ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 910/15496/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюка І.М. і Львова Б.Ю.,
за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
учасники справи:
позивач - компанія Ель Пасадена Інвест Лімітед,
представник позивача - Титаренко Д.С., адвокат (ордер від 22.10.2021 № 1145977),
відповідач-1 - акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",
представник відповідача-1 - Ананійчук О.А., адвокат (довіреність від 09.09.2021 № 49); Тарасенков В.В., адвокат (довіреність від 01.10.2021 № 52),
відповідач-2 - товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон",
представник відповідача-2 - не з`явився,
розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк"
на рішення господарського суду міста Києва від 17.03.2021 (головуючий суддя Лиськов М.О.),
постанову Північного апеляційного господарського суду від 03.06.2021 (головуючий Ткаченко Б.О., судді: Шапран В.В. і Пашкіна С.А.)
та додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2021 (головуючий Ткаченко Б.О., судді: Шапран В.В. і Алданова С.О.)
у справі № 910/15496/20
за позовом компанії Ель Пасадена Інвест Лімітед (далі - Компанія)
до: 1) акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк);
2) товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" (далі - Товариство)
про визнання договору переведення боргу недійсним.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ВСТАНОВИВ:
Компанія звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Банка та Товариства про визнання недійсним договору переведення боргу від 17.11.2014 (далі - Договір).
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що дії Банка та Товариства вчинені зі значними порушеннями як чинного законодавства, так і умов первісного договору банківського рахунку. Саме тому укладений між ними Договір повинен бути визнаний недійсним у частині, що стосується Компанії та договору банківського рахунку від 20.09.2006 № SI296N (далі - Договір банківського рахунка).
Рішенням господарського суду міста Києва від 17.03.2021, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 03.06.2021, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним Договір, укладений ПАТ КБ "ПриватБанк" (правонаступником якого є Банк) та Товариством у частині, що стосується будь-яких прав чи зобов`язань за Договором банківського рахунка, укладеним ЗАТ КБ "ПриватБанк" в особі філії "Кримське регіональне управління" (правонаступником якого є Банк) та Компанією. Стягнено солідарно з Банку та Товариства на користь Компанії 2 102,00 грн судового збору.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані доведеністю Компанією належними та допустимими доказами заявлених нею позовних вимог, що, у свою чергу, свідчить про наявність правових підстав для їх задоволення.
Додатковою постановою Північного апеляційного господарського суду від 22.06.2021 заяву Компанії про солідарне стягнення з Банку та Товариства витрат на професійну правничу допомогу, які пов`язані з апеляційним розглядом справи, задоволено частково. Стягнуто солідарно з Банку та Товариства на користь Компанії 31 317,98 грн витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи судом апеляційної інстанції. У задоволенні решти заяви про розподіл судових витрат відмовлено.
Додаткова постанова суду апеляційної інстанції обґрунтована тим, що заявлений Компанією до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співрозмірним із складністю справи та виконаними адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт, стягнення адвокатських витрат у зазначеній Компанією сумі 46 394,04 грн не відповідає критеріям розумності, співрозмірності та справедливості. Отже, враховуючи принципи співмірності та розумності судових витрат, правомірним є часткове задоволення заяви Компанії про розподіл судових витрат шляхом стягнення солідарно з Банку та Товариства витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанцій у розмірі 31 317,98 грн.
Не погоджуючись з рішеннями (рішенням, постановою та додатковою постановою) судів попередніх інстанцій, Банк звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на те, що суди не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди застосували статті 15, 203, 215, 257, 261, 510, 520, 654, 1066 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 126 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 916/1408/19, від 04.06.2020 у справі № 916/1411/19, від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18, від 28.01.2020 у справі № 924/1208/18, від 03.04.2019 у справі № 910/9828/17, від 09.07.2018 у справі № 369/5388/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 907/643/17, від 29.05.2018 у справі № 910/14716/17, від 14.05.2018 у справі № 522/19477/16-ц, від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, від 19.11.2019 у справі № 911/3677/17, від 19.11.2019 у справі № 911/3680/17 у подібних правовідносинах.
Від Компанії надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанції, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення. Також Компанія у відзиві просить судові витрати, понесені нею під час розгляду справи у суді касаційної інстанції покласти на Банк.
Від Товариства відзив на касаційну скаргу не надходив.
Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 04.11.2021 № 29.3-02/3973 у зв`язку із запланованою відпусткою судді Малашенкової Т.М. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/15496/20, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Бенедисюка І.М. і Львова Б.Ю.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача, та пояснення представників Компанії та Банку, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 20.09.2006 Компанією та Банком було укладено Договір банківського рахунка.
З метою розірвання Договору банківського рахунку Компанія 24.02.2020 звернулась із заявою до Банку.
Банк жодним чином на заяву не відреагував, зокрема, не повідомив про укладання договору з Товариством, яким без згоди Компанії перевів борг, тому остання була змушена захищати свої права у судовому порядку та звернулась до господарського суду міста Києва з позовною заявою про розірвання Договору банківського рахунку та стягнення залишків грошових коштів на рахунках, на підставі якої відкрито провадження у справі № 910/5684/20. Із відзиву Банка на вказаний позов Компанії стало відомо про укладення Банком та Товариством Договору, згідно з яким відтоді зобов`язання Банку щодо виплати коштів за Договором банківського рахунку несе Товариство. Банк посилався на те, що електронний додаток № 1 до Договору містить перелік депозитних договорів та договорів банківського обслуговування, за якими було здійснено переведення боргу на Товариство, у тому числі і за Договором банківського рахунку.
Судами попередніх інстанцій враховано, що боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.
Тому, правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом направленим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.
Відтак, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).
Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами повинна утримуватись від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів.
Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.
При цьому Договір банківського рахунка, боржника за яким змінено всупереч закону в односторонньому порядку, не містить положень про мовчання як спосіб вираження згоди позивача на відступлення банком своїх прав чи обов`язків третім особам.
Вказане суперечить положенням статей 203, 215 ЦК України, якими передбачено, що правочин може бути визнаний судом недійсним з підстав недодержання у момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Тому суди погодились із твердженням, що будь-які односторонні зміни Договору банківського рахунка, між первісними сторонами (Компанією та Банком) є протиправними, адже його текст не включає таких можливостей. Зокрема, договір не передбачає права Банку в односторонньому порядку шляхом зміни умов та правил надання банківських послуг, які не є частиною Договору банківського рахунка, та розміщення цих змін тільки на власному веб-сайті не надає права відступати боргові зобов`язання або інші права чи обов`язки за таким договором третім особам. На спростування вказаного Банком належних та допустимих доказів до матеріалів справи не представлено.
Крім того, Банк посилався на те, що умови було розміщено на офіційному сайті Банку у відповідній редакції від 01.06.2014. Відповідно до таких умов, взаємодія за договором клієнта з банком може бути змінена шляхом повідомлення, у тому числі на сайті Банку у відповідному розділі умов. При необхідності отримання банком згоди від клієнта на вчинення таких дій, сторони керуються вимогами статті 205 ЦК України (мовчазна згода). Саме на підставі таких умов Банк було наділено правом переведення боргу на Товариство.
Банк також зазначає, що за своєю правовою природою умови, розміщені на його власному веб-сайті, є договором приєднання у розумінні частини першої статті 634 ЦК України.
Згідно із статтею 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору у цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Проте Банк, посилаючись на статтю 634 ЦК України не надав жодного доказу того, що Компанія підписала формуляр, заяву тощо, які б визначали приєднання її до договору приєднання у формі умов. Також Банк не надав доказів того, що умови якось регулюють відносини за Договором банківського рахунка, та є його частиною та не наводить посилання на жоден пункт Договору банківського рахунка, з якого б слідувало, що умови є його частиною.
Тому з врахуванням зазначених положень саме Банк повинен доводити перед судом належними та допустимими доказами наявність відповідних письмових змін до Договорів банківського рахунку, які не визнаються клієнтами.
Крім того, Банком було заявлено про застосування позовної давності.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно із статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Таким чином, у даному випадку до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальний строк позовної давності, про що вірно вказав суд першої інстанції.
Так, Компанією було подано до господарського суду міста Києва позовну заяву про розірвання Договору банківського рахунку та стягнення залишків грошових коштів на рахунках, на підставі якої відкрито провадження у справі № 910/5684/20. Із відзиву Банка на вказаний позов від 19.05.2020 Компанії стало відомо про укладення 17.11.2014 Банком та Товариством Договору.
З позовною заявою у даній справі № 910/15496/20 про визнання Договору недійсним Компанія звернулась 12.10.2020.
При цьому з наявних у матеріалах справи доказів судами встановлено, що Компанія заверталась до суду у порядку частини п`ятої статті 267 ЦК України із зазначенням поважних причин пропущення позовної давності, які порушили її права та підлягають захисту, у випадку якщо суд визнає пропущеною позовну давність.
Разом з тим, судами встановлено, що Компанії про існування спірного Договору стало відомо з відзиву Банка у справі № 910/5684/20. Інших доказів, котрі б свідчили про обізнаність Компанії про укладення Банком та Товариством Договору матеріали справи не містять, протилежного Банком не доведено.
З огляду на вказане, суди дійшли висновку, що позовна давність Компанією при зверненні до суду із позовною заявою про визнання оспорюваного Договору недійсним не пропущена, а тому задовольнили позовні вимоги Компанії.
Однак Верховний Суд не може погодитись з висновками судів попередніх інстанцій в частині застосування до спірних правовідносин частини першої статті 257, 261 ЦК України, що, зокрема, було визначено скаржником у касаційній скарзі як підстава оскарження рішень судів попередніх інстанцій, оскільки судами не надавалась належна правова оцінка усім доказам у справі в частині визначення початку перебігу строку позовної давності, поважності причин пропуску позовної давності з урахуванням того, що Компанія звернулась за захистом своїх прав майже через шість років, та враховуючи події, які відбувались на території Автономної Республіки Крим і були загальновідомими у розумінні обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, проявляти турботу до свого майна та бути обізнаною з його станом.
Відповідно до статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Отже, судами попередніх інстанцій не встановлено та не досліджено чи мав можливість позивач довідатися про наявність оспорюваного договору з огляду на наявність тривалих договірних відносин (з 2006 року) між позивачем та відповідачем та необхідністю обслуговування банківського рахунку (здійснення розрахунково-касового обслуговування, видача банківських карток, проведення операцій по рахунку, видача розрахункових документів тощо), що передбачено умовами Договору банківського рахунку від 20.09.2006 року.
Також Верховний Суд не може погодитись з висновками судів попередніх інстанцій щодо солідарного стягнення судових витрат, оскільки такі висновки зроблені без врахування правових висновків викладених у постанові Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 914/159/13, а саме, що солідарне стягнення суми судових витрат чинним законодавством не передбачене, а відповідно до положень частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Крім того скаржник у касаційній скарзі вказує на те, що суд апеляційної інстанції, ухвалюючи додаткову постанову про солідарне стягнення витрат на правничу допомогу не врахував, що процесуальним законодавством такого стягнення не передбачено.
Відповідно до частин першої та другої статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Положеннями частини четвертої статті 300 ГПК України передбачено, що Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з приписами пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України передбачено, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.
Зважаючи на викладене, рішення судів попередніх інстанцій ухвалені у даній справі підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до місцевого господарського суду.
Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та докази, в тому числі зазначені у даній постанові, об`єктивно оцінити відповідні докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті і, в залежності від встановленого, прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Оскільки справа направляється на новий розгляд розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316 ГПК України, Верховний Суд