Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 187/795/19
провадження № 61-11743св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року у складі судді Говорухи В. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року у складі колегії суддів Городничої В. С., Лаченкової О. В., Петешенкової М. Ю.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання договору дарування житлового будинку та договору дарування земельної ділянки недійсними.
На обґрунтування позовних вимог зазначав, що 16 лютого 2014 року між ним та ОСОБА_2 укладений договір відсоткової позики, відповідно до якого відповідач отримав у борг грошові кошти в розмірі 52 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути до 17 березня 2014 року зі сплатою 2% щомісяця.
ОСОБА_2 у погоджений договором строк зобов`язання щодо повернення грошових коштів не виконав, а тому він вимушений був звернутися з позовом до про стягнення боргу. Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 03 червня 2014 року визнано мирову угоду між ним та ОСОБА_2, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди, що сума позики у розмірі 45 000 доларів США буде повернута ОСОБА_2 одним платежем у іноземній валюті 16 грудня 2014 року, з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, що становить відповідно 47 713,41 грн та 3 423,31 грн.
У зв`язку з невиконання ОСОБА_2 умов мирової угоди та неповерненням суми позики, він звернувся до Заводського відділу державної виконавчої служби міста Дніпродзержинська із заявою про примусове виконання виконавчого листа № 208/1007/14, виданого 13 лютого 2015 року Заводським районним судом м. Дніпродзержинська на виконання ухвали суду про визнання мирової угоди. Постановою державного виконавця Заводського відділу державної виконавчої служби міста Дніпродзержинська Суліма К.С. від 25 серпня 2016 року відмовлено у відкритті виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа № 208/1007/14, з посиланням на те, що такий видано на підставі ухвали суду про визнання мирової угоди, яка не відноситься до судових рішень.
Наведене стало підставою для звернення до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості у розмірі 73 803,70 доларів США за умовами договору позики від 16 лютого 2014 року та мирової угоди.
22 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладені договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_3, яка є матір`ю відповідача набула у власність житловий будинок, загальною площею 418,9 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, та земельну ділянку, кадастровий номер 1223780800:02:010:0001, площею 0, 2500 га, що розташована за тією ж адресою.
Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16 листопада 2017 року у справі №208/7631/16-ц задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором відсоткової позики від 16 лютого 2014 року та за умовами мирової угоди, стягнуто з ОСОБА_2 73 803,70 доларів США.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області від 24 вересня 2018 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16 листопада 2017 року у справі № 208/7631/16-ц.
Відповідно до інформації, отриманої під час проведення виконавчих дій з примусового виконання рішення суду у справі № 208/7631/16-ц, ОСОБА_2 офіційно не працевлаштований, відкритих рахунків в установах банку не має, єдине нерухоме майно, яке йому належить, а саме квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2, не може бути реалізована в примусовому порядку, оскільки у ній зареєстрована малолітня дитина - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Інше нерухоме майно, на яке може бути звернено стягнення у боржника відсутнє.
Вказував на те, що договори дарування, відповідно до яких ОСОБА_2 подарував своїй матері - ОСОБА_3 житловий будинок та земельну ділянку, вчинено безпосередньо після того, як він ( позивач) вдруге звернувся до суду з вимогою до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за затвердженою судом мировою угодою у розмірі 73 803,70 доларів США, а тому такі дії відповідачів свідчать про вчинення правочинів не з метою настання відповідних правових наслідків, а для унеможливлення звернення стягнення на зазначене нерухоме майно в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_2 .
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір дарування житлового будинку від 22 червня 2017 року, загальною площею 418,9 кв. м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського нотаріального округу Мельнічук В.І. реєстровий №900 із застосуванням наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції; визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 22 червня 2017 року, кадастровий номер: 1223780800:02:010:0001, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського нотаріального округу Мельнічук В.І. реєстровий № 901 із застосуванням наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивач не довів наявність обставин, які б вказували на фіктивність укладених договорів дарування житлового будинку та земельної ділянки. Суди встановивши, що дарувальник передав майно обдарованому, який прийняв дарунок, дійшли висновків, що правові наслідки, обумовлені укладеними договорами настали. Урахувавши наведене, а також те, що ОСОБА_2 здійснює часткове погашення заборгованості, суди відхилили як необґрунтовані доводи ОСОБА_1 про те, що оспорювані договори дарування були укладені з метою ухилення ОСОБА_2 від виконання грошових зобов`язань перед позивачем.
Узагальнені доводи касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу.Рух справи у суді касаційної інстанції
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, в якій він просив скасувати рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, неурахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України та витребувано матеріали справи.
Касаційна скарга в межах доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, мотивована тим, що:
- суди попередніх інстанцій не урахували, що на момент укладення договору позики та отримання у борг грошових коштів ОСОБА_2 був засновником і директором Приватного підприємства "Комфорт", мав у приватній власності рухоме і нерухоме майно, натомість починаючи з березня 2014 року - кінцевої дати повернення отриманих у позику грошових коштів у нього відсутні кошти на рахунках у банківських установах, відсутні відомості про працевлаштування, після звернення позивача з позовом до суду про стягнення суми позики відповідач всіляко уникає сплати боргу та відчужує майно, що перебувало у його власності, в тому числі на підставі безоплатних договорів на користь своєї матері - ОСОБА_3 . Наведені обставини свідчать про те, що оспорювані договори дарування мають ознаки фраудаторного правочину, оскільки вчинені боржником на шкоду кредитору, з метою ухилення від виконання грошових зобов`язань, а тому висновки судів про добросовісність дій відповідачів є такими, що не відповідають дійсним обставинам справи;
- суди не звернули увагу на його доводи, що після укладення спірних договорів дарування, у ОСОБА_2 не залишилося майна, за рахунок якого може бути виконане грошове зобов`язання, тоді як обдарованій ОСОБА_3 на праві приватної власності серед іншого належать два житлові будинки: житловий будинок, загальною площею 498,8 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1, та житловий будинок, загальною площею 418,9 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (що є предметом оспорюваного договору дарування). Зазначене дає підстави вважати недобросовісною поведінку відповідачів при укладанні оспорюваних договорів, оскільки вона спрямована на виведення майна з власності відповідача, з метою унеможливлення звернення стягнення на зазначене нерухоме майно на виконання рішення суду про стягнення заборгованості за договором позики;
- ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання договорів дарування недійсними, суди не урахували висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц, про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним. Подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справ №910/7547/17, від 24 липня 2019 року у справі №405/1820/17, від 14 січня 2020 року у справі №489/5148/18, від 20 травня 2020 року у справі №922/1903/18, від 22 квітня 2021 року у справі №908/794/19. Ураховуючи, що оспорювані договори дарування укладені після його звернення з позовом до суду про стягнення заборгованості за мировою угодою, та беручи до уваги, що ОСОБА_3 після отримання в дар житлового будинку та земельної ділянки місце своєї реєстрації не змінила, вважав помилковими висновки судів про те, що оспорювані договори дарування є реально виконаними та не містять ознак фраудаторного правочину;
- необґрунтованими також вважав посилання судів на систематичне погашення боржником ОСОБА_2 існуючої заборгованості за договором позики, оскільки надані відповідачем фіскальні чеки не містять призначення та підстав платежу про перерахування 500,00 грн, а тому є недопустимими доказами виконання відповідачем грошового зобов`язання з повернення йому позики у розмірі 73 803,70 доларів США. У контексті зазначеного, суди не врахували висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі №373/2054/16-ц про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачено законом чи договором, повернути таку ж суму коштів у іноземній валюті;
У серпні 2021 року від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідача заперечувала проти доводів касаційної скарги, стверджувала про законність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій, а тому просила залишити без змін рішення Петриківського районного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 12 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 06 грудня 2021року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
За змістом частини першої 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Фактичні обставини справи, установлені судами попередніх інстанцій
16 лютого 2014 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір відсоткової позики, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав у борг грошові кошти в розмірі 52 000,00 доларів США, які зобов`язався повернути до 17 березня 2014 року зі сплатою двох процентів щомісяця. У визначений строк ОСОБА_2 позику не повернув.
Ухвалою Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 03 червня 2014 року визнано мирову угоду між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди, що сума позики у розмірі 45 000,00 доларів США повертається ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 одним платежем у іноземній валюті 16 грудня 2014 року, з урахуванням встановленого індексу інфляції та трьох процентів річних, відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, у розмірі 47 713,41 грн та 3 423,31 грн відповідно.
У грудні 2016 року, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу в розмірі 73 803,70 доларів США за умовами договору позики від 16 лютого 2014 року та мирової угоди.
22 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мельнічук В. І., зареєстрований в реєстрі за № 900, відповідно до умов якого ОСОБА_3 безоплатно набула у власність житловий будинок, загальною площею 418,9 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
22 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Кам`янського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Мельнічук В. І., зареєстрований в реєстрі за № 901, відповідно до умов якого ОСОБА_3 безоплатно набула у власність земельну ділянку, кадастровий номер 1223780800:02:010:0001, площею 0, 2500 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_3 є матір`ю ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
Рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16 листопада 2017 року задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором відсоткової позики від 16 лютого 2014 року та за умовами мирової угоди. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь позивача 73 803,70 доларів США.
Постановою приватного виконавця виконавчого округу Дніпропетровської області від 24 вересня 2018 року відкрито виконавче провадження з примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Дніпродзержинська від 16 листопада 2017 року у справі № 208/7631/16-ц. На виконання вказаного вище судового рішення, приватним виконавцем було накладено арешт на майно боржника, у тому числі на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . Зазначену постанову приватного виконавця, ОСОБА_2 оскаржив в судовому порядку, посилаючись на те, що у вказаній квартирі зареєстрована малолітня дитина (онука відповідача) - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, а отже зазначене майно не може бути реалізовано в порядку примусового виконання судового рішення.
З довідки Єлизаветівської сільської ради № 1493 від 08 серпня 2019 року, убачається, що ОСОБА_3 проживає в будинку, за адресою: АДРЕСА_1, без реєстрації разом з чоловіком ОСОБА_6, 1947 року народження.
Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме мано та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна ОСОБА_3 на праві приватної власності належить житловий будинок, загальною площею 498,8 кв. м, житловою площею 204 кв. м, що розташований за адресою: будинок АДРЕСА_1 .
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обґрунтування
Вивчивши матеріали справи, доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Відповідно частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.
Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (у тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (у тому числі, вироку).
Договори, направлені на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) є недійсними.
Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсними спірних договорів дарування, Верховний Суд урахував встановлені судами попередніх інстанцій обставини, зокрема:
- відповідач ОСОБА_2 22 червня 2017 року відчужив житловий будинок та земельну ділянку після настання строку повернення суми позики (17 березня 2014 року), невиконання затвердженої судом мирової угоди (16 грудня 2014 року) та повторного звернення (у грудні 2016 року) ОСОБА_1 з позовом до суду про стягнення з позичальника заборгованості за договором позики в розмірі 73 803,70 доларів США;
- спірне майно відчужено на підставі безвідплатних договорів на користь близького родича (матері ОСОБА_2 );
- після відчуження спірного майна у відповідача ОСОБА_2 на праві власності залишилася лише квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2, яка не може бути реалізована в примусовому порядку, оскільки у ній зареєстрована малолітня дитина (онука відповідача) - ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Інше нерухоме майно, на яке можливо звернути стягнення у боржника відсутнє.
Відчужуючи безоплатно належне нерухоме майно своїй матері - ОСОБА_3, після звернення у грудні 2016 року ОСОБА_1 з позовом до суду про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за договором позики, боржник передбачав негативні для нього наслідки у випадку задоволення позову та виконання судового рішення, а тому очевидним є те, що оспорюваний договір дарування не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а з метою приховання належного на праві власності ОСОБА_2 нерухомого майна від звернення стягнення на зазначене майно в рахунок погашення боргу, а отже такий договір суперечить вимогам закону.
Сам по собі факт реєстрації права власності на житловий будинок, набутий ОСОБА_3 за оспорюваним договором дарування, та реєстрація її місця проживання за вказаною адресою, не спростовують доводів заявника про те, що оспорюваний правочин не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків. У контексті наведених аргументів ОСОБА_1, суди не звернули увагу на належність на праві власності ОСОБА_3 іншого житлового будинку, що розташований поряд із набутим нею в дар, за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 498,8 кв. м.
На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що сторони діяли недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного боржнику майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачем, та його звернення з позовом до відповідача ОСОБА_2 про її стягнення, а тому висновки судів попередніх інстанцій про те, що в діях відповідачів відсутня мета уникнення звернення стягнення кредитором на майно відповідача є помилковими.
Посилання судів на укладення ОСОБА_3 договору розподілу природного газу, сплата нею земельного податку на підтвердження реального виконання сторонами договорів дарування та настання наслідків, які обумовлені такими договорами є необґрунтованим, оскільки суди не врахували той факт, що такі дії відповідача ОСОБА_3 були вчинені у серпні-вересні 2019 року, після звернення ОСОБА_1 з позовом до суду про визнання оспорюваних договорів недійсними, тобто більш ніж через два роки після їх укладення, а тому, як правильно зазначив заявник, складно уявити, що ОСОБА_3 понад два роки після укладення оспорюваних правочинів, користується житловим будинком, розташованим за адресою: АДРЕСА_1, без підключення до електропостачання та не користується газом.
Зазначені обставини у сукупності, ураховуючи невиконане судове рішення про стягнення боргу з ОСОБА_2 у розмірі 73 803, 70 доларів США, свідчать про те, що спірні договори дарування укладені з порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, та не були спрямовані на настання реальних правових наслідків, ним обумовлених, а направлені на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно від ОСОБА_2 до його матері - ОСОБА_3, з метою збереження цього майна та унеможливлення звернення стягнення на зазначене майно в порядку примусового виконання судового рішення про стягнення боргу з ОСОБА_2, а тому обґрунтованими є доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій статті 234 ЦК України.
Як на підставу для відкриття касаційного провадження, ОСОБА_1 посилався на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, а також постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 03 березня 2020 року у справі № 910/7976/17, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 03 березня 2020 року у справі № 916/3600/15, від 22 квітня 2021 року у справі № 908/794/19, від 20 травня 2020 року у справі № 922/1903/18, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17.
Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постанові Верховного Суду від 24 липня 2019 року у справі № 405/1820/17 зроблено висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. Така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
У постанові Верховного Суду від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18 суд касаційної інстанції вказав, що правочин, учинений боржником у період настання в нього зобов`язання щодо погашення заборгованості перед кредитором, унаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, вчиненого боржником на шкоду кредитору). При цьому та обставина, що правочин з третьою особою якому боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.
У постановах Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі № 904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16 від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17 зроблений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги ОСОБА_1 щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій статті 234 ЦК України, та неурахування висновків Верховного Суду щодо застосування зазначеної норми права у подібних правовідносинах знайшли своє підтвердження, а тому касаційна скарга є обґрунтованою та підлягає задоволенню.