ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 420/5312/20
адміністративне провадження № К/9901/24170/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,
суддів - Губської О.А., Калашнікової О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року (судді: Танасогло Т.М., Димерлій О.О., Єщенко О.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 13 травня 2020 року № 153-20 та зобов`язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 13 травня 2020 року №153-20, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов`язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив наступне.
Позивач є громадянином Сирійської Арабської Республіки, але не може користуватись захистом своєї країни, адже існує ризик переслідувань позивача через його належність до певної соціальної групи, а саме осіб, які ухиляються від несення військової служби. Позивач не може повернутися до Сирії, оскільки у разі повернення він буде підданий примусовому рекруту до лав національної армії.
У 2019 році позивач звернувся із заявою до Головного управління ДМС України в Одеській області щодо розгляду питання про визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 13 травня 2020 року №153-20 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач вважає рішення протиправним та таким, що належить до скасування оскільки прийняте без урахування обставин країни громадської належності позивача.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 13 травня 2020 року №153-20, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зобов`язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що прийняте відповідачем рішення про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованим, протиправним та таким, що не відповідає міжнародним принципам та належить до скасування.
Також, суд першої інстанції зазначив, що відповідач при розгляді заяви позивача не взяв до уваги інформацію по країні походження позивача, зокрема, того факту, що на теперішній час в Сирії триває громадянська війна, систематично порушуються права людини та основні свободи.
Суд першої інстанції зробив висновок про наявність загальновідомих офіційних обставин, які підтверджують обґрунтованість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій існує військовий конфлікт та зазначив, що в силу обставин, які змінилися, позивач має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку, що є умовами для надання додаткового захисту у відповідності до вимог п.п.4, 13 частини 1статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 17 грудня 2020 року скасовано та прийнято нове, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем належним чином не обґрунтовано заяву про набуття міжнародного захисту в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1, 13 статті 1 Закону. Твердження шукача притулку носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні, не містять обставин, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відсутнє належне обґрунтування ймовірних побоювань стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги.
Позивач, не погоджуючись з поставною суду апеляційної інстанції звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини 4 статті 328 КАС України.
В обґрунтування наявності підстав касаційного оскарження скаржник посилається на те, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладену у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 815/2204/17, справі від 10 квітня 2019 року у справі № 820/5004/17, від 14 квітня 2020 року у справі № 420/208/19, від 24 травня 2020 року у справі № 815/3480/16, від 25 червня 2020 року у справі № 815/2143/16, від 09 липня 2020 року у справі № 820/3466/16, від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18. Цей перелік не є вичерпним. Жодна таких постанов не була взята до уваги судом апеляційної інстанції. На переконання скаржника, П`ятий апеляційний адміністративний суд у цій справі застосував норму статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду.
Позиція інших учасників справи.
Відзиву на касаційну скаргу не надано.
Рух касаційної скарги
За результатом автоматизованого розподілу справи між суддями справу передано для розгляду колегії суддів у складі: (судді-доповідача) Загороднюка А.Г., (суддів) Губської О.А., Калашнікової О.В.).
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 липня 2021 року відкрито касаційне провадження на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 20 квітня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року призначено справу до розгляду.
Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.
Позивач, є громадянином Сирії (м. Хама, район Хамідія), за національністю араб, за віросповіданням мусульманин - суніт.
Позивач вільно володіє російською мовою, проживає в цивільному шлюбі, в офіційному шлюбі не перебував, дітей не має.
До України позивач в`їхав легально 29 серпня 2008 року авіарейсом м. Алепо (Сирія) через Туреччину до м. Одеса (Україна) за національним паспортом та учбовою візою на навчання.
З 2004 року по 2005 рік навчався на підготовчому відділенні в м. Одеса, з 2005 року по 2009 рік навчався у Державному медичному університеті на лікувальному факультеті.
Після четвертого курсу не зміг продовжити навчання через фінансові проблеми, так як не зміг оплатити страховку. Реєстрація позивача здійснена до 01 березня 2009 року. В країні походження позивача на момент спливу реєстрації почалися хвилі протестів. Тому позивач залишився працювати в Україні з метою заробити на навчання гроші. На момент звернення до суду в Сирії відбуваються військові дії, а тому позивач не може повернутися в країну походження.
04 травня 2012 року позивач звернувся до Управління у справах біженців Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 22 квітня 2013 року № 244-13 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1,13 частини 1 статті 1 Закону відсутні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 08 серпня 2013 року у справі № 815/4451/13-а, яка залишена без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду 19 листопада 2013 року скасовано рішення ДМС України від 22 квітня 2013 року № 244-13 та зобов`язано ДМС України повторно розглянути питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 20 грудня 2013 року зобов`язано ГУ ДМС в Одеській області повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Наказом ГУ ДМС в Одеській області від 03 листопада 2014 року припинено розгляд особової справи щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту внаслідок невстановлення місця перебування заявника, що унеможливило проведення додаткових перевірочних заходів та підготовку рекомендаційного висновку для прийняття остаточного рішення за заявою.
02 серпня 2018 року Головне управління ДМС України в Одеській області прийняло рішення № 80 про примусове повернення позивача в країну походження та зобов`язано його покинути територію України у термін до 11 серпня 2018 року.
23 листопада 2018 року рішенням Приморського районного суду м. Одеса визнано протиправним та скасовано рішення № 80 від 02 серпня 2018 року.
Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2019 року рішення Приморського районного суду м. Одеса від 23 листопада 2018 року залишено без змін.
27 травня 2019 року позивач вдруге звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 13 травня 2020 року № 153-20 відмовлено позивачу в наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні (т.1 а.с.158).
Рішення № 153-20 прийняте на підставі висновку Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області (т.1 а.с.160-203).
Відповідач зробив висновок, що при зверненні до територіального підрозділу ДМС позивач обґрунтовує небажання власного повернення на територію країни громадської належності можливістю зазнати утиски з боку органів державної влади через власну належність до релігійної групи мусульман-сунітів. Однак за результатами проведеного аналізу матеріалів особової справи шукача захисту не прослідковується жодних елементів особистих утисків та/або переслідувань за ознакою віросповідання, також з тверджень заявника не визначаються обставини ймовірних переслідувань його близьких родичів за вказаною ознакою.
Не погоджуючись з рішенням від 13 травня 2020 року № 153-20, позивач звернувся до суду з цим.
Релевантні джерела права й акти їх застосування.
Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.
Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Частиною п`ятою статті 5 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Спір у цій справі виник у зв`язку із прийняттям ДМС України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Сирійської Арабської Республіки.
Надаючи оцінку оскаржуваному судовому рішенню у межах доводів касаційної інстанції за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.
Аналіз наведених у попередньому розділі правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.
Відповідно до частини третьої статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказуванню.
Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.
Право на життя і заборона катувань також закріплені в ратифікованих Україною міжнародних договорах, таких як Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Згідно положень статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань.
Відповідно до статей 2, 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Як встановлено судом апеляційної інстанції і підтверджено матеріалами справи, причинами звернення позивача із заявою про надання статусу біженця або особи яка потребує додаткового захисту стали неможливість добровільного повернення до країни громадської належності через військовий конфлікт в Сирії та побоювання зазнати примусового призову до лав збройних сил.
Одночасно факт того, що позивач прибув в Україну не через загрозу його життю, безпеці чи свободі в країні походження, а з інших причин (з метою навчання), не може впливати на результат розгляду його заяви, оскільки ситуація в країні суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також повинно враховуватись при прийнятті рішення та наданні оцінки поясненням позивача, чому він просить залишитися в Україні.
У Рекомендаціях УВКБ ООН з питання міжнародного захисту стосовно осіб, які залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року), зазначено, що після видання УВКБ ООН у жовтні 2014 року "Рекомендацій з питання міжнародного захисту щодо осіб, які покидають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IІI)" ситуація в Сирії щодо безпеки, дотримання прав людини, переміщення і гуманітарних потреб продовжує погіршуватися, сторони конфлікту вчиняють військові злочини та грубі порушення прав людини, в тому числі деякі рівнозначні злочинам проти людяності, ігнорують особливий режим захисту, наданий лікарням, школам, медичному персоналу, працівникам гуманітарних організацій, тощо.
Також у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2015 року зазначено, що майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, в тому числі Збройні Сили Сирії, угруповання "Ісламська держава Іраку і аль-Шама ", антиурядові збройні групи і курдські сили ("Загони народної самооборони", ЗНС), здійснюють контроль над різними регіонами країни, вчиняючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля щодо припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження тягне за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, в тому числі, зростання кількості жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей всередині країни та за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. Кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту оцінюється від 145 до більш ніж 250 тисяч осіб. Найбільша кількість документально зафіксованих жертв було зареєстровано в провінції Риф Дамаск; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.
Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття "біженець", наведеного в статті1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв`язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв`язку з однією із сторін конфлікту.
Згідно із частиною 41 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців та палестинців, що постійно мешкали у Сирії, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.
Відповідно до частини 44 Рекомендацій УВКБ ООН від листопада 2015 року, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності та розділення відповідальності за захист сирійських біженців.
Згідно доповідей Генерального секретаря від 16 вересня 2016 року, 18 жовтня 2016 року, 15 листопада 2016 року, 14 грудня 2016 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.
Також, згідно Актуальної інформації про країну походження в допомогу при використанні рекомендацій УВКБ ООН по Сирії за лютий 2017 року, вбачається, що у відповідності з "Рекомендаціями з питання міжнародного захисту" УВКБ ООН (Редакція IV), виданими в листопаді 2015 року, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців вважає, що "більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, найімовірніше, відповідають критеріям визначення "біженець", наведеного в статті 1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки у них будуть цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за однією з ознак, зазначених у Конвенції ". УВКБ ООН вважає, що тільки у виняткових випадках шукачі притулку з Сирії можуть не відповідати критеріям визначення біженця Конвенції 1951 року і в таких випадках слід розглядати можливість надання інших видів міжнародного захисту, в тому числі - в державах, пов`язаних зобов`язаннями щодо дотримання кваліфікаційної Директиви, - додаткового захисту.
Крім того, у пунктах 65, 72 Доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 1 лютого 2018 року, вказується, що цивільні особи, як і раніше, піддаються довільним затриманням, тортурам і утриманню під вартою в нелюдських умовах на всій території Сирійської Арабської Республіки. Всі сторони конфлікту регулярно відмовляють особам, яких тримають під вартою, в праві на належну судову процедуру і справедливий судовий розгляд.
Із самого початку сирійського конфлікту однією з його рис є напади усіх боків на цивільні і об`єкти, що охороняються, в порушення міжнародного гуманітарного права. Лікарні, місця відправлення культу, центри цивільної оборони, густонаселені житлові райони, будинки, булочні, ринки і в меншій мірі школи руйнуються дощенту в результаті невибіркових нападів або, що трапляється ще більш часто, навмисно стають мішенню для нападу.
У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015) та 2332 (2016) від 16 листопада 2017 року вказано, що в результаті бойових дій, які ведуться в цих районах і на всій території Сирії, як і раніше, завдається шкода цивільним особам та об`єктам цивільної інфраструктури, таким як школи і лікарні. Протягом усього звітного періоду бойові дії тривали в мухафазах Дамаск, Риф-Дамаск, Хама, Дераа, Ель- Кунейтра, Алеппо, Ідліб, Хомс, Латакія, Ракка і Дейр-ез-Зор.
