Постанова
Іменем України
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 755/5856/20
провадження № 51-3481 км 21
Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Щепоткіної В. В.,
суддів Макаровець А. М., Маринича В. К.,
за участю:
секретаря судового засідання Ткаченка М. С.,
прокурора Кулаківського К. О.,
засудженого ОСОБА_1,
захисника Соїна Я. А.,
представника потерпілої Бірюка М. М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 на вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 25 листопада 2020 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року щодо нього у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019100040008891, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, котрий народився у с. Розумниця Ставищенського району Київській області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, проживає на АДРЕСА_2, раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Дніпровського районного суду м. Києва від 25 листопада 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк 2 роки.
На підставі ст. 75 КК звільнено ОСОБА_1 від відбування основного покарання з іспитовим строком на 1 рік із покладенням обов`язків, передбачених ст. 76 КК.
Прийнято рішення про цивільний позов і стягнуто на користь ОСОБА_2 :
- із Публічного акціонерного товариства "Страхова група "ТАС" (далі -ПАТ "СГ "ТАС") 30 025, 46 грн у рахунок відшкодування матеріальної шкоди;
- зі ОСОБА_1 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди.
Вирішено питання про речові докази та процесуальні витрати.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 25 жовтня 2019 року приблизно о 15:50, керуючи технічно справним автомобілем марки "Renault Megane", номерний знак НОМЕР_1, рухаючись у м. Києві проїзною частиною вул. Празька від вул. Азербайджанська в напрямку вул. Алма-Атинська, в районі буд. № 29, допустив порушення п. 18.1 Правил дорожнього руху та, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу, не зменшив швидкість, щоб у разі потреби зупинитися та дати дорогу пішоходам, для яких може бути створена перешкода чи небезпека, проявив неуважність і необачність, не переконавшись, що це буде безпечно і не створить перешкоду або небезпеку іншим учасникам руху, допустив виїзд керованого ним автомобіля на нерегульований пішохідний перехід, де наїхав на пішохода ОСОБА_2 . У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ОСОБА_2 отримала тяжкі тілесні ушкодження.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 квітня 2021 року вирок Дніпровського районного суду м. Києва від 25 листопада 2020 року щодо ОСОБА_1 залишено без змін.
Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджений ОСОБА_1 зазначає що судовий розгляд у суді першої інстанції відбувся з порушенням вимог ч. 3 ст. 349 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки при вирішенні питання про обсяг дослідження доказів суд не переконався в добровільності позиції сторін і не роз`яснив їм, що в такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити фактичні обставини кримінального провадження. Вказує, що його вина у вчиненні злочину не доведена поза розумним сумнівом. Вважає, що зазначені порушення кримінального процесуального закону призвели до однобічності та неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам провадження. Посилається на те, що в суді першої інстанції захисник здійснював захист неефективно. Стверджує про неправильність вирішення цивільного позову
потерпілої ОСОБА_2 у частині стягнення з нього коштів на відшкодування моральної шкоди. Не погоджується з призначеним йому додатковим покаранням у виді позбавлення права керувати транспортними засобами. Стверджує, що апеляційний суд, формально розглянувши провадження, не звернув належної уваги на аналогічні доводи апеляційної скарги і не перевірив їх. Просить скасувати судові рішення щодо нього та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На касаційну скаргу засудженого ОСОБА_1 подані заперечення ОСОБА_3, яка відповідно до ч. 1 ст. 58 КПК не може представляти інтереси потерпілої ОСОБА_2, оскільки не є особою, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. При цьому до заперечень ОСОБА_3 також не долучила документів, які б свідчили, що вона є законним представником ОСОБА_2 .
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_1 і його захисник Соїн Я. А. просили задовольнити касаційну скаргу.
Прокурор Кулаківський К. О. просив відмовити в задоволенні касаційної скарги засудженого.
Представник потерпілої адвокат Бірюк М. М. не погодився з доводами касаційної скарги та просив відмовити у її задоволенні.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення у межах касаційної скарги. При цьому він уповноважений лише перевіряти правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Перегляд судових рішень у частині неповноти та однобічності судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не належить до повноважень касаційного суду.
З огляду на це, враховуючи специфіку касаційного перегляду, суд касаційної інстанції не перевіряє доводи ОСОБА_1 щодо неповноти та однобічності судового розгляду, невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, а також про те, що винуватість засудженого у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, поза розумним сумнівом не підтверджена достовірними, належними і допустимими доказами.
Натомість суд апеляційної інстанції міг за наявності до того підстав перевірити вказані обставини в установленому порядку і за визначеною законом процедурою, однак в апеляційній скарзі сторона захисту не заявляла відповідні твердження та не заперечувала доведеності винуватості ОСОБА_1 у порушенні правил безпеки дорожнього руху (п. 18.1 Правил дорожнього руху), що заподіяли тяжке тілесне ушкодження потерпілій ОСОБА_2 .
При цьому у касаційній скарзі засуджений стверджує про незаконність судових рішень із підстав їх постановлення з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Згідно зі ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених підстав суд касаційної інстанції керується статтями 412 - 414 КПК.
Положеннями ч. 1 ст. 412 КПК встановлено, що істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог КПК, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення судове рішення.
Одночасно, відповідно до вимог ст. 370 КПК, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених КПК. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
У касаційній скарзі засуджений зазначає, що суд першої інстанції розглянув кримінальне провадження, не дотримавшись вимог ч. 3 ст. 349 КПК.
Однак, колегія суддів не погоджується з цими твердженнями засудженого, з огляду на таке.
Так, положеннями ч. 3 ст. 349 КПК передбачено, що суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Разом з тим, із технічного запису судового процесу в суді першої інстанції та журналів судових засідань від 12 червня, 3 серпня, 24 листопада 2020 року вбачається, що, хоча прокурор і запропонував здійснити розгляд провадження у порядку ч. 3 ст. 349 КПК, проте суд відклав вирішення цього питання після допиту ОСОБА_1, потерпілої
ОСОБА_2, дослідження доказів, що характеризують обвинуваченого і підтверджують заявлений цивільний позов.
У подальшому, допитавши ОСОБА_1 і дослідивши вказані вище докази, надані сторонами провадження, суд також дослідив висновки судової авто-технічної експертизи № 12-2/657 від 04 березня 2020 року та судово-медичної експертизи № 042-110-2020 від 19 лютого 2020 року, тобто фактично всі докази, якими сторони провадження обґрунтовували свої позиції і про вивчення яких вони заявляли клопотання. Сторони провадження не наполягали на дослідженні інших доказів.
Тому розгляд кримінального провадження здійснювався не в порядку ч. 3 ст. 349 КПК, як це помилкового зазначено у вироку, а з дослідженням тих доказів, які були надані представником потерпілої, сторонами обвинувачення та захисту, на підтвердження тих обставин, які підлягають доказуванню у кримінальному провадженні відповідно до вимог ст. 91 КПК.
Висновок про доведеність винуватості ОСОБА_1 про вчинення кримінального правопорушення зроблено судом із дотриманням вимог ст. 23 КПК на підставі з`ясованих усіх обставин провадження, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до ст. 94 вказаного Кодексу.
За таких обставин суд не допустив порушення порядку дослідження доказів, передбаченого ч. 3 ст. 349 КПК, як про це зазначено у касаційній скарзі.
До того ж недотримання судом вказаних вимог закону могло вплинути на реалізацію процесуального права на апеляційне оскарження судових рішень із питань неповноти судового слідства та невідповідності висновків суду фактичним обставинам провадження. Проте з матеріалів провадження вбачається, що сторона захисту не погоджувалася з вироком місцевого суду щодо ОСОБА_1 лише в частині призначеного покарання та правильності вирішення цивільного позову потерпілої.
Також не знайшли свого підтвердження доводи засудженого про порушення його права на захист у суді першої інстанції у зв`язку з неефективністю дій адвоката та обранням ним нейтральної позиції по захисту ОСОБА_1 .
Однак ефективність захисту не є тотожним досягненню за результатами судового розгляду бажаного для обвинуваченого (засудженого) результату, а полягає в наданні йому належних та достатніх можливостей з використанням власних процесуальних прав та кваліфікованої юридичної допомоги, захищатися від обвинувачення в передбачений законом спосіб.
При цьому з матеріалів кримінального провадження вбачається, що адвокат, який на підставі договору про надання правової допомоги у місцевому суді здійснював захист ОСОБА_1, у межах обраної правової позиції активно захищав інтереси обвинуваченого, які полягали в тому, щоб були повно, всебічно та об`єктивно досліджені всі сприятливі для останнього обставини.
Тому право ОСОБА_1 на захист порушено не було.
Крім того, у касаційній скарзі засуджений зазначає про невідповідність призначеного йому покарання тяжкості кримінального правопорушення та його особі.
Відповідно до ст. 414 КПК невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Одночасно, як вбачається з матеріалів провадження, аналогічні твердження засудженого щодо суворості призначеного йому покарання були предметом перевірки суду апеляційної інстанції і свого підтвердження не знайшли.
Так, апеляційний суд переконався, що при призначенні ОСОБА_1 основного покарання у мінімальній межі санкції ч. 2 ст. 286 КК зі звільненням від його відбування на підставі ст. 75 КК та із призначенням додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами місцевий суд урахував ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, особу винного, котрий раніше не судимий, працює, одружений, утримує дитину та матір, яка має інвалідність і хворіє на тяжке захворювання, обставини, що пом`якшують покарання: щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, добровільне відшкодування в частині завданого збитку.
Також суд апеляційної інстанції правильно погодився з місцевим судом про те, що конкретні обставини вчиненого злочину, а саме те, що порушення Правил дорожнього руху вчинено на нерегульованому пішохідному переході, підвищує суспільну небезпеку скоєного та свідчить про необхідність призначення додаткового покарання.
При цьому у касаційній скарзі ОСОБА_1 не наводить таких пом`якшуючих покарання обставин, які б істотно знижували ступінь тяжкості вчиненого злочину, давали б суду підстави для призначення основного покарання із застосуванням ст. 69 КК нижче нижчої межі санкції ч. 2 ст. 286 КК.
Не заперечує засуджений і визначеної йому судом тривалості іспитового строку при звільненні від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК.
З огляду на це, колегія суддів вважає, що призначене ОСОБА_1 покарання є необхідним і достатнім для його виправлення та запобігання вчиненню ним нових кримінальних правопорушень, а доводи засудженого, викладені у касаційній скарзі, щодо невідповідності призначеного йому покарання тяжкості злочину та його особі належним чином не обґрунтовані.
Одночасно є обґрунтованими доводи засудженого про неправильність вирішення судом першої інстанції цивільного позову про стягнення з нього 200 000 грн у рахунок відшкодування моральної шкоди потерпілій ОСОБА_2, виходячи з наступного.
Так, згідно з положеннями ч. 2 ст. 127 КПК шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.
Відповідно до ст. 128 КПК особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред`явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні правовідносини, що виникли у зв`язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу Україниза умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.
З огляду на цепри вирішенні цивільного позову суд зобов`язаний об`єктивно дослідити обставини справи, з`ясувати учасників і характер правовідносин, що склалися між ними, встановити розмір шкоди, заподіяної внаслідок вчинення кримінального правопорушення, а також визначити порядок її відшкодування.
При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, завданої потерпілій ОСОБА_2,у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 зазначених приписів закону місцевим судом не дотримано повною мірою, що не було враховано апеляційним судом при залишенні без змін вироку в частині цивільного позову.
Зокрема, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що внаслідок вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, потерпілій ОСОБА_2 було заподіяно матеріальну та моральну шкоду.
Одночасно цивільна відповідальність ОСОБА_1 на час ДТП була застрахована в ПАТ "СГ "ТАС", що підтверджується полісом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Цим полісом, в якому страхувальником є ОСОБА_1, забезпечена відповідальність осіб перед потерпілими за участю керованого автомобіля марки "Renault Megane", номерний знак НОМЕР_1 . Відповідно до договору страхування страхова компанія зобов`язується здійснити виплату страхового відшкодування в таких сумах: 200 000 грн - за шкоду,
заподіяну життю і здоров`ю; 100 000 грн- за шкоду, заподіяну майну. Також визначено франшизу в розмірі 2 000 грн (т. 1, а. п. 154).
Тобто, з урахуванням наявності договору страхування, відповідальність у певних межах була покладена як на особу, яка застрахувала свою відповідальність, так і на страхову компанію.
Внаслідок ДТП, яке спричинено ОСОБА_1 на вказаному транспортному засобі, ОСОБА_2 заподіяно тяжкі тілесні ушкодження.
З метою відшкодування шкоди, завданої вчиненим ОСОБА_1 злочином, передбаченим ч. 2 ст. 286 КК, представник потерпілої Бірюк К. К. подав позов, визначивши як відповідачів ОСОБА_1 і страхову компанію, в якій останній застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Відповідно до уточнених позовних вимог із ПАТ "СГ "ТАС" належало стягнути 150 000 грн на відшкодування матеріальної шкоди, а зі ОСОБА_1 - 559 521,81 грн матеріальної шкоди та 1 000 000 грн моральної шкоди. При цьому у судовому засіданні представник потерпілого не заперечував добровільного відшкодування ОСОБА_1 матеріальної шкоди на суму понад 100 000 грн і стверджував, що позов містить визначення матеріальної шкоди, яка не була відшкодована обвинуваченим.
При цьому місцевий суд констатував часткове відшкодування матеріальної шкоди обвинуваченим та одночасно визнав доведеною завдану матеріальну шкоду на суму 30 025 грн, яку стягнув із ПАТ "СГ "ТАС", і визначив моральну шкоду у розмірі 200 000 грн, яку в повному обсязі стягнув з ОСОБА_1 .
Зазначений у вироку розмір моральної шкоди, який не оскаржується в касаційній скарзі, визначено судом з огляду на характер та обсяг перенесених потерпілою страждань, пов`язаних з ушкодженням здоров`я.
Однак рішення суду про стягнення 200 000 грн у повному об`ємі зі ОСОБА_1 без урахування відповідальності страховика, визначеної договором страхування та посвідченої відповідним полісом, суперечить вимогам Закону України "Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" від 1 липня 2004 року № 1961-IV (далі- Закон № 1961-IV).
Згідно зі ст. 22 Закону № 1961-IV у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року (справа № 755/18006/15-ц), у випадках, коли деліктні відносини поєднуються з відносинами обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, боржником у деліктному зобов`язанні в межах суми страхового відшкодування виступає страховик завдавача шкоди. Цей страховик, хоч і не завдав шкоди, але є зобов`язаним суб`єктом перед потерпілим, якому він виплачує страхове відшкодування замість завдавача шкоди у передбаченому Законом № 1961-IV порядку. Після такої виплати деліктне зобов`язання припиняється його належним виконанням страховиком завдавача шкоди замість останнього.
Відповідно до ст. 1194 Цивільного кодексу України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
Отже, відшкодування шкоди особою, відповідальність якої застрахована за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, можливе за умови, що згідно з цим договором або Законом № 1961-IV у страховика не виник обов`язок із виплати страхового відшкодування (зокрема, у випадках, передбачених ст. 37) чи розмір завданої шкоди перевищує ліміт відповідальності страховика. В останньому випадку обсяг відповідальності страхувальника обмежений різницею між фактичним розміром завданої шкоди і сумою страхового відшкодування.
Покладання обов`язку з відшкодування шкоди у межах страхового відшкодування на страхувальника, який уклав відповідний договір страхування і сплачує страхові платежі, суперечить меті інституту страхування цивільно-правової відповідальності (ст. 3 Закону № 1961-IV).
При цьому, відповідно до положень ст. 26-1 Закону № 1961-IV страховиком (у випадках, передбачених підпунктами "г" і "ґ" пункту 41.1 та підпунктом "в" пункту 41.2 статті 41 цього Закону, - МТСБУ) відшкодовується потерпілому - фізичній особі, який зазнав ушкодження здоров`я під час дорожньо-транспортної пригоди, моральна шкода у розмірі 5 відсотків страхової виплати за шкоду, заподіяну здоров`ю.
Тому суду належало правильно визначити розмір шкоди, заподіяної здоров`ю потерпілій ОСОБА_2, зважити на те, що ОСОБА_1 до подання цивільного позову добровільно відшкодував матеріальну шкоду на суму понад 100 000 грн, і врахувати, що на момент вчинення правопорушення цивільно-правову відповідальність володільця транспортного засобу було застраховано у ПАТ "СГ "ТАС" і був чинний договір (поліс) обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Проте суд не зробив цього та дійшов передчасного висновку про стягнення з обвинуваченого у повному розмірі відшкодування заподіяної потерпілій моральної шкоди.
Переглянувши вирок суду першої інстанції щодо засудженого в апеляційному порядку, апеляційний суд усупереч вимогам ст. 419 КПК відповідних доводів засудженого належим чином не перевірив та без зазначення належних мотивів прийнятого рішення необґрунтовано погодився з визначеним порядком відшкодування потерпілій заподіяної злочином моральної шкоди.
Суд касаційної інстанції не може виправити помилку суду, допущену при розгляді цивільного позову, оскільки не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, яких не було встановлено в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
За таких обставин касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а судові рішення щодо ОСОБА_1 у частині вирішення цивільного позову про відшкодування моральної шкоди ОСОБА_2 - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд