Постанова
Іменем України
21 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 607/4274/20
провадження № 61-14459св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
заявник (боржник) - ОСОБА_1,
суб`єкт оскарження - державний виконавець Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Гануля Ірина Михайлівна,
стягувач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну ОСОБА_1 на ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 грудня 2020 року у складі судді Грицай К. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Гірського Б. О., Бершадської Г. В., Ходоровського М. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст вимог скарги
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду зі скаргою на постанову державного виконавця Тернопільського міського відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Ганулі І. М. від 01 червня 2020 року про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортним засобом у виконавчому провадженні № 61575960.
Позовна заява мотивована тим, що державним виконавцем неправильно розраховано заборгованість зі сплати аліментів, не враховано наявність судового рішення, яким його звільнено від сплати аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання сина - ОСОБА_3, починаючи з 22 березня 2019 року до 06 серпня 2020 року, та той факт, що у суді перебуває справа за його позовом про звільнення від сплати аліментів від 07 серпня 2020 року і до досягнення дитиною повноліття.
Вказує, що дитина знаходиться на повному утриманні батька та жодного дня, починаючи з 22 березня 2019 року, з матір`ю не проживає.
Вважає, що державний виконавець не врахував те, що він є фізичною особою - підприємцем, його робота пов`язана з безпосереднім керуванням транспортним засобом та є його єдиним джерелом доходу.
Враховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд визнати постанову головного державного виконавця Тернопільського міського відділу Державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Ганулі І. М. від 01 червня 2020 року про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами неправомірною та скасувати її.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 грудня 2020 року, залишеною без змін постановою Тернопільського апеляційного суду від 16 квітня 2021 року, у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні скарги ОСОБА_1 суди попередніх інстанцій виходили з того, що у боржника наявна заборгованість зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів за чотири місяці, а ним не надано відомостей, що встановлення обмеження у праві керування транспортними засобами позбавляє його основного законного джерела засобів для існування.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у серпні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 09 грудня 2020 року та постанову Тернопільського апеляційного суду від 16 квітня 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким скаргу задовольнити.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди не надали належної правової оцінки тому, що державний виконавець не вручив йому належно постанову про відкриття виконавчого провадження та не повідомив про розрахунок заборгованості від 01 червня 2020 року.
Також, вважає, що судами не забезпечено повного та всебічного розгляду справи, належно не встановлені всі її обставини.
Вказує, що оскаржувана ним постанова винесена через два з половиною місяці після відкриття виконавчого провадження, в той час як такий вид відповідальності, як обмеження у праві керування транспортними засобами можливе, якщо сума заборгованості перевищує чотири місяці.
Зазначає, що не був належним чином повідомлений апеляційним судом про розгляд справи 16 квітня 2021 року.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У грудні 2021 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому заперечує проти її доводів, вважає їх безпідставними та такими, що не спростовують правильних та законних висновків судів попередніх інстанцій, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Відповідно до статті 129-1 Конституції України cуд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.
Згідно із частиною першою статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.
Європейський суд з прав людини вказує, що "право на суд" було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (HORNSBY v. GREECE, № 18357/91, § 40, ЄСПЛ, від 19 березня 1997 року).
За змістом статей 1, 5 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".
Згідно зі статтю 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією чи бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України, порушено їх права та свободи.
Відповідно до статті 74 Закону № 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів виконавчої служби щодо виконання рішення суду можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку передбаченому законом.
Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Статтею 2 Закону № 1404-VIII визначено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності, тощо.
Відповідно до частини першої статті 71 Закону № 1404-VIII порядок стягнення аліментів визначається законом.
Пунктом 2 частини дев`ятої статті 71 Закону № 1404-VIII передбачено, що за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за чотири місяці, державний виконавець виносить вмотивовану постанову про встановлення тимчасового обмеження боржника у праві керування транспортними засобами - до погашення заборгованості зі сплати аліментів у повному обсязі.
Постанови, зазначені у пунктах 1-4 цієї частини, надсилаються сторонам для відома не пізніше наступного робочого дня з дня їх винесення.
Згідно з пунктом 1 частини десятої статті 71 Закону № 1404-VIII тимчасове обмеження боржника у праві керувати транспортними засобами не може бути застосовано в разі якщо встановлення такого обмеження позбавляє боржника основного законного джерела засобів для існування.
Встановивши, що, станом на час винесення державним виконавцем оскаржуваної постанови, у ОСОБА_1 існувала заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищував суму відповідних платежів за чотири місяці, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення його скарги.
Доводи касаційної скарги про те, що суди не надали належної правової оцінки тому, що держаний виконавець не вручив йому належно постанову про відкриття виконавчого провадження, тому йому не було відомо про виконавче провадження, є безпідставними, оскільки суди встановили, що постанова про відкриття виконавчого провадження була направлена боржнику у порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", а також вона не оскаржувалась.
Посилання заявника на те, що оскаржувана ним постанова винесена через два з половиною місяці після відкриття виконавчого провадження, в той час як такий вид відповідальності, як обмеження у праві керування транспортними засобами можливе, якщо сума заборгованості перевищує чотири місяці, також не заслуговує на увагу, оскільки оспорювана ним постанова державним виконавцем винесена у зв`язку з наявною в нього заборгованість за період з 26 квітня 2018 року до 01 червня 2020 року.
Суд першої інстанції також правильно вказав, що ухвалення рішення суду про звільнення ОСОБА_1 від сплати аліментів за період з 22 березня 2019 року до 06 серпня 2020 року не звільняє його від погашення заборгованості по сплаті аліментів, яка виникла у період з 26 квітня 2018 року до 22 березня 2019 року, яка на час розгляду справи судами погашена не була.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відхилив посилання заявника на те, що керування транспортними засобами для нього є основним законним джерелом засобів для існування, оскільки ним ця обставина не доведена, що було його процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України. У той час, як судами встановлено, що ОСОБА_1 є фізичною особою - підприємцем з основним видом діяльності - будівельні роботи та будівництво.
Доводи ОСОБА_1 про те, що він не був належно повідомлений про розгляд справи апеляційним судом спростовуються наявною в справі розпискою його адвоката (том 2, а. с. 15), тому він вважається повідомленим про розгляд справи відповідно до частини п`ятої статті 130 ЦПК України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, повно та всебічно встановивши обставини справи, врахувавши та надавши правову оцінку поданим заявником доказам та наведеним ним доводам, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що він не довів обґрунтованості вимог своєї скарги, а оскаржувана постанова державного виконавця відповідала вимогам Закону України "Про виконавче провадження".
Доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду