ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 466/2681/15-к
провадження № 51-2385км21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої Макаровець А.М.,
суддів Короля В.В., Марчук Н.О.,
за участю:
секретаря судового засідання Демчука П.О.,
прокурора Матолич М.Р.,
виправданого ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції)
захисників Юхименко Р.І. (у режимі відеоконференції),
Петровського Ю.І.,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12015140000000146, за обвинуваченням
ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця с. Острів Сокальського району Львівської області, зареєстрованого та проживаючого у АДРЕСА_1 ), раніше несудимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 Кримінального кодексу України (далі - КК),
за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, на ухвалу Львівського апеляційного суду від 23 лютого 2021 року щодо ОСОБА_1 .
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Шевченківського районного суду м. Львова від 23 грудня 2019 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 2 ст. 367 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно на строк 3 роки.
На підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, п. 3 ч. 1 ст. 80 КК ОСОБА_1 звільнено від покарання у зв`язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності.
Ухвалено стягнути з ОСОБА_1 на користь Львівської міської ради 2 589 740 грн у відшкодування майнової шкоди.
Вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, працюючи відповідно до наказу начальника Головного управління юстиції у Львівській області №1131/К від 13 серпня 2012 року на посаді головного спеціаліста відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції, будучи службовою особою, 26 березня 2013 року здійснив неналежне виконання своїх службових обов`язків через несумлінне ставлення до них, що спричинило тяжкі наслідки.
Так, ОСОБА_1 у приміщенні, що на АДРЕСА_2, в березні 2013 року не перевірив відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, повноту та відповідність вимогам законодавчих актів поданих ОСОБА_2 до реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції документів щодо державної реєстрації права власності на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер 4610137500:05:001:0075, що на АДРЕСА_3, прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 1160519 від 26 березня 2013 року і зареєстрував право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер 4610137500:05:001:0075, на АДРЕСА_3, хоч відповідно до ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції Закону № 1848-VI від 11 лютого 2010 року, яка була чинною станом на березень 2013 року) за розглядом поданих документів він повинен був прийняти рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.
При цьому також встановлено, що зазначена земельна ділянка на час подачі ОСОБА_2 заяви про реєстрацію прав на неї перебувала у комунальній власності, у власність чи користування іншої особи, в тому числі ОСОБА_3, не передавалась, документи, що посвідчують такі права останньому не видавались.
Внаслідок таких дій ОСОБА_1 із власності територіальної громади м. Львова незаконно вибула земельна ділянка площею 0,15 га за кадастровим номером 4610137500:05:001:0075, що на АДРЕСА_3, вартістю 2 589 740 грн, що у 250 і більше разів перевищувало неоподаткований мінімум доходів громадян та згідно з приміткою до ст. 364 КК становило тяжкі наслідки.
Львівський апеляційний суд ухвалою від 23 лютого 2021 року вирок щодо ОСОБА_1 скасував, а кримінальне провадження закрив у зв`язку з відсутністю в діянні ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК.
Скасовуючи вирок, суд апеляційної інстанції зазначив, що:
- у діях ОСОБА_1 відсутня істотна шкода охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, громадам або державним чи громадським інтересам чи настання тяжких наслідків від таких дій;
- у ОСОБА_1, згідно його посадових обов`язків, станом на 2013 рік, при наявності нотаріально засвідченого договору іпотеки, не було підстав відмовити у реєстрації права приватної власності за земельну ділянку;
- судом першої інстанції неправильно зазначено у вироку, що документом, який підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, повинен бути виключно державний акт на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою;
- у 2013 році ще не було доступів до всіх реєстрів, які є станом на 2021 рік, при перевірці документів на власність нерухомого майна;
- нотаріально посвідчений договір іпотеки був єдиним документом, який підтверджував право власності на майно, у даному випадку на земельну ділянку площею 0,15 га, кадастровий номер 4610137500:05:001:0075, що на АДРЕСА_3 ;
- судом першої інстанції безпідставно було прийнято до провадження цивільний позов поданий прокурором в інтересах держави, в особі Львівської міської ради, без наявності відповідних повноважень від даної юридичної особи, яка вправі самостійно представляти свої інтереси в судах різних інстанцій.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення кримінального процесуального закону України, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанціїта призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
На обґрунтування своїх доводів прокурор зазначає, що суд апеляційної інстанції:
- прийняв рішення, що не відповідає викладеним у ст. 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) завданням кримінального провадження;
- 23 лютого 2021 року оголосив лише резолютивну частину ухвали, а повний текст - 1 березня 2021 року, що, на думку прокурора, суперечить позиції Верховного Суду, викладену у постанові від 2 лютого 2021 року (справа № 519/41/20);
- не зазначив жодної підстави виправдання обвинуваченого ОСОБА_1 з посиланням на конкретні пункти статей 373, 284 КПК;
- у порушення положень ст. 23 КПК, виправдовуючи ОСОБА_1, дав доказам іншу оцінку, у тому числі і показанням свідків, ніж ту, яку дав суд першої інстанції, безпосередньо їх не досліджуючи.
Зокрема, прокурор у касаційній скарзі зазначає, що суд апеляційної інстанції без безпосереднього дослідження доказів належним чином не обґрунтував висновки про те, що:
- судом першої інстанції було неналежно досліджено матеріали кримінального провадження;
- інкриміновані стороною обвинувачення збитки виникли ще до того, як ОСОБА_1 зареєстрував перехід права власності на земельну ділянку на підставі іпотечного застереження, а відтак, відсутній причинний зв`язок між діяннями ОСОБА_1 та наслідками, що настали, оскільки інкримінована шкода була заподіяна за обставин, які не залежали від ОСОБА_1, що виключає наявність злочинної службової недбалості;
- суд першої інстанції при наданні правової оцінки показанням свідків звернув увагу на п. 24 "Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 703 від 22 червня 2011 року (у редакції, чинній станом на березень 2013 року) (далі - Порядок), однак не надав уваги пп. 1 п. 27 Порядку, який передбачає, що документом, який підтверджує виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації;
- у 2013 році не було доступу до всіх реєстрів, які є станом на 2021 рік, при перевірці документів на власність нерухомого майна (при цьому не вказав в ухвалі, яким дослідженим у суді апеляційної інстанції доказом це підтверджується);
- судом першої інстанції безпідставно було прийнято до провадження цивільний позов, поданий прокурором в інтересах держави в особі Львівської міської ради.
Водночас у своїй касаційній скарзі прокурор посилається також на те, що, відповідно до діючого законодавства, а саме ч. 1 ст. 37 Закону України "Про іпотеку", п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакціях, що діяли станом на 1 січня 2013 року), договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі є лише правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, а саме право власності виникає виключно після державної реєстрації речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр), а відтак, судом першої інстанції обґрунтовано встановлено, що право власності на вказану земельну ділянку перейшло до ОСОБА_2 на підставі дій державного реєстратора, після внесення відповідних відомостей до Реєстру.
Позиції учасників судового провадження
У судовому засіданні:
- прокурор підтримала касаційну скаргу, просила скасувати ухвалу апеляційного суду щодо ОСОБА_1 та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції;
- захисники та виправданий заперечували щодо задоволення касаційної скарги.
Мотиви Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 418 КПК у випадку, передбаченому п. 3 ч. 1 ст. 407 КПК, суд апеляційної інстанції ухвалює вирок. Будь-яке інше рішення суд апеляційної інстанції приймає у формі ухвали.
Згідно з ч. 2 ст. 376 КПК, якщо складання судового рішення у формі ухвали (постанови) вимагає значного часу, суд має право обмежитися складанням і оголошенням його резолютивної частини, яку підписують всі судді. Повний текст ухвали (постанови) повинен бути складений не пізніше п`яти діб з дня оголошення резолютивної частини і оголошений учасникам судового провадження. Про час оголошення повного тексту ухвали (постанови) має бути зазначено у раніше складеній її резолютивній частині.
З урахуванням наведеного є необґрунтованими доводи касаційної скарги прокурора про те, що суд апеляційної інстанції порушив вимоги закону, оголосивши 23 лютого 2021 року лише резолютивну частину ухвали, а повний текст - 1 березня 2021 року. Посилання прокурора на підтвердження своїх доводів на позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 2 лютого 2021 року (справа № 519/41/20), є некоректними, оскільки в даній постанові мова йде про проголошення вироку першої інстанції, у той час як у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_1 у суді апеляційної інстанції було проголошено резолютивну частину ухвали.
Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.
За вимогами ст. 419 КПК ухвала суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має містити встановлені судом апеляційної інстанції обставини з посиланням на докази, а також мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, і положення закону, яким він керувався. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається, якщо встановлена відсутність у діянні складу кримінального правопорушення.
У разі встановлення судом апеляційної інстанції обставин, передбачених ст. 284 КПК, рішення про скасування обвинувального вироку та закриття кримінального провадження, передбачене ст. 417 КПК, має бути належним чином мотивоване, а такі висновки суду мають бути підтверджені доказами безпосередньо дослідженими в суді апеляційної інстанції. Таке рішення має містити встановлені судом першої інстанції обставини, аналіз доказів, які судом першої інстанції були покладені в основу обвинувального вироку та відповідна власна оцінка, переоцінка таких доказів, у випадку, якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку, що судом першої інстанції помилково було враховано той чи інший доказ як такий, що підтверджує вину особи, так і висновки щодо належності та допустимості доказів, які, на думку апеляційного суду не є такими, а також обставини, які встановлені безпосередньо судом апеляційної інстанції. Дотримання принципу безпосередності дослідження доказів судом апеляційної інстанції в такому випадку є обов`язковим.
Відповідно до ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Показання учасників кримінального провадження суд отримує усно. Не можуть бути визнані доказами відомості, що містяться в показаннях, речах і документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Суд може прийняти як доказ показання осіб, які не дають їх безпосередньо в судовому засіданні, лише у випадках, передбачених цим Кодексом.
Як встановлено вимогами ст. 95 КПК, суд може обґрунтувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу.
Безпосередність дослідження доказів означає звернену до суду вимогу закону про дослідження ним всіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів шляхом допиту обвинувачених, потерпілих, свідків, експерта, огляду речових доказів, оголошення документів, відтворення звукозапису і відеозапису тощо. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх як кожний доказ окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами, здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, і сформувати повне та об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.
Недотримання засади безпосередності може призводити до порушення інших засад кримінального провадження: презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, забезпечення права на захист, змагальності сторін та свободи в поданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункти 10, 13, 15 статті 7 КПК). Тому засада безпосередності виступає необхідним елементом процесуальної форми судового розгляду, недотримання її судом, виходячи зі змісту ч. 2 ст. 23 та ст. 86 цього Кодексу, означає, що докази, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, не можуть бути визнані допустимими і враховані при постановленні судового рішення судом, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом, а отже, судове рішення, відповідно до статті 370 цього Кодексу, не може бути визнано законним і обґрунтованим і, згідно з частиною першою статті 412 КПК, підлягає скасуванню.
Всупереч таким вимогам кримінального процесуального закону суд апеляційної інстанції, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 за апеляційною скаргою захисника, дав свою (іншу) оцінку показанням свідка ОСОБА_3, ОСОБА_4, при цьому не викликав та не допитав цих свідків під час апеляційного розгляду.
Так, судом першої інстанції встановлено та зазначено у вироку, що заявлені 26 березня 2013 року ОСОБА_2 права на об`єкт нерухомого майна, а саме на земельну ділянку, площею 0,15 га, кадастровий номер 4610137500:05:001:0075, що на АДРЕСА_3, не відповідали вимогам законодавства, а саме подані документи не давали змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, та поданий заявником договір іпотеки не відповідав встановленим законодавством вимогам.
При цьому суд першої інстанції керувався вимогами п. 4 ч. 1 ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції Закону № 1848-VI від 11 лютого 2010 року, яка була чинною станом на березень 2013 року), згідно з якими у державній реєстрації прав та їх обтяжень може бути відмовлено, зокрема, у разі, якщо подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують. Приписами ч. 2 цієї ж статті визначено, що за наявності підстав для відмови в державній реєстрації державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав та їх обтяжень.
Згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (у редакції, що діяла станом на день події) право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, що діяла станом на 1 січня 2013 року) державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Реєстр - це єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти та суб`єкти цих прав.
Проте суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку, що інкриміновані стороною обвинувачення збитки виникли ще до того, як ОСОБА_1 зареєстрував перехід права власності на земельну ділянку на підставі іпотечного застереження, а відтак, відсутній причинний зв`язок між діяннями ОСОБА_1 та наслідками, що настали, належним чином не мотивував, у зв`язку з чим він дійшов висновку про те, що право власності виникає з моменту укладення договору про задоволення вимог іпотекодержателя або наявності застереження в іпотечному договорі про задоволення вимог іпотекодержателя, а не з моменту державної реєстрації речових прав на нерухоме майно шляхом внесення відповідного запису до Реєстру.
Суд апеляційної інстанції також належним чином не мотивував та не обґрунтував свого рішення про те, з урахуванням яких обставин (доказів), досліджених у суді апеляційної інстанції, він дійшов висновку, що ОСОБА_1 у 2013 році не мав доступу до реєстрів та згідно з положеннями ст. 24 Порядку був обмежений у можливості виявити невідповідність документів наданих для реєстрації відомостям реєстрів, при тому, що, як встановлено судом першої інстанції, він прийняв рішення про державну реєстрацію та зареєстрував право власності ОСОБА_2 у Реєстрі.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 128 КПК цивільний позов в інтересах держави може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом. Прокурор, який пред`являє цивільний позов у кримінальному провадженні, повинен обґрунтувати наявність підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді, передбачених Законом України "Про прокуратуру".
Згідно з приписами ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Зазначаючи про те, що судом першої інстанції безпідставно було прийнято до провадження цивільний позов, поданий прокурором в інтересах держави, в особі Львівської міської ради, без наявності відповідних повноважень від даної юридичної особи, яка вправі самостійно представляти свої інтереси в судах різних інстанцій, суд апеляційної інстанції належним чином не мотивував свого рішення з посиланням на норми закону чи обставини, які б підлягали перевірці при вирішенні цього питання.
Вищезазначені порушення норм КПК є істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону (ч. 1 ст. 412 КПК), оскільки вплинули на законність прийнятого судового рішення, у зв`язку з чим є підстави для скасування оскаржуваного рішення судом касаційної інстанції ( п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК).
Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції необхідно врахувати наведене, апеляційний розгляд здійснити згідно з вимогами КПК та прийняти законне й обґрунтоване рішення.
Керуючись статтями 369, 412, 419, 433, 434, 436, 438,441, 442 КПК, Суд