Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 679/1529/19
провадження № 61-9447св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 20 січня 2021 року у складі судді Стасюка Р. М. та постанову Хмельницького апеляційного суду від 05 травня 2021 року у складі колегії суддів: Корніюк А. П., П`єнти І. В., Талалай О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом
до ОСОБА_2 про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми у зв`язку з невиконанням рішення суду про стягнення додаткових витрат на лікування дитини.
Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 перебувала у фактичних шлюбних відносинах з відповідачем ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася дитина ОСОБА_3 .
Після припинення фактичних шлюбних відносин сторони припинили спільно проживати та вести спільне господарство, а їх син залишився проживати з матір`ю.
Позивач зазначала, що рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року, яке набрало законної сили, у справі № 686/24485/13 з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина у розмірі 500 грн щомісячно, починаючи з 02 грудня 2013 року і до повноліття дитини, та додаткові витрати на лікування дитини у розмірі 203 272, 76 грн.
Позивач вказувала, що 13 січня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд видав виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_2 додаткових витрат на лікування дитини.
Однак рішення суду в частині стягнення додаткових витрат на лікування дитини не виконано. Також не виконується судове рішення про стягнення аліментів на утримання сина ОСОБА_3, у зв`язку з чим виникла заборгованість по сплаті аліментів.
ОСОБА_1 зазначала, що відповідач має змогу виконати рішення суду в частині стягнення додаткових витрат на лікування дитини, оскільки його дохід в 2016 році складав 160 144 грн, в 2017 році - 143 529 грн, в 2018 році - 135 451 грн. Крім того, ОСОБА_2 є співвласником нерухомого майна, зокрема земельних ділянок та автомобіля.
У зв`язку з невиконанням рішення суду щодо стягнення додаткових витрат на лікування дитини на відповідача покладається відповідальність, передбачена статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), зокрема сплата встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.
Ураховуючи вищевказане, ОСОБА_1 просила стягнути з ОСОБА_2 на свою користь 232 194, 25 грн інфляційних втрат за прострочення виконання зобов`язання та три проценти річних від простроченої суми у розмірі 29 321, 40 грн за період з 10 грудня 2014 року по 24 жовтня 2019 року у зв`язку з невиконанням судового рішення про стягнення додаткових витрат на лікування дитини.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 20 січня 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 261 515,65 грн, з яких: інфляційні нарахування за прострочення виконання зобов`язання за період з 10 грудня 2014 року по 24 жовтня
2019 року - 232 194,25 грн; три проценти річних від простроченої суми за період з 10 грудня 2014 року по 24 жовтня 2019 року - 29 321,40 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 в дохід держави судовий збір в розмірі
2 615,16 грн.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що грошове зобов`язання у національній валюті України в розмірі 203 272,76 грн між сторонами виникло з 10 грудня 2014 року, а тому у зв`язку із простроченням такого зобов`язання на відповідача покладається відповідальність, передбачена статтею 625 ЦК України, яка підлягає обрахуванню за період з 10 грудня 2014 року по 24 жовтня 2019 року.
Постановою Хмельницького апеляційного суду від 05 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від 20 січня 2021 року в частині стягнення трьох процентів річних та судового збору змінено, зменшено стягнуті три проценти річних від простроченої суми
до 13 449,42 грн та судовий збір - до 2 455,64 грн.
В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Компенсовано ОСОБА_2 за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судові витрати в розмірі 239,29 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що на спірні правовідносини поширюються положення статті 625 ЦК України, оскільки обов`язки відповідача виникли на підставі рішення суду, яке набрало законної сили, виконавчий лист позивач звернув до примусового виконання та зобов`язання не виконано.
Суд першої інстанції в мотивувальній частині судового рішення не послався на статтю 196 Сімейного кодексу України (далі - СК України), однак зазначене не може бути підставою для скасування судового рішення, оскільки суд застосував до спірних правовідносин положення частини другої статті 625 ЦК України, що є законним.
Порушення відповідачем термінів виконання грошового зобов`язання породжує у позивача право на застосування наслідків такого порушення у вигляді стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми за період з 10 грудня 2014 року по 24 жовтня 2019 року.
04 грудня 2019 року ОСОБА_2 перерахував ОСОБА_1 15 500,50 грн у рахунок виконання виконавчого листа від 13 січня 2015 року у справі № 686/24485/13 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткових витрат на лікування дитини у сумі 203 272,76 грн.
Зазначена сума коштів сплачена відповідачем поза періодом, за який позивач просить стягнути інфляційні втрати та три проценти річних від простроченої суми, та не є виконанням грошового зобов`язання в повному обсязі.
Також не є виконанням грошового зобов`язання і сплата відповідачем грошових коштів у розмірі 4 520,89 грн, оскільки зазначена сума зарахована державним виконавцем на виконання ОСОБА_2 зобов`язання зі сплати аліментів на утримання сина ОСОБА_3 .
Проте визначаючи розмір процентів, суд першої інстанції не врахував, що з 12 серпня 2015 року по 12 квітня 2018 року відповідач проходив військову службу в Збройних Силах України (далі - ЗСУ).
Згідно з пунктом 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
Таким чином розмір процентів підлягає зменшенню до 13 449, 42 грн.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У червні 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати ухвалені у справі судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема застосування статті 625 ЦК України до спорів, що виникають із сімейних правовідносин.
Касаційна скарга мотивована тим, що між сторонами існує спір, що виник із сімейних правовідносин, тому положення статті 625 ЦК України до таких правовідносин не підлягають застосуванню.
Крім того стаття 625 ЦК України встановлює відповідальність боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, перед кредитором та не передбачає відповідальність за невиконання рішення суду щодо стягнення додаткових витрат на лікування дитини.
Положення статті 625 ЦК України та частини четвертої статті 196 СК України не є тотожними, оскільки відповідальність платника додаткових витрат на дитину, передбачена частиною четвертою статті 196 СК України, покладається на такого платника за наявності його вини.
При цьому положення частини четвертої статті 196 СК України набули чинності 08 липня 2017 року та до зазначеної дати настання таких негативних наслідків для платника додаткових витрат на дитину не передбачалося.
Заявник також зазначав, що суди попередніх інстанцій помилково застосували при вирішенні спору висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2018 року у справах № 758/1313/15-ц та від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц, оскільки висновки щодо застосування статті 625 ЦК України зроблені не в аналогічних справах (невиконання зобов`язань, які виникли з рішення суду, а саме: відшкодування шкоди, завданої злочином, виплата військовозобов`язаному одноразової грошової допомоги).
Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що станом на 28 жовтня 2019 року - час звернення ОСОБА_1 до суду, відповідач не мав заборгованості зі сплати аліментів, а тому платіж від 03 жовтня 2019 року на суму 4 520,89 грн, з цільовим призначенням - по виконавчому провадженню ВП № 46063579, помилково був зарахований в рахунок сплати аліментів.
У серпні 2021 року ОСОБА_1 подала до суду відзив на касаційну скаргу, зазначивши, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.
Суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та застосували норми права, які регулюють ці правовідносини і які підлягали застосуванню.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 16 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження у даній справі і витребувано цивільну справу.
У листопаді 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у фактичних шлюбних відносинах.
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народився син ОСОБА_3, який з народження проживає з матір`ю та перебуває на її утриманні.
У вересні 2013 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, встановлено медичний діагноз, який має важкі наслідки.
Рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року у справі № 686/24485/13 ОСОБА_2 позбавлено батьківських прав щодо неповнолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2 . Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_3 у розмірі 500 грн щомісячно, починаючи з 02 грудня 2013 року і до повноліття дитини. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткові витрати на лікування дитини ОСОБА_3 у сумі 203 272,76 грн (т. 1, а. с. 6-7).
Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 10 грудня 2014 року рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року в частині позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав скасовано та ухвалено нове рішення, змінено розподіл судових витрат. В задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав відмовлено. Попереджено ОСОБА_2 про необхідність змінити ставлення до виховання сина ОСОБА_3, поклавши на орган опіки та піклування за місцем проживання дитини контроль за виконанням ОСОБА_2 батьківських обов`язків. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в сумі 2 062,73 грн. В решті рішення суду залишено без змін (т. 1, а. с. 9-11).
13 січня 2015 року Хмельницький міськрайонний суд Хмельницької області видав виконавчий лист у справі № 686/24485/13 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 додаткових витрат на лікування дитини ОСОБА_3 у сумі 203 272,76 грн (т. 1, а. с. 12).
14 січня 2015 року ОСОБА_1 направила на адресу відділу Державної виконавчої служби (далі - ДВС) Нетішинського міського управління юстиції заяву про звернення виконавчого листа від 13 січня 2015 року у справі № 686/24485/13 до примусового виконання (т. 1, а. с. 13).
19 січня 2015 року державним виконавцем відділу ДВС Нетішинського міського управління юстиції винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № 46063579 щодо виконання зазначеного виконавчого листа і надано боржнику термін до 26 січня 2015 року для його добровільного виконання (т. 2, а. с. 4).
Судове рішення по цивільній справі № 686/24485/13 станом на час постановлення оскаржуваного рішення не виконане та виконавчий лист № 2/686/1027/14 від 13 січня 2015 року перебуває на примусовому виконанні у Нетішинському міському відділі державної виконавчої служби Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (місто Хмельницький), який є правонаступником ДВС Нетішинського міського управління юстиції.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п?ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з?ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції у незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), це таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов`язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов`язань.
За своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.
Положення статті 11 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.
Тобто відповідно до положень статті 11 ЦК України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов`язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, - за наявності прямої вказівки про це в законі.
За загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов`язання, яке виникло з підстав, що існували до його ухвалення, але не породжує таке зобов`язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства передбачають виникнення зобов`язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 цього ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 цього Кодексу).
Таким чином, у статті 625 ЦК України визначено загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт).
Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
Такий правовий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20).
Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.
У справі, яка переглядається, рішенням Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року, яке набрало законної сили 10 грудня 2014 року, у справі № 686/24485/13 з ОСОБА_2 стягнуто на користь ОСОБА_1 додаткові витрати на лікування дитини у розмірі 203 272, 76 грн, це зобов`язання належним чином не виконано, тому в цьому випадку вимоги частини другої статті 625 ЦК України підлягають застосуванню.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку, що оскільки за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних як складова грошового зобов`язання виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат позивача від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми.
ОСОБА_2 не надав доказів на спростування розрахунку інфляційних втрат та трьох процентів річних, тому суд погоджується з розрахунком, наданим позивачем.
Відповідно до частини третьої статті 2 ЦПК України, у редакції, чинній на час розгляду справи № 686/24485/13, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною третьою статті 208 ЦПК України у вказаній редакції, судовий розгляд закінчується ухваленням рішення суду, а у випадках, передбачених статтями 389-6 та 389-11 цього Кодексу, - постановленням ухвали.
Частиною першою статті 223 ЦПК України передбачалося, що рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Рішення або ухвала апеляційного суду набирають законної сили з моменту їх проголошення (стаття 319 ЦПК України і вказаній редакції).
Рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року у справі № 686/24485/13 набрало законної сили 10 грудня 2014 року, з цього часу зобов`язання ОСОБА_2 сплатити додаткові витрати на лікування дитини стало конкретизоване і визначене, і з цього часу воно мало бути виконано.
Оскільки з 10 грудня 2014 року рішення суду відповідачем не виконано, тому суди попередніх інстанцій правильно зробили розрахунок компенсаційного відшкодування починаючи з 10 грудня 2014 року та закінчуючи датою звернення позивача до суду із цим позовом (24 жовтня 2019 року).
Статтею 5 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" визначено, що учасниками бойових дій є особи, які брали участь у виконанні бойових завдань по захисту Батьківщини у складі військових підрозділів, з`єднань, об`єднань всіх видів і родів військ Збройних Сил діючої армії (флоту), у партизанських загонах і підпіллі та інших формуваннях як у воєнний, так і у мирний час.
Згідно зі статтею 6 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" до осіб, які належать до учасників бойових дій, належать особи, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції.
Рішенням Ради національної безпеки і оборони України "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України" від 01 березня 2014 року, яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.
Законом України від 20 травня 2014 року "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення оборонно-мобілізаційних питань під час проведення мобілізації" внесено зміни до статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яку доповнено пунктом 15 наступного змісту: військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов`язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.
За наведеним у частині другій статті 625 ЦК України регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.
Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19).
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, тому три проценти річних не є неустойкою (штрафом, пенею) у розумінні положень статті 549 ЦК України.
Отже, за змістом наведеної норми права нарахування інфляційних втрат на суму боргу та три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 922/175/18.
У справі, яка переглядається, предметом спору є стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 рішення суду про стягнення додаткових витрат на лікування дитини, що не є штрафними санкціями, пенею та процентами за користування кредитом.
Тому на спірні правовідносини не поширюється положення пункту 15 статті 14 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Проте постанова апеляційного суду в цій частині не оскаржується ОСОБА_1, тому враховуючи засади диспозитивності цивільного процесуального судочинства підстави для її скасування в цій частині відсутні.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_2, що невиконання судового рішення про стягнення додаткових витрат на лікування дитини не здійснювалося внаслідок того, що він не знав про пред`явлення виконавчого листа до виконання, не заслуговують на увагу, оскільки відповідальність за порушення грошового зобов`язання, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, настає незалежно від вини боржника.
Крім того, ОСОБА_2 був присутнім під час розгляду його апеляційної скарги на рішення Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 21 травня 2014 року у справі № 686/24485/13 та повідомлений про набрання рішенням суду законної сили 10 грудня 2014 року.
Сплата ним грошових коштів у сумі 15 500,50 грн у рахунок часткового погашення боргу зі сплати додаткових витрат на лікування дитини лише 04 грудня 2019 року не свідчить про повне виконання рішення суду, а також зазначені кошти перераховані стягувачу після звернення позивача до суду із цим позовом.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню як на підставі статті 625 ЦК України так і на підставі частини четвертої статті 196 СК України, оскільки ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом та вважала, що має право на стягнення з ОСОБА_2 інфляційних втрат та трьох процентів річних від простроченої суми згідно з положеннями статті 625 ЦК України, і такі вимоги ґрунтуються на вимогах діючого законодавства.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 14 січня 2021 року у справі "Гусєв проти України", заява № 25531/12, нагадав, що принципи змагальності та рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять його в явно гірше становище порівняно з його опонентом. До того ж, право на змагальний судовий процес, в принципі, означає надання сторонам можливості ознайомлюватися та коментувати всі надані докази або подані зауваження з метою впливу на рішення суду. Крім того, сторони повинні мати можливість подати будь-які докази, необхідні для того, аби їхні, вимоги задовольнили. До того ж, суд, який розглядає справу, повинен сам дотримуватися принципу змагальності, наприклад, якщо він розглядає справу на підставі обґрунтування або заперечення, висловленого ним за власною ініціативою.
Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій не порушили принцип диспозитивності, змагальності, не вийшли за межі позовних вимог та ухвалили рішення за вимогами, які були подані ОСОБА_1 в суді першої інстанції.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначав про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 625 ЦК України до правовідносин, які виникають із норм сімейного права.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставин справи.
Предметом позову у цій справі є стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних у зв`язку з невиконанням відповідачем судового рішення про стягнення додаткових витрат на лікування дитини.
Відповідальність за порушення грошового зобов`язання визначена частиною другою статті 625 ЦК України.
Практика з таких правовідносин є усталеною, Велика Палата Верховного Суду неодноразово викладала правовий висновок, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц (провадження № 14-16цс18), від 19 червня 2019 року у справі № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20)).
Отже, заявлена в касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судового рішення не знайшла свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тому є необґрунтованою.
Інші наведені у касаційній скарзі ОСОБА_2 доводи зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в судах з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи. При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.