ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 311/1739/20
провадження № 51-3977км21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного кримінального суду:
головуюча Стефанів Н.С.,
судді: Антонюк Н.О.,
Яновська О.Г.,
секретар судового засідання Безкровний С.О.,
учасники судового провадження:
прокурор Мороз С.В.,
захисник Матросов Є.О. (у режимі відеоконференції),
засуджена ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
потерпілий ОСОБА_2 (у режимі відеоконференції),
законний представник потерпілого ОСОБА_3 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження судом першої інстанції, на вирок Василівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2021 року та ухвалу Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2021 року в кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12020080190000177, стосовно
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, яка народилася в с. Долинське Запорізького району Запорізької області, зареєстрована та проживає в АДРЕСА_1 ),
засудженої за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурорвиклав вимогу до суду касаційної інстанції (далі - Суд) про скасування вказаних судових рішень і призначення нового розгляду в суді першої інстанції у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що полягало в застосуванні закону, який не підлягав застосуванню, та незастосуванні закону, який підлягав застосуванню, а також через невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженої.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор зазначив про те, що суд першої інстанції помилково змінив правову кваліфікацію дій засудженої ОСОБА_1 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 121 цього Кодексу.
Як зазначає прокурор, за матеріалами кримінального провадження та безпосередньо судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 умисно завдала удару ножем потерпілому ОСОБА_2 у ділянку серця. З огляду на силу удару та знаряддя злочину - кухонний ніж, у неї був прямий умисел на позбавлення життя потерпілого.
Вказує, що об`єктивні дії ОСОБА_1 свідчать про її суб`єктивне ставлення до вчиненого, оскільки, завдаючи удару ножем у серце, вона могла і повинна була розуміти неминучість наслідків своїх дій у вигляді настання смерті.
Стверджує, що хоч ОСОБА_1 не довела злочину до кінця з причин, які не залежали від її волі, оскільки потерпілий після отриманого удару втік з місця події, однак вона виконала всі дії, які вважала необхідними для вбивства ОСОБА_2 . Наслідки у вигляді смерті не настали через своєчасні та активні дії потерпілого та надання йому кваліфікованої медичної допомоги.
Також зазначає, що правова кваліфікація дій засудженої ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України підтверджується і висновком судово-медичної експертизи потерпілого, адже тілесні ушкодження, завдані потерпілому, належать до категорії тяжких саме за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння.
Вказує, що суди не застосували закону, який підлягав застосуванню, а саме не кваліфікували дії ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України.
Стверджує, що апеляційний суд, відхиляючи доводи апеляційної скарги прокурора про посилення призначеного засудженій покарання, не врахував обставин провадження, особи засудженої, вчинення нею злочину в стані алкогольного сп`яніння, підвищеної суспільної небезпечності та тяжкості злочину.
Вказує, що невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м`якість є наслідком того, що суди у зв`язку неправильною кваліфікацією дій засудженої не врахували, що вчинений ОСОБА_1 злочин належить до категорії умисних особливо тяжких злочинів, тому призначене їй покарання не сприятиме цілям кримінального провадження та меті покарання.
Зміст судових рішень, у тому числі оскарженого, і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Василівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2021 року ОСОБА_1 визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК України, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від призначеного судом покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 3 роки та покладено на неї обов`язки, передбачені ст.76 цього Кодексу.
Вирішено долю речових доказів та процесуальних витрат.
Ухвалою Запорізького апеляційного суду від 20 травня 2021 року апеляційну скаргу прокурора залишено без задоволення, а вирок Василівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2021 року стосовно ОСОБА_1 - без зміни.
ОСОБА_1 визнано винуватою в тому, що вона 25 березня 2020 року приблизно о 14:00 за місцем свого мешкання, у приміщенні житлового будинку АДРЕСА_1, перебуваючи в стані алкогольного сп`яніння, на ґрунті раптово виниклих особистих неприязних стосунків до свого неповнолітнього сина ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, з метою заподіяння останньому тяжких тілесних ушкоджень, наявним у неї в правій руці кухонним ножем тичковим рухом від себе вперед умисно завдала ОСОБА_2 одного удару в ділянку грудної клітки зліва, чим заподіяла тілесне ушкодження у вигляді: проникаючого колото-різаного поранення лівої половини грудної клітки з пошкодженням серця, навколосерцевої сорочки з вилиттям крові в осердя, ліву плевральну порожнину, яке супроводжувалося гемо - та плевропульномальним шоком 3-4 ступеня, що належить до категорії тяжких тілесних ушкоджень, небезпечних для життя в момент заподіяння.
Позиції учасників судового провадження
Прокурор у судовому засіданні просив задовольнити касаційну скаргу.
Захисник, засуджена, потерпілий та його законний представник заперечували проти задоволення касаційної скарги прокурора та просили залишити судові рішення без зміни.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі-КПК України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Таким чином, переглядаючи судові рішення, суд касаційної інстанції виходить із встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК України є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Статтею 413 КПК України передбачено, що неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що тягне за собою скасування або зміну судового рішення, є: незастосування судом закону, який підлягає застосуванню; застосування закону, який не підлягає застосуванню; неправильне тлумачення закону, яке суперечить його точному змісту; призначення більш суворого покарання, ніж передбачено відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність.
Положенням ст. 414 КПК України передбачено, що невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або суворість.
Щодо неправильної кваліфікації дій засудженої
Доводи касаційної скарги прокурора про те, що суд першої інстанції помилково змінив правову кваліфікацію дій засудженої ОСОБА_1 з ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 121 цього Кодексу є необґрунтованими.
За матеріалами кримінального провадження встановлено, що органом досудового розслідування ОСОБА_1 було пред`явлено обвинувачення за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України у вчиненні закінченого замаху на вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій особі, оскільки вона мала мету вчинити умисне вбивство потерпілого, якому тичковим рухом правої руки завдала одного удару в ділянку грудної клітки зліва, заподіявши тяжкі тілесні ушкодження, які є небезпечними для життя особи в момент заподіяння. Тим самим виконала всі дії, які вважала необхідними для доведення злочинного умислу до кінця, але смерть потерпілого не настала з причин, які не залежали від його волі, у зв`язку з тим, що останньому було своєчасно надано швидку медичну допомогу.
Суд першої інстанції, безпосередньо дослідивши й оцінивши зібрані докази, дійшов висновку про відсутність у ОСОБА_1 прямого умислу на вбивство потерпілого, а тому кваліфікував вчинене діяння за ч. 1 ст. 121 КК України, зазначивши, що хоча ОСОБА_1 й діяла умисно, проте не бажала настання смерті потерпілого, а її умисел не був спрямований на позбавлення життя потерпілого, що підтверджується поясненнями самої засудженої, потерпілого ОСОБА_2, свідків, даних протоколів слідчих дій, висновків судових експертиз та інших матеріалів кримінального провадження.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції встановив, що між засудженою та потерпілим, а саме матір`ю і сином, виник конфлікт, у ході якого потерпілий декілька разів вдарив засуджену, після чого штовхнув її на ліжко та почав вчиняти стосовно неї протиправні дії. На прохання ОСОБА_1 потерпілий припинив такі свої дії та пішов з будинку. Побоюючись того, що потерпілий може повернутися і продовжити вчиняти протиправні дії, засуджена зачинилася в будинку, взявши ніж у руки. Проте, коли потерпілий силою відчинив двері, ОСОБА_1, побоюючись продовження протиправних дій щодо неї, ножем завдала йому одного удару.
Засуджена зазначала в судовому засіданні в суді першої інстанції, що не мала наміру вбити сина, однак не заперечувала факту завдання йому ножового поранення після конфлікту з ним.
Також суд узяв до уваги показання потерпілого про те, що він сам вчинив стосовно матері дії протиправного характеру, а мати не мала наміру його вбивати, адже після нанесення йому ножового поранення вона плакала та просила в нього вибачення, казала, що не хотіла його вбивати.
Про відсутність у засудженої умислу саме на вбивство потерпілого свідчить також і та обставина, що після того як потерпілий пішов з будинку, остання не вчиняла будь-яких дій, спрямованих на наближення до потерпілого, а навпаки зачинилася в будинку з метою уникнути подальшого конфлікту.
Наведені обставини свідчать про відсутність у діях ОСОБА_1 умислу на вбивство потерпілого та доводять, що у вказаній ситуації останній діяла з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті потерпілого, а тому вона повинна нести відповідальність лише за фактично заподіяні наслідки.
