Постанова
Іменем України
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 463/5008/17
провадження № 61-10750св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),
суддів: Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Ткачука О. С.,
учасники справи:
позивач (за первісним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (за первісним позовом) - ОСОБА_2,
позивач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
відповідач (за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 рокуу складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В., Шандри М. М.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна.
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна.
Позов мотивований тим, що 22 жовтня 2005 року ОСОБА_1 уклала з ОСОБА_2 шлюб, який розірвано рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2017 року.
Після реєстрації шлюбу сторони деякий час проживали в орендованому житлі, а за місяць до народження дитини переїхали проживати у квартиру АДРЕСА_1 . Після народження дитини, а саме 09 травня 2006 року позивач переїхала проживати в будинок своєї матері, де проживала до 2008 року, а з серпня 2008 року разом з дитиною переїхала у квартиру АДРЕСА_1 . Переїхавши у цю квартиру сторони вирішили її розширити за рахунок об`єднання з горищем, внаслідок чого самовільно розпочали такі роботи, а 20 травня 2009 року отримали дозвіл на виконання будівельних робіт на завершення реконструкції квартири АДРЕСА_1 з приєднанням частини приміщення загального користування та влаштуванням мансардного поверху.
Згідно декларації про готовність об`єкта до експлуатації від 10 червня 2011 року квартира АДРЕСА_1 була введена в експлуатацію та після реконструкції її загальна площа становила 137,6 кв. м. В подальшому, розпорядженнями голови Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 22 листопада 2012 року № 505 та від 04 березня 2013 року № 93 квартира № 3а була поділена на дві окремі квартири і з квартири № 3а було виділено окрему квартиру № 5 загальною площею 78 кв. м.
Як з моменту прийняття рішення про реконструкцію квартири № 3а, так і в процесі її поділу на дві окремі квартири ОСОБА_1 брала активну фінансову участь, у чому їй також допомагала її мати, і за їх рахунок придбавались будівельні матеріали, здійснювався пошук підрядників для ремонтних робіт та проводилась оплата за такі роботи. На момент здійснення будівництва за рахунок коштів позивача також здійснювалось фінансування по знесенню старої частини горища, будівництво на цьому місці нового приміщення, повністю здійснено перекриття даху над приміщенням, утеплення даху, розводку води, газу та електрики. Безпосередньо за її кошти також здійснювалась купівля мансардних та балконних вікон, вхідних та міжкімнатних дверей, меблів та побутової техніки на загальну суму близько 31 000,00 дол. США, тоді як відповідач у період з 2010 року по 2013 рік не мав постійного місця роботи та частково утримувався за рахунок позивача. Відтак, квартира № 5, яка утворена шляхом виділу з реконструйованої квартири № 3 а істотно збільшилась у своїй вартості саме завдяки її грошовим та трудовим затратам.
Просила визнати квартиру АДРЕСА_4, яка складається із двох житлових кімнат та кухні-їдальні, комори в підвалі площею 10,9 кв. м об`єктом спільної сумісної власності подружжя та здійснити поділ цієї квартири, виділивши позивачу у власність Ѕ частку такої квартири.
У червні 2018 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна.
Зустрічний позов мотивований тим, що за період шлюбу ОСОБА_2 замовив через мережу Інтернет та оплатив товар, який доставлено у квартиру, яка належить відповідачу ОСОБА_1 і яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_5, зокрема, меблі та побутова техніка, а саме:
Згідно замовлення від 02 листопада 2014 року № 20122497: Кабель Logan - 118,98 грн; кронштейн РМ2Т - 204,05 грн; кронштейн РМ4Т - 236,02 грн; доставка - 35,03 грн. Загалом - 594,08 грн.
Згідно замовлення від 16 грудня 2014 року № 020040710: витяжка Ventolux Milano 60 WH (750) - 1 494,00 грн; варочна поверхня Ventolux HG640-S1 GEET (WHITE) - 2 488,00 грн; духовка Ventolux EO 56M-6K WHITE - 4 095,00 грн. Загалом - 8 077,00 грн.
Згідно замовлення від 16 грудня 2014 року № 101202130: пральна машина LGF80C3LD - 3 999,00 грн; холодильник Hotpoint-Ariston BD 2422/HA - 6 221,00 грн; доставка "Міст Експрес" - 280,00 грн. Загалом - 10 500,00 грн.
