ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 921/387/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
представники учасників справи:
позивача - Дубовий А. М.,
відповідачів - Притула О. Б.,
третіх осіб - не з`явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Тернопільський облрибокомбінат"
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 (судді: Кравчук Н. М. - головуючий, Мирутенко О. Л., Скрипчук О. С.) та рішення Господарського суду Тернопільської області від 03.12.2020 (суддя Шумський І. П.) у справі
за позовом Публічного акціонерного товариства "Тернопільський облрибокомбінат"
до Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області, Виконавчого комітету Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області, Товарної біржі "Універсальна земельна товарна біржа "Придніпровська" та ОСОБА_1,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - ОСОБА_2,
про визнання незаконним та скасування рішення, свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсними результатів аукціону,
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст і підстави позовних вимог
1.1. У червні 2020 року Публічне акціонерне товариство "Тернопільський облрибокомбінат" (далі - ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат", який є правонаступником Відкритого акціонерного товариства "Тернопільський рибокомбінат", далі - ВАТ "Тернопільський рибокомбінат") звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області (далі - Залозецька селищна рада), виконавчого комітету Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області (далі - виконком Залозецької селищної ради), Товарної біржі "Універсальна земельна товарна біржа "Придніпровська" (далі - Товарна біржа "Придніпровська") та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) про:
- визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету Залозецької селищної ради від 12.11.2012 № 220 "Про питання комунальної власності";
- скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27.12.2012, виданого Залозецькій селищній раді про право власності на гідроспоруди ставка № 5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області;
- визнання недійсними результатів аукціону з продажу гідротехнічних споруд ставка № 5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області, проведеного Тернопільською філією Товарної біржі "Придніпровська", оформленого протоколом аукціону Залозецької селищної ради від 05.02.2013 № 1.
1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Залозецькою селищною радою та її виконавчим органом порушені вимоги Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно", зокрема, при прийнятті рішення від 12.11.2012 № 220 та оформлення на його підставі права комунальної власності за селищною радою на гідроспоруди ставка № 5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області, оскільки вони прийняті за відсутності документального підтвердження щодо припинення права власності ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" на таке майно. Відчуження спірного майна на торгах (аукціоні), який проведено Тернопільською філією Товарної біржі "Придніпровська" є неправомірним, оскільки майно не набуто селищною радою у власність на законних підставах, а тому результати аукціону слід визнати недійсними як такі, що порушують право власності позивача на майно, передане товариству у процесі приватизації шляхом перетворення.
1.3. Ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 19.06.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - ОСОБА_2 .
Згідно з ухвалою Господарського суду Тернопільської області від 22.09.2020 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Регіональне відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - РВ ФДМУ).
1.4. РВ ФДМУ у поясненнях на позовну заяву зазначило, що відповідно до наказу РВ ФДМУ від 12.10.1998 № 1009 органом приватизації було прийнято рішення про перетворення Державного підприємства "Тернопільський обласний рибокомбінат" у Відкрите акціонерне товариство "Тернопільський облрибокомбінат" та затверджено статут товариства з передачею до статутного фонду товариства нерухомого майна за актом прийому-передачі.
На час прийняття цього наказу був чинний Порядок підтвердження права власності на нерухоме майно, затверджений наказом Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) від 22.07.1998 № 145 (далі - Порядок від 22.07.1998 № 145), пунктом 2.1 якого передбачалося, що невід`ємною частиною рішення про створення відкритого акціонерного товариства при перетворенні державного підприємства в процесі приватизації є акт передачі нерухомого майна до статутного фонду товариства.
Проте на час прийняття РВ ФДМУ наказу від 12.10.1998 № 1009 Порядок від 22.07.1998 № 145 не пройшов державної реєстрації в Міністерстві юстиції України.
Порядок здійснення державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна в Україні регулювався Інструкцією про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних та фізичних осіб, затвердженою наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09.06.1998 № 121, яка втратила чинність з 06.08.2012 (далі - Інструкція від 09.06.1998 № 121).
Згідно з пунктом 16 Інструкції від 09.06.1998 № 121 передбачалося, що правовстановлюючими документами, на підставі яких проводиться державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна є, зокрема, накази органів ФДМУ з додатком - переліком об`єктів нерухомого майна про передачу у власність цих об`єктів акціонерним товариствам.
Враховуючи вимоги Інструкції від 09.06.1998 № 121, та у зв`язку з відсутністю акта передачі 04.03.2011 РВ ФДМУ було прийнято наказ № 88, яким внесено зміни до наказу РВ ФДМУ від 12.10.1998 № 1009, яким виключено в пункті 2 наказу про перетворення Державного підприємства "Тернопільський обласний рибокомбінат" у Відкрите акціонерне товариство "Тернопільський облрибокомбінат" речення щодо передачі до статутного фонду відкритого акціонерного товариства нерухомого майна згідно з актом передачі.
1.5. Представник відповідача Савка В. І. подав до суду заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності у справі щодо вимог про визнання незаконним та скасування рішення від 12.11.2012 № 220, посилаючись на положення статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, та просив відмовити у задоволенні позову.
1.6. Залозецька селищна рада також подала заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності, посилаючись на положення статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, вказуючи, що позивач протягом 7 років не цікавився належним йому майном, а ризик настання негативних наслідків через нездійснення контролю за власним майном несе саме власник.
2. Короткий зміст судових рішень у справі
2.1. Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 03.12.2020, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021, у задоволенні позову відмовлено.
2.2. Суди попередніх інстанцій зазначили, що ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" (після перейменування - ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат") на законних підставах набуло право власності на вирощувальний став № 5.
Однак із встановлених судами обставин вбачається, що ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" не здійснило реєстрацію права власності на нерухоме майно, передане йому органом приватизації як вклад до статутного фонду, отже, на дату прийняття оспорюваних актів право власності на нерухоме майно, що належало товариству, не було підтверджено у встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" порядку.
Суди установили, що жодних доказів на підтвердження наявності передбачених законодавством, зокрема статті 346 Цивільного кодексу України, випадків припинення права власності ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" на гідроспоруди ставка № 5 матеріали справи не містять.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що рішення Залозецької селищної ради про оформлення права комунальної власності на нерухоме майно гідроспоруди ставка № 5 прийняте всупереч нормам законодавства, а рішення її виконавчого комітету від 12.11.2012 № 222 є незаконним, а тому у зв`язку із встановленням факту набуття Залозецькою селищною радою права власності на гідротехнічні споруди вирощувального ставка № 5 з порушенням вимог закону свідоцтво про право власності від 27.12.2012 та результати аукціону з продажу вказаного майна, який проведено не органом приватизації, також визнані судами недійсними.
Водночас, розглянувши заяви відповідачів - Залозецької селищної ради та ОСОБА_1 про застосування наслідків пропуску строку позовної давності у справі, суди зазначили, що з матеріалів справи слідує, що адвокат позивача 19.03.2020 подав до Залозецької селищної ради запит щодо надання документів про оформлення права власності на спірні гідроспоруди, що вбачається з листа-відповіді від 23.04.2020 № 234, і саме з цього моменту позивач вважає, що він довідався про своє порушене право.
Однак суди дійшли висновку, що жодних перешкод в отриманні відповідних відомостей від Залозецької селищної ради (як це було зроблено позивачем 19.03.2020 шляхом подання адвокатського запиту) та відомостей з Державного реєстру речових прав (як це було здійснено позивачем шляхом отримання долученої до позовної заяви інформаційної довідки) у позивача з 12.11.2012 та з 14.01.2015 очевидно не було, а всі ризики від вчинення чи невчинення відповідної дії покладаються в цьому випадку саме на позивача, який однозначно мав змогу бути обізнаним про наявність оспорюваного рішення виконавчого комітету селищної ради, реєстрації за Залозецькою селищною радою права власності (та подальший продаж) на майно, яке позивач вважає своїм, проте своїм правом не скористався, внаслідок чого пропустив строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись із постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.07.2021 та рішенням Господарського суду Тернопільської області від 03.12.2020, ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" у касаційній скарзі просить їх скасувати та прийняти нове рішення - про задоволення позову повністю, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із застосуванням судами норм матеріального права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у подібних правовідносинах, відсутності висновку Верховного Суду щодо встановлення моменту обізнаності власника про порушення його права, а також у зв`язку із ухваленням судами рішень за відсутності належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів на підтвердження доводів відповідачів щодо позовної давності.
3.1.1. Так, оскаржуючи судові рішення на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції вказав, що на дату прийняття виконавчим комітетом Залозецької селищної ради оскаржуваного рішення від 12.11.2012 № 220 право власності позивача не було підтверджено у встановленому законом порядку. Однак така позиція суду апеляційної інстанції сформована при неправильному застосуванні до спірних правовідносин норм матеріального права, а саме частини 3 статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та без урахування висновків щодо застосування зазначеної норми, викладених у постановах Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 343/1400/14-ц, від 22.05.2019 у справі № 918/410/18, від 20.05.2020 у справі № 911/1603/19.
ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" акцентує увагу на тому, що з 01.01.2004 і на час прийняття оскаржуваного рішення від 12.11.2012 № 220 питання щодо власності було врегульовано Цивільним кодексом України, частиною 1 статті 182 якого передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
З 03.08.2004 набув чинності Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", яким також було встановлено, що речові права на нерухоме майно, їх обмеження та правочини щодо нерухомого майна підлягають обов`язковій державній реєстрації в порядку, встановленому цим Законом, за змістом частини 4 статті 3 (у редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення від 12.11.2012 № 220) права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до набрання чинності цим Законом, визнаються дійсними у разі відсутності їх державної реєстрації, передбаченої цим Законом, за таких умов: якщо реєстрація прав та їх обтяжень була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення, або якщо на момент виникнення прав та їх обтяжень діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації таких прав та їх обтяжень.
На час прийняття РВ ФДМУ наказу від 12.10.1998 № 1009 діючим нормативно-правовим актом, яким було врегульовано питання щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, була Інструкція від 09.06.1998 № 121, якою не передбачалася реєстрація прав власності на гідроспоруди.
Отже, у позивача право власності на гідроспоруди вирощувального ставка № 5 виникло в період, коли діяло законодавство, що не передбачало обов`язкової реєстрації такого права, а тому таке право власності позивача є таким, що визнається дійсним.
3.1.2. Суди попередніх інстанцій неправильно застосували положення статті 261 Цивільного кодексу України та не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 11.03.2020 у справі № 391/1014/14-ц, від 18.03.2020 у справі № 391/1214/14-ц стосовно того, що закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з часом, коли стало відомо про порушення закону та у зв`язку з цим прав та охоронюваних законом інтересів.
3.1.3. Оскаржуючи судові рішення на підставі пункту 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що матеріали справи не містять жодного належного, допустимого, достовірного та вірогідного доказу, який би вказував на те, що позивач мав можливість довідатися про порушення своїх прав 05.02.2013, адже в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження того, що інформація про аукціон була опублікована у спосіб та строки, що визначені статтею 15 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Оскільки державна реєстрація права власності позивача на гідротехнічні споруди ставка № 5 не була проведена, то позивачу і не могло бути відомо про те, що в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно вчиняються будь-які дії щодо цього майна.
3.1.4. Щодо оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, заявник касаційної скарги вважає, що на сьогодні відсутній висновок Верховного Суду щодо встановлення моменту обізнаності власника про порушення його права у випадку, якщо порушником змінено ідентифікуючі ознаки об`єкта нерухомого майна.
3.2. Представник ОСОБА_1 у поясненнях просить судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, вказуючи на ненаведення позивачем причин пропуску позовної давності, які б могли бути визнані судом поважними.
3.3. Від інших учасників справи відзивів на касаційну скаргу не надійшло.
4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
4.2. За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду, після подання касаційної скарги.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
4.3. Суди попередніх інстанцій установили, що відповідно до наказу РВ ФДМУ від 12.10.1998 № 1009 на підставі затвердженого палану приватизації перетворено Державне підприємство "Тернопільський обласний рибокомбінат" у ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" з правами і обов`язками правонаступника, затверджено статут товариства та передано до статутного фонду нерухоме майно згідно з актом передачі (акт додається) (том 1, а. с. 8- 10).
Згідно з наказом РВ ФДМУ від 04.03.2011 № 88 "Про внесення змін до наказу регіонального відділення ФДМУ по Тернопільської області від 12.10.1998" виключено у пункті 2 наказу РВ ФДМУ по Тернопільській області від 12.1.1998 № 1009 "Про перетворення Державного підприємства "Тернопільський обласний рибокомбінат" у ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" друге речення такого змісту: "Передати до статутного фонду ВАТ нерухоме майно згідно з актом передачі (акт додається)" (том 1, а. с. 11).
Суди попередніх інстанцій зазначали, що в ході перетворення Державного підприємства "Тернопільський обласний виробничий рибокомбінат" у ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" йому було передано об`єкти нерухомого майна, зокрема, Рибгоспу "Заложці" передано вирощувальний ставок № 5 (інвентарний № 222), що підтверджується переліком нерухомого майна, що передане у власність ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" (том 1, а. с. 12- 16).
Рішенням загальних зборів ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат" від 11.03.2011, оформленим протоколом № 1, вирішено, зокрема, змінити найменування товариства з ВАТ Тернопільський облрибокомбінат" на ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат" (том 1, а. с. 28- 35).
4.4. Суди попередніх інстанцій також установили, що 12.11.2012 виконкомом Залозецької селищної ради з метою ефективного використання нерухомого майна, що знаходиться на території селищної ради, а також проведеною інвентаризацією гідроспоруд ставка АДРЕСА_1 та прийняттям їх на баланс селищної ради, керуючись статтею 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", прийняв рішення № 220 "Про питання комунальної власності", яким вирішено оформити право комунальної власності за Залозецькою селищною радою на гідроспоруди ставка № 5, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області (пункт 1 рішення), та доручено Зборівському районному бюро технічної інвентаризації зареєструвати дані гідроспоруди та видати свідоцтво на право комунальної власності (пункт 2 рішення) (далі - рішення виконкому селищної ради від 12.11.2012 № 220) (том 1, а. с. 18).
27.12.2012 на підставі рішення виконкому селищної ради від 12.11.2012 № 220 Залозецька селищна рада отримала свідоцтво про право власності на нерухоме майно, згідно з яким здійснила реєстрацію права комунальної власності на гідроспоруди ставка № 5 на АДРЕСА_1, що складається з водовипуску з металевою трубою 1, греблі 2 (том 1, а. с. 19).
05.02.2013 відбувся аукціон з продажу комунального майна, об`єктом якого був лот № 1, до складу якого увійшли гідротехнічні споруди ставка № 5, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці, Зборівського району Тернопільської області (частина земляної греблі довжиною 20,0 м, водовипуск (поз.1).
Організатором аукціону на підставі договору доручення від 10.01.2013 № 10/01/2013 була Тернопільська філія Товарної біржі "Придніпровська".
Відповідно до протоколу аукціону від 05.02.2013 № 1 переможцем аукціону визнано ОСОБА_1 (том 1, а. с. 20).
4.5. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що у зв`язку із ухиленням Залозецької селищної ради від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу придбаного на аукціоні майна від 05.02.2013, рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 26.03.2013 у справі № 599/308/13-ц з посиланням на положення частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України договір купівлі-продажу гідротехнічних споруд ставка № 5 (частина земляної греблі довжиною 20,0 м (поз. 2), що безпосередньо прилягає до водовипуску (поз. 1) симетрично від його розташування на АДРЕСА_1, укладений 05.02.2013 між Залозецькою селищною радою та ОСОБА_1, визнано дійсним. Визнано за ОСОБА_1 право власності на гідротехнічні споруди ставка № 5 (том 1, а. с. 23).
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 14.03.2014 у справі № 599/342/14-ц (з урахуванням ухвали від 01.09.2014 про виправлення описки) визнано дійсним договір купівлі-продажу гідротехнічних споруд ставка № 5 (водовипуску (поз.1) та земляної греблі (поз.2) довжиною 20,0 м, яка безпосередньо прилягає до водовипуску (поз.1) симетрично від його розташування на АДРЕСА_1 ), який укладено 17.11.2013 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_2 право власності на гідротехнічні споруди ставка № 5 (том 1, а. с. 25- 27).
Суд апеляційної інстанції установив, що рішення Зборівського районного суду Тернопільської області у цивільних справах № 599/308/13-ц та № 599/342/14-ц набрали законної сили у встановленому законом порядку.
З 2016 року на час подання позову у справі, що розглядається, фізична особа ОСОБА_2 є орендарем земельної ділянки площею 5,0742 га, кадастровий номер 6122655300:01:001:0966, водного фонду державної форми власності, розташованої на території Залозецької селищної ради, на підставі договору оренди земельної ділянки від 29.02.2016 № 103, укладеного з Тернопільською державною адміністрацією строком на 10 років, на якій розміщена гідроспоруда ставка № 5, яка належить ОСОБА_2 на праві приватної власності.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.05.2020 № 209196219 за ОСОБА_2 18.03.2016 зареєстровано право оренди земельної ділянки площею 5,0742, кадастровий номер 6122655300:01:001:0966 для рибогосподарських потреб (том 1, а с. 21, 22).
4.6. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимога ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат" про визнання незаконним та скасування рішення виконкому селищної ради від 12.11.2012 № 220, скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27.12.2012, виданого Залозецькій селищній раді, та визнання недійсними результатів аукціону з продажу гідротехнічних споруд ставка № 5, оформленого протоколом аукціону Залозецької селищної ради від 05.02.2013 № 1.
4.7. Суди попередніх інстанцій зазначили, що ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат" у позовній заяві посилалося на те, що з 31.08.2015 товариство перебуває в процесі припинення за рішенням загальних зборів акціонерів, про що свідчить витяг з ЄДРПОУ від 15.06.2020 № 1006760028 (том 1, а. с. 55- 58). Триває ліквідаційна процедура ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат", в ході якої проведено інвентаризацію майна товариства та встановлено, що власником гідротехнічних споруд вирощувального ставка № 5 є ОСОБА_2 .
З метою з`ясування обставин набуття ОСОБА_2 права власності на зазначене майно, адвокатом позивача направлено адвокатський запит до Залозецької селищної ради від 19.03.2020, у відповідь на який Залозецькою селищною радою (лист від 23.04.2020 № 234) надано документи, які містять інформацію щодо обставин вибуття гідротехнічної споруди вирощувального ставка № 5 з власності ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат".
4.8. Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, установив, що речові права, зокрема, право власності за ВАТ "Тернопільський облрибкомбінат" на гідротехнічні споруди ставка № 5 в смт Заложцях, які є нерухомим майном, позивачем не зареєстровані.
Із встановлених судом обставин вбачається, що ВАТ "Тернопільський облрибкомбінат" не здійснило реєстрацію права власності на нерухоме майно, передане йому органом приватизації як вклад до статутного фонду товариства, а тому на дату прийняття оспорюваних актів право власності на нерухоме майно, що належало товариству, не було підтверджено у встановленому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" порядку.
Судами також установлено, що ні ВАТ "Тернопільський облрибокомбінат", ні ПАТ "Тернопільський облрибокомбінат" не приймали рішень та не вчиняли дії, спрямовані на відчуження гідротехнічних споруд вирощувального ставка № 5 Залозецькій селищній раді чи на припинення права власності на них в інший спосіб.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що рішення про оформлення права комунальної власності на нерухоме майно за Залозецькою селищною радою прийнято всупереч вимогам статей 11, 328 Цивільного кодексу України, статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", оскільки за відсутності підстав для припинення права власності на гідротехнічні споруди ставка № 5 у позивача були відсутні підстави для виникнення права комунальної власності на цей об`єкт у Залозецької селищної ради, отже, суд дійшов висновку про незаконність прийняття виконкомом селищної ради рішення від 12.11.2012 № 220 на підставі якого видано оскаржуване свідоцтво про вправо власності на нерухоме майно від 27.12.2012, а отже, і визнання недійсними результатів аукціону з продажу гідротехнічних споруд ставка № 5, оформленого протоколом аукціону Залозецької селищної ради від 05.02.2013 № 1.
4.9. Водночас суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про підтвердження порушення прав позивача Залозецькою селищною радою та виконкомом Залозецької селищної ради щодо незаконного позбавлення позивача права власності на спірний об`єкт, а отже, і про обґрунтованість позовних вимог, аргументували рішення про відмову у задоволенні позову посиланням на статті 256, 257, 261 Цивільного кодексу України у зв`язку із пропуском позивачем строку позовної давності без наведення поважності причин пропуску такого строку.
4.10. Звертаючись із касаційною скаргою, ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення - про задоволення позову повністю, обґрунтовуючи підстави для касаційного оскарження посиланням на пункти 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України у зв`язку із застосуванням судами норм матеріального права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у подібних правовідносинах (у справах № 343/1400/14-ц, № 918/410/18, № 911/1603/19, № 372/1387/13-ц, № 391/1014/14-ц, № 391/1214/14-ц), а також відсутністю висновку Верховного Суду щодо встановлення моменту обізнаності власника про порушення його права, а також у зв`язку із ухваленням судами рішень за відсутності належних, допустимих, достовірних та вірогідних доказів на підтвердження доводів відповідачів щодо позовної давності.
4.11. За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, і в справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
У справі № 343/1400/14-ц (постанова Верховного Суду від 13.06.2018) за позовом Малотур?янської сільської ради Долинського району Івано-Франківської області до ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання недійсними та скасування реєстрації державних актів про право власності на земельні ділянки, визнання недійсними договорів дарування земельної ділянки, договорів купівлі-продажу земельних ділянок Верховний Суд, скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, зазначив, що ОСОБА_5 у зустрічній позовній заяві, а ОСОБА_4 та представник ОСОБА_7, ОСОБА_44., - у клопотанні про об`єднання цивільних справ в одне провадження обґрунтовували необхідність застосування строків позовної давності до позовних вимог Малотур`янської сільської ради, посилаючись на те, що оспорювані державні акти на право приватної власності на землю видані Малотур`янською сільською радою 10.06.1996 та 08.11.2002. Проте всупереч вимогам статей 212- 214, 303, 315 Цивільного процесуального кодексу України суди належним чином не перевірили доводів відповідачів про початок перебігу строку позовної давності, в той час як факт видачі оспорюваних державних актів позивачем під час розгляду справи не спростований. Отже, сільська рада могла дізнатися про порушення свого права (з причин, зазначених у позовній заяві) 10.06.1996 та 08.11.2002 - у момент видачі оспрюваних державних актів. Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки фактичні обставини для правильного вирішення справи не встановлені, судові рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та відповідно до статті 411 Цивільного процесуального кодексу України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, під час розгляду якої судам належить урахувати викладене в цій постанові.
У справі № 918/410/18 (постанова Верховного Суду 22.05.2019) за позовом заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Державного концерну "Укроборонпром" до Головного територіального управління юстиції у Рівненській області та Державного підприємства "СЕТАМ" про визнання недійсними результатів електронних торгів арештованого майна від 31.03.2016 з продажу нерухомого майна на підставі статей 137, 207 Господарського кодексу України, статей 326, 656, 658 Цивільного кодексу України та статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" Верховний Суд, скасовуючи судові рішення у справі та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що судами надано неповну юридичну оцінку документам, що містяться у справі, та не з`ясовано усіх фактичних обставин справи, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, що призвело до передчасних висновків про наявність підстав для задоволення позову прокурора. Так, Верховний Суд зазначив, що суд першої інстанції обмежився лише посиланням на те, що право господарського відання щодо спірного майна не було зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за третьою особою, а суд апеляційної інстанції, окрім цього висновку, здійснив також аналіз змісту права оперативного управління, яке відмінне за своєю правовою природою від права господарського відання, та необхідність аналізу якого у цій справі відсутня. Однак суди не досліджували питання щодо правового статусу спірного майна, що обліковується на балансі Державного підприємства "Рівненський АРЗ", до передачі підприємства у сферу управління Державного концерну "Укроборонпром"; не надали належної оцінки ані положенням статуту Державного підприємства "Рівненський АРЗ", в якому визначено, що майно підприємства є державною власністю та закріплено за ним на праві господарського відання, ані доводам Державного концерну "Укроборонпром"; поза належною увагою судів залишились наявні у справі акт приймання-передачі Державного підприємства "Рівненський АРЗ" зі сфери управління Міністерства оборони України в управління Державного концерну "Укроборонпром" та листи Фонду державного майна України та ДК "Укроборонпром" щодо правового режиму спірного майна тощо; суди не досліджували питання порядку та підстав звернення стягнення на спірне майно державним виконавцем, а саме, на виконання яких виконавчих документів вчинялися відповідні дії, коли та в якому порядку вони були здійснені, чи оскаржувались такі дії, цільове спрямування грошових коштів, виручених від продажу спірних об`єктів нерухомого майна тощо, в той час як встановлення цих обставин є необхідним для вирішення питання про поширення на спірні правовідносини мораторію згідно із Законом України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна"; поза увагою судів залишились доводи відповідача стосовно того, що зведене виконавче провадження стосовно Державного підприємства "Рівненський АРЗ" триває з 2008 року, натомість відчужене спірне майно передавалось на реалізацію для погашення вимог за такими виконавчими документами, як посвідчення комісії по трудовим спорам Державного підприємства "Рівненський АРЗ".
У справі № 911/1603/19 (постанова Верховного Суду від 20.05.2020) за позовом Ірпінської міської ради до Бучанської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення відповідача про набуття до комунальної власності територіальної громади міста Ірпіня будівель за адресою: м. Буча, АДРЕСА_2, визнання незаконним та скасування рішення відповідача про передачу комунального майна на баланс комунального підприємства, скасування державної реєстрації права власності на громадський будинок "Міжшкільний навчально-виробничий комбінат", витребування цього громадського будинку з незаконного чужого володіння Бучанської міської ради та визнання права власності за Ірпінською міською радою на громадський будинок "Міжшкільний навчально-виробничий комбінат", Верховний Суд, скасовуючи судові рішення та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що відсутність державної реєстрації не свідчить про відсутність права комунальної власності в Ірпінської міської ради на громадський будинок "Міжшкільний навчально-виробничий комбінат" або права спільної власності громад Ірпінського регіону та м. Бучі, чого суди попередніх інстанцій не врахували, посилаючись на відсутність у матеріалах справи доказів про реєстрацію права власності на спірний громадський будинок. Крім того, поза увагою судів залишилася встановлена господарськими судами у справі № 911/1902/19 обставина щодо прийняття виконавчим комітетом Київської обласної Ради народних депутатів рішення від 27.01.1992 № 11 "Про розмежування майна комунальної власності області". Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що порушення попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу визначених законом меж розгляду справи судом касаційної інстанції.
У справі № 372/1387/13-ц (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018) за позовом заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Обухівської районної державної адміністрації Київської області, Київської обласної державної адміністрації, Державної інспекції сільського господарства у Київській області до Козинської селищної ради Обухівського району Київської області, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 про визнання незаконними та скасування рішень, визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок Верховний Суд з посиланням на положення Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" дійшов висновку, що правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами, що належать територіальній громаді, здійснює орган місцевого самоврядування, яким у спірних правовідносинах є Козинська селищна рада, а тому виконавчий комітет Козинської селищної ради своїм рішенням про передачу у приватну власність спірних земельних ділянок перевищив свої повноваження та передав у приватну власність землі, які відносяться до категорії земель водного фонду.
При цьому Верховний Суд у зазначеній справі визнав неправильними висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що державі через утворені нею органи, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення. Верховний Суд дійшов висновку, що Державна інспекція сільського господарства у Київській області як територіальний орган під час здійснення державного нагляду (контролю) в листопаді 2012 року виявила допущені виконавчим комітетом Козинської селищною ради порушення чинного законодавства при передачі у приватну власність громадянам земельних ділянок, які є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності, а Київська обласна державна адміністрація та Обухівська районна державна адміністрація згідно з наданими їм повноваженнями не мали можливості самостійно встановити зазначені обставини, а тому довідалися або могли довідатися про зазначені порушення лише після проведення відповідної перевірки уповноваженим державним органом контролю, а саме Державною інспекцією сільського господарства у Київській області.
У справі № 391/1014/14-ц (постанова Верховного Суду від 11.03.2020) за позовом прокурора Компаніївського району Кіровоградської області в інтересах держави до Мар`ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, ОСОБА_21, ОСОБА_22, ОСОБА_23, ОСОБА_24, ОСОБА_25, ОСОБА_26, ОСОБА_27, ОСОБА_28 про визнання недійсним рішення ради в частині надання дозволу відповідачам на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, визнання недійсним рішення в частині затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та надання у власність земельних ділянок, визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки та про зобов`язання відповідачів повернути земельну ділянку територіальній громаді в особі Мар`ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області з підстав вибуття з комунальної власності земельних ділянок на території с. Тернова Балка, під якими розташоване Юріївське золоторудне родовище, що є власністю народу України, Верховний Суд, ухвалюючи нове рішення та задовольняючи позовні вимоги, виходив з такого. Так, Верховний Суд при касаційному перегляді справи взяв до уваги правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 391/1217/14-ц (провадження № 61-11197сво18) при розгляді аналогічної цивільної справи, а також вказав, зокрема, що апеляційний суд, застосовуючи строк позовної давності до вимог прокурора, в порушення положень закону, яким врегульоване питання позовної давності, не звернув уваги на те, що належні та допустимі докази про одержання прокурором спірних рішень сільської ради та оскаржуваних державних актів на право власності на земельні ділянки, видані відповідачам, відсутні, тобто в останнього не було можливості дізнатися про порушене право держави на розпорядження спірними земельними ділянками. Ураховуючи викладене, обґрунтованими є доводи прокурора про те, що він довідався про порушення прав держави у 2014 році, внаслідок чого строк позовної давності ним не пропущено.
У справі № 391/1214/14-ц (постанова Верховного Суду від 18.03.2020) за позовом прокурора Компаніївського відділу Олександрійської місцевої прокуратури Кіровоградської області в інтересах держави до Мар`ївської сільської ради Компаніївського району Кіровоградської області, ОСОБА_29, ОСОБА_30, ОСОБА_31, ОСОБА_32, ОСОБА_33, ОСОБА_34, ОСОБА_35, ОСОБА_34, ОСОБА_36, ОСОБА_37, ОСОБА_38, ОСОБА_39, ОСОБА_40, ОСОБА_41, ОСОБА_42 про визнання недійсними рішень та державних актів на право власності на земельні ділянки з підстав вибуття з комунальної власності земельних ділянок на території с. Тернова Балка, під якими розташоване Юріївське золоторудне родовище, що є власністю народу України, Верховний Суд, ухвалюючи нове рішення та задовольняючи позовні вимоги, виходив з такого. Так, Верховний Суд зазначив, що, ураховуючи положення статті 216 Цивільного кодексу України при вирішенні питання про дотримання строку позовної давності для звернення до суду у цивільному судочинстві, суди мають установити дату, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, установити дату, коли особа звернулася до суду, з`ясувати, чи у межах передбаченого законодавством строку особа звернулася до суду. Закон пов`язує початок перебігу позовної давності не з моментом поінформованості про вчинення певної дії чи прийняття рішення, а з моментом обізнаності про вчинення порушення закону та порушення у зв`язку з цим прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому за змістом частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. З огляду на це у спорі з декількома належними відповідачами, в яких немає солідарного обов`язку (до яких не звернута солідарна вимога), один з них може заявити суду про застосування позовної давності тільки щодо тих вимог, які звернуті до нього, а не до інших відповідачів. Останні не позбавлені, зокрема, прав визнати ті вимоги, які позивач ставить до них, чи заявити про застосування до цих вимог позовної давності. Для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання щодо її перебігу окремо за кожною звернутою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.
Верховний Суд у зазначеній справі № 391/1214/14-ц дійшов висновку, що апеляційний суд, застосовуючи строк позовної давності до вимог прокурора, на порушення положень закону, яким врегульоване питання позовної давності, не звернув уваги на те, що належні та допустимі докази про одержання прокурором спірних рішень сільської ради та оскаржуваних державних актів на право власності на земельні ділянки, видані відповідачам, відсутні, тобто в останнього не було можливості дізнатися про порушене право держави на розпорядження спірними земельними ділянками. Ураховуючи викладене, обґрунтованими є доводи прокурора про те, що він довідався про порушення прав держави у 2014 році, внаслідок чого строк позовної давності ним не пропущено.
4.12. Проте аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 921/387/20, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених скаржником постановах Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Саме по собі застосування положень статті 261 Цивільного кодексу України у наведених скаржником постановах не дає підстав для висновку про подібність таких правовідносин до справи, яка переглядається, адже відповідна оцінка наданих сторонами доказів на підтвердження наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування або, навпаки, позовної давності, здійснюється судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин конкретної справи.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови з цієї підстави.
4.13. При цьому, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, у зв`язку з чим доводи заявника касаційної скарги про недослідження судом апеляційної інстанції зібраних у справі доказів не можуть братися до уваги судом касаційної інстанції.
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, також не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржених судових рішень у справі із цієї підстави.
4.14. Щодо посилань заявника касаційної скарги на підстави для касаційного оскарження судових рішень у справі з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на відсутність висновку Верховного Суду щодо встановлення моменту обізнаності власника про порушення його права у випадку, якщо порушником змінено ідентифікуючі ознаки об`єкта нерухомого майна, колегія суддів зазначає таке.
Системний аналіз положень Господарського процесуального кодексу України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку з посиланням на відповідний пункт (пункти) частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.
Приписами частини 3 статті 311 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 290 Господарського процесуального кодексу України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).
З огляду на зміст вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема зазначення норми права щодо якої відсутній висновок про її застосування із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтувати необхідність формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Водночас касаційна скарга ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат" в частині оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, обмежується фактично незгодою товариства із оскаржуваними судовими рішеннями та містить лише посилання на відсутність висновку Верховного Суду без належної аргументації стосовно того, щодо застосування якої норми права відсутній висновок, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми.
4.15. Разом з цим колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що у пункті 5.3. постанови Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 921/386/20 за позовом Публічного акціонерного товариства "Тернопільський облрибкомбінат" до 1) Залозецької селищної ради, 2) Виконавчого комітету Залозецької селищної ради Зборівського району Тернопільської області, 3) Товарної біржі "Придніпровська", 4) ОСОБА_43 про визнання незаконним та скасування рішення виконавчого комітету селищної ради, скасування свідоцтва про право власності, визнання недійсними результатів аукціону викладено такі висновки:
"5.3. Проте колегія суддів наголошує, що діяльність Верховного Суду серед іншого полягає у забезпеченості єдності практики як однієї з основних форм реалізації принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судових рішень.
Відповідно до частини 4 статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачених пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 ГПК України).
З огляду на положення статті 4 ГПК України і статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.
Положеннями статті 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.
Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував на тому, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).
Отже, зрештою ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 ЦК України.
Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.
Велика Палата Верховного Суду та Верховний Суд неодноразово звертали увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, а також у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 914/1049/18, яку оприлюднено після подання касаційної скарги у цій справі, та висновки, викладені у пункті 47 якої необхідно врахувати під час касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень.
Проте у справі № 921/386/20, яка переглядається, суди не з`ясували питання про те, чи визнання незаконним і скасування оскаржуваного рішення та свідоцтва відновить права позивача та чи призведе до реального й ефективного захисту прав позивача; чи може такий обраний позивачем спосіб захисту вирішити спір щодо захисту права власності на нерухоме майно (гідроспоруди), які, як зазначає сам позивач, передано у власність іншій особі - ОСОБА_43, з урахуванням, у тому числі, встановлених судами обставин щодо здійснення державної реєстрації державним реєстратором права власності на спірне майно за ОСОБА_43 на підставі рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 26.03.2013 та ухвали від 04.09.2014 у справі № 599/310/13-ц та інших обставин".
4.16. Водночас суд апеляційної інстанції, здійснюючи розгляд справи № 921/387/20, не з`ясував питання та не встановив обставин стосовно ефективності обраного позивачем (ПАТ "Тернопільський облрибкомбінат"), який вважає себе власником майна - гідроспоруди ставка № 5, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, смт Залізці Зборівського району Тернопільської області, та чи може такий обраний позивачем спосіб захисту вирішити спір щодо захисту права власності на нерухоме майно (гідроспоруди).
4.17. У той же час у пункті 84 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20) зазначено, що відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).