Постанова
Іменем України
06 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 756/4855/17
провадження № 51-7121км18
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого суддів
Чистика А. О., Бородія В. М., Мазура М. В.,
за участю:
секретаря судового засідання
Слободян О. М.,
прокурорів
Кравченка Р. А., Крима М. Ю.,
захисників
Байдика О. А., Біленка Б. В., Горошинського О. О., Рябовола Ю. П., Сердюка В. А., Федоренка І. Л., Фозекош А. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги захисників Байдика Олександра Анатолійовича, Горошинського Олександра Олександровича, які діють в інтересах засудженого ОСОБА_1, на вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року, захисників Біленка Богдана Володимировича, Сердюка Віталія Анатолійовича, Федоренка Ігоря Люсиковича, Фозекош Андріани Андріївни, які діють в інтересах засудженого ОСОБА_1, на ухвалу Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016000000001594 від 14 червня 2016 року, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Єнакієве Донецької області, який згідно матеріалів кримінального провадження зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1, проживав за адресою: АДРЕСА_2 ), можливе місце проживання за адресою: АДРЕСА_3, раніше не судимого,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110; ч. 1 ст. 111; ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Органами досудового розслідування ОСОБА_1 обвинувачувався у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 (пособництво в умисних діях, вчинених з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, вчинених представниками влади, за попередньою змовою групою осіб, які призвели до тяжких наслідків); ч. 1 ст. 111 (державна зрада шляхом надання іноземній державі та її представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України); ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 (пособництво у веденні агресивної війни) КК України.
За вироком Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 111, ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, та призначено йому покарання: за ч. 1 ст. 111 КК України - у виді позбавлення волі на строк 13 років; за ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України - у виді позбавлення волі на строк 12 років; на підставі ч. 1 ст. 70 КК України за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно призначено покарання у виді позбавлення волі на строк 13 років. Його ж визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 110 КК України, і виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) через недоведеність того, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення. Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
Згідно з цим вироком ОСОБА_1 01 березня 2014 року в невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, порушуючи вимоги статей 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, вимоги ч. 4 ст. 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН) і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ), з метою порушення суверенітету України і з метою сприяння Російській Федерації та її представникам у порушенні суверенітету України, сподіваючись отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні, для створення уявлення про легітимність дій представників влади і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, надання видимості законності вторгнення та окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, а саме півострова Крим, усвідомлюючи явну протиправність власних дій, склав, підписав та звернувся з письмовою заявою до Президента Російської Федерації ОСОБА_2 з проханням використати Збройні Сили цієї держави на території України, чим надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України та шляхом вчинення державної зради сприяв представникам влади і службовим особам Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, у веденні агресивної війни проти України. Злочини вчинено за нижченаведених обставин.
Так, 24 жовтня 1945 року набув чинності Статут ООН. До складу ООН увійшли Українська Радянська Соціалістична Республіка (з 24 серпня 1991 року - Україна), Союз Радянських Соціалістичних Республік (з 24 грудня 1991 року - Російська Федерація) та ще 49 країн-засновниць, а надалі до вказаної міжнародної організації було прийнято інші країни світу.
Відповідно до ч. 4 ст. 2 Статуту ООН усі Члени ООН утримуються в їх міжнародних відносинах від загрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об`єднаних Націй.
Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про зміцнення міжнародної безпеки від 16 грудня 1970 року № 2734 (ХХV), Декларацією Генеральної Асамблеї ООН про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) встановлено, що ні одна з держав не має права здійснювати інтервенцію чи втручання у будь-якій формі або з будь-якої причини у внутрішні та зовнішні справи інших держав. Закріплено обов`язки держав: утримуватися від озброєної інтервенції, підривної діяльності, військової окупації; здійснення сприяння, заохочення чи підтримки сепаратистської діяльності; не допускати на власній території навчання, фінансування та вербовки найманців чи засилання таких найманців на територію іншої держави.
Крім того, у Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (ХХІХ) "Визначення агресії", серед іншого, вказано, що застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної та політичної незалежності іншої держави, застосування збройної сили державою першою всупереч Статуту ООН є перш за все свідченням акту агресії.
Будь-яка з наступних дій, незалежно від оголошення війни, кваліфікується як акт агресії: вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави, або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення або нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини; застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; напад збройними силами держави на сухопутні, морські або повітряні сили, або морські і повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що перебувають на території іншої держави за згодою з приймаючою державою, всупереч умовам, передбаченим в угоді; засилання державою або від імені держави збройних банд, груп, регулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це рівнозначно наведеним вище актам. Жодні міркування будь-якого характеру з політичних, економічних, військових чи інших причин не можуть бути виправданням агресії.
Статтями 1 та 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, визнаної 07 березня 1955 року Союзом Радянських Соціалістичних Республік, правонаступником якого є Російська Федерація, передбачено, що військові дії між державами не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження, яке буде мати форму мотивованого оголошення війни або форму ультиматуму з умовним оголошенням війни. Стан війни повинен бути без уповільнення оповіщений нейтральним державам і матиме для них дійсну силу лише після одержання оповіщення.
У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах.
Відповідно до розділу V зазначеної Декларації територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.
24 серпня 1991 року Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено Акт проголошення незалежності України, яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. Територія України є неподільною та недоторканною.
Відповідно до статей 132-134 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, м. Севастополь має спеціальний статус, Автономна Республіка Крим є невід`ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Статтею 73 Конституції України визначено, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Незалежність України визнали держави світу, серед яких і Російська Федерація.
Зокрема, як передбачено пунктами 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтвердили Україні їх зобов`язання згідно з принципами Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі від 01 серпня 1975 року поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України, зобов`язались утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони, або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом ООН.
31 травня 1997 року відповідно до положень Статуту ООН і зобов`язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі Україна та Російська Федерація уклали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (ратифікований Законом України від 14 січня 1998 року № 13/98-ВР та Федеральним Законом Російської Федерації від 02 березня 1999 року № 42-ФЗ).
Відповідно до статей 2, 3 зазначеного Договору Російська Федерація зобов`язалась поважати територіальну цілісність України, підтвердила непорушність існуючих між ними кордонів та будівництво відносин на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов`язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права.
У зв`язку із суспільно-політичною кризою в Україні наприкінці 2013 - початку 2014 років у представників влади Російської Федерації та службових осіб Збройних Сил Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, виник умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України, окупацію та подальшу анексію частини України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.
Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил Російської Федерації як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам Російської Федерації, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації, та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України - в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі.
Свій умисел співучасники вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя (Чорноморський флот Російської Федерації), а також шляхом залучення до виконання злочинного плану інших осіб, зокрема громадян України та Російської Федерації.
Одночасно для досягнення вищезазначених цілей здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної та суверенної України з європейським вектором розвитку, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (Автономної Республіки Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення як "націонал-фашистів", які мають інші духовні та моральні цінності, пропагують культ насильства і знущання над російськомовним населенням України.
Таким чином, поряд із застосуванням військових засобів використовувалися політичні, дипломатичні та інформаційні засоби, а також засоби прихованого характеру, які полягали у використанні протестного потенціалу південно-східних регіонів України, зокрема організовувалися та контролювалися незаконні сепаратистські референдуми, спрямовані на порушення територіальної цілісності України.
Ураховуючи, що територія Автономної Республіки Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення серед інших територій України, які були об`єктом злочинного посягання представників влади Російської Федерації, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації, що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил Російської Федерації поряд з іншими елементами війни, її ведення вирішено розпочати з території півострова Крим із залученням інших осіб із числа громадян Російської Федерації та України, кожному з яких передбачалося доведення відведеної йому ролі в реалізації їх умислу.
Так, із 20-х чисел лютого 2014 року для реалізації зазначеного умислу, з метою блокування й захоплення адміністративних будівель і ключових об`єктів військової та цивільної інфраструктури, для забезпечення військової окупації і подальшої анексії Російською Федерацією території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, всупереч вимогам пунктів 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, принципам Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі і вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і декларацій Генеральної Асамблеї ООН від 09 грудня 1981 року № 36/103, від 16 грудня 1970 року № 2734 (XXV), від 21 грудня 1965 року № 2131 (XX), Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року № 3314 (XXIX), статтям 1, 2 III Конвенції про відкриття воєнних дій від 18 жовтня 1907 року, статтям 1, 2 Конституції України на територію України, а саме на територію півострова Крим розпочато збройне вторгнення регулярних військ Російської Федерації з метою зміни меж території та державного кордону України, на порушення порядку, встановленого Конституцією України, зокрема: 31 окремої гвардійської десантно-штурмової бригади Повітрянодесантних військ, 45 окремого гвардійського полку спеціального призначення Повітрянодесантних військ, 18 окремої гвардійської мотострілецької бригади, 58 Армії Південного військового округу, 98 гвардійської повітрянодесантної дивізії Повітрянодесантних військ, 76 гвардійської десантно-штурмової дивізії Повітрянодесантних військ, 15 окремої гвардійської мотострілецької бригади Миротворчих сил Збройних Сил Російської Федерації.
Надалі військовослужбовці Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з іншими підрозділами Збройних Сил Російської Федерації, які здійснили вторгнення на територію півострова Крим, продовжили реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим.
Так, 27 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації у повному бойовому екіпіруванні незаконно проникли до будівель Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим у м. Сімферополі, захопили вказані державні установи, після чого установили контроль над їх діяльністю з метою забезпечення прийняття вигідних для Російської Федерації рішень.
Здійснивши захоплення будівель центральних органів влади Автономної Республіки Крим, представники командування Збройних Сил Російської Федерації на виконання вказівок та розпоряджень представників влади Російської Федерації продовжили агресивні військові дії з метою порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміни меж її території та державного кордону всупереч порядку, встановленому Конституцією України.
Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, продовжуючи реалізацію спільного умислу, спрямованого на військову окупацію та подальшу анексію півострова Крим, з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил та представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності здійснили блокування автошляхів, захоплення аеропортів та транспортних підприємств, що організовували і забезпечували безпечний рух повітряних суден.
Так, 27 лютого 2014 року поблизу с. Суворове Армянського району Автономної Республіки Крим та біля с. Чонгар Генічеського району Херсонської області озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації, із застосуванням військової техніки здійснено блокування транспортних комунікацій території півострова Крим шляхом встановлення перешкод, інженерного обладнання оборонних позицій, мінно-вибухових загороджень та фортифікаційного обладнання вогневих точок для ведення стрільби зі стрілецької зброї та окопів для техніки.
Того ж дня озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки захоплено аеропорт "Бельбек" у м. Севастополі, а 28 лютого 2014 року - Державне підприємство "Кримаерорух" із прилеглим аеропортом "Сімферополь" у м. Сімферополі.
Одночасно з блокуванням автошляхів та захопленням аеропортів і транспортних підприємств озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації для перешкоджання законній діяльності військових підрозділів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності розпочато блокування та захоплення військових частин Збройних Сил України, дислокованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, пошкодження та знищення військового майна, що має важливе оборонне значення.
Так, у період із 27 лютого до 01 березня 2014 року з метою забезпечення контролю над повітряним простором, надводною обстановкою навколо півострова Крим військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації було здійснено блокування, захоплення і знищення майна військових частин радіоелектронної, радіотехнічної та радіолокаційної розвідки, що надало змогу нарощувати сили шляхом вторгнення повітряним і морським способом додаткових підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію Автономної Республіки Крим.
Зокрема, після захоплення частин та виведення з ладу системи протиповітряної оборони підрозділів Збройних Сил України на територію півострова, порушуючи державний повітряний простір України, почали безперешкодно здійснювати неодноразові перельоти з території Південного військового округу Російської Федерації та посадку в районах аеродромів "Кача" і "Гвардійське" Чорноморського флоту Російської Федерації військові літаки та гелікоптери з військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на бортах.
Крім того, для забезпечення контролю над повітряним простором півострова Крим та з метою недопущення на зазначену територію військових підрозділів Збройних Сил і представників правоохоронних органів України для вжиття заходів щодо відсічі збройної агресії Російської Федерації, оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності військовослужбовцями Чорноморського флоту Російської Федерації у взаємодії з військовослужбовцями інших військових частин Збройних Сил Російської Федерації, якими вчинено вторгнення на територію півострова Крим, здійснювалося блокування, захоплення військових аеродромів, розташованих на території Автономної Республіки Крим і м. Севастополя.
Так, 27 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки заблоковано військовий аеропорт "Бельбек" у м. Севастополі, а 01 березня 2014 року захоплено аеродром "Кіровське" у м. Феодосії.
Крім того, з 27 лютого 2014 року військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації на виконання розробленого плану розпочато заходи з блокування та захоплення військових частин Військово-Морських Сил Збройних Сил України і Державної прикордонної служби України.
Зокрема, упродовж 27-28 лютого 2014 року суднами Чорноморського флоту Російської Федерації шляхом їх розміщення у спосіб, що перешкоджав вільному виходу кораблів із Севастопольської, Стрілецької та Балаклавської бухт м. Севастополя, було заблоковано судна Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
Так, 28 лютого 2014 року озброєними військовослужбовцями Збройних Сил Російської Федерації із застосуванням військової техніки здійснено оточення периметра території Севастопольського загону морської охорони Азово-Чорноморського регіонального управління Державної прикордонної служби України у м. Севастополі, а 01 березня 2014 року оточено та заблоковано периметр території військової частини батальйону морської піхоти Військово-Морських Сил Збройних Сил України у м. Феодосії.
Крім того, починаючи з 27 лютого 2014 року, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, діючи спільно з іншими співучасниками, з метою успішного ведення агресивної війни заблокували і захопили будівлі правоохоронних органів та органів державної влади України, місцевих засобів телерадіомовлення і комунікації.
Відповідно до розділу V Конституції України Президент України є главою держави, гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України.
14 лютого 2010 року Центральна виборча комісія оголосила про обрання Президентом України ОСОБА_1 .
25 лютого 2010 року ОСОБА_1 у будівлі Верховної Ради України в урочистій обстановці склав присягу на вірність Українському народу, тобто вступив на пост Президента України та став главою держави, Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України.
У зв`язку із суспільно-політичною кризою в Україні Верховною Радою України у постанові від 22 лютого 2014 року № 757-VII констатовано факт самоусунення ОСОБА_1 від виконання покладених на нього конституційних повноважень Президента України.
Разом з цим згідно з ч. 1 ст. 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов`язком громадян України.
Відповідно до ст. 68 Основного Закону кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Статтями 1, 2 Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
ОСОБА_1, перебуваючи з 24 лютого 2014 року на території Російської Федерації, вирішив шляхом вчинення державної зради сприяти представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України, сподіваючись у такий протиправний спосіб за рахунок суверенітету України отримати преференції від представників влади Російської Федерації для подальшого тривалого проживання на території цієї країни та уникнення кримінальної відповідальності в Україні.
Прибувши на територію Російської Федерації, ОСОБА_1 у невстановлений час, однак не пізніше 01 березня 2014 року, вступив у змову з представниками влади Російської Федерації, матеріали стосовно яких виділено в окреме провадження, які вирішили використати ОСОБА_1 як пособника ведення агресивної війни, визначивши йому роль у спільному плані, що полягала у вчиненні ним протиправних дій від свого імені як начебто легітимного Президента України щодо спроби легітимізації вторгнення підрозділів Збройних Сил Російської Федерації на територію півострова Крим та виправдання окупації цієї території України.
Діючи на виконання вказівок представників влади Російської Федерації, реалізуючи свій умисел та відведену йому роль, ОСОБА_1 01 березня 2014 року, перебуваючи у невстановленому місці на території Російської Федерації, діючи умисно, всупереч вимогам статей 1, 2, 65, 68, 132-134 Конституції України, усвідомлюючи безспірність агресії Російської Федерації проти України, для створення уявлення про легітимність дій представників влади Російської Федерації і службових осіб Збройних Сил Російської Федерації та надання видимості законності вторгнення й окупації підрозділами Збройних Сил Російської Федерації території України, з метою сприяння порушенню її суверенітету, з наведених мотивів склав та надав представникам влади Російської Федерації письмову заяву як начебто легітимного Президента України такого змісту: "Як законно обраний Президент України заявляю. Події на Майдані, незаконне захоплення влади в Києві, призвели до того, що Україна опинилась на порозі громадянської війни. В країні панують хаос та анархія, життя, безпека і права людей, особливо на південному сході і в Криму, - під загрозою. Під впливом західних країн здійснюється відкритий терор і насилля, люди переслідуються за політичними і мовними ознаками. У зв`язку з цим звертаюсь до Президента Росії ОСОБА_3 з проханням використати Збройні Сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України. ОСОБА_1 1-03-2014 р.".
Своїми умисними, протиправними діями ОСОБА_1 надав іноземній державі - Російській Федерації та її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України, а також сприяв шляхом вчинення державної зради представникам влади Російської Федерації у веденні агресивної війни проти України.
При цьому ОСОБА_1 усвідомлював протиправний характер своїх дій, допускав тяжкі наслідки у вигляді порушення суверенітету України, окупації частини її території та передбачав можливість їх настання.
У свою чергу, представники влади Російської Федерації, отримавши 01 березня 2014 року зазначену заяву ОСОБА_1, використали її як одну з підстав для звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_2 до Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації про надання згоди на використання Збройних Сил цієї держави на території України та для прийняття такого рішення верхньою палатою парламенту Російської Федерації, а також для публічного оприлюднення і поширення заяви ОСОБА_1 у Раді Безпеки ООН як офіційного документа та спроби виправдання військової окупації території півострова Крим.
01 березня 2014 року Рада Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації, розглянувши на позачерговому засіданні наведене звернення Президента Російської Федерації ОСОБА_2 та врахувавши позицію ОСОБА_1 як достатню підставу для його задоволення, своєю постановою № 48-СФ надала згоду Президенту Російської Федерації на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України до нормалізації суспільно-політичної обстановки та начебто для захисту інтересів безпеки життя громадян Російської Федерації і особового складу військового контингенту Збройних Сил Російської Федерації, що дислокується на території Автономної Республіки Крим, а насправді - для військової окупації частини суверенної території України - півострова Крим.
Крім цього, 01 березня 2014 року Постійний представник Російської Федерації при ООН ОСОБА_5 під час 7124-го засідання Ради Безпеки ООН повідомив інших учасників засідання про вказану заяву ОСОБА_1 до Президента Російської Федерації, а 03 березня 2014 року під час наступного 7125-го засідання Ради Безпеки ООН продемонстрував фотокопію оригіналу зазначеної заяви та розповсюдив її як офіційний документ Ради Безпеки ООН.
Таким чином, ОСОБА_1 сприяв представникам влади та службовим особам Збройних Сил Російської Федерації у забезпеченні військової окупації території півострова Крим шляхом ведення агресивної війни. Надалі представники влади та службові особи Збройних Сил Російської Федерації вчинили дії, які не охоплювалися прямим умислом ОСОБА_1 : організували проведення незаконного сепаратистського референдуму, спрямованого на порушення територіальної цілісності України, проголосили так звану "Республіку Крим" суверенною державою, підписали 18 березня 2014 року незаконний договір про прийняття до Російської Федерації "Республіки Крим", ратифікований Радою Федерації 21 березня 2014 року, що призвело до тяжких наслідків у вигляді порушення територіальної цілісності України.
15 квітня 2014 року Верховною Радою України прийнято Закон України № 1207-VII "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України", яким територію Автономної Республіки Крим і м. Севастополя визнано тимчасово окупованими територіями України внаслідок збройної агресії Російської Федерації.
Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН "Територіальна цілісність України" від 27 березня 2014 року № 68/262 референдум, проведений у Автономній Республіці Крим та м. Севастополі 16 березня 2014 року, визнано таким, що не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, а Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН "Стан у сфері прав людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополі (Україна)" від 19 грудня 2016 року № 71/205 засуджено тимчасову окупацію Російською Федерацією частини території України - Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, підтверджено невизнання її анексії.
Київський апеляційний суд ухвалою від 02 жовтня 2020 року вирок Оболонського районного суду м. Києва від 24 січня 2019 року стосовно ОСОБА_1 залишив без змін, а апеляційні скарги захисників Байдика О. А., Біленка Б. В. і Фозекош А. А., Горошинського О. О., Рябовола Ю. П., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л. - без задоволення.
Вимоги та узагальнені доводи осіб, які подали касаційні скарги
У касаційній скарзі захисник Байдик О. А., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Як зазначає захисник, надходження до суду і судовий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_1 відбулися з грубими порушеннями вимог КПК України, зокрема й права обвинуваченого на захист. Так, після визначення апеляційним судом підсудності зазначеного кримінального провадження за Оболонським районним судом м. Києва, ще до проведення автоматизованого розподілу справи, у ЗМІ та від посадових осіб Генеральної прокуратури України з`явилась інформація про склад колегії суддів, яка здійснюватиме судовий розгляд, що свідчить про порушення засад, передбачених ст. 35 КПК України, несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду (далі - АСДС), тиск на суддів та вплив на них з боку високопосадових осіб, у зв`язку із чим сторона захисту заявляла відводи складу суду, звернулась із заявою про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 376-1 КК України, однак відводи були необґрунтовано відхилені та не врахований факт існування незавершеного кримінального провадження за вищезазначеною заявою захисту. За таких обставин, на думку захисника, судді мали би заявити собі самовідводи, однак вони не тільки не зробили цього, а й протягом усього судового розгляду справи відмовляли у задоволенні обґрунтованих відводів, заявлених стороною захисту з різних самостійних підстав, а деяких відводів взагалі не розглянули, що вказує на упередженість суддів та незаконність складу суду.
Вже після визначення колегії суддів, як стверджує захисник, порушуючи вимоги статей 31, 314 КПК України, головуючий одноособово призначив підготовче судове засідання, провів його без участі обвинуваченого, якого всупереч приписам ч. 7 ст. 135 КПК України не було повідомлено про дату судового засідання із застосуванням міжнародної правової допомоги, оскільки ОСОБА_1 на той час перебував на території Російської Федерації та попередньо звертався до Оболонського районного суду м. Києва із заявою щодо забезпечення його особистої участі у розгляді справи в порядку, передбаченому розділом IX КПК України. Ці порушення призвели до того, що обвинувачений був позбавлений ряду процесуальних прав, зокрема йому судом не було роз`яснено права на розгляд кримінального провадження судом присяжних, він не мав змоги клопотати перед судом про здійснення такого розгляду. Більше того, відповідної заяви обвинуваченого про розгляд справи судом присяжних, яка наявна в матеріалах справи, суд взагалі не розглянув.
За результатом підготовчого судового засідання суд призначив справу до судового розгляду, не звернувши уваги на неконкретність пред`явленого ОСОБА_1 обвинувачення (п. 5 ч. 2 ст. 291 КПК України), яка полягала в тому, що вчинити інкриміновані йому кримінальні правопорушення, будучи громадянином України без особливого статусу глави держави, неможливо, а згідно з обвинувальним актом обвинувачення пред`явлено ОСОБА_1 саме як громадянину України.
Надалі вже після проведення підготовчого засідання, незважаючи на те, що ОСОБА_1 виїхав за межі України у зв`язку з існуванням загрози для його життя і здоров`я, через що було відкрито кримінальне провадження за фактом замаху на його життя, він не був оголошений у міждержавний/міжнародний розшук, висловлював своє бажання брати участь у судовому розгляді кримінального провадження, суд першої інстанції безпідставно, усупереч вимогам частин 1, 2 ст. 297-1, ч. 3 ст. 323 КПК України ухвалив рішення про здійснення спеціального судового провадження стосовно ОСОБА_1, чим позбавив останнього процесуальних прав, зокрема надавати суду показання у режимі відеоконференції (призначеної із застосуванням міжнародної правової допомоги), подавати докази, висловлювати свою позицію щодо пред`явленого обвинувачення на стадії судових дебатів тощо.
Захисник стверджує, що суд першої інстанції вибірково дослідив докази, не допитав ряду свідків, не розглянув клопотання сторони захисту про визнання доказів сторони обвинувачення недопустимими, порушив таємницю нарадчої кімнати, оскільки під час перебування в ній один із суддів, який входив до складу колегії, розглянув справу про адміністративне правопорушення.
Обґрунтовуючи незаконність вироку суду, автор касаційної скарги стверджує, що всупереч вимогам п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України у вироку не конкретизовано, які конкретні дії вказують на пособництво у веденні агресивної війни; у який спосіб та якими засобами здійснені інкриміновані ОСОБА_1 дії; не зроблено аналізу та не надано оцінки умислу як обов`язковому елементу суб`єктивної сторони складу кожного з інкримінованих обвинуваченому злочинів; не вказано, якими особами і в який період часу здійснювалася підривна діяльність проти України; не конкретизовано, які саме дії Російської Федерації та її представників суд кваліфікує як підривну діяльність проти України та якими власними діями ОСОБА_1 надав іноземній державі або її представникам допомогу в проведенні підривної діяльності проти України; не зазначено мотиву і мети такої допомоги, тобто судом першої інстанції не сформульовано конкретного обвинувачення ОСОБА_1, яке суд визнав доведеним.
На думку захисника, оцінюючи звернення ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, суд не врахував та не надав правової оцінки також і зверненню від 22 лютого 2014 року до представників урядів Німеччини, Франції та Польщі про врегулювання кризи в України, оскільки саме відсутність реакції гарантів Угоди від 21 лютого 2014 року та невиконання опозицією взятих на себе зобов`язань стало передумовою складання і направлення в порядку ст. 7 Договору про дружбу і співробітництво 01 березня 2014 року звернення до російської сторони, у зв`язку з чим відсутні підстави стверджувати, що зазначене звернення утворює об`єктивну сторону державної зради у виді надання іноземній державі допомоги у проведенні підривної діяльності проти України. Наявність фактів звернення до урядів інших країн розкриває зовсім інший зміст заяви ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, саме як пошук політичного рішення в межах укладених із державою Україна міжнародних угод.
За твердженнями захисника, суд першої інстанції, роблячи висновок про вчинення ОСОБА_1 конкретних правопорушень, зобов`язаний був аргументувати з посиланням на докази, на підставі чого він встановив попередню змову, прямий умисел ОСОБА_1, спрямований на надання допомоги у вигляді створення уявлення про гуманітарну інтервенцію. Саме по собі звернення Президента України не може вважатись наданням допомоги іноземній державі або її представникам у проведенні підривної діяльності проти України, оскільки регулюється міжнародними угодами. Збройна агресія Російської Федерації проти України, за висновками суду першої інстанції, на момент написання звернень вже розпочалась, а тому, на думку захисника, самі по собі звернення до Російської Федерації не утворюють об`єктивної сторони складу злочину "державна зрада". Отже, у вироку суду першої інстанції відсутні обґрунтування наявності в діях ОСОБА_1 обов`язкових елементів складу злочину, передбаченого ст. 111 КК України, а саме конкретних дій об`єктивної сторони та суб`єктивної сторони, прямого умислу, тобто інтелектуального і вольового моменту.
Також захисник стверджує, що ст. 437 КК України у тій частині, яка передбачає відповідальність за ведення агресивної війни, з огляду на невідповідність її норм принципу правової визначеності (відсутність у національному та міжнародному законодавстві визначення терміна "агресивна війна") не підлягала застосуванню судом першої інстанції. На думку Байдика О. А., обґрунтовуючи свої висновки щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 2 ст. 437 КК України, суд безпідставно ототожнив поняття "агресивна війна" та "агресія", чим фактично вдався до застосування аналогії закону.
Крім того, захисник зазначає, що апеляційний суд проігнорував ці доводи, всупереч вимогам ч. 3 ст. 404 КПК України за клопотаннями сторони захисту не дослідив повторно доказів, зокрема й тих, які не досліджувалися судом першої інстанції. Апеляційний суд не звернув уваги на допущені місцевим судом порушення і, залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення, не надав вичерпних відповідей на доводи, зазначені у скаргах, через що ухвала цього суду не відповідає положенням ст. 419 КПК України. Не звернув уваги апеляційний суд і на відсутність інформації на деяких технічних носіях, на яких зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.
У касаційній скарзі захисник Біленко Б. В., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
На обґрунтування такого прохання зазначає, що апеляційний суд перевірив вирок тільки на предмет істотного порушення судом першої інстанції вимог кримінального процесуального закону, необґрунтовано зазначивши в ухвалі, що захисники змінили свої апеляційні вимоги та висловили спільну позицію про необхідність скасування вироку і призначення нового розгляду в суді першої інстанції лише у зв`язку з істотним порушенням норм кримінального процесуального закону, незважаючи на те, що всі захисники оскаржили вирок суду також з підстав неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження. Цим, за твердженнями захисника, апеляційний суд порушив правила статей 403, 404 КПК України, оскільки самостійно звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції, не розглянув клопотання про дослідження доказів.
У касаційній скарзі захисник Горошинський О. О., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати вирок суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
Як зазначає захисник, судами першої та апеляційної інстанцій допущені істотні порушення вимог КПК України. Як і Байдик О. А., Горошинський О. О. ставить під сумнів об`єктивність автоматизованого розподілу справи між суддями в Оболонському районному суді м. Києва, оскільки інформацію про склад колегії суддів Генеральний прокурор України повідомив за три доби до проведення авторозподілу, що свідчить про зацікавленість суддів у розгляді цієї справи та є обставиною яка виключає їх участь у розгляді кримінального провадження.
Стверджує, що всупереч вимогам статей 31, 314 КПК України суд призначив підготовче засідання незаконним складом - головуючий одноособово, замість колегії, провів підготовче засідання без повідомлення та участі обвинуваченого, чим порушено процесуальні права останнього.
Надалі, вже на стадії судового розгляду, суд позбавив ОСОБА_1 права захищати себе особисто, виступати в судових дебатах та звертатися з останнім словом, не забезпечивши обвинуваченому можливості взяти участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції із використанням міжнародної правової допомоги.
Захисник вважає, що предметом доказування в цьому кримінальному провадженні є, зокрема, обставини, які мали місце наприкінці 2013 року, січня-лютого 2014 року, а саме: чи мала місце попередня змова з представниками Російської Федерації; які обставини стали причиною виїзду ОСОБА_1 за межі України; що стало причиною його звернення з проханням провести двосторонні консультації та на фоні яких обставин це відбулося; час, місце та мотиви підготовки заяви від 01 березня 2014 року тощо. Для доведення цих обставин, а також дійсних мотивів звернення ОСОБА_1 сторона захисту просила суд допитати свідків захисту, однак як суд першої інстанції, так і апеляційний суд відмовили у задоволенні відповідних клопотань, чим порушили право на захист та обмежили сторону захисту в реалізації прав, передбачених статтями 7, 8, 10, 22, 91 КПК України.
Незаконний склад суду, за твердженнями захисника, розглядав це кримінальне провадження і в апеляційному суді, зокрема головуючий суддя ОСОБА_8 був допитаний як свідок у кримінальному провадженні № 42014000000000457, яке, як і кримінальне провадження № 42016000000001594, було виділено з кримінального провадження № 42014010470000019, тобто всі ці провадження мають спільний предмет доказування та докази. Натомість в оскаржуваній ухвалі апеляційного суду ОСОБА_8 дав оцінку діям осіб, щодо яких провадиться досудове розслідування в кримінальному провадженні № 42014000000000457, в межах якого був допитаний суддя, у зв`язку із чим він підлягав самовідводу.
Не мав брати участь у кримінальному провадженні стосовно ОСОБА_1 і суддя ОСОБА_8, який упереджено ставився до обвинуваченого, про що свідчать публікації судді в соціальних мережах, у тому числі на підтримку ОСОБА_9 . На підставі цього стороною захисту були подані заяви про відвід, яких апеляційний суд не розглянув.
Цей суд порушив вимоги ч. 4 ст. 401 КПК України, оскільки розглянув справу без участі обвинуваченого, незважаючи на те, що в апеляційній скарзі одного із захисників порушувалося питання про погіршення становища обвинуваченого (доводи про безпідставне врахування обставини, яка пом`якшує покарання); безпосередньо не досліджував доказів, деяким із яких надав іншу, ніж суд першої інстанції, оцінку; безпідставно зазначив в ухвалі про зміну захисниками апеляційних вимог, у зв`язку із чим не перевіряв доводів сторони захисту щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи; всупереч вимогам ст. 419 КПК України не надав вичерпних відповідей на доводи сторони захисту, в тому числі щодо недопустимості окремих доказів, якими суд першої інстанції обґрунтував вирок, залишення без розгляду ряду клопотань сторони захисту без прийняття стосовно них процесуального рішення, інших процесуальних порушень та неправильного застосування матеріального закону (помилкова правова оцінка суб`єкта злочину) тощо; залишаючи апеляційні скарги сторони захисту без задоволення, не навів в ухвалі переконливих підстав для прийняття такого рішення; не надав вичерпних відповідей на доводи, викладені в апеляційних скаргах сторони захисту.
Також захисник указує на порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, яке полягало в тому, що проголошення повного тексту ухвали апеляційного суду декілька разів відкладалося та було здійснено суддею ОСОБА_8 одноособово майже через місяць після постановлення зазначеного судового рішення. Поданих на цій стадії судового процесу заяв про відвід суддів апеляційного суду розглянуто не було.
У касаційній скарзі захисники Сердюк В. А. і Федоренко І. Л. , посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просять скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Як і Біленко Б. В., касатори стверджують, що апеляційний суд самостійно змінив апеляційні скарги захисників та звузив межі перегляду рішення суду першої інстанції до перевірки його виключно на предмет наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, внаслідок чого неперевіреними та неоціненими залишилися всі інші доводи в апеляційних скаргах.
Так, поза увагою апеляційного суду залишилися доводи щодо невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи через непідтвердження їх відповідними доказами, а саме висновки: про те, що підписанням заяви ОСОБА_1 міг одночасно здійснити допомогу в проведенні підривної діяльності проти України й сприяти Російській Федерації у веденні агресивної війни; про надання ОСОБА_1 допомоги у проведенні підривної діяльності проти України; застосування представниками Російської Федерації дипломатичних, ідеологічних, інформаційних засобів боротьби проти України; змову між ОСОБА_1 і представниками влади Російської Федерації та сприяння останнім з боку обвинуваченого; мотив ОСОБА_1 отримати преференції для подальшого тривалого проживання на території Російської Федерації та уникнути кримінальної відповідальності; намір ОСОБА_1 підписанням заяви легітимізувати вторгнення, усунути перешкоди у веденні агресивної війни та виправдати окупацію півострова Крим; відсутність в Україні станом на 01 березня 2014 року негативних наслідків державного перевороту, ризиків для держави та її громадян, про які ОСОБА_1 було повідомлено в заяві; використання представниками влади Російської Федерації заяви ОСОБА_1 як підстави для звернення ОСОБА_2 до Ради Федерації з метою отримання згоди на використання Збройних Сил Російської Федерації на території України; використання заяви ОСОБА_1 для обґрунтування наявності підстав військової гуманітарної інтервенції; подання представниками Російської Федерації до Ради Безпеки ООН копії заяви ОСОБА_1 від 01 березня 2014 року, а не оригіналу.
При цьому судом проігноровані докази сторони захисту на підтвердження: фактів існування станом на 01 березня 2014 року повного тексту звернення ОСОБА_1, надісланого до Міністерства закордонних справ Російської Федерації; вчинення державного перевороту в Україні та замаху на життя ОСОБА_1 ; переслідувань і загроз правам та інтересам жителів Криму.
Не надав апеляційний суд відповідей на доводи сторони захисту стосовно неповноти судового розгляду, яка полягала у відхилення судом першої інстанції ряду клопотань захисту про допит свідків, дослідження доказів, призначення експертиз, надання тимчасового доступу до речей і документів, визнання доказів недопустимими.
Проігнорував суд апеляційної інстанції і доводи скарг захисників про допущені місцевим судом істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, зокрема, цей суд: не закрив кримінальне провадження з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України; залишив без розгляду клопотання про визнання доказів недопустимими; порушив порядок допиту свідків, неповно й поверхово дослідив відеозаписи; безпідставно перейшов до стадії судових дебатів, а надалі відновив цю стадію процесу; незаконно зупинив виступ захисника Байдика О. А. в судових дебатах; порушив таємницю нарадчої кімнати.
Таким чином, за твердженнями захисників Сердюка В. А. і Федоренка І. Л., усупереч ст. 419 КПК України оскаржувана ухвала апеляційного суду постановлена без дотримання вимог щодо апеляційного розгляду провадження, без об`єктивного з`ясування та оцінки аргументів апелянтів щодо незаконності вироку суду першої інстанції й, відповідно, без наведення належних і достатніх мотивів для залишення без задоволення апеляційних скарг, що призвело до погіршення становища ОСОБА_1, порушення права на справедливий судовий розгляд, у тому числі права на доступ до правосуддя, інших істотних порушень судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону.
В контексті порушення права на доступ до правосуддя захисники зазначають, що підготовче судове засідання в суді першої інстанції було проведено без виклику та участі обвинуваченого, участь якого була обов`язковою з огляду на ч. 1 ст. 314 КПК України, та за відсутності на час проведення підготовчого судового засідання рішення про здійснення спеціального судового провадження, яке суд першої інстанції, не маючи для цього достатніх підстав, ухвалив пізніше, проігнорувавши доводи сторони захисту про поважність причин неявки ОСОБА_1 у судові засідання через наявність небезпеки для життя та здоров`я і через перебування у зв`язку з наведеними обставинами за межами України. На підставі такого рішення, незважаючи на наявність заяв від ОСОБА_1 про бажання брати участь у розгляді кримінального провадження, не забезпечивши обвинуваченому такого права в порядку міжнародно-правової допомоги, суд провів судовий розгляд відповідно до положень ч. 3 ст. 323 КПК України, що стало перешкодою для реалізації ОСОБА_1 свого права на захист, а апеляційний суд безпідставно і необґрунтовано визнав правильним рішення суду першої інстанції щодо неможливості в межах цієї справи звернення за міжнародно-правовою допомогою до Російської Федерації й погодився з висновком про відсутність поважних причин неявки ОСОБА_1 у судове засідання. Апеляційний суд так само без належного повідомлення обвинуваченого провів апеляційний розгляд без його участі, незважаючи на те, що глава 31 КПК України не містить норм, які б дозволяли здійснювати перегляд судових рішень суду першої інстанції у спеціальному судовому провадженні.
Також захисники зазначають, що апеляційний суд усупереч вимогам статей 350, 404, 405 КПК України не розглянув ряду клопотань сторони захисту; не дослідив повторно доказів; порушив порядок допиту свідків, позбавивши сторону захисту можливості поставити їм переважну більшість питань; не дотримався порядку ухвалення судового рішення, що полягало у видачі його повного тексту захисникам майже через місяць після проголошення його резолютивної частини і призвело до обмеження сторони захисту в реалізації права на касаційне оскарження ухвали апеляційного суду.
Підсумовуючи викладене, захисники посилаються на постановлення оскаржуваної ухвали незаконним складом суду, до якого входив упереджений, на думку сторони захисту, суддя ОСОБА_8 Обґрунтування цього доводу аналогічні тим, що наведені у скарзі захисника Горошинського О. О.
У касаційній скарзі захисник Фозекош А. А., посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Як зазначає захисник, апеляційний розгляд кримінального провадження здійснено незаконним складом суду, а саме колегією суддів, склад якої всупереч вимогам ч. 11 ст. 31, ч. 3 ст. 35 КПК України визначено автоматизованою системою електронного документообігу "Апеляція" (далі - АСЕД "Апеляція"), незважаючи на те, що Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, затвердженим Радою суддів України 26 листопада 2010 року (в редакції, що діяла станом на дату авторозподілу), визначено, що в місцевих та апеляційних загальних судах України для здійснення авторозподілу має використовуватись комп`ютерна програма "Д-3".
На переконання захисника, існують обґрунтовані сумніви у безсторонності суду під час розгляду цього кримінального провадження. Обґрунтовуючи твердження про незаконність складу апеляційного суду, Фозекош А. А. також посилається на упередженість судді ОСОБА_8 (доводи щодо цього аналогічні наведеним у скаргах захисників Горошинського О. О., Сердюка В. А. і Федоренка І. Л.). Захисник стверджує, що сумніви в упередженості всього складу суду стали очевидними під час повторного допиту на стадії апеляційного розгляду свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_14, оскільки головуючим усупереч ч. 8 ст. 352 КПК України без заявлених протестів з боку іншої сторони було знято значну кількість питань, які ставила свідкам сторона захисту.
Касатор звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не дотримався вимог ч. 3 ст. 404 КПК України, обставин, про які зазначала сторона захисту у своїх клопотаннях повторно не дослідив, необґрунтовано пославшись на зміну захисниками своїх апеляційних вимог, хоча будь-яких змін до скарг вони не вносили. Вважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає приписам статей 370, 419 КПК України, оскільки в ній не надано відповідей на більшість доводів, викладених в апеляційних скаргах, не зазначено підстав, з яких такі доводи визнані необґрунтованими.
Зокрема, поза увагою суду залишились доводи щодо обґрунтування вироку суду недопустимими доказами (показаннями свідків, допитаних із порушенням п. 5 ч. 2 ст. 87, ст. 352 КПК України; незасвідченими копіями документів замість оригіналів; аудіозаписами телефонних розмов, які отримані в іншому кримінальному провадженні без відповідного дозволу слідчого судді на використання зазначених доказів у цьому кримінальному провадженні; всупереч ст. 290 КПК України ухвала слідчого судді, на підставі якої були отримані вказані аудіозаписи, стороні захисту не була відкрита; відеозаписами, дослідженими неповно); невідповідності змісту вироку вимогам ч. 5 ст. 374 КПК України; переходу до стадії дебатів за наявності клопотань захисту про дослідження додаткових доказів, визнання доказів недопустимими та обмеження права сторони захисту на подання доказів; неправомірного припинення виступу в дебатах одного із захисників; порушення права ОСОБА_1 на захист і на виступ з останнім словом; неповноти судового розгляду та невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи (невстановлення факту змови між ОСОБА_1 та представниками Російської Федерації, узгодженості в їх діях; невизначення дійсних мотивів та мети написання звернення від 01 березня 2014 року; незазначення доказів на підтвердження встановлених судом обставин).
Крім наведеного, захисник Фозекош А. А. стверджує про помилковість висновків апеляційного суду щодо можливості розгляду обвинувального акта, складеного поза межами строку досудового розслідування; здійснення досудового розслідування не уповноваженими на те особами; призначення підготовчого судового засідання головуючим одноособово і його проведення без виклику та участі обвинуваченого за відсутності рішення суду про здійснення спеціального судового провадження, що призвело до порушення права ОСОБА_1 заявляти клопотання про розгляд справи судом присяжних.
Не перевірив апеляційний суд і доводів щодо неправильного застосування судом першої інстанції закону України про кримінальну відповідальність, зокрема стосовно неправильного тлумачення судом першої інстанції понять "агресивна війна" та "підривна діяльність", за відсутності їх визначення у законодавстві. Це, на думку захисника, призвело до порушення принципу правової визначеності та необґрунтованого засудження ОСОБА_1 за статтями 111, 437 КК України.
У доповненнях до касаційної скарги захисник Біленко Б. В., обґрунтовуючи своє прохання скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилається, крім істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, ще й на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження.
Як і інші захисники, Біленко Б. В. звертає увагу на такі порушення: досудове розслідування у кримінальному провадженні проведено не уповноваженими на те особами, оскільки групу слідчих визначили своїми рішеннями особи, які не мали статусу керівника органу досудового розслідування; ряд доказів зібрано поза межами строку досудового розслідування, а тому суд мав визнати їх недопустимими; суд порушив порядок дослідження доказів, зокрема дозволив онлайн-трансляцію судового розгляду на сервісі "YouTube", внаслідок чого недопитані свідки мали можливість чути показання допитуваних судом свідків та корегувати свої показання для їх узгодження з уже наданими суду; суд відмовив у задоволенні клопотань і не допитав ряду свідків сторони захисту, в тому числі повторно, не дотримався порядку допиту свідків, які перебувають за межами України, обмежив сторону захисту у праві задавати свідкам питання, не повно дослідив відеозаписи, відхилив та не розглянув ряду клопотань сторони захисту, зокрема про дослідження доказів, відновлення з`ясування обставин справи, визнання недопустимими доказів, призначення експертизи.
Також суд необґрунтовано змінював захисників із системи безоплатної правової допомоги, обмежив право захисника Горошинського О. О. в часі на ознайомлення з матеріалами кримінального провадження, а захисника Біленка Б. В. - у праві брати участь у розгляді справи в режимі відеоконференції з Криму, чим порушив право ОСОБА_1 на захист, усупереч п. 4 ч. 2 ст. 374 КПК України не зазначив у вироку всіх анкетних даних обвинуваченого та інших відомостей, що мають значення для справи.
Доводи захисника щодо відсутності складу інкримінованих ОСОБА_1 злочинів, невизначеності понять "агресивна війна" і "підривна діяльність" та неможливості у зв`язку із цим кваліфікації дій ОСОБА_1 за відповідними статтями КК України, про порушення таємниці нарадчої кімнати головуючим суддею в суді першої інстанції, відсутність ухвал суду першої інстанції за наслідком розгляду клопотань сторони захисту та ухвалення вироку незаконним складом суду аналогічні тим, що були наведені в касаційних скаргах інших захисників.
Окремо Біленко Б. В. звертає увагу, що орган досудового розслідування порушив порядок вилучення доказів - інформації, отриманої за результатом огляду інтернет-сайтів. Незважаючи на це, суд необґрунтовано послався у вироку на відповідні протоколи, а також на висновок комплексної лінгвістичної експертизи усного та письменного мовлення від 21 грудня 2016 року № 18238/16-32/18284/16-35, який складений із порушенням вимог інструкцій щодо проведення експертиз.
Стверджує, що не встановлено факту самоусунення і втрати ОСОБА_1 повноважень Президента України. Вказує, що вирок ухвалено незаконним складом суду. Як вважає захисник, свідки здійснювали вплив на суддів та сторону обвинувачення.
У доповненнях до касаційної скарги, які здебільшого повторюють зміст первинної касаційної скарги, захисник Байдик О. А. наводить доводи, які аналогічні доводам касаційних скарг інших захисників, зокрема про порушення порядку допиту свідків судами першої та апеляційної інстанцій, безпідставний перехід судом першої інстанції до стадії судових дебатів та їх відновлення за наявності недосліджених доказів, щодо неправомірного припинення головуючим у суді першої інстанції виступу захисника Байдика О. А. в судових дебатах, постановлення оскаржуваної ухвали суду апеляційної інстанції незаконним складом суду, до складу якого, на його думку, входив упереджений суддя ОСОБА_8 Також захисник вказує про порушення суддями апеляційного суду таємниці нарадчої кімнати, оскільки текст ухвали протягом тривалого часу не був проголошений через зайнятість суддів у інших справах.
У доповненнях до касаційної скарги, які переважно повторюють зміст доводів первинної скарги та доводи в касаційних скаргах інших захисників, захисник Горошинський О. О. вважає, що суд першої інстанції: не застосував міжнародної правової допомоги для забезпечення участі ОСОБА_1 у підготовчому судовому засіданні та під час розгляду справи по суті (аналогічне порушення допустив і апеляційний суд); не запропонував ОСОБА_1 провести слухання його справи судом присяжних; призначив судовий розгляд за наявності підстав для повернення обвинувального акта через порушення граничних строків досудового розслідування та недотримання органом досудового розслідування вимог ст. 293 КПК України стосовно вручення обвинувального акта, який не відповідав ст. 291 цього Кодексу (у зв`язку з відсутністю конкретного та зрозумілого обвинувачення); порушив порядок допиту свідків, оскільки показання частини свідків транслювалися за допомогою телекомунікаційних систем; не дотримався принципу правової визначеності, безпідставно погодившись із кваліфікацією дій ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 437 КК України, за відсутності в національному законодавстві й у міжнародному праві визначення терміна "агресивна війна", та ототожнив це поняття з терміном "агресія".
Крім того, захисник звертає увагу на юридичну колізію, оскільки це кримінальне провадження здійснюється стосовно ОСОБА_1 як четвертого Президента України, котрий був наділений усіма правами, гарантіями, передбаченими Конституцією України, а не громадянина України, тобто суди неправильно визначили суб`єкт злочину в цьому кримінальному провадженні.
Як і в первинній скарзі, повторно звертає увагу на правову невизначеність у питаннях проведення підготовчого судового засідання за відсутності особи, стосовно якої розглядається справа, без постановлення ухвали про надання дозволу на здійснення спеціального судового розгляду, ухвалення рішення про призначення підготовчого судового засідання судом першої інстанції незаконним складом суду, проведення допиту частини свідків з території іншої країни за допомогою програмного забезпечення "TrueConf".
Окремо Горошинський О. О. зазначає, що порушення права ОСОБА_1 на захист полягає в тому, що суд першої інстанції не направив обвинуваченому копії вироку, не опублікував інформації про це судове рішення в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження інформації та не видав його представнику ОСОБА_1 на неодноразові письмові звернення безпосередньо до суду першої інстанції, що призвело до порушення права обвинуваченого на апеляційний перегляд справи.
Також посилається на безпідставне залучення судом і участь у справі захисників за призначенням, зокрема Ляшенка І. І. та Рябовола Ю. П., вважає незаконним рішення суду про забезпечення участі останнього у справі незалежно від подальшої участі в судових засіданнях інших захисників, обраних ОСОБА_1 . Стверджує, що захисники за призначенням діяли всупереч інтересам та волі ОСОБА_1 .