Постанова
Іменем України
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 242/3711/20
провадження № 61-14162св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: державний нотаріус Другої Селидівської нотаріальної контори Доценко Ольга Вікторівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 12 травня 2021 року в складі судді Капітонова В. І. та постанову Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2021 року в складі колегії суддів: Мірути О. А., Тимченко О. О., Хейло Я. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до державного нотаріуса Другої Селидівської нотаріальної контори Доценко О. В. про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину, визнання дій неправомірними.
В обґрунтування позовної заяви зазначив, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_2, який за життя склав заповіт від 02 березня 2017 року, згідно із яким заповів 2/3 частки квартири АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира) ОСОБА_3 .
Спірна квартира належала йому та його матері ОСОБА_4, яка померла у 2016 році. Оскільки частки співвласників у квартирі виділені не були, тому свідоцтво про право на спадщину із зазначенням частки квартири було видане батьку з порушенням закону. Крім того, складений ОСОБА_2 заповіт був посвідчений із порушенням встановленого порядку, оскільки останній не міг розпоряджатися власністю на підставі документів, виданих з порушенням закону.
На підставі вищевикладеного позивач просив суд визнати дії державного нотаріуса Другої Селидівської державної нотаріальної контори неправомірними, визнати свідоцтво про право на спадщину за законом від 28 лютого 2017 року та заповіт від 02 березня 2017 року недійсними.
Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень
Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 12 травня 2021 року, залишеним без змін постановою Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, місцевий суд, із висновками якого погодився і апеляційний суд, відмовив у позові до такого відповідача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи
У серпні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на судові рішення попередніх інстанцій, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права та обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Касаційна скарга мотивована тим, що у позивача фактично виник спір із нотаріусом, дії якого він вважає неправомірними, а не з іншим спадкоємцем після смерті його батька, з яким у позивача відсутній спір. За таких обставин висновки судів попередніх інстанцій про неналежний субʼєктний склад учасників справи є безпідставними.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 25 серпня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно із копією свідоцтва про право власності на житло, виданого 07 березня 2000 року службою приватизації державного житлового фонду ДХК "Селидіввугілля", ОСОБА_2, його дружині ОСОБА_4 та сину ОСОБА_1 належала квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла. Її чоловік ОСОБА_2 успадкував 1/3 частину спірної квартири і отримав свідоцтво про право на спадщину від 28 лютого 2017 року, видане державним нотаріусом Другої селидівської державної нотаріальної контори Доценко О. В. та зареєстроване в реєстрі за № 304.
За життя ОСОБА_2 склав заповіт, посвідчений 02 березня 2017 року державним нотаріусом Другої Селидівської державної нотаріальної контори Доценко О. В., відповідно до якого 2/3 частини спірної квартири він заповів ОСОБА_3 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про визнання недійсними заповіту та свідоцтва про право на спадщину, визнання дій неправомірними, у якому відповідачем визначив державного нотаріуса Другої Селидівської нотаріальної контори Доценко О. В.
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до частин першої та другої статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.
Тлумачення статті 51 ЦПК України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом.
Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.
Підстав для відступлення від указаного висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах колегія суддів не знаходить.
У справі, що переглядається, зміст і характер відносин між учасниками справи, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи підтверджують, що даний спір виник між спадкоємцями ОСОБА_2 - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 з приводу належного спадкодавцю майна - частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги ОСОБА_1 полягають у визнанні недійсними свідоцтва про право на спадщину, виданого ОСОБА_2 28 лютого 2017 року та заповіту, складеного останнім 02 березня 2017 року.
Отже, цивільно-правовий інтерес позивача з огляду на сформульовані ним предмет і підстави позову полягає у захисті свого права як спадкоємця своїх батьків.
При цьому ОСОБА_1 предʼявив позов саме до нотаріуса, який посвідчував заповіт ОСОБА_2 та оформив свідоцтво про право на спадщину, а не до ОСОБА_3, яка є спадкоємцем за цим заповітом.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суди попередніх інстанцій виходили із того, що оскарженням правомірності посвідчення заповіту нотаріусом порушуються права ОСОБА_3 як спадкоємиці ОСОБА_2, яку в порушення вимог закону не було залучено до участі у розгляді справи у якості відповідача, що є самостійною підставою для відмови у позові.
Установивши, що належним відповідачем у цій категорії справ є особа, яка приймає спадщину - ОСОБА_3, а не нотаріус чи нотаріальна контора, суди дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову саме у зв`язку із неналежним суб`єктним складом учасників справи.
Вказаний висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у справах з подібними правовідносинами: у постанові від 19 серпня 2020 року (справа № 201/16327/16-ц, провадження № 61-43384св18), у постанові від 06 грудня 2021 року (справа № 640/10507/18, провадження № 61-18941св20).
Аргументи касаційної скарги про те, належним відповідачем у цій справі є саме нотаріус, який посвідчив спірний заповіт, колегія суддів відхиляє.
При цьому Верховний Суд зауважує, що саме по собі визнання заповіту недійсним може призвести до перерозподілу спадщини після померлого ОСОБА_2, тому вказана цивільно-правова вимога звернена саме до спадкоємців останнього, зокрема і до ОСОБА_3, а не до нотаріуса, який лише посвідчував спірний заповіт та не має цивільно-правового інтересу у спадщині ОСОБА_2 .
Таким чином доводи касаційної скарги про порушення судами норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.
Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.
Доводи, наведені в касаційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди з висновками суду з їх оцінкою.
Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Селидівського міського суду Донецької області від 12 травня 2021 року постанову Донецького апеляційного суду від 04 серпня 2021 року - без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.