Постанова
Іменем України
08 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 591/2225/20
провадження № 61-13923св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.
суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Сумського апеляційного суду від 27 липня 2021 року у складі колегії суддів: Левченко Т. А., Кононенко О. Ю., Ткачук С. С.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на 1/2 частину квартири.
Позовна заява мотивована тим, що їй на праві приватної власності належали житловий будинок та земельна ділянка, розташовані на АДРЕСА_1 .
У 2008 році вона вирішила продати належні їй житловий будинок та земельну ділянку і придбати квартиру, в якій би проживала разом з онукою ОСОБА_2 . Залишок коштів планувала витратити на навчання відповідачки та її весілля. Враховуючи її похилий вік, відповідачка погодилася доглядати за нею та допомагати по господарству.
09 жовтня 2008 року вона уклала договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 житловий будинок та земельну ділянку за 1 000 000 грн. Вказані кошти передала ОСОБА_2 .
09 жовтня 2008 року ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 . У зазначеній квартирі вона проживала разом з ОСОБА_2, однак через деякий час відносини між ними погіршилися, відповідачка не доглядала за нею, і в подальшому виїхала на роботу до Польщі.
Зазначала, що догляд за нею здійснювала її дочка - ОСОБА_6 та колишній чоловік дочки - ОСОБА_7, від якого вона дізналася про намір ОСОБА_2 продати вказану квартиру.
У квітні 2020 року вона дізналася про те, що ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом про визнання її такою, що втратила право користування квартирою та визнання права на користування квартирою, проте ухвалою від 01 квітня 2020 року (справа № 591/1761/20) позовну заяву було повернуто заявнику.
Враховуючи те, що спірна квартира, в якій вона проживає та зареєстрована, набута ОСОБА_2 у власність від продажу належного їй нерухомого майна, вважала, що у неї на спірну квартиру виникло з відповідачкою право спільної сумісної власності. Крім того, у спірній квартирі вони проживали з відповідачкою як члени сім`ї, вели спільний побут, остання доглядала за нею та купувала продукти харчування.
Уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частини квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 14 травня 2021 року у складі судді Клименко А. Я. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_2 .
Задовольняючи позов, районний суд вважав, що за кошти, отримані ОСОБА_1 від продажу житлового будинку та земельної ділянки, які належали їй на праві власності, ОСОБА_2 придбала квартиру АДРЕСА_2 . З огляду на зазначене, районний суд вважав, що спірна квартира є спільною сумісною власністю сторін.
При цьому районний суд зазначив, що сторонами не оспорювався факт, що саме за гроші, отримані від продажу приватного будинку із земельною ділянкою, який належав на праві власності ОСОБА_1 була придбана квартира АДРЕСА_2 .
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Сумського апеляційного суду від 27 липня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 травня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що норми статей 355, 368, 369, 382, 392 ЦК України, на які посилався суд першої інстанції, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки є загальними і не регулюють ті фактичні обставини, на які посилалася позивачка.
Апеляційний суд зазначив, що квартира АДРЕСА_2 придбана ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 09 жовтня 2008 року та за нею зареєстровано право приватної власності на вказану квартиру. Тобто право власності на спірну квартиру набуто ОСОБА_2 у встановленому законом порядку на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу.
При цьому відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Не оспорюючи дійсність вказаного правочину купівлі-продажу квартири, як презумпцію, позивачка фактично ставить питання про позбавлення відповідачки права власності на Ѕ частину належного їй нерухомого майна.
Суд апеляційної інстанції, ураховуючи предмет позову, вартість Ѕ частини спірної квартири та складність справи, розглянув її в порядку спрощеного позовного провадження.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Сумського апеляційного суду від 27 липня 2021 року скасувати та залишити в силі рішення Зарічного районного суду м. Суми від 14 травня 2021 року.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги обставину спільного проживання сторін, походження коштів, за які придбана спірна квартира, визнання відповідачем факту придбання квартири за кошти від продажу належного їй житлового будинку та земельної ділянки, обставини набуття майна за спільні кошти членів сім`ї та мету такого набуття - подальше спільне проживання, усну домовленість сторін щодо придбання квартири у спільну власність.
Вважає, що апеляційний суд безпідставно визнав дану справу малозначною. Крім того, судом не постановлялася відповідно ухвала щодо визнання справи малозначною.
Підставами касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, що передбачено пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Також ОСОБА_1 вказує на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суд не дослідив зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відзив на касаційну скаргу учасник справи не подав.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
У серпні 2021 року касаційна скарга надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та зупинено дію постанови Сумського апеляційного суду від 27 липня 2021 року до закінчення касаційного провадження.
У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до розгляду.
Фактичні обставини, встановлені судами
ОСОБА_2 є онукою ОСОБА_1 .
Будинок за адресою: АДРЕСА_1 на праві власності належав ОСОБА_1 згідно з договором купівлі-продажу, посвідченим Першою сумською державною нотаріальною конторою 30 червня 1989 року за реєстровим № 3-1462 та зареєстрованим в Сумському ООБТІ 17 липня 1989 року за № 9109.
09 жовтня 2008 року ОСОБА_1, на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Рибалкою К. Д. зареєстрованого в реєстрі за № 4914, продала ОСОБА_3 та ОСОБА_4 житловий будинок з надвірними господарчими та побутовими будівлями і земельну ділянку на АДРЕСА_1 за 1 000 000 грн (том 1, а. с. 10).
За договором купівлі-продажу від 09 жовтня 2008 року, посвідченим нотаріусом Сумського міського нотаріального округу Бирченко Л. Л., зареєстрованим в реєстрі за № 3452, ОСОБА_8 придбала у ОСОБА_5 квартиру АДРЕСА_2 (том 1, а. с. 11-13).
ОСОБА_1 з 14 листопада 2008 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 (том 1, а. с. 7).
15 серпня 2009 року ОСОБА_8 зареєструвала шлюб з ОСОБА_9 та змінила прізвище на " ОСОБА_10" (том 1, а. с. 6).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Частиною першою статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Як вольова дія, правочин є поєднанням волі та волевиявлення. Воля сторін полягає в їхній згоді взяти на себе певні обов`язки, вона повинна бути взаємною, двосторонньою і спрямованою на досягнення певної мети.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною першою статті 316 ЦК України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно із частинами першою-другою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на Ѕ частину спірної квартири, ОСОБА_1, як на підставу позову посилалася на положення статей 215, 216, 229, 230 ЦК України, при цьому не заявляла вимог про визнання договору купівлі-продажу від 09 жовтня 2008 року недійсним.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Колегія суддів вважає, що, ухвалюючи судове рішення, суд апеляційної інстанції, встановивши відсутність правових підстав для набуття позивачем права власності на частку у спірному майні, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .
У статті 328 ЦК України зазначено підстави набуття права власності, а саме: право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів; право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Посилання ОСОБА_1 на наявність усної домовленості з ОСОБА_2 про те, що належні їй кошти від продажу житлового будинкуз надвірними господарчими та побутовими будівлями і земельної ділянки на АДРЕСА_1 будуть використані на придбання квартири АДРЕСА_2, внаслідок чого вони набудуть право спільної сумісної власності на це майно, не можуть бути підставою для задоволення позовної вимоги про визнання права власності на майно, оскільки є припущенням, а відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що факт спільного проживання сторін та ведення спільного побуту за адресою: АДРЕСА_3 не породжує набуття права власності ОСОБА_1 на нерухоме майно. Передача ОСОБА_1 коштів від продажу власного житлового будинку на придбання ОСОБА_2 квартири свідчить про здійснення нею дій, спрямованих на розпорядження своєю власністю - коштами, та не є підставою для набуття права власності на частку в спірному майні. При цьому придбання ОСОБА_2 спірного майна за отримані від ОСОБА_1 кошти не породжує права спільної сумісної власності на майно, оскільки позивачем не доведено, що надані кошти були спрямовані на набуття нею та ОСОБА_2, а не лише ОСОБА_2, права власності на квартиру.
Посилання касаційної скарги на визнання ОСОБА_2 обставини придбання квартири за кошти, отримані від ОСОБА_1, не спростовують презумпцію правомірності правочину - договору купівлі-продажу спірної квартири від 09 жовтня 2008 року, не можуть бути підставою для визнання за позивачем права власності на частку у квартирі та підставою для позбавлення відповідача права власності на частку у спірному майні.
Скасовуючи рішення районного суду, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що положення статей 355, 368, 369, 382, 392 ЦК України не підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Вони є загальними і не застосовуються до тих обставин, на які посилається позивач.
Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправомірно визнав дану справу малозначною є безпідставними, так як апеляційний суд не відносив справу до малозначних відповідно до вимог частини шостої статті 19 ЦПК України, а розглянув її у відкритому судовому засіданні, але із застосуванням глави 10 розділу ІІІ ЦПК України, яка регулює розгляд справ у порядку спрощеного провадження, у тому числі згідно з вимогами статті 279 ЦПК України
Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у касаційній скарзі заявник.
Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.
Згідно із частиною третьою статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду