ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 461/5666/17
адміністративне провадження № К/9901/48601/18
Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мороз Л.Л.,
суддів: Стародуба О.П., Рибачука А.І.,
розглянувши у порядку попереднього розгляду у касаційній інстанції адміністративну справу №461/5666/17
за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, третя особа: Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, про визнання протиправним та нечинним пункту ухвали, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Галицького районного суду м. Львова від 06.12.2017 (суддя Волоско І.Р.) та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 28.03.2018 (головуючий суддя Мікула О.І., судді: Курилець А.Р., Кушнерик М.П.),
в с т а н о в и в :
В серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Львівської міської ради (далі також - відповідач), третя особа - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради, в якому просив визнати протиправним та нечинним від моменту прийняття п. 1 Ухвали Львівської міської ради від 27 червня 2013 року №2472 "Про внесення змін до ухвали міської ради від 07 червня 2007 року № 897" в частині пункту 78 додатку 2 "Орендні ставки за використання нерухомого комунального майна", як складової частини викладеного в новій редакції додатку 2 "Методика розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова" до ухвали від 07 червня 2007 року №897, яким неправомірно обмежено коло потенційних орендарів приміщень площею не більше як 50 кв.м "під господарські потреби" за орендною ставкою 2% лише мешканцями будинку.
Постановою Галицького районного суду м. Львова від 06 грудня 2017 року, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2018 року, в позові відмовлено.
Судами встановлено, що 15 лютого 2011 року між Управлінням комунальної власності департаменту економічної політики Львівської міської ради (Орендодавець) та ОСОБА_1 (Орендар) було укладено договір оренди № Л-7711-11 нежитлового приміщення загальною площею 26,7 кв.м. за адресою: АДРЕСА_1, терміном дії до 31 грудня 2015 року.
Відповідно до п.5.1 вказаного договору, розмір орендної плати визначається відповідно до чинної на момент укладення цього договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м.Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради №897 від 07.06.2007 (зі змінами та доповненнями, внесеними ухвалами Львівської міської ради №2569 від 09.04.2009 та №3432 від 25.03.2010) встановлено за орендною ставкою 2% і складає 91,05 грн без ПДВ з врахуванням індексу інфляції .
22 грудня 2015 року між цими ж сторонами укладено договір оренди №Л-9932-15, відповідно до якого розмір орендної плати нежитлового приміщення загальною площею 27,2 кв.м для господарських потреб визначається відповідно до чинної на час укладення договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м.Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради від 07.06.2007 №897 і складає 1315,80 грн без ПДВ за перший місяць оренди. Розмір орендної плати підлягає індексації за відповідний період (місяць, квартал, рік).
19 липня 2017 року позивач звернувся до Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради з заявою про внесення змін до договору оренди в частині зміни орендної ставки на 2%. Заява аргументована тим, що встановлення у договорі оренди №Л-9932-15 від 22 грудня 2015 року орендної ставки у розмірі 12% має дискримінаційних характер по відношенню до нього за ознакою місця проживання.
Листом Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради № 2302-3793 від 27 липня 2017року відмовлено ОСОБА_1 у внесенні змін до договору оренди в частині зміни орендної ставки, оскільки орендна ставка у розмірі 2%, відповідно до п.78 додатку 2 до Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою міської ради від 07 червня 2007 року №897 (із змінами та доповненнями), встановлюється при наданні в оренду приміщень під господарські потреби мешканцям будинку площею не більше як 50 кв.м., а позивач не є мешканцем будинку за адресою АДРЕСА_1, тому розмір орендної плати за договором оренди №Л-9932-15 від 22 грудня 2015 року розраховано згідно з п.95 зазначеної Методики, а саме: за ставкою 12% (інше використання нерухомого майна). Разом з тим, внесення змін до договору оренди №Л-9932-15 від 22 грудня 2015 року в частині зміни орендної ставки на 2% з дати укладення договору оренди є порушенням Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою міської ради від 07 червня 2007року № 897 (із змінами та доповненнями), тому управління позбавлене можливості внести зазначені зміни до даного договору.
Вважаючи таку відмову Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради протиправною, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, висновки якого підтримав апеляційний суд, виходив з того, що позивачу було відомо за якою Методикою йому буде нараховуватися орендна плата, оскільки він підписав договір оренди приміщення для господарських потреб від 22 грудня 2015 року. Оскаржувана ж ухвала Львівської міської ради прийнята на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений чинним законодавством.
Вважаючи такі рішення судів попередніх інстанцій необґрунтованими та незаконними, такими, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач подав касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Суд, переглянувши судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, дійшов висновку про відсутність підстав для її задоволення з огляду на таке.
Ч.2 ст.19 Конституції України передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини 5 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.
На момент виникнення спірних правовідносин організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності (далі - підприємства), їх структурних підрозділів, та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності було врегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (втратив чинність 01 лютого 2020 року).
Стаття 19 вказаного Закону передбачала, що орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків господарської діяльності. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються для об`єктів, що перебувають у державній власності, Кабінетом Міністрів України. Методика розрахунку орендної плати та пропорції її розподілу між відповідним бюджетом, орендодавцем і балансоутримувачем визначаються органами, уповноваженими Верховною Радою Автономної Республіки Крим (для об`єктів, що належать Автономній Республіці Крим), та органами місцевого самоврядування (для об`єктів, що перебувають у комунальній власності) на тих самих методологічних засадах, як і для об`єктів, що перебувають у державній власності.
Організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень), що належить до комунальної власності територіальної громади м. Львова регулювалися Закон України "Про оренду державного та комунального майна", Положенням про оренду майна територіальної громади м. Львова та Методикою розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженою ухвалою міської ради від 07 червня 2007 року №897 (зі змінами та доповненнями).
У разі внесення до законодавчих актів, що врегульовують відносини оренди комунального майна (у тому числі про Державний бюджет України на поточний рік), норм, які стосуються особливостей розрахунку розміру орендної плати за користування комунальним майном, вони також враховуватимуться при розрахунку розміру орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова.
Відповідно до п.2. ст.19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", постанови Кабінету Міністрів України від 04 жовтня 1995 року № 786 "Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна" (втратила чинність 19 червня 2021 року) з метою забезпечення єдиного механізму визначення розміру орендної плати за оренду майна територіальної громади м. Львова розроблена Методика розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова.
П.78 Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова передбачено, що орендна ставка за оренду приміщень під господарські потреби мешканців будинку площею не більше як 50 кв.м становить 2 % по виставлених рахунках з врахуванням індексу інфляції.
П.95 вищезазначеної Методики передбачено, що орендна ставка за інше використання нерухомого майна становить 12 % по виставлених рахунках з врахуванням індексу інфляції.
Як встановлено судами, позивач з 2011 року є орендарем нежитлового приміщення (підвалу), що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, що підтверджується договорами оренди №Л-7711-11 від 15 лютого 2011 року, №Л-9932-15 від 22 грудня 2015 року.
Як вже було зазначено вище, договором оренди нежитлового приміщення №Л-7711-11 від 15 лютого 2011 року розмір орендної плати визначено відповідно до чинної на момент укладення цього Договору Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою Львівської міської ради №897 від 07 червня 2007 року (зі змінами та доповненнями внесеними ухвалою Львівської міської ради №2569 від 09 квітня 2009 року і № 3432 від 25 березня 2010 року) за орендною ставкою 2% по виставлених рахунках у розмірі 91,05 грн. без ПДВ за перший місяць оренди з врахуванням індексу інфляції.
Ухвалою Львівської міської ради № 2472 від 27 червня 2013 року внесено зміни до ухвали міської ради від 07 червня 2007 року № 897, зокрема прийнято нову редакцію Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова.
Судами попередніх інстанцій констатовано, що 13 жовтня 2015 року позивача знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 та 15 грудня 2015 року місце проживання останнього зареєстровано за адресою: АДРЕСА_3 .
22 грудня 2015 року при укладенні Договору оренди нерухомого майна № Л-9932-15, розмір орендної плати визначено за орендною ставкою 12% згідно з виставленими рахунками у розмірі 1315,80 грн. без ПДВ за перший місяць оренди з врахуванням індексу інфляції.
Судами встановлено, що Управлінням комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради роз`яснено позивачу, що встановлення орендної ставки з коефіцієнтом 12% здійснено відповідно до п.95 Методики розрахунку орендної плати за користування майном територіальної громади м. Львова, затвердженої ухвалою міської ради від 07 червня 2007 року №897 (із змінами та доповненнями), оскільки позивач не є мешканцем будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
З огляду на викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що оскаржувана ухвала Львівської міської ради є законною, відповідає нормам Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Закону України "Про оренду державного та комунального майна".
Що ж стосується доводів позивача про застосування до нього дискримінаційного підходу за ознакою місця проживання, який полягає в обмежені кола орендарів приміщень за орендною ставкою 2% (лише мешканцями певного будинку), то колегія суддів зазначає наступне.
Гарантована Конституцією України рівність усіх у правах і свободах означає необхідність забезпечення рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 07.11.2013 у справі "Пічкур проти України", параграфи 48-49, Заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 № 14-рп/2004).
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (тут і далі також - в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
З огляду на наведене, колегія суддів констатує, що дискримінація має місце лише тоді, коли порушення прав відбувається з причини певної персональної ознаки особи.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що відповідно до Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, а також в однаковий спосіб до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.
У касаційній скарзі позивач зазначає, що вбачає дискримінацію за ознакою місця проживання при визначені ставки орендної плати за нежитлове приміщення у будинку, мешканцем якого він не являється.
При цьому, позивачем не обґрунтовано факту наявності щодо нього дискримінації, зокрема існування у останнього певної ознаки, у тому значенні, яке використовується у Законі України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та не наведено жодних даних, які б свідчили, що редакція оскаржуваного пункту ухвали ґрунтується чи пов`язана із будь якою конкретно визначеною ознакою.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується із висновком судів попередніх інстанцій про те, що має місце припущення позивача про обмеження його прав, яке, в даному випадку, не можна пов`язувати з дискримінацією, а отже, посилання останнього на положення Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" є необґрунтованими.
Таким чином, оскільки при ухваленні судових рішень суди першої та апеляційної інстанцій правильно застосували норми матеріального права, порушень норм процесуального права не допустили, тому суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
У касаційній скарзі не наведено доводів, які б ставили під сумнів правильність висновків, викладених у рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до ст. 343 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Керуючись статтями 343, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України,