ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 918/303/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.
секретар судового засідання - Дерлі І.І.
за участю представників сторін:
позивача - Гуменюк І.П. (адвокат),
відповідача - Чабан Д.Ф. (адвокат)
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-Шифер"
на рішення Господарського суду Рівненської області від 28.07.2021 (суддя Заголдна Я.В.)
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2021 (у складі колегії суддів: Мельник О.В. (головуючий), Петухов М.Г., Гудак А.В.)
та додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 (у складі колегії суддів: Мельник О.В. (головуючий), Петухов М.Г., Гудак А.В.)
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-Шифер"
про встановлення земельного сервітуту,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - Укрзалізниця, Позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь - Шифер" (далі - ТОВ "Волинь - Шифер", Відповідач) в якій просило встановити земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею 0,8800 га, кадастровий номер 56:246:553:00:02:008:0002, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Квасилівської селищної ради Рівненського району Рівненської області (згідно технічної документації) строком на 5 років, оплата сервітуту - 231,26 грн в місяць з ПДВ для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної залізничної колії з моменту набрання рішенням суду законної сили (з урахуванням заяви про зміну предмету позову).
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Відповідач своїми діями позбавляє Позивача правової визначеності (встановлення чітких прав та обов`язків сторін), і, враховуючи юридичну нерозривну взаємопов`язаність Позивача та Відповідача (колії Відповідача розташовані на земельній ділянці, яка перебуває на праві постійного користування у Позивача), відмова Відповідача визначити взаємні права та обов`язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту - і є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів Позивача.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 28.07.2021 у справі № 918/303/21 відмовлено у задоволенні позову.
Місцевий господарський суд дійшов висновку, що згідно положень глави 32 Цивільного кодексу України право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватись чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) земельної ділянки щодо якої встановлюється земельний сервітут. Однак, у даному випадку до суду звернувся власник земельної ділянки (особа якій земельна ділянка належить на праві постійного користування) з позовом про встановлення земельного сервітуту для Відповідача у справі, який заперечує проти його встановлення.
2.2. Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 11.08.2021 задоволено заяву ТОВ "Волинь-Шифер" про вирішення питання про розподіл судових витрат у справі № 918/303/21. Стягнуто з Позивача на користь Відповідача 42 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
В обґрунтування додаткового рішення суд першої інстанції вказав, що Відповідачем було підтверджено належними та допустимими доказами обсяг та вартість понесених витрат на професійну правничу допомогу. У свою чергу їх співмірність та відповідність критеріям розумності не спростовано доводами Позивача викладеними у клопотанні про зменшення таких витрат.
2.3. Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 21.09.2021 рішення Господарського суду Рівненської області від 28.07.2021 залишено без змін.
Додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 11.08.2021 змінено шляхом викладення його п. 1, п. 2 резолютивної частини в іншій редакції, відповідно до якої заява ТОВ "Волинь - Шифер" про вирішення питання про розподіл судових витрат у справі № 918/303/21 задоволена частково; стягнуто з Позивача на користь Відповідача 21 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Апеляційна інстанція погодилась з висновками місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки положеннями Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України унормовано, що право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватись чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) такої земельної ділянки. У свою чергу такого права для власника (володільця) земельної ділянки щодо якої встановлюється земельний сервітут не передбачено.
Поряд з цим, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що розмір витрат Відповідача на професійну правничу допомогу є завищеним, а також неспівмірним із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт та часом витраченим ним на їх виконання.
2.4. Додатковою постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 06.10.2021 частково задоволено заяву ТОВ "Волинь-Шифер" про ухвалення додаткового рішення про розподіл судових витрат у справі № 918/303/21. Стягнуто з Позивача на користь Відповідача 8 000,00 грн понесених витрат на професійну правничу допомогу при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Вказана додаткова постанова мотивована тим, що розмір заявлених Відповідачем витрат на правову допомогу у сумі 16 000,00 грн не відповідає критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, такі витрати не мають характеру необхідних і неспіврозмірні із виконаною роботою адвокатом у суді апеляційної інстанції (її складністю, обсягом та часом, витраченим ним на виконання таких робіт).
3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи
3.1. У касаційній скарзі Укрзалізниця просить скасувати рішення місцевого господарського суду від 28.07.2021, пункт 1 постанови апеляційної інстанції від 21.09.2021 та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Також заявник просить скасувати пункт 2 постанови апеляційного суду в частині стягнення з Позивача на користь Відповідача 21 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування правових норм у подібних правовідносинах, зокрема, що власник та володілець (користувач) земельної ділянки наділені рівними правами стосовно можливості укладення договору земельного сервітуту.
Крім того, вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків викладених у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/19 та від 27.07.2021 у справі № 904/4472/20 щодо застосування статей 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України.
У відзиві на касаційну скаргу Відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - без змін.
3.2. ТОВ "Волинь - Шифер" у касаційній скарзі просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 21.09.2021 в частині зміни додаткового рішення Господарського суду Рівненської області від 11.08.2021 та залишити його (додаткове рішення місцевого суду) без змін.
Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарським судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, від 17.12.2020 у справі № 910/11005/16, від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15, від 12.05.2021 у справі № 235/4969/19, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19 та від 07.05.2020 у справі № 820/4281/17 щодо застосування статей 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України.
3.3. Укрзалізниця також звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на додаткову постанову суду апеляційної інстанції від 06.10.2021 в якій просить її скасувати та прийняти нову, якою відмовити у задоволенні вимог ТОВ "Волинь-Шифер".
Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на неврахуванням господарським судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 753/15687/15-ц (при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін).
3.4. ТОВ "Волинь-Шифер" у своїй касаційній скарзі також просить скасувати додаткову постанову суду апеляційної інстанції від 06.10.2021 в частині відмови у задоволенні його заяви про ухвалення додаткового рішення та прийняти в цій частині нове про задоволення заяви у повному обсязі.
Обґрунтовуючи підстави для подання касаційної скарги, заявник посилається на неврахування господарським судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 751/3840/15-ц та постановах Верховного Суду від 12.05.2021 у справі № 235/4969/19, від 09.07.2019 у справі № 923/726/18 та від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19 щодо застосування статей 126 та 129 Господарського процесуального кодексу України.
4. Обставини встановлені судами
4.1. Згідно з Державним актом на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 260401 Державне територіально-галузеве об`єднання "Львівська залізниця" є постійним користувачем земельної ділянки площею 11,0120 га, яка розташована на території Квасилівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області за кадастровим номером земельної ділянки 56246:553:00:02:0088:0002.
4.2. 06.12.2012 між Державним територіально-галузевим об`єднанням "Львівська залізниця" та ТОВ "Волинь-Шифер" укладений договір №Л/ПЧ-7/003 про встановлення земельного сервітуту стосовно земельної ділянки площею 0,8800 га, кадастровий номер 56:246:553:00:02:008:0002, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Квасилівської селищної ради Рівненського району Рівненської області.
4.3. Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 18.06.2014 року на підставі договору про встановлення земельного сервітуту від 06.12.2012 за ТОВ "Волинь-Шифер" здійснено державну реєстрацію іншого речового права (сервітуту) на вищезазначену земельну ділянку.
4.4. Додатковою угодою від 19.04.2017 сторони внесли зміни до договору № Л/ПЧ-7/00, зокрема, щодо строку його дії.
4.5. Право сервітуту ТОВ "Волинь-Шифер" на земельну ділянку 5624655300:02:008:0002 було припинено 14.11.2020, про що 17.11.2020 приватним нотаріусом Рівненського районного нотаріального округу Рівненської області Деренько Р.І. було внесено відомості до реєстру.
4.6. Як встановлено місцевим господарським судом, Позивач у позовній заяві посилався на те, що 10.03.2021 він направив ТОВ "Волинь-шифер" 3 примірники проектів договорів про встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці площею 0,8800 га, на що отримай відповідь (лист № 30/03 від 30.03.2021) про те, що Відповідач не заперечує проти укладання договору про встановлення земельного сервітуту, однак вважає неприйнятними, визначені Позивачем умови договору, які покладені в основу проекту, а саме вважає необґрунтованою ціну договору.
4.7. Оскільки земельний сервітут встановлений договором про встановлення земельного сервітуту від 18.06.2014 № Л/ПЧ-7/003 припинив свою дію і Відповідач ухиляється від укладення нового договору, Позивач звернувся до суду з даним позовом.
5. Позиція Верховного Суду
5.1. Заслухавши суддю-доповідача та присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах та відзиві доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
5.2. У справі, що розглядається спір виник у зв`язку із необхідністю врегулювання між сторонами відносин, що фактично склались, а саме - встановлення земельного сервітуту.
При цьому, за доводами скаржника ним перед судом касаційної інстанції фактично поставлене для вирішення таке основне питання - чи наділений власник (користувач) земельної ділянки правом на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту взагалі, та, у випадку, якщо наділений, чи забезпечує поновлення порушення порушеного права обраний Позивачем спосіб захисту у відносинах, що склались між ним та ТОВ "Волинь-Шифер"?
5.3. Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (пункт 8.5 постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18).
5.4. Додатково, в контексті обраного способу захисту, розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
5.5. Частиною 1 статті 2 Земельного кодексу України визначено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
При цьому земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (частина 1 статті 3 Земельного кодексу України), а земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин (частина 1 статті 4 Земельного кодексу України).
5.6. Водночас, відповідно до статті 9 Цивільного кодексу України його положення застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
5.7. Отже, спірні правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю юридичною природою регулюються, як нормами земельного, так і цивільного законодавства.
5.8. Так, Земельним кодексом України в главі 16 врегульовано "Право земельного сервітуту", яке розглядається як право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками) (частина 1 статті 98 Земельного кодексу України).
5.9. Статтею 400 Цивільного кодексу України закріплено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
5.10. В контексті спору, що розглядається, при визначені способу захисту судам слід виходити з того, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (частина перша статті 100 Земельного кодексу України, частина перша статті 402 Цивільного кодексу України).
При цьому, спосіб встановлення сервітуту впливає на можливість обрання способу захисту і, як вбачається, якщо законом передбачено можливість встановлення сервітуту як договором, так і рішенням суду, то, відповідно, і способами захисту в цьому випадку можуть бути як звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду.
Зазначене підтверджується практикою Верховного Суду відповідно до якої переглядались рішення у справах з вимогами як про визнання укладеним договору сервітуту (див., наприклад, постанови від 20.09.2018 по справі № 918/370/17, від 03.12.2020 у справі № 925/27/18), так і про встановлення сервітуту судом без укладення відповідного договору (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 911/2701/17, Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.03.2019 у справі № 915/483/17, від 29.01.2020 у справі № 920/1204/17).
5.11. За змістом частин першої та другої статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
5.12. Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
5.13. Статтею 15 Цивільного кодексу України закріплено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
5.14. Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника і такі способи мають бути доступними й ефективними.
5.15. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно, спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.
Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалась Верховним Судом, та узагальнено містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
5.16. Принцип диспозитивності, закріплений у статті 14 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
5.17. Отже, з урахуванням вищевикладеного, особа має право на власний розсуд обрати будь-який з можливих способів захисту, які передбачені законом або договором, за виключенням випадків, коли законом встановлено імперативний характер щодо застосування конкретного способу захисту.
5.18. В такий спосіб, позивач, який вважає, що його право або законний інтерес порушені, не визнаються або оспорюються має право звернутись до суду за їх захистом обравши будь-який з передбачених законом або договорів спосіб захисту.
5.19. Додатково, в порядку obiter dictum, колегія суддів зазначає, що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури приєднання до електричних мереж" № 1657-IX від 15.07.2021 (набрав чинності 20.08.2021) Земельний кодекс України було доповнено статтею 124-1 "Порядок встановлення земельних сервітутів на землях державної, комунальної власності.
При цьому, як випливає з назви Закону № 1657-IX від 15.07.2021, хоча зазначену статтю й було внесено до Земельного кодексу з метою врегулювання відносин в сфері енергетики, але її приписи в більшості мають універсальний характер та повинні застосовуватись для процедур встановлення земельного сервітуту за зверненням особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту на землях державної, комунальної власності.
Зокрема, у цьому законі зазначено, що:
укладення договору про встановлення земельного сервітуту з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування здійснюється на підставі рішення цього органу, у разі відмови в укладенні договору про встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки державної, комунальної власності такий договір визнається укладеним за рішенням суду (частина друга статті 124-1 Земельного кодексу України);
у разі відмови особи відповідно до пункту "а" частини першої цієї статті у прийнятті рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та/або укладення договору про встановлення земельного сервітуту, такий земельний сервітут встановлюється за рішенням суду за позовом особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту (частина п`ята статті 124-1 Земельного кодексу України).
Водночас, оскільки зазначені положення набрали чинності лише 20.08.2021, то вони, відповідно, не існували на час звернення Позивача до суду, а також винесення рішення судом першої інстанції, а отже не могли бути застосовані судами.
5.20. Відповідаючи на питання щодо того чи може власник (користувач) земельної ділянки бути позивачем у справі про встановлення земельного сервітуту, тобто фактично вимагати його встановлення щодо інших осіб колегія суддів виходить з наступного.
Оскільки сервітут це право обмеженого користування чужим майном (земельною ділянкою, іншими природними ресурсами, нерухомим майном), то потреба у його встановленні виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Таким чином, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.
5.21. В переважній більшості випадків за встановленням сервітуту звертається особа, яка є відмінною від титульного власника (користувача) земельної ділянкою з пред`явленням відповідної вимоги до нього, що випливає з юридичної природи сервітуту.
5.22. Водночас, аналіз норм Земельного та Цивільного кодексів України не дає підстав для висновку про те, що з такою позовною вимогою не може звернутись власник (користувач) земельної ділянки з метою врегулювання відносин між ним та особами, які фактично здійснюють користування земельною ділянкою на підставі закону або фактичних відносин, що склались.
5.23. Так, відповідно до статті 98 Земельного кодексу України визначається суб`єктний склад сервітутних відносин - власник або землекористувач земельної ділянки чи інша заінтересована особа. При цьому, зазначення про те, що користування буде здійснюватися чужою земельною ділянкою (ділянками) визначає предмет правовідносин, а не виступає обмеженням щодо кола суб`єктів.
5.24. Стаття 99 Земельного кодексу України, закріплюючи невичерпний перелік земельних сервітутів також наголошує, що їх встановлення можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи. Разом з тим, жодних вказівок на те що з відповідною вимогою не можуть звертатись власники (користувачі) земельних ділянок, які будуть обтяжені сервітутом в цій статті також не встановлено.
5.25. За змістом статті 100 Земельного кодексу України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.
При цьому, відповідно до статей 6, 625 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням його вимог, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з приписами статті 649 Цивільного кодексу України розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування та в інших випадках, встановлених законом, вирішуються судом.
Розбіжності, що виникли між сторонами при укладенні договору не на підставі правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, можуть бути вирішені судом у випадках, встановлених за домовленістю сторін або законом.
Отже, зазначена стаття також не обмежує власника земельної ділянки відносно якої планується встановити сервітут або фактично складаються сервітутні відносини в можливості ініціювання як укладення договору, так і, у випадках встановлених законом або за домовленістю сторін, звернутись за вирішенням спору до суду.
5.26. Подібних висновків можна дійти й з аналізу відповідних статей Цивільного кодексу України.
Так, Главою 32 Цивільного кодексу України визначено, що сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (стаття 401 Цивільного кодексу України), сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію (стаття 402 Цивільного кодексу України).
Водночас зазначені норми також встановлюють коло осіб між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання.
Більше того, в частині третій статті 402 Цивільного кодексу України прямо передбачено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
5.27. Таким чином, відповідаючи на питання, яке було поставлено перед Касаційним господарським судом, щодо того, чи може титульний власник (користувач) земельної ділянки звернутись до суду за встановленням земельного сервітуту для інших осіб, з урахуванням наведених приписів законодавства колегія суддів доходить висновку про те, що власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки за умови дотримання інших умов передбачених законодавством та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення.
Потреба в заявлені такого позову саме власником (користувачем) земельної ділянки може бути викликана, зокрема, необхідністю врегулювання використання його земельної ділянки, яке фактично склалось між сторонами, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації витрат та збитків тощо.
5.28. Суд також зазначає, що правова природа сервітуту передбачає, що однією з умов його встановлення є неможливість власника майна задовольняти власні потреби без встановлення користування чужим майном.
При цьому, Верховним Судом висловлювалась позиція про те, що обов`язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17), а якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 925/603/18).
5.29. В такий спосіб, доводи Відповідача у справі, які висловлювались ним як в судах попередніх інстанцій, так і в суді касаційної інстанції про те, що право вимоги про встановлення сервітуту належить виключно особі, яка має намір користуватись чужою земельною ділянкою, та не може належати власнику (постійному користувачу) ділянки щодо якої він встановлюється, а отже про те, що особою яка має право вимагати встановлення сервітуту в даному випадку є лише Відповідач, а Позивач не наділений правом на звернення до суду з таким способом захисту, а має право виключно на пред`явлення негаторного позову спростовується наведеними раніше нормами законодавства, встановленими у цій справі обставинами, а також загальними принципами судочинства.
5.30. Так, суди встановили, що між сторонами стосовно спірної земельної ділянки вже існували договірні відносини, а дія договору сервітуту припинилась у зв`язку із закінченням строку на який його було укладено.
Відповідно до умов договору, що існував між сторонами обсяг сервітутних прав включав право на реконструкцію, проїзд, експлуатацію, обслуговування, ремонт під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-Шифер", а також право входу і виходу в будь-який час, по, вздовж, упоперек та над землями під сервітутом.
При цьому, після закінчення строку, враховуючи продовження розміщення об`єктів Відповідача на земельній ділянці Позивача, він звертався до ТОВ "Волинь-Шифер", а останній спочатку не заперечував проти укладання договору про встановлення земельного сервітуту, однак вважав необґрунтованою ціну договору, в подальшому у відзиві на позовну заяву зазначав, що сторони фактично продовжили дію договору на невизначений строк, підтвердивши при цьому свої зобов`язання за ним, наголошував на тому, що не відмовляв Позивачу в укладенні договору, проте вказав на обставини, які перешкоджають вирішенню питання про укладення нового договору, а саме: відсутність обґрунтування плати за встановлення сервітуту; наявність скарги на рішення приватного нотаріуса щодо державної реєстрації припинення права користування земельною ділянкою; відсутність можливості експлуатувати залізничну колію, яка знаходиться на земельній ділянці.
Посилаючись надалі на те, що Укрзалізниця обрала неналежний спосіб захисту своїх прав, оскільки право вимоги встановлення земельного сервітуту у даному випадку належить ТОВ "Волинь-Шифер", а Позивач (як постійний користувач земельної ділянки) не використав всі передбачені законом способи захисту права такого користування, зокрема, звернення з негаторним позовом, Відповідач не заперечував розміщення свого майна на спірній земельній ділянці, відсутність намірів прибрати його, а навпаки наголошував на бажанні використовувати своє майно розташоване на земельній ділянці щодо використання якої виник спір.
5.31. Статтею 391 Цивільного кодексу України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Водночас, з огляду на специфіку майна, а також відносин між Позивачем та Відповідачем, то, з великою долею вірогідністю, у випадку пред`явлення Укрзалізницею негаторного позову, ТОВ "Волинь-Шифер" звернулось би саме з позовом про встановлення сервітуту, посилаючись на зазначені вище обставини.
5.32. Справедливість, добросовісність та розумність належать до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Зазначена правова позиція міститься в численних постановах Верховного Суду, зокрема, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17, від 25.05.2021 у справі № 461/9578/15-ц, від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 16.11.2021 у справі № 904/2104/19, від 18.11.2021 у справі № 907/12/19 тощо.
В такий спосіб, зазначені принципи також повинні враховуватись судом, а подання позову та його розгляд в межах заявленого предмету позову повинні в максимально ефективний спосіб вирішувати спір, а не породжувати в майбутньому новий.
Натомість суди, відмовивши у задоволенні вимог Позивача, фактично позбавили його в майбутньому можливості реалізувати своє право, за захистом, якого він звернувся до суду, а не вирішення спору по суті призводить до існування стану правової невизначеності за якого реально існуючі відносини між суб`єктами правовідносин залишаються поза сферою правового регулювання між ними.
5.33. При цьому, господарські суди попередніх інстанцій, погодившись з доводами Відповідача про неможливість пред`явлення такого позову Укрзалізницею, не дослідили інші обставини, які є необхідними для встановлення сервітуту за рішенням суду що є умовою для правильного вирішення спору.
5.34. Натомість, суд касаційної інстанції за таких умов позбавлений можливості оцінити відповідні докази та прийняти нове рішення з урахуванням меж перегляду справи у касаційному порядку, які визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України.
5.35. З огляду на зазначене, судова колегія вважає передчасним висновок судів про відсутність правових підстав для задоволення позову. У зв`язку з чим, оскаржені судові рішення попередніх інстанцій необхідно скасувати і справу передати на новий розгляд до місцевого господарського суду.
5.36. Верховний Суд відзначає, що додаткова постанова суду апеляційної інстанції та додаткове рішення місцевого господарського суду зі справи про розподіл судових витрат мають похідний характер від постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції по суті спору, а тому скасування судових рішень попередніх інстанцій по суті спору є самостійною та достатньою підставою для скасування додаткової постанови та додаткового рішення.
5.37. З огляду на викладене Суд не вбачає підстав надавати детальну відповідь на кожен аргумент скаржників у цьому розрізі, адже відповідь на них не впливає на кваліфікацію спірних правовідносин.