Постанова
Іменем України
22 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 581/489/20
провадження № 61-10846св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року в складі колегії суддів: Кононенко О. Ю., Рунова В. Ю., Ткачук С. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 21 жовтня 2000 року між ним та
ОСОБА_2 зареєстровано шлюб. Остання була зареєстрована та проживала разом з позивачем у будинку АДРЕСА_1 . Власником будинку була мати позивача. Після її смерті у 2016 році він в порядку спадкування став власником будинку. Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 20 червня 2019 року у справі № 581/617/18 шлюб між сторонами розірвано. ОСОБА_1 вказував, що маючи власне житло, змушений проживати у будинку дружини - ОСОБА_3 . Проживання колишньої дружини у спірному будинку унеможливлює позивачу розпорядитися належним йому майном. Позивач просив виселити відповідача з будинку АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Виселено ОСОБА_2 з будинку АДРЕСА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 проживала у спірному будинку як член сім`ї власника, користувалася будинком під час дії сервітуту, проте шлюб між сторонами розірвано, спільне господарство не ведеться. Обставини, які були підставою для встановлення сервітуту, припинилися, тому право відповідача на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника майна на підставі частини другої статті 406 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). З огляду на зазначене суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 підлягає виселенню із належного позивачу будинку, оскільки останній позбавлений можливості вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.
Справа розглядалася судом апеляційної інстанції неодноразово.
Постановою Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Скасовано рішення Липоводолинського районного суду Сумської області
від 05 листопада 2020 року та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом виселення.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення апеляційного суду мотивоване тим, що сам факт переходу права власності на житло до іншої особи без оцінки законності виселення відповідача як колишнього члена сім`ї власника житла згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, є неправомірним. ОСОБА_2 законно набула право користування спірним житловим приміщенням, понад 20 років проживає у будинку, іншого житла не має. Судовими рішеннями у справі № 581/810/19 встановлені обставини, які мають преюдиційне значення для цієї справи, а саме, спірний будинок складається із чотирьох житлових кімнат та має загальну площу 112,80 кв. м; у відповідача відсутнє інше житло, земельні ділянки, рухоме майно; відповідач не заперечує, щоб ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною проживали у будинку. Пославшись на необхідність врахування балансу інтересів сторін та встановлені фактичні обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову
ОСОБА_1 зміст вимог касаційної скарги
29 червня 2021 року ОСОБА_1 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року.
У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року та залишити в силі рішення Липоводолинського районного суду Сумської області від 05 листопада 2020 року.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 08 липня 2020 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 03 червня 2021 року.
Справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована, тим, що поза увагою суду апеляційної інстанції залишилось те, що після розірвання шлюбу відповідач користується спірним житловим будинком без згоди власника та будь-яких договірних відносин. Проживання ОСОБА_2 у належному позивачу будинку позбавляє його права як власника розпорядитися ним, зокрема, продати з метою придбання нового житла. Позивач не має іншого житла,а проживання відповідача у будинку призводить до неможливості проживання у ньому власника та його дружини. Апеляційним судом застосовано норми права без урахування висновку щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17, що втрата сімейних зв`язків є підставою для виселення колишнього члена сім`ї та припинення сервітуту на житлове приміщення; права позивача як власника житла захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року.
Підставою касаційного оскарження зазначено пункт 1 частини першої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 від відповідача до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого державним нотаріусом Липоводолинської районної державної нотаріальної контори Мельником В. О. 14 березня 2017 року, ОСОБА_1 є власником будинку АДРЕСА_1 .
Згідно довідки Липоводолинської селищної ради Сумської області
від 02 липня 2019 року та копії будинкової книги, у будинку зареєстровані: ОСОБА_1 - з 27 березня 1992 року, та його колишня дружина ОСОБА_2 - з 09 листопада 2000 року.
Рішенням Липоводолинського районного суду Сумської області від 20 червня 2019 року у справі № 581/617/18 розірвано шлюб, зареєстрований 21 жовтня 2000 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
У довідці Русанівської сільської ради Липоводолинського району Сумської області від 27 серпня 2019 року № 424/02/39 зазначено, що з травня 2018 року ОСОБА_1 проживає без реєстрації місця проживання у будинку АДРЕСА_2 .
17 жовтня 2019 року позивач надіслав відповідачу лист з проханням звільнити будинок АДРЕСА_1, у зв`язку з втратою права користування житлом.
Постановою Сумського апеляційного суду від 07 квітня 2020 року, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року, в справі № 581/810/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування будинком АДРЕСА_1, у задоволенні позову відмовлено.
У судовому рішенні встановлено, що спірний житловий будинок складається із 4 житлових кімнат та має загальну площу 112,8 кв. м.; ОСОБА_2 не має іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна.
05 вересня 2019 року ОСОБА_1 зареєстрував шлюб із ОСОБА_4 та проживає з дружиною у будинку АДРЕСА_2 .
Відповідач ОСОБА_2 не заперечує проти того, щоб ОСОБА_1 разом зі своєю дружиною також проживали у спірному будинку.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Частиною другою статті 64 Житлового кодексу УРСР (далі - ЖК УРСР) до членів сім`ї наймача віднесено дружину наймача, їх дітей і батьків. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім`ї власника житла користуватися жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім`ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи як члена своєї сім`ї.
Зазначені норми не передбачають самостійного характера права члена сім`ї власника житлового будинку користування житловим приміщенням.
Посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
Особливістю вирішення цього спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, особа, яка набула право власності на будинок, і член сім`ї, тобто чоловік і дружина, вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто, будь-яке виселення або позбавлення особи права користуванняжитлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватися в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
За частиною першою статті 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності як суб`єктивне цивільне право містить у своєму складі правомочність на власні дії; правомочність вимоги від інших та правомочність захисту.
Найбільш значущою для власника є правомочність на власні дії, яка реалізується, передусім, через пряме та безпосереднє панування над річчю. Власник здійснює надані йому правомочності своєю владою не тільки незалежно від інших осіб, а й у такому правовому полі, коли не може бути будь-якої влади над цією ж річчю з боку інших суб`єктів. Дії власника обумовлені його інтересом; виключне панування особи над річчю унеможливлює втручання інших осіб, на яких покладено пасивний обов`язок утримання, від вчинення подібних дій; абсолютність влади полягає в наданні власнику закріпленої правом можливості визначати, яким чином поводитися зі своєю річчю, коли та як реалізовувати свої правомочності стосовно неї.
Згідно з частиною першою та другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Непорушність права власності проявляється у тому, що правомірним буде визнане лише таке позбавлення права власності або обмеження у його здійсненні, яке відбувається у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного позову.
У статті 406 ЦК України унормовано припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
У постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при вирішенні питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) за загальним правилом не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц зазначила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 дійшла висновку про те, що питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов`язання особи звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням дотримання балансу між захистом права власності та захистом права колишнього члена сім`ї власника на користування будинком. Також необхідно встановити обставини щодо об`єкта нерухомого майна, а також наявності чи відсутності іншого житла.
У справі "Прокопович проти Росії" № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) від 02 грудня 2010 року поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було в законному порядку встановлене, а залежить від фактичних обставин, а саме - існування достатніх і тривалих зв`язків із конкретним місцем. Утрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання в право на житло.
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи статті 8 Конвенції.
Отже, врахування принципу пропорційності, який є також і принципом цивільного судочинства (пункт 6 частини третьої статті 2, стаття 11 ЦПК України) забезпечує розумний баланс між інтересами позивача, відповідачів та загальними інтересами.
Згідно із частиною другої статті 416 ЦПК України та частиною першої статті 417 ЦПК України висновок Великої Палати Верховного Суду про те, як саме повинна застосовуватися норма матеріального права, є обов`язковим для застосування судами.
Судом апеляційної інстанції встановлено та не спростовано позивачем, що відповідач ОСОБА_2 вселилася та була зареєстрована у спірному будинку як член сім`ї та за згоди власника, відповідач тривалий час (понад 20 років) проживає та зареєстрована у будинку, тобто вона має тривалий зв`язок із спірним будинком як із житлом у розумінні статті 8 Конвенції. Іншого житла, земельних ділянок, рухомого майна на праві власності чи праві користування відповідач не має. Будинок має чотири житлові кімнати та його загальна площа складає 112,8 кв. м, що свідчить про можливість проживання у ньому кількох осіб різної статі.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та права на проживання у ньому відповідача, яка вже не є членом сім`ї власника житла, проте зареєстрована у цьому будинку, проживає в ньому понад 20 років та іншого житла не має.
Апеляційний суд обґрунтовано вважав, що в даному випадку право позивача на майно не може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2, яка внаслідок цього стане безхатченком, що стане надмірним тягарем та порушуватиме її право на повагу до житла, яке є постійним місцем проживання, та не є справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
Дослідивши встановлені обставини справи та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, апеляційний суд правильно застосував норми права до спірних правовідносин, дотримався балансу прав кожної із сторін, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для виселення відповідача.
До аналогічного висновку дійшов і Сумський апеляційний суд у постанові від 07 квітня 2020 року, залишеній без змін постановою Верховного Суду від 02 квітня 2021 року, в справі № 581/810/19, якою відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування спірним будинком. Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду про те, що у справі, яка переглядається, необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача на житловий будинок та право користування цим будинком відповідачкою, яка вже не є членом його сім`ї, проте зареєстрована у цьому будинку, проживає в ньому майже 20 років та іншого житла не має.
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Позивачем у справі не надано належних доказів на підтвердження наявності відповідних підстав та обставин для виселення відповідача без надання іншого житла, а тому апеляційний суд дійшов правильних висновків щодо необґрунтованості позову та необхідності відмови у його задоволенні.
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає, що у справі, яка переглядається, апеляційним судом враховано всі істотні обставини, що мають значення для правильного вирішення цієї справи. Рішення про виселення відповідачки з спірного житлового будинку не збалансовує належним чином інтереси ОСОБА_1 як власника та ОСОБА_2, у якої єдиним житлом є спірний будинок та в якому вона зареєстрована і проживає понад 20 років. Виселення її з житла без надання іншого житлового приміщення за встановлених обставин у справі неможливе, оскільки таке втручання у право відповідача на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, не переслідуватиме легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та не є необхідним у демократичному суспільстві.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Ураховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції, дослідивши належними чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 з підстав його необґрунтованості.
Доводи касаційної скарги, з урахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, не дають підстави вважати, що оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права, оскільки при її винесенні судом враховано правові висновки, викладені у зазначеній постанові суду касаційної інстанції.
У наведеній постанові Верховний Суд вважав за можливе припинити право користування житлом колишнього члена сім`ї власника з урахуванням інших, ніж в даній справі фактичних обставин справи (наявності у відповідача іншого зареєстрованого місця проживання та забезпечення житлом; неможливості проживання у спірному будинку позивача з сином та відповідача за технічною характеристикою житлового приміщення).
Зазначені у касаційній скарзі інші аргументи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, в той час як в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Верховним Судом враховано усталену практику ЄСПЛ який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законне і обґрунтоване судове рішення.