 922/189/18, від 06.11.2018 у справі № 926/3397/17, від 09.04.2019 у справі № 910/3359/18, від 29.10.2019 у справі № 904/3713/18, від 19.02.2020 у справі № 915/411/19, Верховного Суду України у постановах від 23.12.2008 у справі № 3-5534к08, від 23.12.2008 у справі № 3-5546к08
У поданих касаційних скаргах Міністерство оборони України та Київське КЕУ послалися, зокрема, на те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано положення статті 252 ЦК, щодо застосування якої у подібних правовідносинах, відсутній висновок Верховного Суду, оскільки укладений між Міністерством оборони України та ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" договір від 24.11.2008 № 13383/з не може бути подією у розумінні цієї норми права, з якою пов`язується факт набрання чинності генеральним договором, укладеним між відповідачами; матеріали справи не містять доказів укладення між Міністерством оборони України і ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" договорів про спільну забудову земельних ділянок чи надання дозволів на таку забудову, як до підписання оспорюваних договорів, так і після; суд апеляційної інстанції дійшов безпідставного висновку, що за оспорюваними договорами буде проведено будівництво житла для військовослужбовців та членів їх сімей; судом апеляційної інстанції в порушення статей 74-79, 86 ГПК не надано належної правової оцінки доказам, наявним у матеріалах справи, щодо предмета і підстав позову та неправильно визначено характер спірних правовідносин сторін; судом апеляційної інстанції не було враховано ряд наказів Міністерства оборони України, за якими єдиним замовником будівництва житла для військовослужбовців є Міністерство оборони України. Судами попередніх інстанцій не враховано, що ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" не має будь-яких прав (власності/користування) щодо земельної ділянки, яка є об`єктом забудови за оспорюваними у цій справі договорами, тому не мало право розпоряджатися нею, у тому числі укладаючи щодо неї договори.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах доводів і вимог касаційних скарг, виходить із такого.
Відповідно до положень статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини 1 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою–третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зазначена норма кореспондується з положеннями частини 1 статті 207 ГК, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Отже, правочин може бути визнано недійсним лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, тому в кожній справі про визнання договору недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Статтями 13, 41 Конституції України передбачено, що від імені Українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Згідно із частинами першою, другою статті 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
Особливості правового режиму земель оборони визначені статтею 77 ЗК, за частинами першою та другою якої землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України. Землі оборони можуть перебувати лише в державній власності.
Відповідне регулювання міститься також у статті 1 Закону України "Про використання земель оборони", за змістом якої землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, визнаються землями оборони.
Військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК (стаття 2 цього Закону).
За змістом статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" землі, закріплені за військовими частинами та установами Збройних Сил України, є державною власністю та належать їм на праві оперативного управління.
Вирішення питань щодо порядку надання Збройним Силам України в управління об`єктів державної власності, в тому числі і земельних ділянок, за статтею 9 Закону України "Про Збройні Сили України" відноситься до повноважень Кабінету Міністрів України
Законами України "Про оборону України" (стаття 9) та "Про Збройні Сили України" (стаття 9) передбачено, що Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних ділянок, інших природних, енергетичних ресурсів тощо. Перелік повноважень Кабінету Міністрів України у галузі земельних відносин, закріплений статтею 13 ЗК, не є вичерпним. До них належать повноваження із нормативно-правового регулювання земельних відносин у випадках, визначених законом; прийняття визначених законом індивідуально-правових актів у сфері земельних відносин; загальна виконавчо-розпорядча діяльність Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади (в тому числі й розпорядження землями державної власності).
Міністерство оборони України забезпечує використання земельних ділянок державної власності, виділених для потреб Збройних Сил України. Закон України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України" (стаття 2) передбачає, що Міністерство оборони України, будучи центральним органом управління Збройних Сил України, здійснює управління військовим майном. Цим законом також встановлено, що відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства і організації.
Відповідно до цих приписів, наведених у Законі України "Про оборону України" та Законі України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України", Міністерство оборони України є уповноваженим державою органом управління військовим майном.
Частиною першою статті 2 та статтею 4 Закону України "Про використання земель оборони" передбачено, що військовим частинам для виконання покладених на них функцій та завдань земельні ділянки надаються у постійне користування відповідно до вимог ЗК. Військові частини ведуть облік закріпленого за ними майна в органах квартирно-експлуатаційної служби Збройних Сил України.
Земельна ділянка, яка відноситься до земель оборони та закріплена за відповідним військовим формуванням (КЕУ), належить державі в особі Кабінету Міністрів України на праві власності і знаходиться в управлінні Міністерства оборони України.
Відповідно до статей 317, 319 ЦК право володіння, користування та розпорядження своїм майном належить власнику цього майна, і лише власник має право вчиняти стосовно свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а статтею 321 цього Кодексу передбачено принцип непорушності права власності.
Як свідчать матеріали справи за умовами оспорюваних у справі договору про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, додаткового договору від 14.01.2008 № 11/06/13 про пайову (дольову) участь у будівництві, укладеного між відповідачами на виконання договору № 11/06 від 11.07.2006, додаткової угоди № 1 від 15.12.2015 до додаткового договору від 14.01.2008 № 11/06/13 до договору про пайову (дольову) участь у будівництві № 11/06 від 11.07.2006, ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" з метою реалізації будівництва об`єктів за договором вносить пай у вигляді немайнового права використання земельної ділянки для будівництва об`єкта, при цьому за змістом пункту 3.1 додаткової угоди, об`єктом забудови є земельна ділянка за адресою: м. Київ. Голосіївський р-н, вул. Онуфрія Трутенка, 9 (вул. Онуфрія Трутенка, 11), площею 14,2 га. Також за умовами цього договору ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" зобов`язалося, зокрема здійснювати функції землекористувача зазначеної земельної ділянки, яке дозволить сторонам здійснити реалізацію умов цього договору, у тому числі здійснювати її забудову, а також утримувати і обслуговувати завершений будівництвом об`єкт.
Як прокурор у позовній заяві, так і Міністерство оборони України, в обґрунтування заявлених вимог недійсності укладених між відповідачами договорів, посилалися у тому числі на обставини, за якими Міністерство оборони України не надавало письмової згоди на забудову зазначеної земельної ділянки військового містечка, та відповідно не укладало з ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" будь-яких договорів щодо забудови зазначеної земельної ділянки.
Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору послався на те, що 24.11.2008 між Міністерством оборони України і ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" укладено договір про спільну забудову земельних ділянок № 13383/з про співпрацю у сфері будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей, предметом якого є визначення порядку та умов співпраці сторін щодо здійснення будівництва житлових комплексів із відповідною інфраструктурою, а також зазначив, що цей договір саме і подією в розумінні статті 252 ЦК і пункту 8.5 Генерального договору, з яким пов`язано факт набрання ним чинності.
Проте, суд апеляційної інстанції, визначивши цей договір як підставу для дійсності оспорюваних у справі договорів, не врахував наведені вище положення законодавства, якими урегульовано питання управління об`єктами державної власності, в тому числі і земельними ділянками, які належать до земель оборони, не здійснив їх аналіз в контексті спірних правовідносин та не встановив, чи було дотримано при укладенні оспорюваних у справі договорів встановлений законодавством порядок розпорядження військовим майном, у тому числі землями оборони, закріпленими за структурними одиницями Збройних Сил України, та чи було виконано таку істотну передумову для укладення цих договорів, як отримання згоди на це Міністерства оборони України, яке уповноважене управляти військовим майном. При цьому судом апеляційної інстанції не встановлено та в рішенні не зазначено, чи є договір від 24.11.2008 № 13383/з тією правовою підставою, яка відповідно до наведених вимог законодавства, надавала ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" право та обсяг повноважень на укладення оспорюваних у справі договорів, у тому числі щодо розпорядження земельною ділянкою державної власності як внесок у спільну діяльність з будівництва об`єктів житлового комплексу на із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою.
Водночас судом апеляційної інстанції не надано будь-якої оцінки тому, що умовами договору від 24.11.2008 № 13383/з не передбачено відчуження чи передачу прав ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" щодо спірної земельної ділянки, яка належить до земель оборони.
Разом із тим, пославшись на те, що будівництво об`єктів за оспорюваними договорами передбачає будівництво саме житла для військовослужбовців та членів їх сімей, у постанові не зазначив, якими саме доказами та обставинами такі висновки суду мотивовано, з огляду на те, що положення оспорюваних у справі договорів, крім розподілу площ в об`єкті будівництва між сторонами, не містять будь-яких умов, які б давали підстави для такого висновку.
Також судом апеляційної інстанції не надано оцінки на предмет відповідності вимогам законодавства, тим умовам оспорюваних договорів, які передбачають будівництво житлового комплексу із соціальною та інженерно-транспортною інфраструктурою на земельній ділянці, яка належить до земель оборони, та чи відповідають такі його умови цільовому використанню зазначеної земельної ділянки з огляду на те, що відповідно до положень статті 4 Закону України "Про використання земель оборони" землі оборони можуть використовуватися для будівництва об`єктів соціально-культурного призначення, житла для військовослужбовців та членів їхніх сімей, а також соціального та доступного житла без зміни їх цільового призначення.
Водночас в обґрунтування позовних вимог прокурор, Міністерство оборони України та Київське КЕУ посилалися на те, що на земельній ділянці по вул. Онуфрія Трутенка, 9, 11 розташовано майновий комплекс військового містечка № 167 (будівлі та споруди) державної власності, суб`єктом управління яким є Міністерство оборони України, Київське КЕУ - балансоутримувачем цього державного майна. Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, це майно зареєстровано на праві власності за державою в особі Міністерства оборони України. Також позивачами доводиться, що на цій земельній ділянці розміщено споруди відділу приймальних радіопристроїв центру радіозв`язку військової частини А0351, на підтвердження чого до матеріалів справи надано відповідні докази.
Натомість судом апеляційної інстанції такі доводи позивачів та подані на їх підтвердження докази взагалі не було предметом дослідження та оцінки, у тому числі в контексті наявності у ДП "Управління капітального будівництва та інвестицій" права на розпорядження земельною ділянкою для будівництва, на якій знаходяться зазначені об`єкти права державної власності.
Як суд першої інстанції, так і суд апеляційної інстанції у справі, яка розглядається, при вирішенні спору належним чином не з`ясували характер спірних правовідносин сторін та правової природи оспорюваного договору, не дослідили належним чином зібрані у справі докази, зокрема умови оспорюваного договору та додаткових угод на предмет їх відповідності вимогам законодавства, яким урегульовано правовий режим майна Збройних Сил України та порядок його використання, мету цього договору, з огляду на його умови щодо прав і обов`язків сторін, а отже, не з`ясували наявність/відсутність тих обставин, які діють підстави вважати оспорювані у справі договори правомірними.
Отже, зважаючи на викладене, висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства для правильного вирішення справи.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв`язку з наведеним, постановлені у справі судові рішення зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не можна визнати законними і обґрунтованими.
З огляду на те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору було неправильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права, що підлягають застосуванню, та порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суди дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку, що наведені вище обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд