Постанова
Іменем України
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 509/1879/19
провадження № 61-10359св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М., Хопти С. Ф.,
Шиповича В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., від 12 травня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_4 про визнання права застави на житловий будинок та земельну ділянку по АДРЕСА_1 .
У червні 2019 року ОСОБА_1 подав заяву про зміну позовних вимог, зазначивши відповідачами ОСОБА_3, ОСОБА_2,
ОСОБА_4 .
Позов ОСОБА_1, з урахуванням заяви про зміну позовних вимог, обґрунтований тим, що 18 червня 2008 року ОСОБА_4 на підставі усного договору отримала від позивача в позику 60 000 доларів США.
За умовами договору ОСОБА_4 зобов`язалась повернути ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 80 000 доларів США до кінця 2009 року. Сума боргу складається з суми позичених грошових коштів та процентів. За виконання боргових зобов`язань ОСОБА_4 поручились її батьки: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
До 04 березня 2010 року співвідповідачі сумлінно виконували боргові зобов`язання, повертаючи проценти від суми боргу та борг частинами.
Позивач вказав, на часткове повернення грошових коштів у розмірі
38 000 доларів США, а решту боргу відповідачі зобов`язались повернути після продажу житлового будинку, належного ОСОБА_2, проте позивачу стало відомо про існування іншої заборгованості в межах, якої відчужено вказаний будинок.
Посилаючись на викладене, позивач просив суд стягнути з відповідачів ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 борг за договором позики.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області, у складі судді Кочко В. К., від 05 лютого 2020 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, виходив з того, що у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання, тоді як позивачем не доведено, що між сторонами виникло зобов`язання, за яким ОСОБА_3 складала відповідні розписки.
Короткий зміст оскаржуваної постанови апеляційного суду
Постановою Одеського апеляційного суду від 12 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 05 лютого 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 борг у розмірі 42 000 доларів США. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2,
ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.
Апеляційний суд, частково задовольняючи позов, виходив з того, що на час розгляду справи позивачу не повернуті грошові кошти у розмірі
42 000 доларів США за розпискою від 04 березня 2010 року, складеною ОСОБА_3, що свідчить про невиконання нею своїх зобов`язань.
Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та
ОСОБА_4, то вони є недоведеними, оскільки матеріали справи не містять доказів отримання цими відповідачами грошових коштів.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить оскаржену постанову апеляційного суду скасувати, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
21 червня 2021 року ОСОБА_3 подала касаційну скаргу на постанову Одеського апеляційного суду від 12 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із районного суду.
У листопаді 2021 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року заяву
ОСОБА_3 задоволено, зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку виконання постанови Одеського апеляційного суду
від 12 травня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п`яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_3 зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), а також вказує на порушення апеляційним судом норм процесуального права, вважаючи, що суд встановив обставини, які мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389
ЦПК України).
Вказує, що апеляційний суд вийшов за межі доводів і вимог апеляційної скарги, розглянув підстави позову, які не зазначав позивач ані у позові, ані у заяві про зміну позовних вимог, оскільки ОСОБА_1 вказував, що грошові кошти у борг отримала ОСОБА_4, а не ОСОБА_3, в той час як остання та ОСОБА_2 є поручителями.
Вказані обставини не доведені позивачем. Надані розписки не є договором поруки, позовні вимоги до ОСОБА_3 як боржника не заявлялись.
Апеляційним судом також не було враховано пояснення позивача щодо отримання ОСОБА_4 грошових коштів на купівлю земельної ділянки для подальшої організації спільного з позивачем бізнесу, не досліджено яким чином позивач одержав розписки, чи мали місце фізичний та/або психологічний тиск на особу, яка підписувала розписки.
Не враховано також, що в наданій розписці від 04 березня 2010 року не зазначено назви валюти грошового зобов`язання, а строк повернення грошових коштів визначений подією, - відчуженням будинку, без зазначення ідентифікуючих ознак цього будинку, настання якої не встановлено.
Позовні вимоги не містять посилання щодо солідарної відповідальності відповідачів. Апеляційний суд в порушення статті 13 ЦПК України за власною ініціативою, частково задовольнивши позов, усунув недоліки позовної заяви, зокрема щодо встановлення особи позичальника, валюти та суми стягнення.
Надані позивачем розписки не є належним доказом та не підтверджують укладення договору позики між нею та позивачем, оскільки в них відсутнє посилання на отримання ОСОБА_3 грошових коштів від
ОСОБА_1 .
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У жовтні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність та обґрунтованість постанови апеляційного суду, просить касаційну скаргу залишити без задоволення.
Вказує, що розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчує отримання від кредитора певної грошової суми, а тому доводи ОСОБА_3 про безпідставне стягнення грошових коштів є необґрунтованими.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно розписки ОСОБА_3 від 19 березня 2009 року вона зобов`язується повернути ОСОБА_1 борг в сумі 70 000 доларів США, поетапно до кінця серпня 2009 року.
Згідно розписки від 01 серпня 2009 року ОСОБА_3 зобов`язується повернути ОСОБА_1 борг в сумі 60 000 доларів США поетапно до кінця серпня.
Згідно розписки від 28 вересня 2009 року ОСОБА_3 зобов`язується повернути ОСОБА_1 борг в сумі 50 000 доларів США поетапно до кінця року.
Згідно розписки від 04 березня 2010 року ОСОБА_3 зобов`язується повернути ОСОБА_1 борг у сумі 42 000 доларів США, як тільки продасть будинок.
Позиція Верховного Суду
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходив Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно із частинами першою-другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Надаючи оцінку правовідносинам, які виникли між сторонами, Верховний Суд виходить із такого.
У розглядуваній справі ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.
Апеляційним судом було встановлено, щоОСОБА_3 склала на ім`я ОСОБА_1 чотири боргові розписки у період із березня 2009 року по березень 2010 року, в яких зобов`язалась повернути борг (грошові кошти) та частково їх повертала, про що свідчить зменшення суми боргу із
70 000 до 42 000 доларів США.
Відповідно до останньої розписки від 04 березня 2010 року
ОСОБА_3 зобов`язалася повернути борг ОСОБА_1 у розмірі
42 000 доларів США.
Факт власноручного написання вказаної розписки від 04 березня 2010 року ОСОБА_3 не оспорюється.
З огляду на наведене, апеляційний суд, проаналізувавши зміст вказаної розписки та застосувавши до спірних правовідносин положення норми глави 71 ЦК України, дійшов правильного висновку, що між
ОСОБА_3 та ОСОБА_1 склалися правовідносини, притаманні договору позики.
Колегія суддів погоджується з такими висновками, оскільки неодноразове складання ОСОБА_3 боргових розписок протягом тривалого часу із вказівкою на зобов`язання повернути грошові кошти очевидно свідчить про добровільність таких дій та їх цілеспрямований характер і те, що такі дії вчинялися ОСОБА_3 не помилково, а усвідомлено та виключно в силу правовідносин, які склалися між нею та ОСОБА_1 .
Згідно статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність іншій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором
(частина перша статті 1049 ЦК України).
За змістом статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України.
Згідно частини третьої статті 545 ЦК України наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на час укладення договору позики) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Зазначений правовий висновок неодноразово підтверджено Верховним Судом України, зокрема у постановах від 11 листопада 2015 року у справі
№ 6-1967цс15, від 18 січня 2017 року у справі № 6-2789цс16.
Зважаючи на викладене, апеляційний суд надавши належну оцінку змісту розписок, складених ОСОБА_3, зокрема розписці від 04 березня 2010 року, згідно якої ОСОБА_3 взяла на себе зобов`язання повернути ОСОБА_1 борг у розмірі 42 000 доларів США, та врахувавши, що оригінал розписки знаходився у позивача, що з урахуванням положень статті 545 ЦК України свідчить про те, що зобов`язання з повернення позики позичальником не виконано, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з ОСОБА_3 заборгованості за договором позики.
Посилання в касаційній скарзі на не дослідження судами обставин складання розписки під фізичним та/або психологічним тиском на особу, яка підписувала розписки, є неспроможними, оскільки вимоги щодо визнання правочину недійсним на підставі положень статті 231 ЦК України у розглядуваній справі не заявлялись та судами не вирішувались.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 про те, що апеляційний суд порушив принцип диспозитивності є необґрунтованими.
Частиною першою статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 дійшла висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Аргументи ОСОБА_3 про те, що до неї позовні вимоги пред`явлено як до поручителя, не є підставою для скасування постанови апеляційного суду, оскільки судом другої інстанції було встановлено наявність між нею та позивачем правовідносин щодо отримання позики, а спір вирішено в межах заявлених позовних вимог щодо стягнення грошових коштів за договором позики.
При цьому, за встановлених обставин, некоректне формулювання підстав позову не може бути безумовною перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду.
Посилання заявника на те, що у розписці від 04 березня 2010 року не конкретизована валюта виконання грошового зобов`язання, є безпідставними, оскільки спростовані наявністю в ній, після зазначення розміру заборгованості, символу (знаку) долара США та змістом попередніх розписок, з яких вбачається визнання ОСОБА_3 боргу в доларах США.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначено, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
З цих же мотивів, колегія суддів не вбачається підстав вважати, що апеляційний суд, стягнувши заборгованість у доларах США, вийшов за межі позовних вимог.
До подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17 лютого
2021 року у справі № 243/8943/15-ц.
Також колегія суддів з огляду на дату складання розписки (04 березня
2010 року) відхиляє доводи касаційної скарги ОСОБА_3 стосовно не встановлення апеляційним судом обставин настання події, з якою сторони пов`язали строк виконання боргових зобов`язань, - продаж будинку, оскільки визначення терміну із вказівкою на подію, яка має неминуче настати, виражається у тому, що учасники цивільного правовідношення не знають точної дати настання цього терміну, але незважаючи на це зобов`язання має виконуватися у розумні строки, відповідно до його суті, характеру, обсягів та звичаїв ділового обороту.
Інші аргументи заявника, які спрямовані на необхідність переоцінки доказів у справі та незгоду із обставинами, встановленими апеляційним судом, підлягають відхиленню, зважаючи на межі розгляду справи судом касаційної інстанції, визначені статтею 400 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Європейський суд з прав людини неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Ruiz Torija
v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову Одеського апеляційного суду від 12 травня
2021 року залишити без змін.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411
ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.
Виконання постанови Одеського апеляційного суду від 12 травня 2021 рокунеобхідно поновити відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України.
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду