Постанова
Іменем України
09 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 570/5689/16
провадження № 61-258св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Антоненко Н. О. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши в попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2020 року в складі судді Глидищева Х. В. та на постанову Рівненського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року в складі колегії суддів Ковальчук Н. М., Боймиструка С. В., Хилевича С. В.,
ВСТАНОВИВ :
Історія Справи
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
В обґрунтування позову зазначала, що 29 травня 2013 року між нею (позикодавцем) та ОСОБА_2 (позичальником) укладено договір № 2ОД-2013 про надання позики, відповідно до якого позивач передала, а відповідач отримала 660 000 грн, які зобов`язалася повернути до 31 грудня 2013 року.
Стверджувала, що позичені кошти у встановлений договором строк не повернуті та відповідач ухиляється в добровільному порядку виконати свої зобов`язання.
Вважає, що з відповідача необхідно стягнути відсотки за весь період користування коштами з 29 травня 2013 року по 05 березня 2015 року, 3% річних в рахунок компенсації (плати) за користування грошовими коштами та інфляційні втрати.
Просила стягнути на свою користь 660 000 грн основного боргу, 221 100 грн втрат від інфляції за час прострочення, 23 651,50 грн трьох відсотків річних за час прострочення, 111 585,16 грн відсотків за час користування коштами.
Короткий зміст судового рішення суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Рівненського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2020 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, позов задоволено частково; стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 660 000 грн основного боргу, 23 217,50 грн трьох відсотків річних, 221 100 грн інфляційних втрат за час прострочення, що становить 904 317,50 грн; в задоволенні інших позовних вимог відмовлено; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суди виходили з того, що складені та підписані відповідачкою договір позики та боргова розписка є підтвердженням отримання нею грошових коштів та зобов`язання повернути їх позивачці. Урахувавши наведене, а також відсутність доказів на підтвердження повернення позики, суд визнав обґрунтованими позовні вимоги про стягнення боргу та нарахованих згідно з частиною другою статті 625 ЦК України трьох відсотків річних на суму боргу та інфляційні втрати.
Аргументи учасників справи
У січні 2021 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського районного суду Рівненської області від 06 жовтня 2020 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 08 грудня 2020 року, в якій просила скасувати оскаржені судові рішення як такі, що прийняті з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не встановили фактичні обставини справи та зробили передчасний висновок про стягнення з неї коштів за договором позики, оскільки позивач не надала належних доказів як укладення договору позики (оригіналу договору позики), так і передання грошової суми позичальнику, тобто не довела факт укладення договору позики та наявності у відповідачки обов`язку з повернення коштів.
Суди під час розгляду справи порушили норми процесуального права, зокрема, суд першої інстанції розглянув справу без участі сторін, проігнорувавши заяву про обов`язкову її участь у розгляді справи по суті; не вирішив питання щодо заявленого відповідачкою зустрічного позову; не врахував її заперечення на відповідь на відзив; безпідставно відмовив у задоволенні клопотань про виклик свідків.
Вказує, що під час розгляду справи в суді першої інстанції відповідачка неодноразово висловлювала свою недовіру до головуючого судді, який розглядав справу, проте її заяви про відвід судді безпідставно відхилені судом.
У квітні 2021 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив, у якому її представник просить касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень. Вказує, що суди зробили правильний висновок про часткове задоволення позову.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження в справі.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 21 травня 2020 року вказано, що касаційна скарга ОСОБА_2 містить підстави касаційного оскарження, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що суди при вирішенні справи не застосували висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року в справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14 та постанові Верховного Суду від 26 лютого 2020 року в справі № 755/11600/18; суд розглянув справу за відсутності сторін, відхилив клопотання щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи та встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що 29 травня 2013 року ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) уклали договір № 2ОД-2013 про надання безвідсоткової поворотної позики, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в борг ОСОБА_2 660 000 грн строком до 31 грудня 2013 року.
Відповідно до пункту 6.1. договору за порушення умов вказаного договору винна сторона відшкодовує завдані збитки у порядку, передбаченому чинним законодавством. Порушенням зобов`язання є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.
У розписці, розміщеній під текстом договору, ОСОБА_2 зазначила, що суму позики в розмірі 660 000 грн отримала повністю та засвідчила вказану розписку власним підписом.
У строк до 31 грудня 2013 року ОСОБА_2 суму позики, зазначену в договорі, ОСОБА_1 не повернула.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Згідно з статтею 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути зокрема примусове виконання обов`язку в натурі.
Згідно із статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року в справі № 359/92/16 (провадження № 61-18300св20) зазначено про те, що "на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. У постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15 викладено правовий висновок, що на підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей. Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором. Отже, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання "наявність боргового документа у боржника" варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на "знаходження" в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку".
У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналіз матеріалів справи свідчить, що за умовами укладеного сторонами договору позики від 29 травня 2013 року ОСОБА_1 надала відповідачці суму позики, а ОСОБА_2 зобов`язалася її повернути в повному обсязі до 31 грудня 2013 року. У строк, встановлений договором позики, відповідачка суму позики позивачці не повернула. При цьому договір позики ОСОБА_2 не оспорювала, не просила визнати його недійсним чи удаваним правочином; на обставини того, що вона не підписувала договір позики та розписку про отримання коштів, не посилалася.
Зміст розписки, виданої відповідачем, є зрозумілим і не викликає неясностей, у розписці чітко вказано, що ОСОБА_2 взяла кошти в борг у ОСОБА_1 і зобов`язується їх повернути в строк, визначений договором; розписка не містить будь-яких згадувань чи посилань на те, що вона складена на підтвердження виконання будь-яких інших домовленостей між сторонами, та в чому полягає таке підтвердження.
Зважаючи на те, що позичальник не повернула позичені за договором позики кошти та не довела належними доказами виконання своїх зобов`язань перед позивачкою, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 боргу за договором позики з урахуванням відповідальності за прострочення виконання грошового зобов`язання згідно зі статтею 625 ЦК України.
Доводи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, зокрема, не врахування клопотання про обов`язку участь у судовому засіданні відповідачки, про невирішення заявленого зустрічного позову, про безпідставну відмову в задоволенні клопотань про виклик свідків є ідентичними доводам, що були викладені ОСОБА_2 в апеляційній скарзі, яким надавалась оцінка судом апеляційної інстанції і вони мотивовано відхилені.
Безпідставними є аргументи касаційної скарги про порушення судом норм процесуального права при вирішенні питання про відвід судді Гладишевій Х. В.
У пункті 5 частини першої статті 36 ЦПК України визначено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо існують обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об`єктивності судді.
Ухвалами Рівненського районного суду Рівненської області від 11 серпня 2020 року та від 13 серпня 2020 року відмовлено у задоволенні заяв відповідачки про відвід судді Гладишевої Х. В. з підстав необґрунтованості.
Ухвали суду мотивовані тим, що заявником не наведено жодної підстави, яка відповідно статті 36 ЦПК України може свідчити про неупередженість або об`єктивність судді, а незгода сторони з процесуальним рішенням судді не може бути підставою для відводу.
Доводи про те, що апеляційний суд розглянув справу без участі відповідача та її представника, також є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 були належним чином повідомлені про судове засідання, що призначено на 08 грудня 2020 року, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення (том 2 ас 38, 39).
Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
В касаційній скарзі ОСОБА_2 не навела доводів щодо порушення апеляційним судом при перегляді справи в апеляційному порядку норм процесуального права і не зазначила, що перешкодило їй реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції, додати до апеляційної скарги відповідні докази, заявити клопотання тощо.
Посилання ОСОБА_2 на те, що апеляційний суд не допустив до участі в розгляді справи, призначеної на 08 грудня 2020 року, її представника ОСОБА_3, який з`явився в суд, колегія суддів відхиляє, оскільки на підтвердження вказаних обставин позивачка не надала належних і допустимих доказів, відсутні такі докази і в матеріалах справи.
Аргументи ОСОБА_2 на неналежне встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, не заслуговують на увагу, оскільки по своїй суті зводяться до необхідності переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.