Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 521/16839/18
провадження № 61-10338 св 21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
представник ОСОБА_1 - адвокат Ляшук Євген Всеволодович,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
представник ОСОБА_2 - адвокат Карпан Марія Олексіївна,
третя особа - служба у справах дітей Ширяївської районної державної адміністрації Одеської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Карпан Марії
Олексіївни, на рішення Малиновського районного суду м. Одеси
від 16 квітня 2019 року у складі судді Бобуйка І. А. та постанову Одеського апеляційного суду від 25 травня 2021 року у складі колегії суддів:
Сегеди С. М., Гірняк Л. А., Комлевої О. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 (після зміни прізвища - ОСОБА_2, свідоцтво про шлюб від 15 травня 2021 року серії НОМЕР_1 ), у якому просив: визнати незаконним утримання нею на території України їхнього малолітнього
сина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 ; повернути його до місця постійного проживання до Республіки Вірменія; зобовʼязати ОСОБА_2 передати малолітнього ОСОБА_4, батьку - ОСОБА_1, який проживає в Республіці Вірменія, для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання - Республіки Вірменія.
В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 28 лютого 2014 року
у Республіці Вірменія між ним та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб,
від якого ІНФОРМАЦІЯ_2 у них народився син - ОСОБА_4 .
З дня народження сина вони постійно проживали на території Республіки Вірменія за адресою: АДРЕСА_1 . ОСОБА_4 має вірменські підданство
та національність, зареєстрований за вищевказаною адресою.
04 травня 2017 року ОСОБА_2 разом із сином вийшли на прогулянку,
а о 20 год. 30 хв. зателефонувала йому та повідомила про те, що вона разом з їх малолітнім сином поїхала в Україну до батьків. Після цієї телефонної розмови вона на звʼязок не виходила.
Зазначав, що малолітнього сина вивезено за межі Республіки Вірменія
без його дозволу. Він не давав своєї згоди на виїзд дитини в Україну.
Вважав, що ОСОБА_2 самостійно змінила місце проживання
їх малолітньої дитини і визначила її нове місце проживання в Україні.
12 червня 2017 року він звертався до Міністерства юстиції Республіки Вірменія, яке передало до Міністерства юстиції України його заяву
з проханням повернення сина до Республіки Вірменія.
07 липня 2017 року Міністерством юстиції України надіслано запит
до Національної поліції України з проханням встановити місцезнаходження малолітнього ОСОБА_4 та особи, з якою ймовірно перебуває
дитина на території України, у відповідь на який 19 серпня 2017 року повідомлено, що встановити місцезнаходження малолітнього ОСОБА_4 та особи, з якою ймовірно перебуває дитина, не виявилося можливим.
27 вересня 2017 року Міністерство юстиції України повідомило про те,
що на його запит Прикордонна служба України дала відповідь, в якій підтвердила, що дитина в`їхала на територію України 04 травня 2017 року
й з того часу територію України не покидала.
19 грудня 2017 року до Міністерства юстиції України було направлено лист
з інформацією про те, що за запитом Інтерполу Республіки Вірменія,
Інтерпол України встановив місцезнаходження ОСОБА_2
та ОСОБА_4 за адресою:
АДРЕСА_2 .
03 липня 2018 року Міністерством юстиції України спрямовано доручення Головному територіальному управлінню юстиції в Одеській області щодо вжиття попередніх заходів добровільного повернення дитини до Республіки Вірменія. ОСОБА_2 електронною поштою було надіслано до Головного територіального управління юстиції в Одеській області письмові пояснення, у яких вона повідомила, що вирішила залишитися з дитиною в Україні
та питання визначення місця проживання дитини буде вирішувати в Україні
у судовому порядку.
Вважав, що його обмежено у спілкуванні з дитиною, тому звернувся до суду з указаним позовом, який просив суд задовольнити.
У листопаді 2018 року ОСОБА_2 подала до суду зустрічний позов
до ОСОБА_1, третя особа - служба у справах дітей Ширяївської
районної державної адміністрації Одеської області, у якому просила
визначити місце проживання сина з нею.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що у провадженні Малиновського районного суду м. Одеси перебуває її позов до ОСОБА_1
про розірвання шлюбу. Сторонам надано строк на примирення до 27 грудня 2018 року, проте вона не бажає примиритися, перебуває у фактичних відносинах з іншим чоловіком, із яким син знаходиться у гарних відносинах. Зазначала, що після розірвання шлюбу вона має намір створити нову сімʼю.
Вказувала, що разом із сином ОСОБА_4 проживає за адресою:
АДРЕСА_3, де у малолітнього сина є усі необхідні умови для проживання дитини його віку.
Вважала, що дитина освоїлася у своєму новому середовищі: відвідує дошкільний навчальний, за дитиною здійснюється медичний догляд,
у дитини є свої друзі, захоплення, дитина має сталі сімейні зв`язки, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.
Крім того, малолітній ОСОБА_4 є громадянином України, добре адаптувався в соціумі, перебуває у психологічно благополучному психоемоційному стані та переживає емоційний комфорт і відчуття захищеності, відчуває до матері емоційну прихильність, у відносинах з нею відчуває емоційну близькість. Дитина має достатньо високий рівень соціалізації та комунікативної активності у колективі навчального закладу,
а ізоляція дитини від рідної сім`ї, особливо від матері, у зв`язку із можливим поверненням до Республіки Вірменія, може нанести психологічну шкоду.
Також зазначала, що за період з 05 травня 2017 року ОСОБА_1 не надає ніякої допомоги їх спільній дитині, навіть з 19 грудня 2017 року, коли він дізнався про місце перебування ОСОБА_4 .
Причиною її від`їзду з малолітнім сином до України було нанесення ОСОБА_1 їй тілесних ушкоджень. При цьому останній проявляв агресивну поведінку на очах дитини.
Указувала, що може забезпечити матеріальний та духовний розвиток
дитини, оскільки працює та отримує стабільний заробіток, має позитивні характеристики з місця проживання та місця роботи, а ОСОБА_1
є непрацездатним, потребує постійної допомоги та догляду, оскільки
є особою з інвалідністю з дитинства першої групи, про що зазначено
у поданій ним позовній заяві.
Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 20 листопада
2018 року цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1
про забезпечення повернення малолітньої дитини до Республіки Вірменія об`єднано із зустрічною позовною заявою ОСОБА_2 про визначення
місця проживання дитини в одне провадження та присвоєно номер
№ 521/16839/18.
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 15 березня 2019 року
у задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - адвоката Ляшука Є. В., про залучення у справі в якості третьої особи Головного територіального управління юстиції в Одеській області відмовлено.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2019 року
у задоволенні позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спір вирішено виходячи
з найкращих інтересів дитини, оскільки на дату початку процедури повернення дитини в адміністративному та судовому порядку з території України за зверненням заявника минуло більше одного року, а дитина прижилася у своєму новому середовищі.
Районний суд застосував до спірних правовідносин Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенцію про права дитини
від 20 листопада 1989 року, ратифіковану постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789ХІІ, Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року,
до якої Україна приєдналася 11 січня 2006 року, яка набула чинності для України 01 вересня 2006 року (далі - Гаазька Конвенція), а також відповідні положення СК України, законів України: "Про охорону дитинства",
"Про міжнародні договори України", "Про міжнародне приватне право".
Крім того, враховано прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Суд першої інстанції також указав, що наявний ризик того, що повернення дитини до Республіки Вірменія може завдати їй фізичної або психічної
шкоди, або створити для дитини нетерпиму обстановку та, зокрема, порушити її тісний звʼязок із матірʼю.
Крім того, взято до уваги той факт, що причиною від`їзду жінки та сина
в Україну було нанесення їй тілесних ушкоджень, що підтверджується рішенням про відмову порушення кримінальної справи від 28 листопада
2016 року, у якому встановлено факт того, що під час спору, який виник
з сімейних питань, між ОСОБА_2 та чоловіком - ОСОБА_7, жінка отримала травму носа.
У задоволенні зустрічної позовної заяви ОСОБА_2 відмовлено з тих підстав, що стаття 16 Гаазької Конвенції забороняє вирішувати по суті спір щодо піклування про дитину або визначення її місця проживання, поки
не буде визначено, що дитина не повинна бути повернута відповідно до цієї Конвенції.
Постановою Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишено без задоволення. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2019 року залишено без змін.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2020 року касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року скасовано. Справу передано
на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження
№ 61-5573св19).
Останньою постановою Одеського апеляційного суду від 25 травня
2021 року, з урахуванням ухвали цього суду від 12 липня 2021 року
про виправлення описки, апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Малиновського районного суду м. Одеси
від 16 квітня 2019 року скасовано та прийнято нову постанову.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Забезпечено повернення малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, до Республіки Вірменія. У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що у даній
справі відсутні підстави, передбачені Гаазькою Конвенцією, для відмови
у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про повернення сина
до Республіки Вірменія, тобто до місця свого постійного проживання.
При цьому головним акцентом Гаазької Конвенції є те, що один із батьків
або членів сім`ї не може самостійно приймати рішення про зміну постійного місця проживання дитини.
Апеляційний суд, урахувавши вказівки суду касаційної інстанції
при попередньому скасуванні судового рішення, виходив із того,
що за вирішенням даного спору ОСОБА_1 звернувся 12 червня
2017 року до Міністерства юстиції Республіки Вірменія, тобто через місяць після незаконного вивезення малолітнього ОСОБА_4 із Республіки Вірменія і з цього часу вживає необхідні заходи для повернення сина.
ОСОБА_1 не надавав згоду на переміщення або утримання дитини
не за місцем постійного проживання. Крім того, не встановлено, що існує серйозний ризик того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку. При цьому питання про повернення дитини вирішується майже 4 роки, з дворічного віку дитини, проте вина батька - ОСОБА_1, у цьому відсутня.
Також не встановлено, що дитина заперечує проти її повернення
в Республіку Вірменію, що вона досягла такого віку і рівня зрілості,
при якому слід брати до уваги її думку.
Крім того, надано оцінку висновку судової психологічної експертизи
від 12 квітня 2021 року № 20-5218, проведеної експертом Одеського
науково-дослідного інституту судових еспертиз на підставі ухвали
Одеського апеляційного суду від 14 серпня 2020 року за клопотанням представника ОСОБА_2 . При проведенні експертизи судовим експертом ураховано наявні у справі докази, особисті бесіди з малолітнім
ОСОБА_4 та його батьками (сторони у справі). Згідно з цим
висновком ОСОБА_4 прижився у своєму середовищі за місцем проживання матері в Україні, однак він потенційно може інтегрувати
у середовище за місцем проживання батька у Республіці Вірменія.
У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено, проте
не через порушення статті 16 Гаазької Конвенції, а через те, що вирішено забезпечити повернення малолітнього ОСОБА_4 до Республіки
Вірменія за місцем його постійного проживання і реєстрації:
АДРЕСА_1 . Спір щодо визначення місця його проживання має вирішуватися за правилами сімейного законодавства Республіки Вірменія.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, представник ОСОБА_2 - адвокат
Карпан М. О., посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Одеського апеляційного суду
від 25 травня 2021 року й залишити в силі рішення Малиновського
районного суду м. Одеси від 16 квітня 2019 року у частині відмови
у задоволенні позову ОСОБА_1, а в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 рішення суду першої інстанції скасувати
та задовольнити її зустрічний позов.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник указуєте,
що суди попередніх інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. Крім цього, судами належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Надходження касаційної скарги до Верховного Суду
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі. Витребувано цивільну справу
№ 521/16839/18 із суду першої інстанції. У задоволенні клопотання
представника ОСОБА_2 - адвоката Карпан М. О., про зупинення дії постанови Одеського апеляційного суду від 25 травня 2021 року
відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги
та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 серпня 2021 року відмовлено
у задоволенні заяви ОСОБА_2 про долучення документів у справі.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 листопада 2021 року справу призначено
до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи порушив Конвенцію про права дитини, Гаазьку Конвенцію, а також Порядок виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 10 липня 2006 року № 952
(зі змінами) (далі - Порядок). Апеляційний суд розглянув справу без участі Міністерства юстиції України або його територіального органу, які повинні брати участь у вирішенні питання про повернення малолітнього
ОСОБА_4 до Республіки Вірменія, чим порушив статтю 8 Гаазької Конвенції, статтю 56 ЦПК України. Крім того, до участі у справі не залучено правонаступника третьої особи.
Висновки апеляційного суду не відповідають фактичним обставинам
справи, оскільки ОСОБА_2 повідомила батька дитини - ОСОБА_1,
у телефонному режимі про виїзд із дитиною з території Республіки Вірменія до України, а саме до її батьків, місце проживання яких йому відоме.
Вказує, що суд не встановив факт здійснення батьком дитини піклування
про дитину до моменту її переміщення в Україну. При цьому ОСОБА_1
є особою з інвалідністю, не працює, вчиняв фізичне насильство стосовно ОСОБА_2 . Посилається також на те, що ОСОБА_1 має зареєстроване та фактичне місце проживання в Україні (у місті Одесі), не сплачує аліменти.
Задовольняючи позов ОСОБА_1 про повернення дитини, апеляційний суд не врахував, що у даному спорі суд має виходити саме з найкращих інтересів дитини, проте ухвалене судом рішення прямо суперечить
інтересам дитини, яка приїхала в Україну у віці 1,7 років і за період
наступних 4 років повністю адаптувалася на новому місці з матір`ю.
Вважає, що батько дитини звернувся до суду з відповідним позовом без реального наміру повернути дитину до Республіки Вірменії, піклуватися про неї та виховувати, оскільки діє виключно з мотивів особистої помсти за те, що ОСОБА_2 його покинула, ініціювала процес розірвання шлюбу.
При цьому ОСОБА_4, дитина, отримав громадянство України, а тому
не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі
(стаття 25 Конституції України).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного
Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника
ОСОБА_1 - адвоката Ляшука Є. В., у якому вказується,
що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції є законною
та обґрунтованою, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу -
без задоволення.
Зазначає, що батько дитини завжди цікавився і дбав про сина, а його матір утримує сина в Україні без його згоди, порушуючи його законні права. Посилається на відповідні норми міжнародного та національного права, прецедентну практику ЄСПЛ та правові висновки Верховного Суду
у подібних справах.
Доводи особи, яка подала відповідь на відзив на касаційну скаргу
У серпні 2021 року до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду надійшла відповідь ОСОБА_2 на відзив представника
ОСОБА_1 - адвоката Ляшука Є. В., на її касаційну скаргу, в якій заперечила доводам, викладеним у відзиві, та підтримала свою касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
28 лютого 2014 року у місті Єревані Республіки Вірменія ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого територіальним відділом РАЦС Кентрона та Норк-Мараша, серія НОМЕР_2, актовий запис № 95
від 28 лютого 2014 року (а. с. 51, т. 1).
Від даного шлюбу ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син - ОСОБА_4, що підтверджується копією свідоцтва про народження,
виданого територіальним відділом РАЦС Кентрона та Норк-Мараша,
серія НОМЕР_3, актовий запис № 893 від 17 липня 2015 року
(а. с. 48, т. 1).
04 травня 2017 року ОСОБА_2 разом із ОСОБА_4 виїхала
в Україну, не отримавши згоди від свого чоловіка та батька дитини - ОСОБА_1, на переміщення дитини.
12 червня 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Міністерства Юстиції Республіки Вірменія із заявою про повернення дитини із України
у Вірменську Республіку (а. с. 25-32, т. 1).
Міністерство Юстиції Республіки Вірменія передало вищевказану заяву
до Міністерства юстиції України з проханням повернення ОСОБА_4 до Республіки Вірменія.
Міністерство юстиції України 07 липня 2017 року надіслано запит
до Національної поліції України з проханням встановити місцезнаходження малолітнього ОСОБА_4 та особи, з якою ймовірно перебуває
дитина на території України.
Національна поліція України 19 серпня 2017 року повідомила,
що встановити місцезнаходження малолітнього ОСОБА_4 та особи, з якою ймовірно перебуває дитина, не виявилося можливим.
У вересні 2017 року було надіслано запит до Прикордонної служби України
з проханням перевірити в`їзд дитини в Україну.
27 вересня 2017 року Міністерство юстиції України повідомило про те,
що на його запит Прикордонна служба України дала відповідь, у якій підтвердила те, що дитина в`їхала на територію України 04 травня 2017 року та з того часу територію України не покидала.
Міністерством юстиції України повторно направило запит до Національної поліції України для розшуку дитини по всій території України.
06 грудня 2017 року Міністерство юстиції України проінформувало
ОСОБА_1 про вжиті заходи.
За запитом Інтерполу Республіки Вірменія, Інтерпол України встановив місцезнаходження ОСОБА_2 та ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 .
У подальшому ОСОБА_2 змінила місце реєстрації за адресою:
АДРЕСА_4, і звернулася
до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до ОСОБА_1
про розірвання шлюбу.
Міністерством юстиції України 03 липня 2018 року спрямовано доручення Головному територіальному управлінню юстиції в Одеській області щодо вжиття попередніх заходів добровільного повернення дитини до Республіки Вірменія.
ОСОБА_2 електронною поштою надіслала до Головного територіального управління юстиції в Одеській області письмові пояснення, в яких повідомила, що вирішила залишитися з дитиною в Україні та питання визначення місця проживання дитини буде вирішувати в українському суді.
Згідно з довідкою про реєстрацію місця проживання особи від 01 листопада 2018 року ОСОБА_2 та її син - ОСОБА_4, проживають разом
за адресою:
АДРЕСА_3 (а. с. 81, т. 1).
ОСОБА_4 відвідує молодшу групу Катерино-Платонівського навчально-виховного комплексу "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-дошкільний навчальний заклад" Ширяївської районної ради Одеської області
з 01 вересня 2017 року (а. с. 82, т. 1).
З 01 серпня 2017 року ОСОБА_2 працює в КНП "Центр ПМСД Ширяївського району" на посаді завідувача, сестри медичної загальної практики - сімейної медицини ФП с. Ганно-Покровка, де отримує стабільний заробіток (а. с. 86-88, т. 1).
Згідно з характеристикою, виданою секретарем Катерино-Платонівської сільської ради Ширяївського району Одеської області, та характеристикою
з місця роботи ОСОБА_2 зарекомендувала себе як грамотний
та сумлінний спеціаліст, скарг з боку односельців на її адресу не надходило, до спиртних напоїв та наркотиків байдужа (а. с. 83, 89, т. 1).
Відповідно до листа Служби у справах дітей Ширяївської районної
державної адміністрації від 11 березня 2019 року у ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, за місцем фактичного проживання у АДРЕСА_3 наявне все необхідне для повноцінного розвитку: окрема кімната, ліжко, одяг
та взуття згідно віку. Дитина добре розуміє та спілкується українською мовою (а. с. 167, т. 1).
Згідно з висновком органу опіки та піклування Ширяївської районної державної адміністрації від 21 березня 2019 року до органу опіки
та піклування Ширяївської районної державної звернулася ОСОБА_2 щодо визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_1, за її фактичною адресою
проживання:
АДРЕСА_3 .
Орган опіки та піклування Ширяївської районної державної адміністрації
при розгляді заяви на засіданні Комісії з питань захисту прав дитини
20 березня 2019 року встановив, що ОСОБА_2 проживає за вказаною адресою майже 2 роки спільно зі своїм малолітнім сином - ОСОБА_4,
ІНФОРМАЦІЯ_1, який прижився у новому середовищі.
З 01 вересня 2017 року дитина відвідує молодшу групу Катерино-Платонівського НВК "ЗОШ І-ІІІ ступенів ДНЗ" по теперішній час, де вільно спілкується українською мовою, підтримує українські традиції. Приймає активну участь у проведенні святкових заходів у дитячому садку.
За дитиною здійснюється медичний нагляд, у дитини є свої друзі, захоплення. ОСОБА_4 вважає своє місце проживання постійним
та комфортним. Мати дитини - ОСОБА_2 з 2017 року працює
у КЗ "Ширяївський районний центр первинної медико-санітарної допомоги" на посаді завідувача, сестри медичної загальної практики - сімейної медицини ФП с. Ганно-Покровка. Мати створила належні умови для виховання свого малолітнього сина, забезпечила його всім необхідним. ОСОБА_4 проживає у спокійному оточенні, зміна місця проживання малолітньої дитини може негативно вплинути на внутрішній світ дитини
(а. с. 236-237, т. 1).
Відповідно до висновку судової психологічної експертизи від 12 квітня
2021 року № 20-5218, проведеної експертом Одеського науково-дослідного інституту судових еспертиз на підставі ухвали Одеського апеляційного суду від 14 серпня 2020 року (а. с. 138-147, т. 4):
"1 На час проведення експертизи психологічний стан ОСОБА_4 з урахуванням його вікових особливостей є задовільним. Хлопчик відкритий до навколишнього світу, товариський, активний. Рівень загального психологічного розвитку відповідає середній віковій нормі.
2. Повернення дитини до родини батька до Республіки Вірменія матиме травмувальний вплив на нього у випадку розлучення з матір`ю та іншим значущим оточенням, а також у випадку значного зменшення контактів дитини з матір`ю та іншим значущим оточенням, а також у випадку різкої зміни умов проживання. Травма розлучення з матір`ю може негативно вплинути на формування особистості хлопчика. З психологічної точки зору, враховуючи всі обставини справи, повернення дитини до Республіки Вірменія, з високою долею вірогідності вплине на відносини ОСОБА_4
з матір`ю, тобто, буде пов`язано з більшим або меншим, але все одно травмувальним досвідом.
3. Наслідки повернення дитини до Республіки Вірменія
є непередбачуваними, залежать від багатьох факторів, але в першу чергу - від поведінки ОСОБА_2 та ОСОБА_1 під час проведення процедури повернення та подальшого співіснування у житті дитини.
Без проведення процесу знайомства дитини з батьком, встановлення між ними дружніх стосунків та без якісного врегулювання питань виховання дитини між батьками (між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ), повернення ОСОБА_4 до Республіки Вірменія буде мати серйозні ризики психологічного травмування дитини.
4. Відповідно до результатів всебічного психологічного дослідження, дитина прижилась у своєму новому середовищі за місцем проживання матері
в Україні.
5. Малолітній ОСОБА_4 потенційно може інтегрувати
у середовище за місцем проживання батька - ОСОБА_1, але у випадку відсутності процесу знайомства дитини з батьком, встановлення між ними дружніх стосунків та без якісного врегулювання питань виховання дитини між батьками, повернення ОСОБА_4 до Республіки Вірменії буде мати серйозні ризики психологічного травмування дитини.
6. Через психологічні властивості немовлят, знаходження біля провідного дорослого (ОСОБА_2), ОСОБА_4 не зазнав змін
в психологічному стані, на момент увезення в Україну.
7. Повернення ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, до Республіки Вірменія з урахуванням його вікових особливостей емоційного стану, індивідуальних психологічних властивостей, рівня розумового розвитку
на цей час, з психологічної точки зору, не є доцільним.".
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження
в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї
статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного
Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Карпан М. О., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не
може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу
одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова Одеського апеляційного суду
від 25 травня 2021 року не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає
права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини
як джерело права. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства,
що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд також може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом
чи судом у визначених законом випадках.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду
з прав людини" закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються
в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналася згідно
Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України
"Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Стаття 15 Закону України "Про міжнародні договори України" встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.
Згідно зі статтями 1, 2 Гаазької Конвенції її цілями є забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав, та забезпечення того,
щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї
Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах. Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього
вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.
Статті 3, 12, 13, 20 Гаазької Конвенції містять вичерпний перелік обставин,
за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання. Суд може відмовити в поверненні дитини
у наступних випадках: якщо в ході розгляду справи виявить, що особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично
не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання (пункт "а" частини першої статті 13); або з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12); або
існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" частини першої статті 13); або якщо дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості,
при якому слід брати до уваги її думку (частина друга статті 13); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави
в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20).
Відповідно до статті 12 цієї Конвенції, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку
процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави,
де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження
про негайне повернення дитини.
Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, про який йдеться в попередньому пункті, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.
Якщо судовий або адміністративний орган в запитуваній державі має підстави вважати, що дитина була переміщена до іншої держави, він може зупинити процедури або відмовити в прийнятті заяви про повернення дитини.
Згідно із статтею 8 Гаазької Конвенції будь-яка особа, установа або інший орган, які стверджують, що дитина була переміщена або утримується
з порушенням прав піклування, може звернутися з заявою до Центрального органу за місцем постійного проживання дитини або до Центрального
органу будь-якої іншої Договірної держави за допомогою у забезпеченні повернення дитини.
Договірна держава визначає Центральний орган для виконання функцій, покладених Конвенцією на такі органи (стаття 6 Гаазької Конвенції).
Цілі цієї Конвенції досягаються шляхом співпраці компетентних органів
в державах-учасницях. В Україні Центральним органом для виконання передбачених Конвенцією функцій, а також співробітництва з іноземними центральними органами визначено Міністерство юстиції, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
Функції та механізм взаємодії залучених до її виконання органів влади визначається Порядком.
Суд апеляційної інстанції, враховуючи вказівки суду касаційної інстанції при попередньому скасуванні судового рішення, під час нового апеляційного перегляду справи врахував, що з червня 2017 року, ОСОБА_1 вживалися відповідні дії щодо повернення незаконно переміщеної дитини шляхом звернення до Міністерства юстиції Республіки Вірменія, яке заяву ОСОБА_1 передало до Міністерства юстиції України, а на території України проводилися дії щодо встановлення місця проживання
малолітнього ОСОБА_4
Разом із цим, суд апеляційної інстанції не врахував, що при вирішення даної категорії справ необхідно керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини, перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення, що узгоджується з правовим висновком
Верховного Суду України, викладеним у постанові від 18 червня 2014 року
у справі № 6-58цс14.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого
1991 року № 789-ХІІ (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають усіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків
за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними
чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини.
Частиною першою статті 9 Конвенції про права дитини передбачено,
що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася
з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно
до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне
в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним
у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться
з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають
роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв`язку
з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонічний фізичний, розумовий, духовний, моральний
і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень
життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом
застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до статті 8 цієї Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права,
за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом
і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної
та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя,
як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява
№ 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції про захист
прав людини і основоположних свобод, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться
до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків,
що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинутина інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.
У § 54 рішення ЄСПЛ "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року, заява
№ 31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві,
на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
Положення про рівність прав та обов`язків батьків у вихованні дитини
не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини.
Стосовно питання про взаємозв`язок між Конвенцією про права дитини
та Гаазькою Конвенцією ЄСПЛ уже зазначав, що у сфері міжнародного викрадення дітей зобов`язання, які накладаються статтею 8 на Договірні держави, повинні тлумачитися у світлі вимог Гаазької конвенції
(справа "Ignaccolo-Zenide", § 95; "Iglesias Gil та A.U.I. проти Іспанії",
№ 56673/00, § 51; та "Maumousseau та Washington", § 60) і вимог Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (справи "Maire", § 72; "Maumousseau та Washington", і "Neulinger та Shuruk", § 132), а також відповідних норм і принципів міжнародного права, застосовних
у відносинах між Договірними державами (справа "Demir та Baykara проти Туреччини", № 34503/97, § 67).
Цей підхід включає в себе комбіноване і гармонійне застосування міжнародних документів, зокрема Конвенції про права дитини та Гаазької Конвенції, беручи до уваги їх мету та наслідки для захисту прав дітей
та батьків.
Вирішальним питанням є те, чи було забезпечено в межах свободи розсуду, що надається державам у таких питаннях, справедливий баланс, який повинен існувати між конкуруючими інтересами, що стоять на кону: інтереси дитини, батьків та громадського порядку (справа "Maumousseau
та Washington", § 62), беручи при цьому до уваги те, що найкращі інтереси дитини повинні отримати першочергову увагу і що цілі попередження
та негайного повернення відповідають певній концепції "найкращих інтересів дитини".
З урахуванням наведеного у справі, яка переглядається, суд першої
інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, правильно виходив із того, що даний спір необхідно вирішувати виходячи з найкращих інтересів дитини.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін
(частина перша статті 12 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим
відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом
у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13
ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).
За змістом частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази
за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку
як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення
або врахування кожного доказу (групи доказів).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили
і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно
бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення у справі,
не врахував, що дитина прижилася у своєму новому середовищі, не надав оцінку усім встановленим фактам та наданим сторонами доказам
у сукупності виходячи саме з інтересів дитини, як на цей час,
так і в майбутньому.
Дійшовши висновку про те, що у спорі відсутні обставин, які б свідчили
про те, що повернення дитини до Республіки Вірменія поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної чи психічної шкоди, або іншим чином створить для неї нетерпиму обстановку, апеляційним судом належним чином
не враховано висновок судової психологічної експертизи від 12 квітня
2021 року № 20-5218, яку проведено на підставі наявних у справі доказів
і особистих бесід з малолітнім ОСОБА_4 та його батьками.
Указаним висновком судової психологічної експертизи, у тому числі, встановлено, що дитина прижилась у своєму новому середовищі за місцем проживання матері в Україні.
При цьому її повернення до родини батька до Республіки Вірменія матиме травмувальний вплив на нього у випадку розлучення з матір`ю та іншим значущим оточенням, а також у випадку значного зменшення контактів дитини з матір`ю та іншим значущим оточенням, а також у випадку різкої зміни умов проживання. Травма розлучення з матір`ю може негативно вплинути на формування особистості хлопчика. З психологічної точки зору, враховуючи всі обставини справи, повернення дитини до Республіки Вірменія, з високою долею вірогідності вплине на відносини ОСОБА_4
з матір`ю, тобто, буде пов`язано з більшим або меншим, але все одно травмувальним досвідом.
Верховний Суд застосовує вказаний висновок судової психологічної експертизи у сукупності і взаємозв`язку з іншими доказами.
Так, з матералів справи та доводів касаційної скарги вбачається,
що малолітній ОСОБА_4 виїхав разом з матір`ю з Республіки Вірменія
в Україну у віці майже 2 (двох) років і протягом наступних 4 (чотирьох) років проживав з матір`ю в Україні, яка створила нову сімʼю з чоловіком, який
є громадянином України, та проживатиме з новою сімʼєю на території України, а не в Республіці Вірменія.
Отже, існують серйозні ризики того, що повернення дитини до Республіки Вірменія негативно вплине на її відносини з матір`ю та не сприятиме забезпеченню якнайкращих інтересів малолітньої дитини.
Для проживання дитини в Україні створені належні умови, вона відвідує дитячий навчальний заклад відповідно до її віку, отримує належне медичне та побутове забезпечення, тобто вона прижилася у новому середовищі, адаптована до соціального оточення та нової сім`ї матері.
Крім того, заслуговують на уваги доводи касаційної скарги про те,
що дитина протягом тривалого часу не бачила батька, не спілкувалася
з ним, а тому наявні серйозні ризики психологічного травмування дитини
у разі задоволення позову батька та розлучення її з матір`ю.
Повернення ОСОБА_4 до Республіки Вірменія, з урахуванням його вікових особливостей, емоційного стану, індивідуальних психологічних властивостей, рівня розумового розвитку на цей час, з психологічної точки зору, не є доцільним.
Про вказане свідчить висновок судової психологічної експертизи.
Верховний Суд вважає, що висновки судової психологічної експертизи про наведені ризики психологічного травмування дитини мають пріоритетне значення у порівнянні з висновками про потенційну можливість інтегрувати в середовище за місцем проживання батька - ОСОБА_1, однак
у випадку дотримання та забезпечення багатьох умов, яких, у свою чергу, неможливо дотриматися з урахуванням вищенаведеного.
Судом першої інстанції обґрунтовано враховано той факт, що причиною від`їзду ОСОБА_2 та сина в Україну було нанесення їй тілесних
ушкоджень ОСОБА_1, що підтверджується рішенням про відмову порушення кримінальної справи від 28 листопада 2016 року, у якому встановлено факт того, що під час спору, який виник з сімейних питань,
між останньою ОСОБА_7, жінка отримала травму носа, що є тілесним ушкодженням легкої тяжкості (а. с. 157-159, т. 1). Зокрема, згідно
з комп`ютерної томограми від 15 листопада 2016 року у ОСОБА_2 виявлено перелом кістки носа, правосторонній малий гемісинусит, центральна стінка носа зміщена в право, помірно гіпертрофічна двостороння нижня носова раковина (а. с. 164, т. 1).
Районний суд вірно виходив із того, наявні у матеріалах справи докази
на підтвердження цього є належними та допустимими, а факт відмови
у реєстрації кримінальної справи не має правового значення та не спростовує факт нанесення їй тілесних ушкоджень чоловіком.
Таким чином, надаючи оцінку усім фактичним обставинам справи
та поданим сторонами доказам, у тому числі, висновку судової
психологічної експертизи, виходячи з принципу забезпечення найкращих інтересів дитини, рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 відповідатиме найкращим інтересам дитини, а згідно зі статтею 12 Гаазької Конвенції суд відмовляє у повернення дитини, якщо з моменту переміщення пройшло більше одного року і дитина прижилася у новому середовищі.
Верховний Суд наголошує, що принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини
до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об`єктивних
причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені
у цій Конвенції виключення, зокрема, у випадку серйозного ризику того,
що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психічної шкоди.
Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами
на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику
того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.
Указане узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 13 квітня 2021 рокуу справі № 2-4237/12 (провадження № 14-21звц21) про перегляд за виключними обставинами постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 серпня 2018 року у зв`язку
із встановленням ЄСПЛ у рішенні у справі "Сатановська та Роджерс проти України" (Satanovska and Rodgers v. Ukraine, заява № 12354/19)порушення Україною міжнародних зобов`язань за статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при вирішенні судом справи.
Як роз`яснив ЄСПЛ у рішенні "Рабан проти Румунії", порушення права
на повагу до сімейного життя і втручання у сімейне життя має місце, якщо застосовані національні засоби перешкоджають взаємному спілкуванню дитини і батьків.
Верховний Суд також ураховує й висновки, викладені у рішенні ЄСПЛ
у справі "Х проти Латвії", заява № 27853/09, рішення від 26 листопада
2013 року, в якому зазначено, що гармонійне тлумачення Європейської конвенції та Гаазької конвенції може бути досягнуте за умови дотримання наступних двох умов. По-перше, запитуваний суд повинен по-справжньому брати до уваги фактори, які можуть становити виключення до негайного повернення дитини в застосування статей 12, 13 і 20 зазначеної конвенції, особливо якщо вони згадуються однією із сторін судового провадження. Такий суд потім повинен ухвалити рішення, яке є достатньо аргументованим з цього питання, з тим щоб Суд мав змогу перевірити, що ці питання були належним чином розглянуті. По-друге, ці фактори повинні бути оцінені
у світлі статті 8 Конвенції (справа "Neulinger та Shuruk", § 133) (§ 106).
У даній справі наявні ризики того, що повернення дитини до Республіки Вірменія унеможливить її спілкування з матір`ю.
Судом апеляційної інстанції під час нового розгляду справи не надано всебічно, повно та об`єктивно оцінку доказам (частина третя статті 89
ЦПК України), що призвело до неправильного врахування висновків суду касаційної інстанції, з яких було скасовано постанову Одеського апеляційного суду від 31 липня 2019 року, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-5573св19),
а відповідно до частини п`ятої статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв`язку з якими скасовано судові рішення,
є обов`язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
Отже, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції підлягає залишенню
в силі, проте рішення районного суду підлягає зміні шляхом викладення
у редакції цієї постанови.
При цьому Верховний Суд уважає, що ОСОБА_2 довела суду, що наявні виняткові обставини для неповернення дитини, а саме: з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому
середовищі (частина друга статті 12 Гаазької конвенції); існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння
фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (пункт "b" частини першої статті 13 Гаазької конвенції).
З цих самих підстав, з урахуванням вищевказаного, правильними по суті
є висновки суду першої інстанції у частині вирішення зустрічних позовних вимог ОСОБА_2, які не підлягають задоволенню.
При цьому, розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки
це питання, виходячи зі змісту статті 16 Гаазької Конвенції, належать
до виключної компетенції держави постійного проживання дитини після вирішення цього спору.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд
касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право
скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення
у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Підставами для скасування судових рішень повністю або частково
і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення
є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування
закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який
підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати
в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частини перша, третя, четверта статті 412 цього Кодексу).