ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 242/4936/16-а
адміністративне провадження № К/9901/18159/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Мороз Л.Л.,
суддів: Бучик А.Ю., Рибачука А.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами адміністративну справу №242/4936/16-а
за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м.Селидове Донецької області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м.Селидове Донецької області на постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2017 року (головуючий суддя Міронова Г.М., судді: Арабей Т.Г., Геращенко І.В.),
в с т а н о в и в :
В листопаді 2016 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Управління Пенсійного фонду України в місті Селидове Донецької області (далі також - відповідач, пенсійний орган), в якому просила:
- визнати протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в місті Селидове Донецької області щодо виплати їй пенсії з 01 вересня 2015 року нижче прожиткового мінімуму, встановленого законом;
- зобов`язати Управління Пенсійного фонду України в місті Селидове Донецької області провести їй перерахунок пенсії за віком із підвищенням її до розміру прожиткового мінімуму на одну особу в розрахунку на місяць для осіб, які втратили працездатність з 01.09.2015 року - 1074 гривні, з 1 січня 2016 року - 1074 гривні, з 1 травня 2016 року - 1130 гривень, з урахуванням виплачених сум, врахувавши, що розмір виплаченої їй пенсії не може бути нижчим від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
В обґрунтування позовних вимог посилалась на те, що розмір призначеної та виплачуваної їй пенсії є меншим за розмір прожиткового мінімуму, встановленого законом, що не відповідає положенням статті 46 Конституції України. Крім того, зазначає, що аналіз положень частини 3 статті 42 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року №1058-IV (далі - Закон №1058-IV) свідчить, що підставою для перерахунку пенсії є встановлення нового розміру прожиткового мінімуму, а перерахунок проводиться з дня встановлення цього мінімуму.
Постановою Селидівського міського суду Донецької області від 22 листопада 2016 року в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 18 січня 2017 року скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове, яким позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії Управління Пенсійного фонду України в місті Селидове Донецької області щодо виплати ОСОБА_1 пенсії з 01 травня 2016 року у розмірі нижче прожиткового мінімуму, встановленого Законом України "Про державний бюджет України на 2016 рік".
Зобов`язано Управління Пенсійного фонду України в місті Селидове Донецької області здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 пенсії відповідно до п. 3 ст. 42 Закону №1058-IV у зв`язку з підвищенням розміру прожиткового мінімуму на одну особу з розрахунку на місяць для осіб, які втратили працездатність, з 01 травня 2016 року з урахуванням виплачених сум.
В решті позовних вимог відмовлено.
Судами встановлено, що ОСОБА_1 перебуває на обліку в Управлінні Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області з 26 лютого 2013 року та отримує пенсію із зниженням пенсійного віку відповідно до п. "Б" ч. 1 ст. 13 Закону України "Про пенсійне забезпечення" та ч. 2 розділу ХV "Прикінцеві положення" Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування".
09 листопада 2015 року позивач звернулась до пенсійного органу із заявою № 3889 про перерахунок пенсії по стажу у відповідності до ст. 42 Закону №1058-IV.
Управлінням Пенсійного фонду України в м. Селидове Донецької області було зроблено перерахунок пенсії по стажу; страховий стаж після перерахунку пенсії склав 23 роки 10 місяців 26 днів, а розмір пенсії - 949,00 грн.
Не погоджуючись з розміром призначеної та виплачуваної пенсії, який є меншим за розмір прожиткового мінімуму, встановленого законом, позивач звернулася до суду з цим позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції прийшов до висновку, що оскільки страховий стаж позивача є меншим, ніж передбачено частиною першою статті 28 Закону №1058-IV, то пенсія обґрунтовано призначена та виплачується відповідачем у розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи частково позовні вимог, апеляційний суд виходив з того, що у позивача наявне право на пенсію в розмірі не нижчому ніж розмір прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, а відтак дії відповідача щодо відмови в перерахунку пенсії позивача у зв`язку із збільшенням на законодавчому рівні прожиткового мінімуму є неправомірними.
Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, вважаючи його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
На обґрунтування вимог касаційної скарги вказав, що судом апеляційної інстанції неповно з`ясовано обставини справи, що призвело до скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції. Скаржник зазначив, що ним на законних підставах призначена та виплачується позивачу пенсія в порядку та у розмірі, що передбачені чинним законодавством. Наголошує, що відсутність у позивача необхідного страхового стажу позбавляє пенсійний орган можливості виплачувати їй пенсію у розмірі, не меншому ніж прожитковий мінімум для осіб, що втратили працездатність.
Позивач правом подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористалася.
Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, дійшов таких висновків.
Статтею 46 Конституції України встановлено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Поряд з цим, у пункті 6 статті 92 Конституції України зазначено, що виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Правовідносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування врегульовані нормами Закону №1058-IV, частиною першої статті 26 якого встановлено, що особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років та наявності страхового стажу не менше 15 років.
Відповідно до частини першої статті 28 Закону №1058-IV мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж передбачено частиною першою цієї статті, пенсія за віком встановлюється в розмірі, пропорційному наявному страховому стажу, виходячи з мінімального розміру пенсії за віком.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач отримує пенсійну виплату у вигляді пенсії, розрахованої пропорційно наявному страховому стажу, у розмірі 949,00 грн.
Організовуючи в Україні систему соціального захисту, в тому числі, пенсійного забезпечення, держава, діючи в межах допустимого розсуду, заклала основу самоврядності її функціонування (абзац 2 частини першої статті 58 Закону №1058-IV), що базується на принципах, закріплених у статті 7 Закону №1058-IV, серед яких заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію, рівноправності застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов`язків щодо сплати страхових внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування, диференціації розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу), солідарності та субсидування в солідарній системі.
Таким чином, сьогоднішній стан системи пенсійного забезпечення, яке здійснюється в межах солідарно-накопичувальної системи загальнообов`язкового державного соціального страхування (першого-другого рівнів), не передбачає прямого взаємозв`язку між розміром сплачених сум єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, що розраховується і сплачується виходячи з нормативного закріплення бази у статті 7 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (надалі - Закон № 2464-VI), та розміром пенсійних виплат. Водночас, зважаючи на соціальну солідарність та справедливість у системі соціального захисту, до складу якої входить система пенсійного забезпечення, держава нормативно встановлює передумови щодо визначення пропорційної взаємозалежності між участю особи в системі загальнообов`язкового державного пенсійного страхування та рівнем її подальшого пенсійного забезпечення за рахунок вказаної системи фінансування пенсій та інших соціальних виплат.
Частина третя статті 46 Конституції України дослівно визначає гарантію, за якою "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом". Вказане положення дублюється у частині другій статті 7 Закону №1058-IV.
Їхнє застосування у комплексному підході до аналізу системи соціального забезпечення в Україні визначає необхідність сукупного забезпечення державою рівня життя, не нижчого від прожиткового мінімуму, як через систему пенсійних так і інших соціальних виплат ("пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування"), а отже, як за рахунок солідарно-накопичувальної системи, так і коштів Державного бюджету України, в рамках виконання конституційних зобов`язань перед особою.
Таким чином, законодавством розмежовано поняття "пенсійні виплати" від інших соціальних виплат (допомоги, доплати, надбавки та підвищення до зазначених виплат), виходячи з того, за рахунок яких коштів вони виплачуються (або з коштів Пенсійного фонду з Накопичувального пенсійного фонду, який формується за рахунок пенсійних внесків, сплачених учасниками накопичувальної системи пенсійного страхування, або за рахунок Державного бюджету України). Відповідно, від цього залежить, який орган є відповідальним за виплату.
Держава взяла на себе зобов`язання створити альтернативні компенсаторні механізми забезпечення достатнього рівня життя за рахунок системи гарантування права на соціальний захист на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого законом, шляхом виплати додаткових соціальних допомог, надання безоплатно соціальних послуг, безоплатного або з істотною знижкою отримання права на медичне забезпечення та придбання лікарських засобів, компенсації соціальних витрат тощо, а тому оцінка не може ґрунтуватися лише на підході порівняння абсолютного значення розміру конкретної пенсійної виплати, оскільки в межах реалізації соціальних прав, особа користується і іншими видами допомоги від держави.
Саме на виконання своїх зобов`язань у сфері соціального захисту на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, державою унормовано здійснення соціальних виплат на підставі постанови №265, Закону України "Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю", Закону України "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім`ям" тощо.
Отже, колегія суддів дійшла висновку, що у своїй сукупності вказані норми матеріального права не суперечать одна одній та частині третій статті 46 Конституції України, і лише свідчать про право позивача звернутися до відповідного органу соціального захисту населення для отримання державної соціальної допомоги, яка б забезпечила рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого Законами про Держбюджет України на відповідний рік.
Оскільки, у справі, яка розглядається страховий стаж позивача на момент призначення пенсії склав менше 30 років, то відсутні підстави для визнання протиправними дій пенсійного органу та задоволення позову, в межах розгляду даної справи.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №148/625/17.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, а суд апеляційної інстанції помилково скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Враховуючи, що суд апеляційної інстанції скасував судове рішення, яке відповідає закону, Суд приходить висновку про скасування постанови суду апеляційної інстанції повністю та залишення в силі судового рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 345, 349, 352, 355, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд