ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 804/14800/15
адміністративне провадження № К/9901/783/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Калашнікової О.В.,
суддів: Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянувши в письмовому провадженні у касаційній інстанції адміністративну справу №804/14800/15
за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області, про скасування рішення, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року (прийняте у складі головуючого судді - Озерянської С.І.) та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року (прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді Семененка Я.В., суддів: Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю.)
У С Т А Н О В И В :
І. Суть спору
1. У жовтні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, скаржник) звернувся до суду з позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України у Дніпропетровській області (далі - третя особа, ГУ ДМС у Дніпропетровській області), в якому просив:
1.1. скасувати рішення ДМС України від 07 вересня 2015 року № 585-15;
1.2. зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. В обґрунтування позовних вимог позивач наголошує на протиправності оскаржуваного рішення відповідача про відмову у визнанні його біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, оскільки відповідачем не враховано реальної ситуації, що склалась в країні його походження. Також вказує на наявність побоювання стати жертвою переслідувань в країні національної приналежності Іраку, де його можуть вбити через те, що члени його родини були міліціонерами та майже всіх їх вже позбавлено життя, а також через власні релігійні переконання, оскільки він є прибічником сунізму.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи
3. ОСОБА_1 є громадянином Іраку.
3.1. В 2008 році позивач прибув в Україну для навчання в Харківському національному медичному університеті. Після закінчення першого курсу ОСОБА_1 виїжджав в Ірак у гості до сестри, але 25 серпня 2009 року повернувся до України щоб продовжити навчання.
3.2. Після відрахування з навчання у 2011 році позивач не залишив територію України в установлений строк.
3.3. Вперше позивач звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у 2013 році.
3.4. 02 серпня 2013 року згідно із рішенням ДМС України № 469-13 позивачу було відмовлено в задоволенні заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вказане рішення заявник оскаржував в судовому порядку. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 05 грудня 2013 року у справі №804/12808/13-а, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 13 травня 2014 рок, у задоволенні позову відмовлено. Ухвалою вищого адміністративного суду України від 06 червня 2014 року (К/800/29588/14) громадянину Іраку ОСОБА_1 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за скаргою про скасування рішення та зобов`язання вчинити дії. Проте, територію України в встановлений строк заявник не залишив
3.5. 25 лютого 2015 року ОСОБА_1 вдруге звернувся до ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, так як вважає, що в нього з`явилися нові обставини, а саме: погіршення військово-політичної ситуації на території Іраку, що загострило ситуацію в сфері безпеки на території Іраку.
3.6. Рішенням ДМС України від 07 вересня 2015 року №585-15 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
3.7. Підставою для відмови в задоволенні заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стали наступні обставини:
- заявник не надав переконливих доказів можливості його утисків чи переслідування в країні походження;
- метою звернення заявника до міграційної служби є вирішення особистих питань з метою легалізації на території України;
- на підставі проаналізованої інформації з джерел Інтернету зроблено висновок про неактуальність переслідування заявника та покращення ситуації країні походження, зокрема у зв`язку тим, що армія Іраку звільняє частину захоплених угрупуванням "Ісламська держава" територій, зменшуючи вплив даного угрупування та знищуючи бойовиків.
3.8. Під час співбесід в ГУ ДМС України в Дніпропетровській області позивач стверджував, що побоюється повертатися до своєї країни походження у зв`язку з наступними причинами:
- в співбесідах від 02 березня 2015 року та 02 липня 2015 року позивач розповів про погрози з боку терористів, які вбили його батьків та рідного брата, оскільки вони були міліціонерами на території Іраку. Родичів запідозрили в зраді Іракській владі, так як після військових подій на території Іраку формуватися державному устрою допомагала американська влада;
- позивач стверджував, що йому неодноразово погрожували смертю у вигляді телефонних дзвінків за те, що його батьки були міліціонерами та зрадили рідну державу;
- військові події, які до сьогоднішнього дня не мають логічного завершення та унеможливлюють його подальше навчання.
3.9. Під час додаткової співбесіди від 02 липня 2015 року позивачем були надані пояснення, що вбивство його рідних відбулося у жовтні 2006 року, коли він був в гостях у сестри в м. Багдад. До їхнього дому у м. Аль-Фалуджа, де ОСОБА_1 мешкав зі своєю родиною, прийшли терористи та вбили його рідних. Зі слів заявника, про вбивство близьких йому повідомили сусіди, які зателефонували.
3.10. Крім того, позивач вказує, що він хотів би навчатися і отримати освіту в Україні.
3.11. Постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року, в задоволенні позовних вимог відмовлено.
3.12. Постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2020 року постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 27 січня 2016 року та ухвалу Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 19 квітня 2016 року скасовано, а справу №804/14800/15 направлено на новий розгляд до Дніпропетровського окружного адміністративного суду.
ІІІ. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19 серпня 2020 року, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2020 року, в задоволенні позову відмовлено.
4.1. Відмовляючи в задоволенні позову суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про правомірність відмови у наданні позивачу статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту, оскільки, з огляду на приписи статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" відповідачем встановлено наявність умов, за яких такий статус не надається та встановлені у справі обставини не свідчать про те, що причини виїзду позивача до України пов`язані із переслідуванням в країні походження.
IV. Касаційне оскарження
5. Не погодившись з рішенням суду першої та постановою суду апеляційної інстанцій, позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу.
5.1. Посилаючись на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, позивач зазначає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 13, статті 1 та 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які визначають підстави визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та умови за яких ці форми захисту не надають, викладені в постановах Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №813/3742/16 та від 12 лютого 2020 року у справі №815/4398/17.
5.2. У зв`язку із наведеним позивач просить скасувати оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
6. У відзиві на касаційну скаргу, відповідач, посилається на те, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з дотриманням норм процесуального права, а тому не підлягають скасуванню.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
7. Відповідно до статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
8. За приписами частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
9. Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
10. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
11. Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 вказаного Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
12. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
13. Частиною сьомою статті 7 вказаного Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
14. За приписами статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
14.1. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
14.2. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
15. Частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
16. Частиною одинадцятою статті 9 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
17. Виходячи зі змісту статті 10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
19. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
20. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
21. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
VI. Позиція Верховного Суду
22. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно зі статтею 341 КАС України, здійснюється виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.
23. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
24. Предметом оскарження у цій справі є рішення ДМС України від 07 вересня 2015 року № 585-15, яким позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, виходить із такого.
26. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що надана позивачем інформація про причини виїзду з країни громадянської належності насамперед пов`язана із бажанням отримати освіту, при цьому, позивачем не наведено переконливих доводів про факти переслідування в країні походження, які б могли слугувати причиною його вимушеного від`їзду до України. Суди вказали на те, що позивачем не зазначено конкретних фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, що у відповідності до Конвенції про статус біженців 1951 року, є визначальним у переліку критеріїв щодо надання особі статусу біженця.
27. Також судами встановлено, що переїзд позивача до України не був вимушеним, внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, оскільки позивач декілька разів повертався до своєї країни походження в гості та для отримання візи. З цих підстав суди дійшли висновку, що в ході судового розгляду справи, за результатами розгляду відомостей, наведених в заяві позивача, та співбесід із посадовими особами, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Іраку жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
28. Крім цього, суди вказали на те, що матеріали міграційної справи позивача та повідомлені ним обставини не містять обґрунтованих обставин того, що позивач під час перебування в країні походження, чи перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності зазнає переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Судами звернуто увагу на значний проміжок часу між виїздом позивача з країни громадянської належності (2008 рік), прибуттям в Україну та часом звернення із заявою до міграційного органу (2013 рік), що в свою чергу також свідчить про відсутність підстав вважати, що у позивача наявні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань.
29. Колегія суддів Верховного Суду вважає наведені висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними з огляду на наступне.
30. Аналіз наведених правових норм у цій справі дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
31. Заявник, у свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
32. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
33. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
34. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
35. Разом з тим, судами попередніх інстанцій не досліджено та не надано належної оцінки щодо посилання позивача на інформацію по країні походження, що міститься, зокрема, у Резолюції Організації Об`єднаних Нації № 2169 (2014) ухваленої Радою Безпеки 30 липня 2014 року, за змістом якої ситуація, яка склалася у Іраку внаслідок широкомасштабного акту, вчиненого терористичним групами зокрема "Ісламська держава Іраку та Леванту" (ІДІЛ) та пов`язаними з ними терористичними групами, що загрожує мирному населенню та усім релігійним та етнічним групам.
36. Також, позивач на підтвердження обгрунтованості своїх побоювань звертав увагу судів попередніх інстанцій на Позицію Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, відносно повернення в Ірак від 27 жовтня 2014 року, що доступна за посиланням http://www.refworld.org.ru/docid/547324136.html.
37. Чинні міжнародні договори, до яких приєдналася Україна, є частиною національного законодавства України згідно з Конституцією України.
38. Право на життя і заборона катувань також закріплені в наступних ратифікованих Україною міжнародних договорах:
1. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 р., зокрема стаття 3: "Жодна держава-сторона не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй там може загрожувати застосування катувань".
2. Конвенція, стаття 2: "Право кожного на життя охороняється законом"; стаття 3: "Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".
39. Норми Конвенції тлумачаться в рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ; Суд).
40. Практика використання рішень ЄСПЛ врегульована Законом України від 23 лютого 2006 року "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", статтею 17 якого визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
41. Частиною другою статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики ЄСПЛ.
42. За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.
43. 22 жовтня 2013 року Управління Верхового Комісара ООН опублікувало оновлену редакцію документа "Рекомендації УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку" зі змісту якого вбачається, що після опублікування попередньої редакції вказаних Рекомендацій збройний конфлікт в Сирії продовжує загострюватися, в результаті чого вибухнула масштабна гуманітарна криза. УВКБ ООН, як і раніше наголошує, що більшість громадян Сирії, які звертаються за міжнародним захистом, відповідають критеріям поняття "біженець" за Конвенцією про статус біженців 1951 року, інші мають право на додатковий захист. Також, у документі дається перелік вразливих груп осіб, серед яких, зокрема, особи, що ухиляються від військової служби, палестинські біженці, групи національних меншин.
44. Також, за змістом пунктів 2, 4 Рекомендацій УВКБ ООН з питань міжнародного захисту стосовно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку від 27 жовтня 2014 року (ІІІ редакція) на даний момент майже всі райони країни (Сирії) охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково накладаються один на одного; ця ситуація посилюється внаслідок того, що за всі протиборчі сторони воюють іноземні найманці. Бої між сирійськими урядовими силами і масою антиурядових збройних груп не затихають. За наявними даними, до квітня 2014 року кількість осіб, які загинули в результаті конфлікту, перевищила 191 тисячу осіб.
45. У пункті 31 вказаних Рекомендацій УВКБ зазначає, що у світлі розвитку подій і зміни обставин в Сирії, можливо, буде доцільно переглянути (якщо цього ще не було зроблено) рішення у справах сирійців, чиї клопотання про надання притулку в минулому були відхилені, щоб ті, хто в силу обставин, що змінилися має обґрунтовані причини звернутися про надання притулку як біженці "на місці" (sur place), могли розраховувати на ухвалення відповідного рішення, яке дозволить їм користуватися захистом і правами, що випливають з визнання їх біженцями.
46. Відповідно до пункту 34 вказаних Рекомендацій УВКБ ООН, враховуючи актуальність даного питання на тлі збільшення навантаження на сусідні з Сирією держави і відновлення припливу біженців, УВКБ ООН повторює свій заклик до держав, які не є сусідами Сирії, вивчити конкретні та ефективні способи вираження солідарності.
47. Крім того, в Рекомендаціях УВКБ ООН стосовно повернення в Ірак від 14 листопада 2016 року зазначено, що ситуація з безпекою у багатьох районах центральної та північної частин Іраку залишається вкрай нестабільною та непередбачуваною з причин триваючих озброєних наступів та контрнаступів.
48. Разом з цим, в Рекомендаціях УВКБ ООН від 14 листопада 2016 року зазначено, що ООН та правозахисні організації зафіксували масштабні порушення, вчинені підрозділами сил народної мобілізації, а у ряді випадків - іракських сил безпеки у відношенні цивільних осіб, що рятуються втечею, у особливості чоловіків та хлопчиків із числа арабів-сунітів, у відношенні яких існує думка, що вони підтримують ІДІЛ, незалежно від наявності відсутності доказів зв`язку цих осіб з ІДІЛ (пункт 20). В Іракському Курдистані і районах, які фактично контролюються регіональним урядом Курдистану, курдські сили безпеки звинувачувалися у проведенні довільних арештів і затримань внутрішньо переміщених осіб із числа арабів-сунітів, підозрюваних у зв`язках з ІДІЛ, причому інколи на довгий строк і часто без розгляду справи у суді (пункт 27). Наявність великої кількості внутрішньо переміщених осіб на усій території Іраку і розповсюдження загальної думки про те, що араби-суніти пов`язані з ІДІЛ, або є його прихильниками, призвели також до збільшення числа арештів арабів-сунітів і туркменів-сунітів, які постійно проживали в Багдаді і інших підконтрольних уряду районах, на підставі Закону про боротьбу з тероризмом.
49. Відповідно до позиції УВКБ ООН стосовно повернення осіб, шукаючих притулок із Іраку, від 14 листопада 2016 року, у ситуації що склалася, УВКБ ООН закликає держави утриматися від примусового повернення вихідців із районів Іраку, охоплених військовими діями, із районів, звільнених від ІДІЛ, у яких зберігається нестабільна і небезпечна ситуація або районів, підконтрольних ІДІЛ. Такі особи, у тому числі ті, хто отримав відмову за клопотанням про міжнародний захист, не повинні повертатися ні у райони, з яких вони прибули, ні у будь-які інші райони країни. Якщо встановлено, що критерії, передбачені Конвенцією 1951 року, не можуть бути застосовані, то доцільним представляється застосування більш широкого ряду критеріїв визначення статусу біженця, вказаних у відповідних регіональних нормативно-правових актах, або ж надання додаткових форм захисту.
50. При цьому, УВКБ ООН рахує недоречною позицію країн, які відмовляють особам, які прибули із Іраку у міжнародному захисті на основі застосування альтернативи внутрішнього бігства, або переміщення усередині країни.
51. Таким чином, на теперішній момент в країні громадянського походження позивача склалася небезпечна для життя ситуація, яка цілком обґрунтовано викликає побоювання за життя та можливі переслідування.
52. Так, ЄСПЛ у справі "Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства" (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п. 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
53. Отже, рішення судів попередніх інстанцій не містять вмотивованого аналізу зазначених обставин, що на переконання колегії суддів унеможливлює об`єктивне прийняття рішення за результатами розгляду справи.
54. Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів першої та апеляційної інстанцій, тому з урахуванням повноважень касаційного суду (які не дають касаційній інстанції права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні) відсутня можливість перевірити Верховним Судом правильність їх висновків в цілому по суті спору.
55. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
56. Частинами першою-третьою статті 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
57. Зважаючи на встановлені судами обставини, Суд вважає висновки судів першої та апеляційної інстанції передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а відтак таке судове рішення не є таким, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.
58. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
58.1. Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
59. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про невідповідність оскаржуваних судових рішень вимогам статті 242 КАС України. Судами першої та апеляційної інстанцій не було дотримано норми процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі.