ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 грудня 2021 року
м. Київ
справа №161/2619/16-к
провадження №51-423км21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючої Макаровець А.М.,
суддів Короля В.В., Марчук Н.О.,
за участю:
секретаря судового засідання Демчука П.О.,
прокурора Матолич М.Р.,
засудженого ОСОБА_1 (у режимі відеоконференції),
захисника Міщук І.В. (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за №12016030010000236, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця та зареєстрованого у АДРЕСА_1 ), жителя АДРЕСА_2 ), громадянина України, раніше неодноразово судимого, востаннє вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 червня 2011 року за ч. 2 ст. 186, ч. 2 ст. 190, ст. 70 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки, 20 березня 2015 року звільнений з місць позбавлення волі у зв`язку з відбуттям строку покарання,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК,
за касаційною скаргою захисника Міщук Ірини Володимирівни на вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року та ухвалу Рівненського апеляційного судувід 13 квітня 2021 року щодо ОСОБА_1 .
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами
першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 14 грудня 2020 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 121 КК до позбавлення волі на строк 6 років.
Строк відбування покарання ОСОБА_1 ухвалено рахувати з моменту приведення даного вироку до виконання.
Цивільний позов потерпілого ОСОБА_2 до обвинуваченого ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої кримінальним правопорушенням - задоволено частково.
Постановлено стягнути із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1315,85 грн у рахунок відшкодування майнової шкоди та 20 000 грн - моральної шкоди.
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Цивільний позов прокурора в інтересах держави в особі Луцької міської ради до ОСОБА_1 про стягнення на користь закладу охорони здоров`я витрати на стаціонарне лікування потерпілого ОСОБА_2 - задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Луцької міської ради кошти, витрачені закладом охорони здоров`я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину ОСОБА_2 в загальній сумі 5284 грн.
Вирішено питання щодо процесуальних витрат і речових доказів у кримінальному провадженні.
Рівненський апеляційний суд ухвалою від 13 квітня 2021 року вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_1 залишив без зміни.
ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він 19 січня 2016 року близько 02:00, перебуваючи поблизу приміщення АЗС "Shell", що на вул. Рівненській, буд. 98 у м. Луцьку, в ході словесного конфлікту із потерпілим ОСОБА_2, що раптово виник на ґрунті неприязних відносин, умисно завдав йому один удар кулаком у потилицю, в результаті чого потерпілий впав на землю, а ОСОБА_1 почав утікати в напрямку пр. Волі у м. Луцьку. У свою чергу, ОСОБА_2 з метою з`ясування причини конфлікту побіг слідом за ОСОБА_1 та наздогнав його. У цей час ОСОБА_1, усвідомлюючи значення та суспільну небезпечність своїх дій, керуючись метою заподіяння тілесних ушкоджень, умисно наніс один удар невстановленим колюче-ріжучим предметом у ділянку грудної клітки ОСОБА_2, чим заподіяв останньому тілесні ушкодження, які згідно з висновком судово-медичного експерта № 126 від 2 лютого 2016 року, за ступенем тяжкості відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень, за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння.
Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисникпосилається на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій закону України про кримінальну відповідальність і просить скасувати судові рішення та призначити новий розгляд у суді першої інстанції.
На обґрунтування своїх доводів, викладаючи своє бачення подій, захисник зазначає, що на його думку, суди першої та апеляційної інстанцій:
- обмежуючись загальними фразами, не взяли до уваги показання самого обвинуваченого ОСОБА_1 про те, що, втікаючи від хлопців, він на ходу дістав ніж, щоб показати його хлопцям, чим хотів налякати їх, під час бігу розвернувся до них обличчям, але хлопці, не встигнувши побачити у нього ніж, оскільки знаходилися на маленькій відстані від обвинуваченого, відразу схопили його і повалили з ніг на землю, потерпілий послизнувся і впав на нього, а точніше правою стороною на ніж, який обвинувачений тримав у руці, але ОСОБА_2 внаслідок сильного алкогольного сп`яніння відразу цього не помітив, після приїзду поліції вони розійшлися;
- помилково погодилися з правильністю кваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК, таким чином застосували закон, який не підлягав застосуванню;
- всупереч вимогам ч. 3 ст. 62 Конституції України на припущеннях зробили висновок про значну силу удару в даному кримінальному провадженні, оскільки судом першої інстанції не було допитано судово-медичного експерта, який проводив експертне дослідження, а у висновку відсутня інформація з цього приводу;
- не врахували висновок Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладений в ухвалі від 29 серпня 2017 року, винесеній у даній справі № 161/2619/16, де зазначено, що свідок ОСОБА_3 сам безпосередньо брав участь у конфлікті зі сторони потерпілого, і обидва (потерпілий ОСОБА_2 та свідок ОСОБА_3 ) є зацікавленими особами в результатах вирішення справи;
- не взяли до уваги, що як потерпілий ОСОБА_2, так і свідок ОСОБА_3 в той момент перебували в стані алкогольного сп`яніння;
- не надали належної оцінки таким доказам, як переглянутий у судовому засіданні відеозапис та протокол огляду предмета від 20 січня 2016 року.