Матеріалами провадження встановлено, що прокурор, не погоджуючись із вироком суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність покарання тяжкості вчиненого злочину та особі обвинуваченого, подав апеляційну скаргу, в якій із наведенням відповідних обґрунтувань, просив його скасувати та ухвалити новий вирок, яким визнати ОСОБА_1 винуватою за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України і призначити їй покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.
При цьому прокурор зазначив, що суд безпідставно змінив правову кваліфікацію дій засудженої, оскільки матеріалами кримінального провадження встановлено, що ОСОБА_1 умисно завдала удару ножем потерпілому в ділянку серця, не врахував сили, з якою було заподіяно удар, а також знаряддя злочину - кухонний ніж із довгим та гострим лезом, що свідчить про прямий умисел засудженої на позбавлення життя потерпілого, однак злочин не було доведено до кінця з причин, які не залежали від її волі, оскільки потерпілий втік з місця події. Також вказував на те, що злочин засуджена вчинила в стані алкогольного сп`яніння, тому призначене їй покарання не відповідає ні тяжкості вчиненого злочину, ні особі обвинуваченої внаслідок м`якості.
Суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали кримінального провадження, погодився з кваліфікацією дій засудженої за ч. 1 ст. 121 КК України, зазначивши, що висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у завданні умисного тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння, ґрунтується на об`єктивно з`ясованих обставинах, підтверджених доказами, які було безпосередньо досліджено, а також оцінено за критеріями, визначеними ч. 1 ст. 94 КПК України.
Зокрема, суд дослідив характер стосунків між засудженою та потерпілим, обставини події, характер і локалізацію тілесного ушкодження, отриманого потерпілим, поведінку засудженої після завдання потерпілому ножового поранення, вказав на правильність висновку суду першої інстанції щодо перекваліфікації дій засудженої з ч .2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України на ч. 1 ст. 121 цього Кодексу і навів належне обґрунтування стосовно відсутності в засудженої прямого умислу на закінчений замах на вбивство потерпілого.
З таким висновком погоджується суд касаційної інстанції, тому викладені в касаційній скарзі прокурора жодним чином не спростовують доводи висновків судів у цій частині.
Твердження прокурора про те, що ОСОБА_1 умисно завдала удару ножем потерпілому ОСОБА_2 у ділянку серця і, враховуючи силу удару та знаряддя злочину- кухонний ніж, в неї був прямий умисел на позбавлення життя потерпілого, є безпідставними.
Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 07 лютого 2003 року № 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров`я особи" (далі Постанова), замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання).
Отже, якщо винний діяв з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство.
Також злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров`ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично було заподіяні.
Згідно з пунктом 22 вказаної Постанови питання про наявність у діях особи умислу на вбивство слід вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема, треба враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передували події, їхні стосунки. Визначальним при цьому є суб`єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, засуджена завдала потерпілому тичковим рухом правої руки від себе вперед одного удару в ділянку грудної клітки зліва, чим заподіяла тілесне ушкодження у вигляді проникаючого колото-різаного поранення лівої половини грудної клітки з пошкодженням серця; знаряддям злочину був ніж, однак за встановлених у провадженні обставин у їх сукупності в діях засудженої прямого умислу саме на умисне вбивство потерпілого судами не встановлено.
Сама лише локалізація тяжкого тілесного ушкодження та спосіб його нанесення без урахування інших обставин не свідчать про умисел на позбавлення життя.
Що стосується доводів касаційної скарги прокурора про те, що правова кваліфікація дій засудженої ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15 ч. 1 ст. 115 КК України підтверджується і висновком судово-медичної експертизи потерпілого, оскільки тілесні ушкодження, які завдані потерпілому, належать до категорії тяжких саме за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння, то вони є необґрунтованими.
Згідно з матеріалами кримінального провадження, винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.121 КК України, підтверджено також дослідженими в ході судового слідствав судах першої та апеляційної інстанцій даними, що містяться у висновку судово-медичної експертизи від 13 травня 2020 року №38Д. Вказаний висновок доводить факт спричинення ОСОБА_2 тілесних ушкоджень, однак сам по собі не вказує на наявність у засудженої умислу на вбивство потерпілого чи бажання настання наслідків у вигляді його смерті.
Таким чином, дії засудженої повністю охоплюються диспозицією ч. 1 ст. 121 КК України як умисне тяжке тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, а доводи касаційної скарги прокурора в частині незаконності висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо кваліфікації дій засудженої за ч.1 ст.121 КК України, на переконання Суду, є необґрунтованими.