У Доповіді Генерального секретаря про здійснення резолюцій Ради Безпеки ООН 2139 (2014) 2165 (2014), 2191(2014) 2258 (2015), 2332 (2016) 2393 (2017) та 2401 (2018) вказано, що 24 лютого 2018 року Рада Безпеки прийняла резолюцію 2401 (2018), в якій зажадала припинити бойові дії, проте військові операції в різних районах тривали. Повідомлялося про удари з повітря, артилерійські обстріли та снайперський вогні в ході бойових дій між сирійським урядом і проурядовими силами з одного боку та недержавними збройними опозиційними групами - з іншого в мухафазах Алеппо, Ідліб, Латакія, Дейр-ез-Зор, Хомс, Хама, Дамаск, Риф - Дімашк, Дар`я і Ель-Кунейтра .
Верховний Суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об`єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказування у цій справі не потребують.
Отже, є вірним висновки суду першої інстанції, що приймаючи оскаржуване рішення, ДМС України не проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем у заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також не врахував поточної та актуальної інформації по ситуації в Сирії й не спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження в разі повернення. Об`єктивно існують загальновизнані офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Сирії, ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.
Регіон м. Хама, в якому проживав позивач, як і вся територія країни його походження - Сирії характеризується надзвичайно високим рівнем насильства з летальним кінцем, включаючи повітряне бомбардування, через що існує високий ризик стати жертвою нападу та поранення
Верховний Суд зазначає, що ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від`їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від`їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від`їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Отже, незважаючи на те, що позивач прибув в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не спростовує того, що ситуація в країні його походження суттєво змінилася після його виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача.
Ситуація в Сирійській Арабській Республіці за інтенсивністю та напруженістю становить ризик для позивача, якщо він туди повернеться, оскільки сторони конфлікту використовують методи й тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення, конфлікт є всеохоплюючим, кількість вбитих та поранених осіб є дуже значною. Ця ситуація неодноразово досліджувалася Верховним Судом у своїй практиці, зокрема, у постановах від 25 липня 2019 року в справі № 815/7180/16, від 27 грудня 2019 року у справі № 820/4137/16, від 24 грудня 2020 року у справі №2040/6507/18 та інших.
Висновки суду апеляційної інстанції про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через тривалий проміжок часу між прибуттям в Україну та зверненням за міжнародним захистом, колегія суддів вважає помилковими, оскільки зазначена обставина сама по собі не може свідчити про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності.
Аналогічні правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 березня 2020 року у справі № 813/2186/17, від 25 березня 2020 року у справі № 820/2961/17, від 27 квітня 2020 року у справі № 500/216/19, від 24 червня 2020 року у справі № 815/1701/18 та від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18 та інших. Позиції у цих постановах Верховного Суду не враховані судом апеляційної інстанції під час прийняття оскаржуваного судового рішення.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що позивач підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671-VI.
З огляду на наведене, Верховний Суд вважає, що відповідач не надав належної оцінки тому, що на час звернення позивача за отриманням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, ситуація в країні походження позивача залишається загостреною, а відтак не з`ясував характер об`єктивного побоювання позивача, зокрема, наскільки конфлікт в країні походження позивача загрожуватиме його життю, здоров`ю та свободі у разі повернення на батьківщину.
Крім того, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного рішення щодо відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що прийняте ДМС України рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, належить скасувати як таке, що прийняте всупереч положенням законодавства, які регламентують порядок і підстави прийняття таких рішень.
Суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права, а саме пункт 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI та частину другу статті 5 Закону №3671-VI, внаслідок чого помилково скасував законне рішення суду першої інстанції.
Також колегія суддів Касаційного адміністративного суду зазначає, що відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Отже, приймаючи повторне рішення про відмову у визнані позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач реалізував надані йому дискреційні повноваження. Тому, вирішення спору в цій справі судом має бути остаточним та відповідати завданням адміністративного судочинства, регламентованим статтею 2 КАС України.
З огляду на вищезазначене, правильним є висновок суду першої інстанції про необхідність зобов`язати ДМС України прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки саме такий спосіб захисту порушеного права позивача за виниклих правовідносин буде належним та ефективним.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 826/19954/16, від 24 грудня 2020 року у справі № 2040/6507/18, від 30 серпня 2021 року у справі №520/11435/2020.