Постанова
Іменем України
21 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 361/7897/19
провадження № 61-16677св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Сакари Н. Ю. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивач- ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мазур Ірини Олександрівни на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня
2021 року у складі судді Дутчака І. М. та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Семенюк Т. А., Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення сум заборгованості за договорами позики та трьох процентів річних від прострочених сум.
Позов мотивований тим, що 15 травня 2018 року він передав у борг ОСОБА_2 5700,00 доларів США зі строком повернення до
15 червня 2018 року, а 20 травня 2018 року - 15000,00 доларів США зі строком повернення до 01 липня 2018 року.
На підтвердження укладення вказаних договорів позики позичальник ОСОБА_2 власноручно написав розписки.
Посилаючись на те, що у визначений у розписках строк ОСОБА_2 борг не повернув, ОСОБА_1 остаточно просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість у загальному розмірі 21599,01 доларів США, з яких: 5700,00 доларів США - сума позики за договором позики від 15 травня 2018 року, 252,98 доларів США - 3 % річних від простроченої суми за цим договором; 15000,00 доларів США - сума позики за договором позики від 20 травня 2018 року, 646,03 доларів США - 3 % річних від простроченої суми за цим договором.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області
від 22 березня 2021 року позов задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 15 травня 2018 року в розмірі 5700,00 доларів США та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 237,53 доларів США та заборгованість за договором позики від 20 травня 2018 року в розмірі 15000,00 доларів США та три проценти річних від простроченої суми в розмірі 605,34 доларів США. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що факт укладення сторонами зазначених договорів позики та отримання від ОСОБА_1 вказаних сум позики відповідачем не заперечується, проте всупереч вимогам закону та умовам укладених сторонами договорів позики від 15 та 20 травня 2018 року ОСОБА_2 своїх зобов`язань за цими договорами належним чином не виконав, у визначений сторонами у договорах позики строк грошові кошти не повернув, що підтверджується наявними в позивача оригіналами розписок відповідача про отримання ним вказаних сум позики.
При цьому судом відхилено посилання відповідача на належне виконання ним своїх зобов`язань за вказаними розписками у зв`язку із погашенням заборгованості у загальному розмірі 85 000,00 доларів США, оскільки у договорі позики № б/н, укладеному сторонами 28 грудня
2018 року, не зазначено про те, що до суми позики за цим договором у розмірі 85000,00 доларів США включаються також суми позики в розмірі 5700,00 та 15000,00 доларів США, отримані ОСОБА_2 за розписками від 15 та 20 травня 2018 року.
З огляду на вказане суд дійшов висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено три незалежних один від одного договори позики, зокрема, 15 травня 2018 року, 20 травня 2018 року та 28 грудня 2018 року.
Також судом стягнуто з відповідача 3 % річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_2 належним чином не виконав своїх зобов`язань за договорами позики від 15 травня та 20 травня 2018 року, про що свідчить наявність оригіналів розписок у позивача. Будь-яких посилань на виконання чи невиконання договорів позики від 15 травня та 20 травня 2018 року ані договір позики від 28 грудня 2018 року, ані заява позивача від 01 липня
2019 року не містять, а поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики.
Також враховуючи, що апеляційна скарга не містить заперечень щодо наведеного судом розрахунку 3% річних за прострочення боргових зобов`язань, апеляційний суд погодився з розрахунками суду першої інстанції щодо 3% річних за зазначеними договорами позики.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У жовтні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Мазур І. О. на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 25 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано цивільну справу і надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу. Відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мазур І. О. про зупинення дії рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня
2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 19 листопада 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мазур І. О. про зупинення виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мазур І. О. про зупинення виконання судових рішень задоволено. Зупинено виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня
2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Мазур І. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, провадження № 14-360цс19.
Крім того, підставою касаційного оскарження заявник зазначає порушення норм процесуального права, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували, що виконання відповідачем свого обов`язку може підтверджуватися і іншими доказами, окрім як наявність у позивача боргових документів, а також сукупністю доказів. Суди не врахували покази свідка приватного нотаріуса ОСОБА_4, а також не надали оцінки недобросовісному виконанню позивачем свого обов`язку щодо повернення розписок відповідачу при прийнятті виконання зобов`язань. Не встановили справжню правову природу укладеного сторонами договору позики від 28 грудня 2018 року та волю сторін щодо проведення розрахунків за ним. Помилково резюмували, що заява позивача від 01 липня 2019 року про повернення коштів у розмірі 88 445,00 доларів США за договором позики від 28 грудня 2018 року не враховує розписок від 15 та 20 травня 2018 року.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив
ОСОБА_1 на касаційну скаргу, в якому він просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, посилаючись на те, що підстав для скасування оскаржуваних судових рішень немає, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують і не свідчать про неправильне застосування судами норм матеріального права або порушення норм процесуального права, яке призвело до неправильного вирішення справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 15 травня 2018 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_2 укладено договір позики грошей, за умовами якого відповідач отримав від позивача в борг грошові кошти в іноземній валюті в розмірі
5700,00 доларів США зі строком повернення до 15 червня 2018 року.
20 травня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено ще один договір позики грошей, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав у борг від ОСОБА_1 грошову суму в іноземній валюті в розмірі 15000,00 доларів США зі строком повернення до 01 липня
2018 року.
Факти укладення сторонами двох зазначених договорів позики, його умов та одержання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 грошових коштів в іноземній валюті в розмірі 5700,00 та 15000,00 доларів США сторонами оформлено в простій письмовій формі у вигляді розписок, написаних власноручно відповідачем 15 та 20 травня 2018 року відповідно, оригінали яких знаходяться у позивача та пред`явлені ним суду.
Відповідач ОСОБА_2 укладення 15 і 20 травня 2018 року із позивачем ОСОБА_1 договорів позики, одержання від останнього в борг грошових сум у розмірі 5700,00 і 15000,00 доларів США та написання ним власноручно двох розписок у суді визнав та підтвердив.
Також судом встановлено, що 28 грудня 2018 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 укладено договір позики № б/н, згідно із умовами пунктів 1.1, 1.2 якого позикодавець передає у власність позичальнику грошові кошти, а останній зобов`язується використати за цільовим призначенням та повернути суму позики в порядку та на умовах визначених цим договором. Цільове призначення позики - розвиток бізнесу.
Відповідно до умов пунктів 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 4.1 зазначеного вище договору розмір позики складає 2 354 500,00 грн, що є еквівалентом 85000,00 доларів США, станом на дату підписання цього договору
(1 долар США = 27,70 грн.). Позичальник зобов`язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів в національній валюті - гривні, шо є еквівалентом 85000,00 доларів США на момент повернення грошових коштів. Підписання цього договору позичальником підтверджує факт отримання ним від позикодавця позики у вказаному розмірі. Сторони дійшли згоди, що розписка за цим договором не оформлюється. Строк, на який надається позика, закінчується 27 травня 2021 року.
Згідно із додатковою угодою № 1 від 28 грудня 2018 року до вказаного договору позики сторони дійшли згоди доповнити даний договір позики розділом 7, відповідно до умов пункту 7.1 договору позики № б/н від
28 грудня 2018 року процентна ставка за позикою становить 36 % річних від розміру позики, що становить 3 % від суми позики за кожний місяць, на весь період дії договору позики.
Зі змісту заяви від 01 липня 2019 року, написаної позивачем
ОСОБА_1, наданої відповідачу ОСОБА_2, судами установлено, що позивач підтверджує факт отримання ним від відповідача грошових коштів у розмірі 88 445,00 доларів США згідно із договором позики б/н від 28 грудня 2018 року та відсутність фінансових і матеріальних претензій на час отримання та в майбутньому.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Положенням частини другої статті 389 ЦПК України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними і обґрунтованими та підстав для їх скасування немає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Цивільний кодекс України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. В цивільному праві при аналізі правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.
Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово "позика", адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься в тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення.
Такий висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах висловлений Верховним Судом у постановах
від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц, провадження № 61-8792св18, та від 08 квітня 2021 рокуу справі № 500/1755/17, провадження № 61-1899св20.
Частково задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що факт отримання грошових коштів відповідачем підтверджується борговими документами - розписками від 15 та
20 травня 2018 року, копії яких наявні в матеріалах справи, а оригінали досліджувалися в судовому засіданні.
Факт того, що вказані розписки виконані ним особисто відповідач не заперечував.
Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду
від 10 серпня 2021 року у справі № 473/995/18 (провадження
№ 61-6674св21), від 14 липня 2021 року у справі № 266/7291/18-ц (провадження № 61-96св21), від 25 березня 2019 року у справі
№ 211/2672/16-ц (провадження № 61-41785св18), від 30 січня 2019 року у справі № 751/1000/16-ц (провадження № 61-586св17).
В той же час відповідно до частини першої статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.
З наведеного випливає, що якщо договір позики укладений в письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики.
Договори позики відповідач не оспорював, не просив визнати їх недійсним чи удаваним правочином.
Разом з тим, заперечуючи проти позовних вимог, ОСОБА_2 посилався на те, що грошові кошти в розмірі 5700,00 та 15000,00 доларів США він повернув позивачу 01 липня 2019 року, про що свідчить заява ОСОБА_1 щодо відсутності фінансових та матеріальних претензій до нього. Зазначав, що ці дві суми позики включалися до загальної суми позики в розміру 85000,00 доларів США для ведення спільного бізнесу згідно із договором позики № б/н, укладеним сторонами 28 грудня
2018 року, що підтверджується показаннями свідка ОСОБА_4 .
Суди попередніх інстанцій, належним чином оцінивши заяву позивача від 01 липня 2019 року, в якій останній зазначив про відсутність фінансових та матеріальних претензій до відповідача, дійшли обґрунтованих висновків, що вона стосується правовідносин сторін, які випливають з повернення боргу за договором позики б/н, укладеному сторонами 28 грудня 2018 року на суму 85000,00 доларів США з оплатою 36% річних.
Будь-яких посилань на виконання чи невиконання договорів позики від 15 травня та 20 травня 2018 року ані договір позики від 28 грудня
2018 року, ані заява від 01 липня 2019 року не містять.
Також судами попередніх інстанцій обґрунтовано відхилено доводи відповідача, що про погашення заборгованості за зазначеними договорами позики свідчать покази ОСОБА_4, оскільки свідок ОСОБА_4 зазначив, що у його присутності відповідач віддав позивачу суму позики в розмірі 85 000,00 доларів США та проценти в розмірі 3000,00 доларів США. Після отримання ОСОБА_1 узгодженої сторонами суми заборгованості позивач написав розписку про отримання ним грошових коштів та відсутність фінансових і майнових претензій до відповідача та віддав ОСОБА_2 оригінал договору позики від 28 грудня 2018 року. Про існування інших розписок, за якими ОСОБА_2 отримував у борг від ОСОБА_1 грошові кошти, свідку нічого не відомо.
Згідно з частиною частини другої статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов`язання за договором позики.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 (провадження № 61-33033св18) та від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18 (провадження
№ 61-11630св19).
З огляду на вказане, враховуючи наявність у позивача оригіналів розписок, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 5700,00 доларів США і 15000,00 доларів США за договорами позики від 15 та 20 травня
2018 року відповідно.
Посилання відповідача у касаційній скарзі на недобросовісну поведінку позивача щодо неповернення розписок відповідачу при прийнятті виконання зобов`язаньє безпідставними.
Згідно частини другої статті 545 ЦК України якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це в розписці, яку він видає. Тобто кредитор має виконати свій обов`язок з повернення боргового документа, або видачі розписки при неможливості повернення боргового документа під час прийняття виконання.
У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора(частина четверта статті
Зміст розписки про одержання виконання у статті 545 ЦК України не встановлений, але, для забезпечення визначеності у відносинах суб`єктів логічним видається вказувати в ній, зокрема: підставу виникнення зобов`язання (наприклад, номер та дату укладення договору); ім`я (найменування) кредитора та боржника; суб`єктів, які здійснили виконання (боржник або інша особа) та які прийняли виконання (кредитор або управомочена ним особа); зміст зобов`язання (наприклад, сплата грошових коштів); дату або момент виконання зобов`язання; місце виконання зобов`язання; обсяг виконання (повний або частковий); місце знаходження (проживання) кредитора та боржника. дату і місце складення розписки.
У частині третій статті 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.
У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у коментованій статті. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.
Суди встановили, що заява позивача від 01 липня 2019 року не містить даних, які б вказували, що вона стосуються позики, переданої згідно розписок від 15 та 20 травня 2018 року, а тому вона не може бути визнана належним доказом виконання відповідачем своїх зобов`язань.
Схожі висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18).
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає в отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та від 23 жовтня 2019 року у справі
№ 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19).
Установивши, що ОСОБА_2 своєчасно, у строки встановлені договорами позики не повернув отримані кошти, суди попередніх інстанцій зробили правильний висновок про стягнення з відповідача на користь ОСОБА_1 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.
Висновки судів попередніх інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц, провадження № 14-360цс19, на яку посилається заявник.
Інші доводи, наведені на обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони зводяться до переоцінки встановлених судами обставин, що в силу вимог частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах попередніх інстанцій із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.
Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Оскільки виконання рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 22 березня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року було зупинено ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2021 року, у зв`язку із залишенням судових рішень без змін їх виконання необхідно поновити.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,