ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 915/688/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Голуба Є.В.,
Миколаївської міської ради - не з`явився,
Товариства з обмеженою відповідальністю
"Альянс-Інвест-Миколаїв" - Ігнатенка О.О., Святюка С.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Інвест-Миколаїв"
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2020 (у складі колегії суддів: Колоколов С.І. (головуючий), Разюк Г.П., Савицький Я.Ф.)
та рішення Господарського суду Миколаївської області від 10.09.2020 (суддя Ржепецький В.О.)
у справі № 915/688/20
за позовом Заступника прокурора Миколаївської області
до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Інвест-Миколаїв"
про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі та повернення земельної ділянки,
ВСТАНОВИВ:
У травні 2020 року Заступник прокурора Миколаївської області (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави до Миколаївської міської ради, Товариства з обмеженою відповідальністю "Альянс-Інвест-Миколаїв" (далі - ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв"), у якому просив визнати недійсною укладену 24.12.2019 між відповідачами додаткову угоду № 25/У-19 до договору оренду землі від 27.05.2014 № 10353 та зобов`язати ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" повернути територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 3614 кв. м, кадастровий номер 4810136900:01:003:0017 по просп. Центральному (Леніна), 293 у м. Миколаєві.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювана додаткова угода до договору оренди не відповідає вимогам закону, оскільки при її укладенні відповідачами було порушено порядок поновлення договору оренди землі на новий строк.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 10.09.2020 (із урахуванням ухвали цього ж суду від 12.10.2020 про виправлення описки), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.12.2020, позов задоволено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у січні 2021 року Миколаївська міська рада та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" подали касаційні скарги, у яких, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просили: Миколаївська міська рада - скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, а ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" - скасувати постановлені у справі судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалами Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.03.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 915/688/20 за касаційними скаргами Миколаївської міської ради та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 07.04.2021.
Заступник керівника Миколаївської обласної прокуратури у відзиві на касаційні скарги зазначив про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просив залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційні скарги без задоволення.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 07.04.2021 зупинено касаційне провадження у справі № 915/688/20 до закінчення перегляду у касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду судових рішень у справі № 903/1030/19.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.10.2021 поновлено провадження у справі № 915/688/20 за касаційними скаргами Миколаївської міської ради та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" та призначено касаційні скарги до розгляду у відкритому судовому засіданні на 17.11.2021.
16.11.2021 ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" на електронну адресу Верховного Суду направило письмові пояснення у справі з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.
Миколаївська міська рада у судове засідання свого представника не направила, хоча була повідомлена про дату, час і місце судового засідання належним чином, із заявою до суду про відкладення розгляду справи з зазначенням будь-яких поважних причин неможливості явки її представника в судове засідання або з клопотанням про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції відповідно до частини 4 статті 197 ГПК не зверталася.
Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг по суті за відсутності зазначеного представника.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційних скаргах доводи та заперечення проти них, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 27.05.2014 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" (орендар) укладено договір оренди землі № 10353, за умовами якого орендодавець на підставі рішення від 27.06.2013 № 29/42 зі змінами, внесеними рішенням від 12.12.2013 № 36/36, передає, а орендар приймає в оренду земельну ділянку для будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудовано-прибудованим торговим центром по пр. Леніна, 293 (пункт 1.1); в оренду передається земельна ділянка площею 3614 кв. м (за функціональним призначенням - землі поточного будівництва), без права передачі її в суборенду, з кадастровим номером 4810136900:01:003:0017 (пункт 2.1); договір діє протягом 4 років і 6 місяців з дати його укладення (до 27.11.2018); орендар, який належно виконував обов`язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на подовження строку дії договору. У цьому разі орендар повинен за шість місяців до закінчення строку дії договору письмово звернутися до орендодавця з клопотанням про подовження строку оренди. Підставою для подовження строку дії договору (поновлення договору) буде відповідне рішення орендодавця (пункт 3.1).
За змістом пункту 12.6 договору подовження строку оренди (поновлення договору): - орендар, за умови належного виконання своїх обов`язків, має за інших рівних умов переважне право на подовження строку оренди (поновлення договору). У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 6 місяців до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір подовжити його дію; - у разі подовження строку оренди (поновлення договору) його умови можуть бути змінені з урахуванням змін у законодавстві на дату подовження цього договору.
Цей договір зареєстровано у Миколаївській міській раді, про що в книзі реєстрації договорів оренди землі вчинено запис від 27.05.2014 № 10353.
За актом приймання-передачі земельної ділянки від 27.05.2014 зазначена земельна ділянка передана ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв".
24.12.2019 між Миколаївською міською радою (орендодавець) та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" (орендар) укладено додаткову угоду № 25/У-19 до договору оренди землі, який зареєстровано у Миколаївській міській раді 27.05.2014 за № 10353, за умовами якої, керуючись статтею 33 Закону України "Про оренду землі", пункт 3.1 розділу 3 договору доповнено умовами, за якими договір поновлено на 4 роки та 6 місяців (до 27.05.2023).
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 07.08.2014 за ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" зареєстровано інше речове право - право оренди земельної ділянки площею 3614 кв. м для будівництва багатоповерхового житлового будинку з вбудовано-прибудованим торговим центром по пр. Леніна, 293; підстава виникнення іншого речового права - договір оренди від 27.05.2014 № 10353; строк дії: 27.05.2023.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога прокурора, заявлена до Миколаївської міської ради, ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв", про визнання недійсною укладеної 24.12.2019 між відповідачами додаткової угоди № 25/У-19 до договору оренду землі від 27.05.2014 № 10353 та зобов`язання ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" повернути територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 3614 кв. м, кадастровий номер 4810136900:01:003:0017 по просп. Центральному (Леніна), 293 у м. Миколаєві, обґрунтована положеннями частини 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі", статтями 203, 215, 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) та обставинами укладення додаткової угоди до договору оренди за відсутності рішення власника щодо продовження строку оренди, з огляду на закінчення дії договору оренди 27.11.2018, не укладення додаткової угоди до договору про його поновлення в строки, передбачені частиною 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі", що свідчить про втрату товариством переважного права на продовження договору оренди землі та використання земельної ділянки без належних правових підстав, використання земельної ділянки не за її цільовим призначенням.
Апеляційний господарський суд, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що низка порушень закону, на які посилається прокурор в позові, та які на його думку містяться у діях сторін оспорюваного правочину не тотожні поняттю суперечності закону змісту відповідного правочину, а частина доводів прокурора взагалі не має жодного відношення до обставин, якими оперує законодавець у правовідносинах недійсності правочинів. Разом із тим, такими, що свідчать про недійсність оспорюваної додаткової угоди, є твердження прокурора, які стосуються обставин втрати орендарем свого "переважного права на поновлення договору" у зв`язку із порушенням порядку, визначеного частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі". Оскільки ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" не дотримано порядку поновлення договору оренди землі на новий строк відповідно до положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" та не надано до матеріалів справи доказів подання ним як орендарем у визначеному законом порядку проекту додаткової угоди у встановлений договором строк, тому наявні правові підстави, передбачені положеннями статей 203, 215 ЦК, для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною та повернення земельної ділянки її власнику.
У поданій касаційній скарзі, з урахуванням нової редакції касаційної скарги, ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" послалося на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", що стосується поновлення договору оренди на новий строк, та не досліджено обставини, які є підставою для поновлення такого договору; при цьому в порушення статей 14, 46, 75, 236, 237, 267, 269 ГПК суд першої інстанції при ухваленні рішення вийшов за межі підстав позову, оскільки обґрунтував рішення тими обставинами, які взагалі не заявлялися прокурором як підстави позову, а саме не подання відповідачем як орендарем проекту додаткової угоди до заяви про поновлення договору оренди землі; зазначені порушення норм процесуального права судом першої інстанції залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції, при цьому судом апеляційної інстанції безпідставно не взято до уваги клопотання відповідача про подання доказів, які спростовують зазначені висновки суду першої інстанції, хоча ці докази не мали подаватися до суду першої інстанції, оскільки прокурором позов такими підставами обґрунтовано не було, а відтак і не було предметом доказування при вирішенні цієї справи в суді першої інстанції. При обґрунтуванні підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник послався на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи в оскарженому судовому рішенні застосовано зазначені норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 27.03.2019 у справі № 220/421/17, від 20.01.2021 у справі № 915/145/20, від 03.11.2020 у справі № 910/16771/19.
У поданій касаційній скарзі Миколаївська міська рада послалася на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також те, що прокурором не було обґрунтовано позов положеннями частини 3 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у відповідній редакції), яка передбачає необхідність надання орендарем проекту додаткової угоди до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі; в порушення вимог статей 14, 236 ГПК суд першої інстанції вийшов за межі підстав позовних вимог та самостійно змінив підстави позову, за відсутності заяви позивача про зміну таких підстав, що залишено поза увагою суду апеляційної інстанції; в порушення частини 2 статті 74 ГПК судами попередніх інстанцій не було зобов`язано відповідачів надати докази подання орендарем проекту додаткової угоди разом із відповідною заявою про поновлення договору оренди землі; суд апеляційної інстанції протиправно не врахував подані відповідачами докази на спростування висновків суду першої інстанції щодо порушення порядку поновлення договору оренди землі відповідно до статті 33 Закону України "Про оренду землі", а саме неподання орендарем проекту додаткової угоди, що було основною та єдиною підставою для задоволення позову прокурора; суд апеляційної інстанції, пославшись на порушення відповідачами положень статті 207 ГПК щодо не доведення існування поважності причин пропуску строку для подання доказів, не врахував, що відповідні обставини не було зазначено позивачем як підстави позову, а визначені судом першої інстанції самостійно в судовому рішення, тому відповідачі не мали змоги подати відповідні докази при вирішенні справи в суді першої інстанції, а судом апеляційної інстанції ці докази безпідставно не прийнято. При обґрунтуванні підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, скаржник послався на те, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи в оскарженому судовому рішенні застосовано зазначені норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 761/41071/19, від 11.02.2020 у справі № 915/572/17, від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 22.09.2020 у справах № 159/5756/18 і № 313/350/16-ц, від 14.12.2020 у справі № 521/2816/15-ц.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Одним із таких органів є прокуратура, на яку покладено функції представництва інтересів держави в суді у випадках, визначених законом.
Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
За змістом статті 53 ГПК у визначених законом випадках прокурор, зокрема звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами (частина 3); прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина 4); у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частина 5).
У статті 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Згідно з частиною 2 статті 16 ЦК визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачено статтею 215 ЦК.
Так, відповідно до частини 1 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зазначена норма кореспондується з положеннями частини 1 статті 207 ГК, згідно з якою господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, наведено у статті 203 ЦК, відповідно до частини 1 якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Прокурор, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв", просив визнати недійсною укладену 24.12.2019 між відповідачами додаткову угоду № 25/У-19 до договору оренду землі від 27.05.2014 № 10353 та зобов`язати ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" повернути територіальній громаді м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 3614 кв. м, кадастровий номер 4810136900:01:003:0017 по просп. Центральному (Леніна), 293 у м. Миколаєві. Підставою позову, відповідно до змісту позовної заяви, прокурором зазначено ті обставини, що: - усупереч умовам договору оренди землі між відповідачами укладено додаткову угоду № 25/У-19 за відсутності рішення власника земельної ділянки, а отже незаконно; - відповідно до частини 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваної додаткової угоди) додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний термін в обов`язковому порядку, проте оспорювана додаткова угода укладена 24.12.2019, тобто понад рік з дня закінчення строку дії договору оренди землі, тому право товариства на продовження договору оренди землі втрачено; - на підставі оспорюваної додаткової угоди, всупереч статті 134 Земельного кодексу України (далі - ЗК), ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" у позаконкурентному порядку набуло право оренди спірної земельної ділянки строком до 27.05.2023; - ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" не мало право на продовження строку оренди землі, оскільки використовувало земельну ділянку не за її цільовим призначенням, що свідчить про втрату переважного права на продовження договору оренди.
Відповідно до статті 162 ГПК у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування (частина 1); позовна заява повинна містити, зокрема виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову (пункт 5 частини 3).
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав позову є правом позивача, натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (подібні за змістом висновки наведено у постанові Верховного Суду від 08.04.2020 у справі № 761/41071/19, висновками у якій скаржником обґрунтовано наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).
Разом із тим у частині 3 статті 46 ГПК передбачено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.
У статті 14 ГПК закріплено принцип диспозитивності господарського судочинства, за яким суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Щодо дотримання зазначеного принципу при розгляді справи зазначено у постанові Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 915/572/17, висновками у якій скаржником обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК.
Відповідно до частини 2 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог.
Суд першої інстанції при вирішенні спору, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам та покладаючи в основу судового рішення про задоволення позову прокурора щодо визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною обставини відсутності у матеріалах справи доказів подання орендарем, відповідно до визначеного у статті 33 Закону України "Про оренду землі" порядку, проекту додаткової угоди у встановлений договором строк, що, за висновками суду, свідчить про відсутність належних доказів на підтвердження факту дотримання орендарем порядку поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", в порушення наведених норм процесуального права залишив поза увагою те, що такі підстави позову прокурором взагалі заявлено не було, а обставин того, що прокурором відповідно до статті 46 ГПК подавалася письмова заява про зміну предмета або підстави позову, у судовому рішенні не наведено і матеріали справи такої заяви не містять, при цьому відповідні обґрунтування та заперечення щодо саме такої підстави позову сторонами не надавалося.
За таких обставин порушення норм процесуального права, висновки суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову є передчасними.
Зазначені порушення норм процесуального права залишилися поза увагою суду апеляційної інстанції.
Водночас, відповідно до статті 269 ГПК, якими визначено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (частина 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 4). У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (частина 5).
З огляду на матеріали справи, Миколаївська міська рада та ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв", звертаючись до суду апеляційної інстанції з апеляційними скаргами на рішення суду першої інстанції, обґрунтовували свої вимоги, у тому числі обставинами порушення судом першої інстанції положень статей 46, 75, 236, 237 ГПК і не врахування того, що визначена судом єдина підстава для задоволення позову не була заявлена прокурором у позовній заяві, тому не могла бути спростована відповідачами належними і допустимими доказами під час розгляду справи в суді першої інстанції, і, що, в свою чергу, потягло неправильне застосування судом норм матеріального права, зокрема статті 33 Закону України "Про оренду землі". Разом із тим до апеляційних скарг було додано відповідні докази щодо подання ТОВ "Альянс-Інвест-Миколаїв" разом із заявою про поновлення договору оренди землі пакету документів, що міститься у реєстраційній справі, у тому числі проекту додаткової угоди до договору оренди (т. 1 а.с.179-180, 202), а також клопотання про долучення цих доказів до матеріалів справи.
Проте суд апеляційної інстанції, обмежившись посиланням на те, що відповідачі не скористалися своїм правом на подання відповідних доказів під час розгляду справи в суді першої інстанції у межах підготовчого провадження, в порушення статті 269 ГПК належним чином не вирішив клопотання про прийняття наданих відповідачами доказів, а також не навів обґрунтування, за якими ці докази не приймаються до уваги за тих обставин, які склалися.
При цьому, зазначивши, що прокурором позовні вимоги загалом обґрунтовано недотриманням визначеної законодавством (статтею 33 Закону України "Про оренду землі") процедури поновлення договору оренди, що є підставою для визнання оспорюваної у цій справі додаткової угоди недійсною, суд апеляційної інстанції у судовому рішенні не навів мотивів, за якими дійшов висновку про порушення відповідачами порядку поновлення договору оренди землі відповідно до статті 33 Закону України "Про оренду землі" та якими доказами, поданими позивачем у встановленому процесуальним законом порядку, такі обставини підтверджено.
Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, наведеними у постанові від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, до закінчення перегляду у касаційному порядку судових рішень у якій було зупинено касаційне провадження у справі, яка розглядається, при вирішенні питання дотримання сторонами передбаченої статтею 33 Закону України "Про оренду землі" (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) процедури поновлення договору оренди необхідно враховувати таке.
Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов`язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (речення перше частини 2 статті 33 Закону України "Про оренду землі"). До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди (частина 3 статті 33 цього Закону).
Отже, стаття 33 Закону України "Про оренду землі" прямо передбачала подання орендарем у строки, визначені у частині другій цієї статті, повідомлення саме про поновлення договору оренди землі та проект додаткової угоди про таке поновлення. Шляхом надсилання орендодавцю відповідного письмового повідомлення орендар мав завчасно продемонструвати наявність у нього наміру продовжити користування земельною ділянкою. А орендодавець, будучи обізнаним із таким наміром, отримував можливість спланувати подальші дії у зв`язку зі спливом строку договору оренди землі, зважити доцільність пошуку інших потенційних орендарів, а за їх наявності - зіставити пропоновані ними умови оренди з умовами, викладеними у проєкті додаткової угоди, яку надав орендар. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності) (частина 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
Частини 5 та 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" встановлюють загальне та спеціальне правила продовження орендних правовідносин.
За загальним правилом, викладеним у частині 5 статті 33 цього Закону, орендодавець у місячний строк із дня отримання листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі з проектом відповідної додаткової угоди їх розглядає, за потреби узгоджує з орендарем істотні умови договору, може повідомити орендаря про наявність обґрунтованих заперечень проти поновлення договору оренди землі, а за відсутності таких заперечень - вирішує поновити договір оренди землі (таке рішення потрібне лише щодо земель державної та комунальної власності) й укладає з орендарем відповідну додаткову угоду.
Спеціальне правило, викладене у частині 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", розраховане на випадки, коли орендодавець, який отримав від орендаря, наприклад, в останній день строку договору оренди землі лист-повідомлення про поновлення цього договору з проектом відповідної додаткової угоди, протягом одного місяця після закінчення строку договору оренди землі не надіслав орендареві заперечень щодо такого поновлення, а орендар продовжив добросовісно користуватися земельною ділянкою. У такому разі орендодавець позбавлений можливості узгоджувати з орендарем нові істотні умови договору оренди землі, що вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були, без прийняття орендодавцем земель державної та комунальної власності окремого рішення про таке поновлення.
Порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про заперечення у поновленні договору оренди землі (за наявності таких заперечень) у відповідь на вчасно відправлений орендарем лист-повідомлення про поновлення цього договору з проектом відповідної додаткової угоди дає орендареві, який добросовісно продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, підстави розраховувати на поновлення такого договору в силу частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі". Інакше кажучи, у такому разі відсутність листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі можна кваліфікувати як його мовчазну згоду на поновлення цього договору на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені у ньому раніше. Але таке поновлення обов`язково оформляється шляхом підписання сторонами додаткової угоди, а у разі якщо орендодавець цього не робить, - у судовому порядку за вимогою про визнання укладеною додаткової угоди та з фіксацією її повного тексту у резолютивній частині рішення суду (такі висновки наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 року у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18).
При поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється (частина 4 статті 33 Закону України "Про оренду землі").
Додаткова угода до договору оренди землі про його поновлення має бути укладена сторонами у місячний строк в обов`язковому порядку (частина 8 статті 33 зазначеного Закону). Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина 11 статті 33 цього Закону).
Без укладення додаткової угоди до договору оренди землі завершення процедури поновлення такого договору було неможливим. Така угода має ознаки не тільки зобов`язального, але й речового договору, оскільки засвідчує волю сторін на передання земельної ділянки у тимчасове володіння орендареві на новий строк. Тому зазначена додаткова угода згідно з пунктом 1 частини 1 статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" є підставою для державної реєстрації права оренди на новий строк. Саме з цією реєстрацією закон пов`язує виникнення права оренди (стаття 125 ЗК). Тому не можна вважати, що поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", є "автоматичною" пролонгацією орендних правовідносин.
Як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує його обов`язки за цим договором; він повідомив орендодавця в установлені законом строки про намір поновити договірні відносини на новий строк; до листа-повідомлення додав проєкт додаткової угоди про поновлення договору оренди землі; продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець упродовж місяця після закінчення строку договору оренди землі письмово не повідомив орендаря про заперечення у поновленні цього договору (постанови від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, від 22.09.2020 у справах № 313/350/16-ц і № 159/5756/18). Єдиний механізм оформлення продовження орендних відносин, а саме шляхом укладення згаданої у частинах 3, 5-8, 11 статті 33 Закону України "Про оренду землі" додаткової угоди підтверджує змістовну єдність усіх приписів цієї статті.
Ураховуючи наведе, без з`ясування відповідних обставин, які є підставою для поновлення договору оренди землі відповідно до статті 33 Закону України "Про оренду землі" (у редакції на час виникнення спірних правовідносин), висновки судів першої та апеляційної інстанцій у справі, яка розглядається, про наявність правових підстав для визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі з підстав порушення вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі" при її укладенні є передчасними.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій, у тому числі не було надано належної правової оцінки запереченням відповідачів щодо відсутності підстав для визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі та повернення земельної ділянки, а також поданим на підтвердження цих заперечень доказам.
Належним чином не дослідивши зібрані у справі докази, не встановивши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи та які є достатньою підставою відповідно до норм матеріального права для визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі у спосіб, визначений позивачем, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до статті 236 ГПК судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За змістом частини 1 статті 237 ГПК при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема, такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
У зв`язку з наведеним, рішення судів першої та апеляційної інстанцій зазначеним вимогам процесуального закону не відповідають, оскільки суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази та не встановили пов`язані з ними обставини, що входили до предмета доказування, отже, судові рішення про задоволення позовних вимог не можна визнати законними і обґрунтованими.
Порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційних скарг, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, з огляду на межі розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК), дійшов висновку, що наведені обставини щодо дослідження та оцінки в сукупності доказів, які є в матеріалах справи, згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування оскаржених судових рішень та передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
За результатами нового розгляду справи має бути вирішено й питання розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд