Постанова
Іменем України
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 542/929/20
провадження № 61-10567св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2 на рішення Новосанжарського районного суду Полтавської області від 15 березня 2021 року в складі судді Шарової-Айдаєвої О. О.
та постанову Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2021 року
в складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1, ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним.
Позовна заява мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер їхній рідний брат ОСОБА_4, якому за життя належала земельна частка (пай) площею 5,1 умовних кадастрових га без визнання меж цієї частки в натурі на підставі сертифіката на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0290687.
З метою отримання спадщини позивачі звернулися з відповідними заявами до нотаріуса, проте отримали відмову. Отримавши постанову про відмову
у вчиненні нотаріальної дії від 08 серпня 2017 року, позивачі довідалися, що спадкодавцю не належить зазначена земельна частка.
У подальшому ОСОБА_1 і ОСОБА_2 дізналися, що спірне майно належить ОСОБА_3 відповідно до договору дарування від 02 червня
2000 року. Зазначали, що спадкодавець не підписував договір дарування,
у нього не було волевиявлення на вчинення такого правочину. Вказували на вчинення правочину під впливом обману, у зв`язку з тим, що ОСОБА_4 мав хвороби і він не міг усвідомлювати свої дії, а укладаючи спірний договір мав на увазі не дарування відповідного права, а передання у користування належної йому земельної ділянки.
На підставі викладеного ОСОБА_1, ОСОБА_2 просили визнати недійсним договір дарування від 02 червня 2000 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, посвідчений нотаріусом Новосанжарської державної нотаріальної контори Корнєєвим В. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1834.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Новосанжарського районного суду Полтавської області
від 15 березня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що проведеною у справі судовою почеркознавчою експертизою підтверджено, що підпис у договорі дарування виконаний саме ОСОБА_4 . Аргумент позивачів про підроблення підпису ОСОБА_4 під час укладання договору дарування
є безпідставним та необґрунтованим, а також не підтвердженим матеріалами справи. Позивачі також не довели факт вчинення правочину під впливом обману, у зв`язку з тим, що ОСОБА_4 мав хвороби, не міг усвідомлювати свої дії та, укладаючи спірний договір, мав на увазі не дарування відповідного права, а передання у користування належної йому земельної ділянки. Жодних доказів, що ОСОБА_4 визнавався недієздатним або мав хвороби, які могли впливати на його здатність усвідомлювати свої дії та керувати ними, до суду не надано.
Договір дарування укладений у письмовій формі у присутності нотаріуса та посвідчений цим нотаріусом, який встановив сторін спірного правочину, перевірив їхню дієздатність. Позивачами не надано доказів, що дарувальник не усвідомлював значення своїх дій. Дієздатність ОСОБА_4 перевірена нотаріусом, що свідчить про те, що волевиявлення дарувальника було вільним та відповідало його внутрішній волі. Будь-яких доказів щодо невідповідності дій нотаріуса вимогам чинного на час укладення спірного договору дарування законодавства при посвідченні вказаного правочину позивачами суду не надано.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 02 червня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що факт підписання договору дарування, який засвідчує відповідне волевиявлення ОСОБА_4 на укладення оспорюваного правочину, підтверджується матеріалами справи і доводами апеляційної скарги такий факт не спростовується. Підписаний сторонами та нотаріально посвідчений договір дарування від 02 червня 2000 року вказує на додержання встановленої законом обов`язкової форми та відсутність заявлених підстав для визнання цієї угоди недійсною.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1, ОСОБА_2 просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до місцевого суду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень позивачі посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Зокрема, вказують, що суди не врахували висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду України
від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували письмові докази та пояснення свідків, які підтвердили, що спадкодавець надав відповідачу
земельну ділянку у тимчасове користування, договір дарування не укладав,
а також хотів скласти на це майно заповіт на користь позивачів у справі. ОСОБА_4 за життя вважав себе власником земельної ділянки.
Крім того, ОСОБА_4 лікувався у лікаря-невропатолога та психіатра, тому не міг розуміти значення своїх дій і не міг укласти договір дарування, проте суди вказані обставини залишили поза увагою. Нотаріус, що посвідчував договір дарування, повинен був пересвідчитись у дієздатності ОСОБА_4, проте таких дій не вчинив.
Позивачі довели, що ОСОБА_4 не знав про існування спірного договору дарування, наявність обставин, які вказують на помилку, неправильне сприйняття спадкодавцем фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення і що ця помилка дійсно була та має істотне значення. Наявність помилки (неправильного сприйняття спадкодавцем фактичних обставин правочину) вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору оренди. ОСОБА_3 під час зустрічі зі спадкодавцем у березні 2000 року запропонував укласти договір оренди, проте у подальшому був укладений договір дарування.
Доводи інших учасників справи
ОСОБА_3 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими.
Вказував, що доводи позивачів у справі перевірені судами, а також спростовані належними та допустимими доказами. Так, проведеною у справі судовою почеркознавчою експертизою підтверджено, що спірний договір підписано саме ОСОБА_4 . При цьому позивачі не подали до суду доказів, що дарувальник не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, що спірний правочин вчинено внаслідок обману або помилки. Крім того, позивачі не заявляли клопотання про проведення посмертної психіатричної експертизи для встановлення психічного стану здоров`я дарувальника. При цьому ОСОБА_4 з 2000 року до 2016 року не заявляв жодних вимог щодо стягнення орендної плати та визнання недійсним договору дарування. Показання свідків не можуть спростовувати факт укладення договору дарування. ОСОБА_4 був особисто присутнім у нотаріуса під час посвідчення спірного договору, тому не міг не знати про його укладення.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2 і ОСОБА_1
25 червня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що відповідно до сертифіката на право на земельну частку (пай) від 31 липня 1997 року серії ПЛ № 0290687 ОСОБА_4 належало право на земельну частку (пай) площею 5,1 умовних кадастрових га без визначення меж цієї частки в натурі (на місцевості) у землі, яка перебувала
у колективній власності Колективного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка, розташованого на території Богданівської сільської ради Новосанжарського району Полтавської області.
Згідно з договором дарування від 02 червня 2000 року, посвідченим державним нотаріусом Новосанжарської державної нотаріальної контори Корневим В. В. та зареєстрованим у реєстрі за № 1834, ОСОБА_4 подарував, а ОСОБА_3 прийняв у дар право на вищевказану земельну частку (пай) площею 5,1 умовних кадастрових га. За змістом посвідчувального напису договір підписаний у присутності нотаріуса, який встановив осіб (сторін зазначеного договору), перевірив їхню дієздатність.
У сертифікаті на право на земельну частку (пай) серії ПЛ № 0290687 у розділі "Зміни, які вносяться до сертифіката у зв`язку з передачею права на земельну частку (пай)" внесено відомості про те, що право на земельну частку (пай) передано ОСОБА_3 на підставі договору дарування від 02 червня 2000 року.
20 грудня 2001 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ІV № 060431 на право приватної власності на землю, до складу якої також увійшла і земельна ділянка, право на яку було посвідчено сертифікатом серії ПЛ № 0290687.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З метою отримання у спадщину після смерті брата відповідного права на земельну частку (пай) ОСОБА_1 звернулась до Новосанжарської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на земельну частку (пай) згідно з сертифікатом серії ПЛ № 0290687.
Отримавши постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії від 08 серпня 2017 року, позивачі дізналися, що ОСОБА_4 на праві власності не належить земельна частка (пай) відповідно до вказаного сертифіката.
На адвокатський запит Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області листом від 15 листопада 2017 року направило позивачам наявну
у вказаного органу копію договору дарування, посвідченого 02 червня
2000 року Новосанжарською державною нотаріальною конторою.
Ухвалою Новосанжарського районного суду Полтавської області
від 04 грудня 2020 року призначено у справі судову почеркознавчу експертизу.
Відповідно до висновку експерта Полтавського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру Міністерства внутрішніх справ України від 10 лютого 2021 року підпис у графі "даритель" в оригіналі договору дарування від 02 червня 2000 року виконаний самим ОСОБА_4 .
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що зібраними
у справі доказами підтверджено факт підписання ОСОБА_4
спірного договору дарування, волевиявлення дарувальника на укладення зазначеного договору було вільним. Позивачі не подали до суду доказів, що ОСОБА_4 не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними, що спірний правочин вчинено внаслідок обману або помилки. Сторони договору дарування дотрималися встановленої законом обов`язкової форми щодо вказаного правочину.
Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи таке.
Відповідно до статті 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачі вказували, що спірний
у цій справі договір дарування, який укладений з порушенням вимог закону, порушує їхні права на спадкування належного ОСОБА_4 майна.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (стаття 58 Конституції України).
Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
Отже, правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються за правилами Цивільного кодексу Української РСР (далі - ЦК Української РСР) та іншими актами цивільного законодавства в редакції, чинній на час укладення договору дарування спірної земельної ділянки від 02 червня
2000 року.
За правилами статті 153 ЦК Української РСР договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах.
Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 243 ЦК Української РСР
за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому.
Згідно з частиною третьою статті 244 ЦК Української РСР до договорів дарування нерухомого майна застосовуються правила статті 227 і цього Кодексу.
Тобто, договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією зі сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору.
Договір дарування опосередковує перехід майна від однієї особи до іншої, при цьому дарувальник і обдарований є юридично рівноправними суб`єктами.
Для договору дарування необхідна наявність взаємного волевиявлення сторін, без якої цей договір не вважається укладеним. Договір дарування завжди є безоплатним договором. У зв`язку з цим дарувальник не має права вимагати від обдарованого зустрічних дій майнового характеру. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому і тому він належить до реальних договорів. Майно, що передається за договором дарування, переходить у власність від однієї особи (дарувальника) до іншої (обдарованого).
Договір дарування укладається в формі, яка визначається загальними правилами цивільного законодавства про форму договорів (статті 43, 44, 46 ЦК Української РСР).
Встановлено, що ОСОБА_4 подарував ОСОБА_3 право на спірну земельну частку. Договір дарування від 02 червня 2000 року підписаний його сторонами, посвідчений нотаріусом та зареєстрований у реєстрі. Договір підписаний у присутності нотаріуса, який встановив осіб (сторін зазначеного договору), перевірив їхню дієздатність. Дієздатність ОСОБА_4 перевірена нотаріусом.
Зі змісту договору дарування вбачається, що між його сторонами у формі, визначеній законом, досягнуто згоди стосовно всіх істотних умов, які
необхідні для укладення договору дарування відповідно до частини першої статті 243 ЦК Української РСР.
Таким чином, суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання вказаного договору недійсним через недотримання його форми, зокрема непідписання цього правочину дарувальником.
Згідно з частиною першою статті 56 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок помилки, що має істотне значення, може бути визнана недійсною за позовом сторони, яка діяла під впливом помилки.
Під помилкою у цьому випадку необхідно розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб`єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставин справи можна вважати, що угода не була б укладена.
Відповідно до частини першої статті 57 ЦК Української РСР угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.
Угода, укладена під впливом обману, суперечна тому, що одна сторона умисно введена іншою стороною в обман з метою здійснення угоди, вигідної обманюючій стороні. Обман може відноситися як до елементів самої угоди (характеру прав і обов`язків, що виникають, кількості і якості предмета угоди, типу і способу надання послуги тощо), так і до обставин, супутніх здійсненню угоди, включаючи мотиви, що впливають на формування волі обдуреного учасника. Обманні дії з суб`єктивної сторони характеризуються наміром.
При вирішенні позовів про визнання угоди недійсною на підставі
статті 57 ЦК Української РСР суди повинні мати на увазі, що такі вимоги можуть бути задоволені при доведеності фактів обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною або збігу тяжких для сторони обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах.
Під обманом у таких випадках слід розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
Обравши способом захисту своїх прав визнання договору дарування недійсним, позивачі відповідно до положень ЦПК України щодо змагальності сторін зобов`язані довести правову та фактичну підстави своїх позовних вимог.
Позивачі на підтвердження своїх вимог про визнання договору дарування недійсним повинні довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття дарувальником фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.
Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 24 червня
2021 року у справі № 334/8337/18 (провадження № 61-4913св20),
від 16 червня 2021 року у справі № 1512/2-1226/11 (провадження
№ 61-23182св19).
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так
і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що оспорюваний договір дарування за формою і змістом відповідає вимогам щодо таких правочинів, його укладено у письмовій формі та нотаріально посвідчено нотаріусом, який встановив особу сторін, їхню дієздатність.
Після укладення договору дарування ОСОБА_3 видано державний акт
від 20 грудня 2001 року серії ІV № 060431 на право приватної власності на землю, до складу якої також увійшла і спірна земельна ділянка.
Матеріали справи не містять доказів, що за життя ОСОБА_4 оскаржував договір дарування, а також отримував від відповідача орендну плату або вимагав її сплату. Належних та допустимих доказів того, що
станом на час укладення договору дарування ОСОБА_4 мав захворювання, які б могли вплинути на його волевиявлення, матеріали справи також не містять.
Таким чином, установивши, що позивачі не довели наявність обставин, які б вказували на те, що дарувальник уклав спірний договір під впливом помилки або обману, маючи на меті укладення договору оренди, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування з указаних підстав.
Відповідно до частини першої статті 55 ЦК Української РСР угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував
у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом цього громадянина.
Підставою для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених статтею 55 ЦК Української РСР, може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Правила статті 55 ЦК Української РСР поширюються на ті випадки, коли немає підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що у момент укладення угоди він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад та ін.). Для визначення наявності такого стану на момент укладення угоди суд призначає судово-психіатричну експертизу. Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент її укладення він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 травня
2021 року у справі № 759/15503/14-ц (провадження № 61-648св20).
Змагальність сторін і диспозитивність цивільного судочинства є одними
з основних засад (принципів) останнього.
Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).
Суд, діючи на виконання завдань цивільного судочинства, яким є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд справи та дотримуючись основних засад судочинства, якими серед іншого є верховенство права, змагальність та диспозитивність сторін, не має права самостійно ініціювати питання про призначення у справі експертизи чи витребування інших доказів.
Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 травня
2020 року у справі № 130/3239/15-ц (провадження № 61-37552св18).
Оскільки позивачі на підтвердження заявлених у справі вимог не заявляли клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи, а матеріали справи не містять доказів, що дарувальник на час укладення спірного правочину не розумів значення своїх дій або не міг керувати ними, то суди дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання недійсним договору дарування з указаної підстави.
Отже, позивачі не довели належними та допустимими доказами заявлені
у справі вимоги, тому суди правильно відмовили у задоволенні позову, зазначивши відповідне обґрунтування в оскаржуваних судових рішеннях, що підтверджено матеріалами справи.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, оскільки висновки у цій справі й у справі, яка переглядається, не суперечать один одному.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Так, у справі № 6-372цс16 предметом первісних позовних вимог є усунення перешкод у користуванні квартирою, а предметом зустрічних позовних вимог є визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного
08 листопада 2004 року, та визнання права власності на квартиру. Залишаючи в силі рішення місцевого суду, Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року зазначив, що суд першої інстанції, установивши, що позивач за зустрічним позовом, як людина похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погодився на передачу квартири, яка є його єдиним житлом та у якій він продовжував проживати після укладення договору дарування, у власність іншої особи лише за умови довічного утримання й, укладаючи спірний договір, помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем за зустрічним позовом, дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним спірного договору дарування в порядку статті 229 ЦК України.
Разом з тим вказаних (подібних) обставин у цій справі встановлено не було.
Таким чином, немає підстав вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведеній як приклад постанові касаційного суду, оскільки висновки в указаних справах не є суперечливими. Суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суди не врахували пояснення свідків, які підтвердили, що спадкодавець надав відповідачу
земельну ділянку у тимчасове користування, договір дарування не укладав,
бажав скласти на це майно заповіт на користь сестри та брата (позивачів
у справі), а за життя вважав себе власником спірного майна, оскільки суди повно з`ясували обставини справи та надали оцінку зібраним у справі доказам, а також надали належну правову оцінку показанням свідків, які не спростували презумпції спірного правочину та не можуть бути підставою для визнання недійсним договору дарування у цій справі. Свідки не були присутні під час укладення договору дарування, а їхні показання щодо вищевказаних тверджень спадкодавця після укладення договору, який підписаний його сторонами та посвідчений нотаріусом, не спростовує такого правочину. Показання свідків про поведінку особи тощо мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 24 травня2021 року у справі № 686/3392/16-ц (провадження № 61-12767св20)).
Також не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_4 лікувався у лікаря-невропатолога та психіатра, тому не міг розуміти значення своїх дій та не міг укласти договір дарування, оскільки для визнання правочину недійсним з указаних підстав має існувати лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, а в основу рішення суду про недійсність правочину не можуть покладатися припущеннях щодо вказаних обставин.
Доводи касаційної скарги, що нотаріус, який посвідчував договір дарування, повинен був пересвідчитись у дієздатності ОСОБА_4, проте таких дій не вчинив, не підтверджені матеріалами справи та спростовані змістом вказаного договору, в якому зазначено, що нотаріусом осіб сторін правочину встановлено, їхню дієздатність перевірено.
Фактично доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, а також зводяться до переоцінки доказів, незгоди позивачів з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження судів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів
є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи.
При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.