Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 459/175/17
провадження № 61-14821св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів:Воробйової І. А. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_2,
відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5,
треті особи: комунальне підприємство "Червонограджитлокомунсервіс", Червоноградська міська рада в особі відділу реєстрації, Орган опіки та піклування Червоноградської міської ради,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_5 на рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 17 вересня 2020 року у складі судді Новосада М. Д. та постанову Львівського апеляційного суду від 29 липня 2021 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., НіткевичаА. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до відповідачів, у якому просила усунути їй перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом визнання ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 такими, що втратили право користування спірною квартирою, зняття їх з реєстрації та виселення з цієї квартири без надання іншого житла із зобов`язанням відповідачів не чинити їй перешкоди в користуванні цим житлом.
Позов мотивовано тим, що вона є законним власником спірної квартири, яку придбала 16 серпня 2013 року з прилюдних торгів під час виконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 листопада 2012 року про стягнення з власників цієї квартири заборгованих коштів. 22 серрпня 2013 року їй видано свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
Постановою Верховного Суду України від 13 квітня 2016 року залишено в силі рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 30 грудня 2014 року, яким відповідачам було відмовлено у позові про визнання торгів з продажу спірної квартири недійсними.
Реєстрація відповідачів у зазначеній квартирі створює їй перешкоди у користуванні цим майном на власний розсуд, чим порушуються її житлові права, що також суперечить її інтересам як власника.
Короткий зміст судових рішень, ухвалених у справі
Рішенням Червоноградського міського суду Львівської області від 17 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 29 липня 2021 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 разом із неповнолітніми членами сім`ї такими, що втратили право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1, та виселено їх із цієї квартири без надання іншого житла і зобов`язано не чинити перешкоди ОСОБА_2 у користуванні цією квартирою.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду мотивовані тим, що право користування спірною квартирою у відповідачів було похідним від прав колишнього її власника. Позивач членом сім`ї відповідачів не є та не була, набула квартиру у передбачений законом спосіб, добросовісно, що підтверджено судовим рішенням. Відповідачі чинять перешкоди у реалізації нею прав власника, що стало підставою для задоволення позовних вимог про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, їх виселення, та зобов`язання не чинити перешкод у користуванні квартирою.
Відмовляючи у задоволенні позовної вимоги про зняття відповідачів з реєстрації за адресою спірної квартири, суди виходили із положення абзацу третього частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" згідно з яким, зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У вересні 2021 року ОСОБА_5 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 552/1361/18 (провадження № 61-45104св18), від 03 липня 2019 року у справі № 641/5484/16-ц (провадження № 61-29991св18), від 20 листопада 2019 року у справі № 727/10731/16 (провадження № 61-7889св19), від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц (провадження № 61-1634св19), від 22 липня 2020 року у справі № 279/3572/18 (провадження № 61-16526св19), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).
Відзив на касаційнускаргу іншими учасниками справи не подано.
Фактичні обставини, встановлені судами
Суди встановили, що власником квартири АДРЕСА_1 є ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про право власності, зареєстрованим у реєстрі за № 1586 приватним нотаріусом Павлик П.О., та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 22 серпня 2013 року.
Вказана квартира набута позивачкою з прилюдних торгів,проведенихна виконання рішення Червоноградського міського суду Львівської області від 05 листопада 2012 рокупро стягнення боргу, боржником за яким є ОСОБА_3, якій спірна квартира належала на праві власності відповідно до договору дарування від 02 грудня 2003 року.
Судовими рішеннями у справі за позовом ОСОБА_3 до приватного підприємства "Спеціалізоване підприємство "Юстиція", відділу державної виконавчої служби Червоноградського міського управління юстиції Львівської області, ОСОБА_2 про визнання недійсними цих прилюдних торгів, у задоволенні позову відмовлено.
Як вбачається із довідки від 09 грудня 2016 року № 13261 відділу реєстрації Червоноградської міської ради Львівської області, у квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_3, ОСОБА_5 та ОСОБА_4 .
Згідно із актом від 01 червня 2018 рокуКП "Червонограджитлокомунсервіс" у спірній квартирі разом із переліченими вище особами проживає без реєстрації ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, батьками якого є ОСОБА_5 та ОСОБА_7 .
Із витягу з рішення Виконавчого комітету Червоноградської міської ради (як органу опіки та піклування) від 28 листопада 2019 року вбачається, що вирішення питання щодо зняття з реєстрації місця проживання малолітнього ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою: АДРЕСА_1, залишено для вирішення на розсуд суду.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Частиною першою статті 1 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 20 березня 1952 року визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У частині ж другій цієї статті зазначено, що попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Таким чином, правомочності власника не є абсолютними, законом можуть встановлюватися певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення балансу інтересів у суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб`єктами права.
Згідно з частинами четвертою та п`ятою статті 9 Житлового кодексу Української РСР(далі - ЖК УРСР)ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного жилого приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, у частині першій якої передбачені підстави виселення.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян із жилих приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення.
Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, дійшла висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що спірне житлове приміщення позивачем (новим власником) придбане на публічних торгах 16 серпня 2013 року, при підготовці до яких мали бути зазначені обтяження у вигляді наявності осіб, які зареєстровані і проживають у житловому приміщенні, тобто виявлені ризики, пов`язані з придбанням спірної нерухомості.
Тобто новий власник при добросовісній реалізації вищепереліченими суб`єктами правовідносин своїх прав та обов`язків, мала при придбанні нерухомого майна знати про наявність прав відповідачів на користування квартирою, а отже, допускала наявність такого обтяження.
При цьому, за умов неналежного виконня продавцем своїх зобов`язань про повне інформування покупця квартири про її обтяження, новий власник не позбавлений права на зверненнядо продавцяз вимогами про відшкодування шкоди.
Отже, для вирішення питання щодо визнання осіб такими, що втратили право користування майном та, як наслідок, виселення, необхідно встановити, чи проживають та користуються відповідачі спірним житлом, чи мають вони інше житло, оцінити доводи сторін щодо співмірності втручання у мирне володіння майном і дотримання балансу між правом власності позивача на квартиру та правом користування цією квартирою відповідачами.
Без встановлення зазначених обставин, що мають істотне значення для правильного вирішення справи, неможливо ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, а суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати, або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.
Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, водночас не дослідив питання на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, дотримання балансу між захистом права власності позивача та захисом права відповідача на користування житловим приміщенням.
Отже, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження в частині неврахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 25 березня 2019 року у справі № 334/5464/14-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 727/11132/14-ц, знайшли своє підтвердження.
Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новийрозгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Виходячи з викладеного, касаційна скарга ОСОБА_5 підлягає частковому задоволенню.
Керуючись принципом процесуальної економії, Верховний Суд вважає за необхідне скасувати прийняту апеляційним судом постановута справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, а не першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції в силу своїх повноважень може усунути наведені порушення, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанцій, враховуючи необхідність встановлення обставин, наведених вище.
Керуючись статтями 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду