Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 947/14605/20
провадження № 61-15889св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сендика Олега Олександровича на постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Заїкіна А. П., Князюка О. В., Таварткіладзе О. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У червні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстрації місця проживання, посилаючись на те, що в 1991 році на ОСОБА_1 було відкрито особовий рахунок на займану нею та її сім`єю у складі чотирьох осіб: вона, чоловік - ОСОБА_3, дочка - ОСОБА_5, син - ОСОБА_4, квартиру АДРЕСА_1 . 13 жовтня 2001 року ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_6, в якому в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_2, яка з 2002 року зареєстрована в зазначеній квартирі. У 2003 році ОСОБА_2 зі своїми батьками переїхала на постійне проживання до квартири АДРЕСА_2, однак залишилася зареєстрованою у квартирі АДРЕСА_1 . За програмою молодіжного житла сім`я ОСОБА_2 отримала квартиру по АДРЕСА_3, яку вони в подальшому продали, а ОСОБА_5 набула у власність квартиру АДРЕСА_4, в якій вона проживає з ОСОБА_6 та ОСОБА_2 . У 2016 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_5, яка діяла від свого імені та в інтересах ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом. Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 03 березня 2017 року у справі № 520/4664/16-ц було задоволено її позов, визнано ОСОБА_5, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . Рішення місцевого суду було мотивоване тим, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 вибули зі спірної квартири на постійне місце проживання до іншого жилого приміщення у тому ж населеному пункті, у зв`язку з чим договір найму з ними вважається розірваним з дня вибуття. Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено частково, рішення Київського районного суду міста Одеси від 03 березня 2017 року скасовано в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом і ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. В решті рішення районного суду залишено без змін. Постанова апеляційного суду була мотивована тим, що: статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна; з 2002 року ОСОБА_2 зареєстрована у спірній квартирі, а визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням обмежить її право на житло, як неповнолітньої дитини; будучи неповнолітньою особою, яка з дня свого народження зареєстрована у спірній квартирі, ОСОБА_2 не могла в повній мірі здійснювати захист своїх порушених прав, що не враховано районним судом при вирішенні справи. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року - без змін. Оскільки ОСОБА_2 з 2003 року не проживає у квартирі АДРЕСА_1, за комунальні послуги не сплачує, на час подання цієї позовної заяви досягла повноліття, то вона втратила право користування спірною квартирою і повинна бути знята з реєстрації місця проживання в ній на підставі статей 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР). Враховуючи викладене, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 просили визнати ОСОБА_2 такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням.
У відзиві на позовну заяву ОСОБА_2 заперечила проти позову та просила відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що квартира АДРЕСА_1 не приватизована, вона проживає в цій квартирі з часу свого народження і після досягнення повноліття розпочала приватизацію своєї частки цього житла.
Рішенням Київського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2020 року у складі судді Салтан Л. В. в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивачі не довели факт непроживання відповідача у квартирі АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 намагалася проживати в спірному жилому приміщенні, оплачувала комунальні послуги, іншого житла не має.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1, ОСОБА_3, ОСОБА_4 оскаржили його в апеляційному порядку.
ІНФОРМАЦІЯ_3 помер ОСОБА_3, а ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_4 .
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року рішення Київського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2020 року скасовано в частині вимог ОСОБА_3, ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстрації місця проживання і закрито провадження у справі в частині вказаних позовних вимог.
Постановою Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Київського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2020 року скасовано і ухвалено нове судове рішення. Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, та зняття з реєстрації місця проживання задоволено частково. Визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 . В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що факт непроживання відповідача у квартирі АДРЕСА_1 з 2003 року підтверджується наданим разом з апеляційною скаргою актом від 30 грудня 2020 року, складеним мешканцями будинку ОСОБА_9 та ОСОБА_10, посвідченим начальником дільниці № 1 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" Груц Р. Ш. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 зазначила, що цей доказ не був поданий до суду першої інстанції з поважних причин, а саме через погане самопочуття та запровадження карантинних заходів вона не мала можливості отримати довідку про склад сім`ї, яка необхідна для складання відповідного акта. Доводи заявника щодо поважності причин неподання вказаного доказу до суду першої інстанції є обґрунтованими, так як постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 з 12 березня 2020 року на всій території України запроваджено карантин та введено певні обмеження для громадян. ОСОБА_2 вибула із спірної квартири разом зі своїми батьками, залишаючись зареєстрованою в ній, та не спростувала доводів позивача про її проживання в цій квартирі протягом тривалого часу. При цьому надані ОСОБА_2 докази (світлини, квитанції тощо) не підтверджують факт її проживання у спірній квартирі. Апеляційний суд також звернув увагу на те, що постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року у справі № 520/4664/16-ц права ОСОБА_2 були захищені тільки з підстав її неповнолітнього віку. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про зняття з реєстрації місця проживання, апеляційний суд послався на положення частини першої статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", якою передбачено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
23 вересня 2021 року представник ОСОБА_2 - адвокат Сендик О. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 02 вересня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Київського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2020 року.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 4 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/9823/17, від 03 листопада 2020 року у справі № 909/948/18, щодо преюдиціального значення обставин, встановлених рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, - при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини та в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 травня 2020 року у справі № 336/1773/17, від 09 грудня 2020 року у справі № 209/2642/18, про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою. Також апеляційний суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимого доказу, а саме акта від 30 грудня 2020 року, складеного ОСОБА_9 та ОСОБА_10, посвідченого начальником дільниці № 1 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" Груц Р. Ш., який не подавався до суду першої інстанції та був створений після ухвалення рішення Київського районного суду міста Одеси від 10 грудня 2020 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду міста Одеси.
07 грудня 2021 року справа № 947/14605/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Апеляційним судом встановлено, що на підставі рішення виконкому Київської районної ради народних депутатів від 15 березня 1991 року № 110 розпорядженням Житлово-експлуатаційного об`єднання Київського району від 21 березня 1991 року № 176 на ОСОБА_1 було відкрито особовий рахунок на займану нею та її сім`єю у складі чотирьох осіб: вона, чоловік - ОСОБА_3, дочка - ОСОБА_5, син - ОСОБА_4, квартиру АДРЕСА_1 з правом укладання договору найму.
13 жовтня 2001 року ОСОБА_5 (ОСОБА_5) уклала шлюб з ОСОБА_6, в якому в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася дочка ОСОБА_2 .
За довідкою з будинкової книги про склад сім`ї та реєстрацію від 28 березня 2016 року № 692 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: відповідальна особа - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8; внучка - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1; дочка - ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5; чоловік - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_8; син - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_6.
Згідно з довідкою з місця проживання про склад сім`ї та реєстрацію від 15 серпня 2019 року № 1333 у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: відповідальна особа - ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_8; внучка - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1; внучка - ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_7; чоловік - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_8; син - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_6.
18 квітня 2016 року мешканці будинку АДРЕСА_5 ОСОБА_12 (квартира АДРЕСА_6 ) та ОСОБА_13 (квартира АДРЕСА_7 ) склали акт, посвідчений начальником дільниці № 3 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" Сафоновим А. Б., про те, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, та її неповнолітня дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квартирі АДРЕСА_1 не проживають з 2003 року, їх речей у квартирі немає, адреса їх постійного проживання: АДРЕСА_8 .
20 квітня 2016 року мешканці будинку АДРЕСА_5 ОСОБА_14 (квартира АДРЕСА_9 ) та ОСОБА_15 (квартира АДРЕСА_10 ) склали акт, посвідчений начальником дільниці № 3 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" Сафоновим А. Б., про те, що ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_5, та її неповнолітня дочка ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квартирі АДРЕСА_1 не проживають з 2003 року, їх речей у квартирі немає, адреса їх постійного проживання: АДРЕСА_8 .
Крім того, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд послався на наданий разом з апеляційною скаргою акт від 30 грудня 2020 року складений мешканцями будинку АДРЕСА_5 ОСОБА_9 (квартира АДРЕСА_11 ) та ОСОБА_10, посвідчений начальником дільниці № 1 Комунального підприємства "Житлово-комунальний сервіс "Вузівський" Груц Р. Ш., яким встановлено, що ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, у квартирі АДРЕСА_1 не проживає з 2003 року, її речей у квартирі немає, адреса її постійного проживання: АДРЕСА_8 .
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У частині четвертій статті 9 ЖК Української РСР визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Відповідно до частини першої статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, в яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.
Вичерпного переліку поважності причин непроживання в жилому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку з урахуванням встановлених обставин справи.
Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 11 жовтня 2021 року у справі № 203/1665/19-ц, від 24 листопада 2021 року у справі № 554/567/19, постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 листопада 2021 року у справах № 755/1139/18 та № 356/815/19 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК Української РСР та вказано, що збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Аналіз статей 71, 72 ЖК Української РСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
У пунктах 10, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року № 2 "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України" судам роз`яснено, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК Української РСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На ствердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які свідчать про обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресовка кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).
Відповідно до частини першої статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" в редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі: заяви особи або її представника, що подається до органу реєстрації; судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою; свідоцтва про смерть; паспорта або паспортного документа, що надійшов з органу державної реєстрації актів цивільного стану, або документа про смерть, виданого компетентним органом іноземної держави, легалізованого в установленому порядку; інших документів, які свідчать про припинення: підстав для перебування на території України іноземців та осіб без громадянства; підстав для проживання або перебування особи у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту; підстав на право користування житловим приміщенням.
Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов`язані із зняттям з реєстрації місця проживання, положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов`язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
При визнанні судом осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням, юридичним наслідком є зняття таких осіб з реєстраційного обліку за адресою зазначеного житла.
Таким чином, під час ухвалення рішення про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, не існує необхідності ще й вирішувати вимогу про зняття з реєстрації.
Такі правові висновки викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 465/2559/14-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 2/0808/1282/2012.
У 2016 році ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом до ОСОБА_5, яка діяла від свого імені та в інтересах ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, і рішенням Київського районного суду міста Одеси від 03 березня 2017 року у справі № 520/4664/16-ц було задоволено її позов, визнано ОСОБА_5, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування житлом - квартирою АДРЕСА_1 . Зазначене рішення суду було мотивоване тим, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, вибули з квартири АДРЕСА_1 на постійне місце проживання до іншого жилого приміщення у тому ж населеному пункті, у зв`язку з чим договір найму жилого приміщення з ними вважається розірваним з дня вибуття.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 було задоволено частково, рішення Київського районного суду міста Одеси від 03 березня 2017 року скасовано в частині визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування житлом і ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . В решті рішення районного суду залишено без змін. Вказана постанова апеляційного суду була мотивована тим, що статтею 12 Закону України "Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей" передбачено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. З 2002 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрована у спірній квартирі, а визнання її такою, що втратила право користування жилим приміщенням обмежить її право на житло, як неповнолітньої дитини. Будучи неповнолітньою особою, яка з дня свого народження зареєстрована у спірній квартирі, ОСОБА_2 не могла в повній мірі здійснювати захист своїх порушених прав, що не враховано районним судом при вирішенні справи.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Апеляційного суду Одеської області від 26 квітня 2018 року - без змін.
Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Вказаною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов`язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.
Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.