Згідно замовлення від 16 грудня 2014 року № 22777032: посудомийна машина Hotpoint-Ariston LSTA - 5 116,00 грн; доставка - 160,00 грн. Загалом - 5 276,00 грн.
Згідно замовлення від 02 січня 2015 року № 101257475: порохотяг LG - 1 555,00 грн; праска Braun - 629,00 грн; аксесуар до побутової техніки - 48,00 грн; електрочайник Philips - 385,00 грн; доставка - 140,00 грн. Загалом - 2 757,00 грн.
Згідно замовлення від 29 січня 2015 року № 25114972: драбина Eurogold 2023 з 3-х сходинок - 295,00 грн; доставка "Міст Експрес" - 35,00 грн. Загалом - 330,00 грн.
Згідно замовлення від 05 лютого 2015 року № 3336497: телевізор LG 42LB561V - 6 799,00 грн; телевізор LG 28LB457U - 3 899,00 грн. Загалом - 10 699,00 грн.
Згідно замовлення від 19 травня 2015 року № 29511389: дошка гладильна 110х30 Eurogold (16030E) - 220,95 грн; сушка для білизни з дод. відділенням Stabilo Eurogold (0503SE) - 186,98 грн; доставка "Міст Експрес" - 35,10 грн. Загалом - 443,03 грн.
Всього - 38 676,03 грн.
Всі ці речі, що придбані під час перебування сторін у шлюбі, знаходяться в квартирі відповідача ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_5 .
Позивач за зустрічним позовом просив визнати речі побутового призначення загальною вартістю 38 676,03 грн, перелік яких зазначено у зустрічній позовній заяві, спільною сумісною власністю сторін. Визнати за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку цих речей та в порядку поділу майна подружжя визнати право власності на всі ці речі за ОСОБА_1, стягнувши з неї на його користь Ѕ частку вартості цих речей, що становить 19 338,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 20 грудня 2019 року у складі судді Леньо С. І. первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна задоволено.
Визнано об`єкт нерухомого майна: квартиру АДРЕСА_4, яка складається з двох житлових кімнат, кухні-їдальні, комори в підвалі площею 10,9 кв. м спільною сумісною власністю ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та здійснено поділ майна, а саме:
- визнано за ОСОБА_1 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_4, яка складається з двох житлових кімнат, кухні-їдальні, комори в підвалі площею 10,9 кв. м,
- визнано за ОСОБА_2 право власності на Ѕ частку квартири АДРЕСА_4, яка складається з двох житлових кімнат, кухні-їдальні, комори в підвалі площею 10,9 кв. м,
В зустрічному позові ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 640,00 грн судового збору, 20 000,00 грн витрат, пов`язаних із проведенням експертизи.
Рішення місцевого суду мотивовано тим, що за час шлюбу сторін у результаті їх спільних трудових та грошових затрат, а саме проведення переобладнання та ремонтних робіт, відбулося значне поліпшення та збільшення вартості спірного нерухомого майна, яке нерозривно пов`язане з об`єктом нерухомості, що підтверджено висновком судової будівельно-технічної експертизи від 31 жовтня 2019 року. У зв`язку із цим суд вважав, що наявні підстави для визнання квартири АДРЕСА_4, утвореної у результаті поділу квартири АДРЕСА_1 після проведеної реконструкції, спільною сумісною власністю подружжя.
Постановою Львівського апеляційного суду від 17 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.
Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 20 грудня 2019 року скасовано в частині визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна та стягнення витрат на оплату судового збору та експертизи.
Ухвалено в цій частині нове рішення.
Відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні її позовних вимог до ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна та у стягненні судових витрат.
Рішення суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності, поділ майна залишено без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивач ОСОБА_1 не була учасником спільної власності на квартиру.
Підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, що належало чоловіку на праві особистої приватної власності, передбачені статтею 62 СК України.
Із наявних у справі доказів не підтверджується факт трудових чи грошових затрат колишньої дружини відповідача ОСОБА_1 . Позивач не надала доказів на підтвердження того, що вона брала участь у реконструкції та облаштуванні квартири, зокрема, відсутні квитанції на її ім`я про придбання будівельних матеріалів.
Колегія суддів апеляційного суду погодилася із висновком суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні зустрічного позову з огляду на недоведеність пред`явлених позовних вимог та обрання неналежного способу захисту (щодо присудження грошової компенсації вартості придбаного у шлюбі майна).
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у червні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її з Личаківського районного суду м. Львова.
30 липня 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Литвиненко І. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 08 листопада 2021 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 18 листопада 2021 року визначено наступний склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Калараш А. А., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Ткачук О. С.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 489/3690/16-ц, від 29 листопада 2019 року у справі № 607/11945/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс12 та від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15.
В касаційній скарзі зазначається, що матеріали справи не містять доказів, які б вказували на наявність у відповідача та членів його сім`ї фінансової можливості самостійно провести реконструкцію квартири без залучення коштів позивача. ОСОБА_1 брала участь у здійсненні реконструкції майна, яке на праві спільної сумісної власності належало відповідачу та членам його сім`ї.
Доводи інших учасників справи
У серпні 2021 року ОСОБА_2 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, а постанова суду апеляційної інстанції - законною та обґрунтованою.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що 22 жовтня 2005 року сторони зареєстрували шлюб, який розірвано рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 12 квітня 2017 року (т. 1 а. с. 7).
Відповідно свідоцтва про право власності на квартиру від 15 червня 1998 року НОМЕР_1 ОСОБА_2 та членам його сім`ї: ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності належала квартира АДРЕСА_1 . Загальна площа квартири становила 56,50 кв. м, комора в підвалі - 27,9 кв. м.
Сторони у справі не оспорюють, що у вказаній квартирі самовільно були початі роботи з її реконструкції.
Розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 19 серпня 2008 року № 824, затверджено висновок міжвідомчої комісії від 05 серпня 2008 року (протокол № 5-25 § 8) та дозволено співвласникам ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5 завершити самовільно розпочату реконструкцію квартири АДРЕСА_1 з приєднанням частини туалету загального користування площею 1,7 кв. м та влаштуванням мансардного поверху згідно з поданою проектною документацією, після чого квартира № 3а буде складатись з холу площею 9,52 кв. м, кухні площею 9 кв. м, їдальні площею 18,49 кв. м, житлової кімнати площею 14,9 кв. м, коридору площею 2,3 кв. м, вбиральні площею 1,7 кв. м - на першому поверсі; житлових кімнат площею 16,6 кв. м, площею 15,3 кв. м, площею 12,9 кв. м, площею 17,2 кв. м, санвузла площею 6,1 кв. м, коридору площею 5,7 кв. м - на другому рівні. Загальна площа квартири становитиме 127,71 кв. м, житлова площа 76,9 кв. м. Комора в підвалі площею 27,9 кв. м.
Пунктом 3 цього розпорядження зобов`язано співвласників, серед іншого, отримати в інспекції ДАБК у Львівській області дозвіл на проведення будівельних робіт.
Вказаний дозвіл співвласники квартири № 3а отримали 20 травня 2009 року (т. 1 а. с. 41).
Декларація про готовність об`єкта до експлуатації з реконструкції квартири АДРЕСА_1 з приєднанням частини туалету загального користування та влаштуванням мансардного поверху затверджена інспекцією ДАБК у Львівській області 10 червня 2011 року (т. 1 а. с. 42-45).
Відповідно до цієї декларації, загальна площа квартири після реконструкції становить 137,60 кв. м і на її підставі, а також на підставі заяви співвласників квартири № 3а та інших документів Управлінням комунальної власності Департаменту економічної політики Львівської міської ради 22 серпня 2011 року видано наказ № 1413-Ж-Л "Про оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4" (т. 1 а. с. 46).
Відповідно до свідоцтва про право власності від 22 серпня 2011 року, яке видано на підставі наказу від 22 серпня 2011 року № 1413-Ж-Л, квартира № 3а після її реконструкції на праві спільної сумісної власності належала ОСОБА_3, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 .
В подальшому, на підставі заяви співвласників Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради видала розпорядження від 22 листопада 2012 року № 505 "Про надання дозволу на розподіл квартири АДРЕСА_1 на дві окремі".
Іншим розпорядженням Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради від 04 березня 2013 року № 93 затверджено висновок міжвідомчої комісії від 22 січня 2013 року (протокол № 5-2 § 2) про відповідність здійсненого перепланування квартири АДРЕСА_1 з розподілом на дві окремі квартири № 3а та № 5 затвердженій проектній документації.
На підставі нотаріально посвідченої заяви співвласників квартири № 3а від 29 травня 2013 року, ОСОБА_3, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 видано свідоцтво про право власності на квартиру № 3а загальною площею 59,9 кв. м.
15 серпня 2013 року реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний № 8045516, на ім`я ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_4 загальною площею 78 кв. м та житловою площею 21 кв. м.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 ЦК України).
Тлумачення статті 61 СК України свідчить, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Такий правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 57 СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю.
Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна за час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: час набуття такого майна; кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
За змістом статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Згідно усталеної судової практики, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.
Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбуватися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Для застосування передбачених статтею 62 СК України правил збільшення вартості майна повинне відбуватися внаслідок спільних затрат подружжя, незалежно від інших чинників (зокрема, тенденцій загального подорожчання конкретного майна), при цьому суттєвою ознакою повинно бути істотне збільшення вартості майна як об`єкта, його якісних характеристик.
Аналіз частини першої статті 62 СК України свідчить, що визнання майна дружини, чоловіка за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя пов`язується із наявністю у сукупності двох умов:
1) істотність збільшення вартості майна. Істотність має визначальне значення, так як необхідно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденцій загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта та ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті. Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя;
2) істотність збільшення вартості має бути пов`язана зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном. Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна. Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.
Такий правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 рокуу справі № 453/320/16-ц.
Під трудовими затратами необхідно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.
Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.
Істотність збільшення вартості майна має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної вартості, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.
У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.
У разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального подорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.
При посиланні на вимоги статті 62 СК України як на підставу виникнення спільної сумісної власності подружжя, позивач мала довести, що збільшення вартості майна є істотним і у таке збільшення були вкладені її окремі (власні) кошти чи власна трудова діяльність.
Зазначені висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 рокуу справі № 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).
Суд апеляційної інстанції встановив, що в матеріалах справи відсутні докази, які підтверджують факт трудових чи грошових затрат колишньої дружини відповідача ОСОБА_1 у збільшення вартості спірного майна.
Вказані обставини позивачем не доведені. Позивач не надала суду докази на підтвердження того, що вона брала участь у реконструкції та облаштуванні квартири, зокрема, відсутні квитанції на її ім`я про придбання будівельних матеріалів.
Також, встановлено, що квартира № 3а до проведення реконструкції належала не лише ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності, а на праві спільної сумісної власності належала йому та членам його сім`ї: ОСОБА_3, ОСОБА_3, ОСОБА_4, котрі власними грошовими та трудовими затратами здійснили реконструкцію вказаної квартири та виділили із її складу квартиру № 5 .
Участь особи у проведенні ремонтних робіт, поліпшенні житлового будинку та інших приміщень надає право вимагати не визнання права власності, а відшкодування витрат на будівництво (у випадку належної доведеності обставин таких витрат).
Зазначений правовий висновок наведений у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 307/3957/14-ц (провадження № 61-43540св18).
Отже, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку, що реконструкція спірної квартири, набутої відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" здійснена за рахунок коштів співвласників майна (квартири АДРЕСА_1 ), тому підстав для визнання особистого майна відповідача спільним майном подружжя не вбачається.
У вказаній справі відсутні передбачені статтею 62 СК України підстави виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно.
Із врахуванням наведеного, позивач не надала переконливих, належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження того, що її внесок у переобладнання спірного приміщення у розумінні частини першої статті 62 СК України є достатньо вагомим для можливості визнання спірного майна об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, тоді як сам по собі факт перебування позивача у шлюбі з відповідачем на момент здійснення реконструкції спірного об`єкта нерухомого майна не є підставою для визнання зазначеного майна спільним сумісним майном подружжя.
Відповідач ОСОБА_2 рішення суду апеляційної інстанції (зокрема і у частині відмови у задоволенні зустрічного позову) не оскаржував, а ОСОБА_1 у касаційній скарзі не наводить доводів про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права стосовно вирішення зустрічного позову. Тому, постанова суду апеляційної інстанції в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні зустрічного позову не може бути скасована, хоча в касаційній скарзі позивач просить повністю скасувати постанову апеляційного суду.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 15 листопада 2018 року у справі № 489/3690/16-ц, від 29 листопада 2019 року у справі № 607/11945/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 08 листопада 2017 року у справі № 6-1447цс17, від 01 липня 2015 року у справі № 6-612цс12 та від 25 листопада 2015 року у справі № 6-2333цс15 є необґрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Отже, аргументи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду, а зводяться до незгоди заявника з ухваленим у справі судовим рішенням та необхідності переоцінки доказів у справі. Водночас суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, і згідно з нормами процесуального закону не здійснює переоцінки доказів у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.