ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 520/9746/19
адміністративне провадження № К/9901/9131/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Єзерова А.А., Шарапи В.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Венглюк Тетяни Василівни на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.11.2019 (головуючий суддя: Волошин Д.А.) та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020 (головуючий суддя: Сіренко О.І., судді: Калиновський В.А., Кононенко З.О.) у справі №520/9746/19 за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Венглюк Тетяни Василівни про скасування рішення,
У С Т А Н О В И В:
І. РУХ СПРАВИ
У вересні 2019 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 або позивачка) звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради Венглюк Тетяни Василівни (далі - державний реєстратор Венглюк Т.В. або відповідач), в якому просила скасувати рішення відповідача від 09.09.2019 №48579256 про відмову в державній реєстрації права власності ОСОБА_1 на 1/6 частину квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.11.2019, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 19.02.2020, позов задоволено.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, відповідач подав касаційну скаргу, у якій просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
IІ. ПРОЦЕСУАЛЬНІ ДІЇ У СПРАВІ
Ухвалою Верховного Суду від 13.05.2020 відкрито касаційне провадження у справі.
Ухвалою Верховного Суду від 13.12.2021 справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
ІІІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.09.2019 позивачка звернулася до державного реєстратора прав на нерухоме майно Департаменту реєстрації Харківської міської ради із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за реєстраційним номером 35763061 для проведення державної реєстрації права власності, форма власності: приватна, на квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
До заяви позивачкою, серед іншого, було подано заочне рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 04.03.2019 у справі №644/2821/17 про визнання за ОСОБА_1, в порядку поділу спільного майна подружжя, права власності на 1/6 частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 65,8 кв.м., право власності на 1/3 квартири якої зареєстровано за ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 ).
За результатами розгляду поданих на реєстрацію документів, державний реєстратор прав на нерухоме майно Венглюк Т.В. з посиланням на пункт 12 частини першої статті 24 Закону України від 01.07.2004 №1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі - Закон №1952-IV) прийняла рішення від 09.09.2019 №48579256 про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень. В обґрунтування підстав для відмови у проведенні реєстрації відповідач зазначила, що у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.
Так, в ході розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень за реєстраційним номером 35763061 для проведення державної реєстрації права власності на квартиру державним реєстратором були проведені консолідовані пошуки у Єдиних та Державних реєстрах. З відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно встановлено, що право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване в тому числі за ОСОБА_2 - 1/3 частка, на підставі договору купівлі - продажу, за р.№2579 від 31.08.2011, Гаврилова С.А., приватним нотаріусом ХМНО. Відповідно до відомостей з Єдиного реєстру боржників ОСОБА_2 - ІНФОРМАЦІЯ_1 є боржником за виконавчим провадженням: 56717459, яке перебуває на виконанні у Міжрайонному відділі державної виконавчої служби по Індустріальному та Немишлянському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
Відтак, з огляду на те, що проведення державної реєстрації права власності на підставі заочного рішення Орджонікідзевського районного суду м. Харкова від 04.03.2019 у справі №644/2821/17 має наслідком відчуження частки майна особи - боржника ( ОСОБА_2 ), відомості про якого внесено до Єдиного реєстру боржників, державний реєстратор дійшов висновку про відсутність підстав для проведення державної реєстрації об`єкту нерухомості за ОСОБА_1 .
Вважаючи свої права та інтереси порушеними, позивачка звернулася із цим позовом до суду.
ІV. АРГУМЕНТИ СТОРІН
В обґрунтування позовних вимог позивачка стверджує, що відмова у державній реєстрації за нею права власності на об`єкт нерухомості (1/6 частини трикімнатної квартири АДРЕСА_1 ) на підставі судового рішення є протиправною. Вважає, що положення пункту 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV можна застосувати лише до тих випадків, коли особа-боржник, яка внесена до Єдиного реєстру боржників, відчужила майно на користь іншої особи в добровільному порядку (на договірній основі). Водночас у спірній ситуації, право власності на частину квартири виникло у позивачки на підставі судового рішення, а тому у відповідача не було правових підстав для відмови у проведенні державної реєстрації прав з посиланням на пункт 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV.
Відповідач позов не визнав. Вважає, що позивачка хибно тлумачить положення пункту 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV. За позицією відповідача положення зазначеної норми підлягають до застосування незалежно від форми відчуження майна (за згодою власника (добровільно) чи у примусовому порядку).
V. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що підставою для набуття позивачкою права власності на квартиру є судове рішення про визнання права власності, а тому відсутні підстави для відмови у проведенні реєстраційних дій з посиланням на пункт 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV. Суди попередніх інстанцій констатували, що наведене законодавцем пункті 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV визначення "майно, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці" свідчить про наявність договірної підстави набуття права власності. Тобто, коли відбувається відчуження майна саме однією особою на користь іншої.
Водночас законодавцем унормовано, що рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно є окремою підставою для проведення державної реєстрації прав.
VІ. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
Касаційна скарга обґрунтована тим, що судами попередніх інстанцій неповно з`ясовані обставини справи. Скаржник наполягає, що позивачка звернулася про реєстрацію права власності на майно, яке відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, а тому у державного реєстратора не було законних підстав для проведення реєстрації прав на об`єкт нерухомості. Стверджує, що під поняттям "відчуження" законодавець передбачає будь-які дії, внаслідок яких особа втрачає право власності на майно. Відповідно відчуження може відбуватися як по волі первинного власника на основі договору з набувачем, так і в примусовому порядку на підставі судового рішення. Таким чином, за позицією скаржника, судами попередніх інстанцій неправильно розтлумачено положення пункту 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV, що призвело до помилкових висновків про протиправність оскаржуваного у цій справі рішення.
Позивачка подала відзив на касаційну скаргу, у якому з посиланням на законність і обґрунтованість рішень судів першої та апеляційної інстанцій просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін. Стверджує, що у спірному випадку відсутні підстави для застосування наслідків, встановлених пунктом 12 частини першої статті 24 Закону №1952-IV.
VІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального права та дійшов таких висновків.
За правилами статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Спірним питанням у цій справі є: чи були у державного реєстратора підстави для відмови позивачці у державній реєстрації права власності на квартиру на підставі судового рішення, за наявності інформації про внесення особи, у чиїй власності перебувало майно, до Єдиного реєстру боржників.
Так, спірні правовідносини врегульовані Законом №1952-IV, який відповідно до преамбули, визначає відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.
Згідно із положеннями статті 2 Закону №1952-IV державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Державній реєстрації прав підлягає право власності (пункт 1 частини першої статті 4 Закону №1952-IV).
Положеннями частини третьої статті 10 Закону №1952-IV визначено, що державний реєстратор, серед іншого:
- встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;
- перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;
- здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.
За правилами, встановленими статтею 18 цього Закону, державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.
Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.
Державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.
Заява про державну реєстрацію прав подається окремо щодо кожного об`єкта нерухомого майна.
Вимоги до оформлення заяв, а також вимоги до оформлення рішень державних реєстраторів, що приймаються за результатом їх розгляду, їх форми затверджуються Міністерством юстиції України.
Частиною першою статті 11 Закону №1952-VI встановлено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав.
Умови, підстави та процедуру проведення відповідно до Закону №1952-VI державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав), перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав визначає Порядок державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 №1127 (далі - Порядок №1127).
Згідно із пунктом 12 Порядку №1127 розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який встановлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на таке майно, відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявність підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.
Пунктом 18 Порядку №1127 встановлено, що за результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.
Відповідно до пункту 23 Порядку №1127 за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом №1952-VI, державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття з відповідним обґрунтуванням їх застосування.
Підстави для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав визначені статтями 23-25, 27 Закону №1952-VI.
Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що законодавцем чітко встановлено процедуру розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав власності на об`єкт нерухомості, яка включає в себе перевірку документів на предмет відповідності таких вимогам законодавства, відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями, а також наявності підстав для проведення державної реєстрації прав, зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивачкою подано заяву про реєстрацію за нею права власності на 1/6 частину трикімнатної квартири АДРЕСА_1, загальною площею 65,8 кв.м., право власності на 1/3 квартири якої зареєстровано за ОСОБА_2 на підставі судового рішення у цивільній справі №644/2821/17.
Статтею 129-1 Конституції України визначено, що судові рішення ухвалюються іменем України та є обов`язковими до виконання.
Згідно із пунктом 9 частини першої статті 27 Закону №1952-VI рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно є підставою для державної реєстрації прав.
Підстави для відмови в державній реєстрації перелічені в статті 24 Закону №1952-IV.
Водночас колегія суддів зазначає, що така відмова повинна бути прийнята відповідно до статті 2 КАС України, яка визначає, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
У спірному випадку, державний реєстратор відмовив позивачці у проведенні державної реєстрації прав з посиланням на пункт 12 частини першої статті 24 Закону №1952-VI. Така відмова обумовлена тим, що згідно відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, встановлено, що право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, зареєстроване в тому числі за ОСОБА_2 - 1/3 частка, на підставі договору купівлі - продажу, за р.№2579 від 31.08.2011, Гаврилова С.А., приватним нотаріусом ХМНО. Відповідно до відомостей з Єдиного реєстру боржників ОСОБА_2 є боржником за виконавчим провадженням: 56717459, яке перебуває на виконанні у Міжрайонному відділі державної виконавчої служби по Індустріальному та Немишлянському районах міста Харків Головного територіального управління юстиції у Харківській області.
Так, згідно із наведеною нормою, у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено у разі, якщо заявник звернувся із заявою про державну реєстрацію права власності щодо майна, що відповідно до поданих для такої реєстрації документів відчужено особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників, зокрема за виконавчими провадженнями про стягнення аліментів за наявності заборгованості з відповідних платежів понад три місяці.
За позицією відповідача, та обставина, що на момент проведення реєстраційних дій у Єдиному реєстрі боржників міститься інформація про попереднього власника майна, є безумовною підставою для відмови у реєстрації права власності за іншою особою, незважаючи на те, що підставою для державної реєстрації прав визначено судове рішення, яке набрало законної сили.
Відповідач стверджує, що основоположним для застосування цієї норми є факт відчуження майна особи (боржника) безвідносно до форми оформлення переходу права власності від однієї особи до іншої (за згодою власника (добровільно) чи у примусовому порядку).
Водночас колегія суддів вважає такі висновки помилковими, оскільки диспозиція пункту 12 частини першої статті 24 Закону №1952-VI прямо вказує на те, що подане для реєстрації майно має бути відчужене особою, яка на момент проведення такої реєстрації внесена до Єдиного реєстру боржників. Тобто, відчуження майна на користь іншої особи має відбуватися перш за все за згодою (волевиявленням) власника такого майна. Зазначений висновок узгоджується із тим, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 27 Закону №1952-VI укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката є підставою для державної реєстрації прав.
Положення пункту 12 частини першої статті 24 Закону №1952-VI є імперативними і не допускають множинного тлумачення цієї норми.
На переконання колегії суддів, законодавець виклавши пункт 12 частини першої статті 24 Закону №1952-VI у чинній редакції насамперед мав на меті не допустити навмисне відчуження боржником належного йому на праві власності майна в процесі примусового виконання виконавчого документа.
Також колегія суддів враховує, що особливостями цієї справи є те, що спірне майно, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, поділ якого відбувся за судовим рішення у цивільній справі №644/2821/17.
Відтак, з огляду на те, що підставою для проведення реєстраційних дій визначено судове рішення, колегія суддів погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про протиправність відмови у державній реєстрації прав з посиланням на пункт 12 частини першої статті 24 Закону №1952-VI.
Доводи касаційної скарги не містять належних та об`єктивно обумовлених міркувань, які б спростовували наведені висновки судів попередніх інстанцій.
При вирішенні справи, суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Також Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).