Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 757/37160/17-ц
провадження № 61-7055св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Усика Г. І. (суддя-доповідач),
суддів: Гулька Б. І., Білоконь О. В., Лідовця Р. А., Осіяна О. М.,
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Публічне акціонерне товариство "Державний ощадний банк України",
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" на постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2020 року у складі колегії суддів: Соколової В. В., Андрієнко А. М., Поліщук Н. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства "Державний ощадний банк України" (далі - АТ "Ощадбанк", банк) про зобов`язання вчинити дії.
На обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26 червня 2013 року між нею та АТ "Ощадбанк" укладений договір № 239/К на вклад "Комбінований" на суму 41 100 840,49 грн зі сплатою 19,0 процентів річних строком на 18 місяців, днем повернення депозиту є 26 грудня 2014 року (пункт 1.1. договору).
Умовами договору передбачено щомісячну сплату процентів та автоматичне продовження договору, однак з наданої у серпні 2016 року банком виписки по рахунку їй стало відомо, що відповідач нарахував проценти за період з 01 липня 2014 року до 25 липня 2014 року в сумі 325 159,85 грн, а надалі банк нарахування процентів не здійснював, що свідчить про невиконання ним зобов`язань за депозитним договором.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просила зобовʼязати АТ "Ощадбанк" виконати умови договору від 26 червня 2013 року № 239/К на вклад "Комбінований", шляхом поновлення нарахування процентів за ставкою
19,0 процентів річних за період з 26 липня 2014 року до дня фактичного поновлення нарахування процентів.
Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 19 квітня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач надала згоду на зміну розміру процентної ставки з 19,0 процентів на 0 процентів річних, а тому її позовні вимоги є необґрунтованими.
Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.
Зобов`язано АТ "Ощадбанк"поновити нарахування процентів за договором
№ 239/К на вклад "Комбінований", починаючи з 26 липня 2014 року, за ставкою відповідно до умов договору.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції не звернув увагу, що пунктом 2.9 договору встановлений вичерпний перелік підстав зміни процентної ставки, а саме: зміна облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) та/або зміни ситуації на грошово-кредитному ринку, а тому банк в порушення умов договору зменшив, процентну ставку з 19,0 до 0 процентів річних з підстав накладення арешту на рахунок позивача. Крім того. у порушення пункту 2.9 договору, банк не повідомив вкладника про зміну процентної ставки шляхом публічного письмового оголошення в установі банку.
Зміна банком процентної ставки з 19,0 на 0 процентів фактично є припиненням сплати процентів за депозитом, що суперечить не тільки умовам депозитного договору, а й положенням статей 1058, 1061 ЦК України.
Висновок суду першої інстанції про те, що для продовження строку дії договору, позивач зобов`язана була вчинити відповідні дії, не відповідає змісту пункту 2.8. договору.
Постановою Верховного Суду від 27 листопада 2019 року касаційну скаргу АТ "Ощадбанк" задоволено частково. Постанову Київського апеляційного суду
від 14 грудня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Передаючи справу на новий апеляційний розгляд, Верховний Суд вказав, що резолютивна частина рішення суду апеляційної інстанції про зобов`язання банку поновити нарахування процентів за умовами депозитного договору, починаючи з 26 липня 2014 року, за ставкою, передбаченою умовами договору не є чіткою та зрозумілою для виконання. Апеляційний суд не встановив період, протягом якого право позивача, на її думку, було порушено та підлягає захисту з урахуванням підстав позову, а саме: конкретний період не нарахування банком процентів на депозит, дату фактичного поновлення нарахування процентів, чи банк фактично поновив нараховувати проценти, яка ставка діяла в банку у конкретний період, протягом якого суд вважає, що право позивача порушено.
Постановою Київського апеляційного суду від 16 березня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2020 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову частково.
Зобов`язано АТ "Ощадбанк" виконати умови договору № 239/К на вклад "Комбінований", укладений з ОСОБА_1 26 червня 2013 року, шляхом поновлення нарахування процентів за ставкою 19,0 процентів річних у період
з 28 липня 2014 року по 26 червня 2016 року; за ставкою 18,0 процентів річних у період з 27 червня 2016 року по 27 грудня 2017 року; за ставкою 8,0 процентів річних у період з 28 грудня 2017 року по 28 червня 2018 року; за ставкою
2,0 процента річних з 29 червня 2018 року.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що банк в односторонньому порядку безпідставно змінив процентну ставку з посиланням на накладення арешту на вклад, оскільки така підстава не передбачена ні умовами укладеного між сторонами договору, ні законом. Відповідач не був позбавлений можливості ініціювати зміни до умов договору у порядку, передбаченому цивільним законодавством та умовами договору, якщо вважав, що для цього виникли підстави. Умовами договору передбачено лише дві підстави для зміни розміру процентної ставки: зміна облікової ставки Національного банку України та/або зміна ситуації на валютно-кредитному ринку. Зміна банком процентної ставки за договором відбулася з підстав, не передбачених умовами договору, а тому нарахування банком 0 процентів річних є порушенням договірних зобов`язань, а отже вимога позивача про право на примусове зобов`язання банку виконати умови договору банківського вкладу, шляхом поновлення нарахування процентів є обґрунтованою.
Установивши, що процентна ставка за депозитним договором "Комбінований", який змінений на "Гнучкий", змінювалася: з 27 липня 2016 року -
на 18 процентів річних, з 27 грудня 2017 року - на 8 процентів річних, з 29 червня
2018 року - на 2 проценти річних та урахувавши, що за умовами договору, укладеного між сторонам, пролонгація його на новий (такий же) строк, здійснюється за процентною ставкою, що діє у банку на момент пролонгації, апеляційний суд дійшов висновку, що відповідач був зобов`язаний нараховувати проценти за ставкою 19,0 процентів річних у період з 28 липня 2014 року
по 26 червня 2016 року; за ставкою 18,0 процентів за період з 27 червня
2016 року по 27 грудня 2017 року; за ставкою 8,0 процентів річних в період
з 28 грудня 2017 року по 28 червня 2018 року; за ставкою 2,0 процента річних з 29 червня 2018 року.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 20 липня 2020 року відмовлено у задоволенні заяви АТ "Ощадбанк" про роз`яснення постанови Київського апеляційного суду від 16 березня 2020 року.
Рух справи у суді касаційної інстанції. Узагальнені доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та аргументи інших учасників справи
У травні 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга
АТ "Ощадбанк", у якій заявник просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 березня 2020 року та залишити в силі рішення Печерського районного суду м. Києва від 19 квітня 2018 року, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження, заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верхового Суду
від 05 червня 2018 року у справі 338/180/17, постановах Верховного Суду
від 27 серпня 2019 року у справі № 520/9858/18, від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19 та від 27 листопада 2019 року у справі № 757/37160/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скаргаАТ "Ощадбанк", у межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, обґрунтована посиланням на те, що задовольняючи вимогу позивача про зобов`язання банку виконати умови договору банківського вкладу шляхом поновлення нарахування процентів, суд апеляційної інстанції не застосував до спірних правовідносин статтю 59 Закону України "Про банки та банківську діяльність", статтю 1074 ЦК України, пункт 10.9 глави 10 Інструкції про безготівкові рахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління НБУ від 21 січня 2004 року № 22, та дійшов помилкового висновку про те, що обмеження розпорядження грошовими коштами жодним чином не впливає на договірні зобов`язання банку щодо нарахування процентів за договором банківського вкладу та, що строк дії договору, щоразу після його закінчення, пролонгується на той же строк за процентною ставкою, що діє у банку на момент пролонгації, без урахування висновків, викладених Верховним Судом у постановах від 27 серпня 2019 року у справі № 520/9858/18, від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19, у яких зазначено:
- "арешт коштів - це операція, що полягає в обмеженні прав власника щодо розпорядження своїми грошовими коштами" (пункт 4.33 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19);
- "арешт коштів на рахунку передбачає блокування видаткових операцій за рахунком клієнта, що у свою чергу виключає проведення банком будь-яких видаткових операцій за цим рахунком.
Преамбулою Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню)" доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму" визначено, що видаткова фінансова операція - це фінансова операція, яка призводить до зменшення активів на рахунку клієнта - власника активів.
Таким чином, виходячи із системного аналізу тлумачення цього терміну, блокування видаткових (фінансових) операцій за рахунком клієнта, свідчить про заборону будь-яких видаткових операцій, що фактично виключає можливість банку використовувати ці кошти" (пункти 4.36, 4.37 постанови Верховного Суду
від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19);
- "співвідношення понять "арешт коштів на рахунках" та "зупинення видаткових операцій на рахунках" мають однакове значення з точки зору їх застосування як примусового заходу. Під час дії документа про арешт коштів банк зупиняє видаткові операції за рахунком клієнта до отримання передбачених законодавством документів про зняття арешту з коштів" (пункт 4.38 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19, постанова Верховного Суду від 27 серпня 2019 року у справі № 520/9858/18);
- "банк не міг користуватися грошовими коштами позивача у розумінні статті 536 Цивільного кодексу України, яка передбачає, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами, оскільки кошти не знаходились у вільному користуванні банком. При цьому, залишення коштів на рахунку, на підставі ухвали слідчого судді про арешт грошових коштів позивача, після закінчення строку дії депозитного договору не свідчить про продовження цього договору, а також використання цих коштів банком і, в такий спосіб, не є підставою для нарахування процентів за вкладом, інфляційних втрат та три проценти річних" (пункти 4.41, 4.45 постанови Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі № 910/101/19).
Наведені висновки Верховного Суду, на думку заявника, дають підстави для висновку, що при наявності арешту, накладеного на видаткову частину відкритих на ім`я ОСОБА_1 рахунків у АТ "Ощадбанк", банк не міг користуватися грошовими коштами позивача у розумінні статті 536 ЦК України. Сам по собі факт залишення коштів на рахунку на підставі ухвал слідчого судді Печерського районного суду м. Києва від 23 травня 2014 року у справі
№ 757/13052/14-к, від 30 травня 2014 року у справі № 757/13907/14-к,
від 04 серпня 2014 року у справі № 757/20995/14-к, від 24 листопада 2014 року у справі 757/34602/14-к, після закінчення строку дії договору № 239-К
від 26 червня 2013 року не свідчить про автоматичну пролонгацію договору за волевиявленням сторін та використання цих коштів банком, а тому не є підставою для нарахування процентів за вкладом.
Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд у постанові від 27 листопада 2019 року вказав, що резолютивна частина постанови повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, що випливають із встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог. Однак, під час нового розгляду справи, апеляційний суд наведених висновків суду касаційної інстанції повною мірою не врахував. Так, у резолютивній частині постанови Київського апеляційного суду від 16 березня 2020 року зобовʼязано АТ "Ощадбанк" виконати умови договору № 239/К на вклад "Комбінований", укладений з ОСОБА_1 26 червня 2013 року, шляхом поновлення нарахування процентів за ставкою 19,0 процентів річних у період
з 28 липня 2014 року по 26 червня 2016 року, за ставкою 18,0 процентів річних в період з 27 червня 2016 року по 27 грудня 2017 року, за ставкою 8,0 процентів річних в період з 28 грудня 2017 року по 28 червня 2018 року, за ставкою
2,0 процента річних з 29 червня 2018 року. При цьому, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні не зазначив дату закінчення нарахування відповідачем процентів за ставкою 2,0 процента річних, і не встановив конкретний період нарахування процентів на депозит за ставкою 2,0 процентів річних. Таким чином, не зрозумілим залишається те, як довго АТ "Ощадбанк" зобовʼязано нараховувати проценти за ставкою 2,0 проценти річних на депозит, і яким чином відповідач має виконати зазначене рішення суду, з урахуванням пункту 2.8. договору, відповідно до якого сторони погоджуються з тим, що після закінчення строку, вказаного у пункті 1.1. договору, договір автоматично продовжується щоразу на строк, вказаний у пункті 1.1. договору, за ставкою, що діятиме в банку на момент продовження, відповідно до договору, при зміні процентної ставки.
Заявник також зауважив, що постанова апеляційного суду прийнята з порушення норм процесуального права, а саме: частини першої статті 2, частин першої, третьої статті 13, статті 14, частини третьої статті 49, статті 263, частини третьої, шостої статті 367 ЦПК України, та без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 про те, що "застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам".
ОСОБА_1 у позовній заяві від 20 червня 2017 року заявила лише вимогу про зобов`язання АТ "Ощадбанк" виконати умови договору № 239/К на вклад "Комбінований" на ім`я фізичної особи від 26 червня 2013 року, шляхом поновлення нарахування процентів за ставкою 19,0 процентів річних за період з 26 липня 2014 року по день фактичного поновлення нарахування. Зважаючи на відсутність серед підстав позову оскарження правомірності зміни процентної ставки банком, та зазначення позивачем даних підстав лише на етапі розгляду справи апеляційним судом, суд апеляційної інстанції невірно вирішив справу по суті, оскільки вийшов за межі розгляду справи та заявлених позовних вимог, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
Крім того, суд не урахував, що позовну вимогу - зобовʼязати АТ "Ощадбанк" виконати умови договору № 239/К на вклад "Комбінований" на ім`я фізичної особи від 26 червня 2013 року, шляхом поновлення нарахування процентів за ставкою 19,0 процентів річних за період з 26 липня 2014 року по день фактичного поновлення нарахування, не можна вважати належним способом захисту прав позивача, оскільки вона суперечить умовам договору та вимогам чинного законодавства України, і є передчасною до зняття арешту з рахунку за договором від 26 червня 2013 року № 239-К.
Ухвалою Верховного Суду від 12 червня 2020 року відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.
У вересні 2020 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, та клопотання про закриття касаційного провадження відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України аналогічного змісту.
До відзиву на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 долучив заяву про поновлення пропущеного строку на подання відзиву на касаційну скаргу, мотивовану тим, що ОСОБА_1 не отримувала копію ухвали про відкриття касаційного провадження від 12 червня 2020 року та копію касаційної скарги з додатками, з їх змістом він, як її представник, ознайомився лише 04 вересня 2020 року під час ознайомлення з матеріалами справи, а тому позивач не мала змоги надати відзив у встановлений судом строк, до 15 липня 2020 року.
Наведені відповідачем обставини є поважними причинами несвоєчасного подання відзиву на касаційну скаргу, а тому суд касаційної інстанції вважає можливим продовжити ОСОБА_1 строк для подання відзиву на касаційну скаргу АТ "Ощадбанк", та приєднати його до матеріалів справи.
Клопотання про закриття касаційного провадження представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 мотивував тим, що наведені АТ "Ощадбанк" у касаційній скарзі висновки Верховного Суду щодо застосування норм права стосуються правовідносин, які не є подібними, оскільки:
- висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, стосуються питання юрисдикційності спору (цивільний чи господарський процес), а також питання визнання договору підряду укладеним;
- апеляційний суд виконав вказівки Верховного Суду, викладені у постанові
від 27 листопада 2019 року у даній справі під час її нового апеляційного розгляду;
- викладені Верховним Судом у постанові від 27 серпня 2019 року висновки про те, що поняття "арешт коштів на рахунках" та "зупинення видаткових операцій на рахунках", відповідно до норм Податкового кодексу України мають однакове значення з точки зору їх застосування як примусового заходу, не кореспондуються з предметом спору у зазначеній справі;
- правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 15 листопада
2019 року у справі № 910/101/19, є найбільш наближеними до обставин даної справи, однак не підлягають застосуванню, зважаючи на відмінності положень умов договорів у справі, що переглядається, та у справі № 910/101/19, а саме наявність в укладеному між ОСОБА_1 та АТ "Ощадбанк" договорі умови про автоматичну пролонгацію договору, що дає підстави для висновку, що під час розгляду справи № 910/101/19, суд перевіряв наявність чи відсутність обов`язку банку нараховувати проценти після закінчення дії договору, тоді як під час розгляду справи № 757/37160/17-ц, суд перевіряв дотримання банком умов договору щодо нарахування процентів під час дії договору. Крім того, пунктом 4.5. договору № 239/К, сторони визначили вичерпні обставини невиконання ними своїх обов`язків, зокрема, що сторони звільняються від відповідальності за невиконання умов договору, якщо воно відбулося внаслідок дії обставин непереборної сили, якими є: стихійне лихо, прийняття органами державної влади відповідних актів тощо. Натомість, у справі № 910/101/19, згідно з пунктом 6.11 договору між ТОВ "Маргаз" та АТ "Сбербанк", банк звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язань за договором у тому випадку, якщо відповідно із законодавством буде проведено примусове списання (стягнення) коштів з рахунку або накладений арешт на кошти, що розміщені на рахунку, у порядку, передбаченому законодавством
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.