Крім того, захисник вважає, що суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі:
- безпідставно дійшов до необґрунтованого висновку про те, що його доводи щодо наявності підстав для перекваліфікації дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 121 КК на ст. 128 КК, які були предметом оцінки і судом першої інстанції, є непереконливими;
- зробив неправильні висновки, які в основному базуються лише на показаннях потерпілого ОСОБА_2 та його товариша - свідка ОСОБА_3, при тому, що, на його переконання, до цих доказів суди мали ставитися критично, оскільки як потерпілий, так і свідок є зацікавленими в результаті розгляду даної справи, особами, і даючи такі показання, намагалися виправдати свої дії;
- прийшов до помилкового висновку, що відсутність у медичній документації судово медичних даних про можливість виникнення зазначених тілесних ушкоджень, не може прямо доводити, що виникнення виявлених у ОСОБА_2 тілесних ушкоджень у результаті падіння з висоти власного зросту взагалі виключається;
- помилково погодився з тим, що суд першої інстанції критично віднісся до доводів сторони захисту з приводу провокативної поведінки потерпілого ОСОБА_2, встановивши, що ініціатором конфлікту був саме обвинувачений ОСОБА_4, який безпричинно, зухвалим тоном почав кидати репліки в момент розмови потерпілого з жінками у їх сторону;
- безпідставно погодився із висновком суду першої інстанції про те, що умисел обвинуваченого ОСОБА_1 був прямо спрямований на спричинення будь-якого тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_2, проте, було спричинено тяжке тілесне ушкодження;
- дійшов помилкового висновку, що судом першої інстанції обґрунтовано, з наведенням відповідного мотивування у вироку, критично оцінено доводи сторони захисту щодо відсутності в обвинуваченого мети на спричинення потерпілому умисного тілесного ушкодження, оскільки він діяв з метою захисту у стані необхідної оборони;
На переконання захисника всі зібрані в ході досудового розслідування та досліджені під час судового розгляду докази (перелік яких викладений у рішеннях судів, крім показань потерпілого ОСОБА_2 та свідка ОСОБА_3 ), доводять вину обвинуваченого ОСОБА_1 у спричиненні потерпілому ОСОБА_2 тяжкого тілесного ушкодження, що сам обвинувачений і не заперечує. Але жоден із цих доказів не доводить вини ОСОБА_1 у тому, що він спричинив тяжкі тілесні ушкодження саме умисно.
Позиції учасників судового провадження
Від учасників судового розгляду заперечень на касаційну скаргу не надходило.
У судовому засіданні:
- захисник та засуджений підтримали касаційну скаргу;
- прокурор вважав судові рішення щодо ОСОБА_1 законними та обґрунтованими і просив залишити їх без зміни.
Мотиви Суду
Згідно з вимогами ст. 433 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК)суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, правильність правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати й визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, а також вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Крім того, відповідно до положень ст. 438 КПК неповнота досудового розслідування та судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не підлягають перегляду в касаційному порядку, а отже, при касаційному розгляді кримінального провадження колегія суддів виходить із фактичних обставин вчинення кримінального правопорушення, встановлених судом.
Зі змісту касаційної скарги захисниці вбачається, що вона не погоджується з наданою судами оцінкою доказам та заперечує правильність установлених фактичних обставин кримінального провадження, що на підставі статей 433, 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
Згідно з положеннями ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
При перевірці матеріалів кримінального провадження касаційний суд установив, що свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, та правильність кваліфікації його дій за цією нормою кримінального закону, суд зробив на підставі доказів, досліджених та оцінених у сукупності з дотриманням вимог кримінального процесуального законодавства, про що в судовому рішенні наведено докладні мотиви.
Вирок місцевого суду є законним, обґрунтованим та відповідає вимогам статей 370, 374 КПК.
Мотивуючи висновок про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, суд першої інстанції послався на докази, що зібрані у встановленому законом порядку, досліджені під час судового розгляду та оцінені судом відповідно до приписів ст. 94 КПК.
Зокрема, свої висновки про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення за викладених у вироку обставин, суд першої інстанції обґрунтував:
- показаннями потерпілого ОСОБА_2 про обставини вчинення злочину, який показав, що в 2016 році близько 01:00 ночі на Водохреще він разом із товаришем ОСОБА_3 приїхали на заправку АЗС "Shell", товариш пішов купити кави, а він почав спілкуватися з компанією, яка там сиділа за столиком, він підійшов до них та почав вести з ними розмову, у той момент підійшов обвинувачений ОСОБА_1 та відразу почав зухвало кидати репліки у їх сторону, розмова була такого змісту: "Хто ви такі? Що ви тут робите?", на що він відповів, що це не його діло. Тоді між обвинуваченим та ним розгорівся словесний конфлікт, для того, щоб його загладити, він викликав обвинуваченого на вулицю. Вийшовши на вулицю, конфлікт розгорівся з більшою силою, в ході якого він намагався нанести удар обвинуваченому в обличчя, однак промахнувся. Тоді обвинувачений наніс йому удар в обличчя, від якого він впав на бік і лежав обличчям до дверей. У той час обвинувачений розігнався та хотів нанести йому удар ногою, але не встиг, так як це все побачив його товариш ОСОБА_3 і почав вибігати на вулицю для того, щоб обвинувачений перестав наносити йому удари. Тоді обвинувачений почав утікати, і товариш побіг у його сторону на пр. Волі, з метою з`ясування причин конфлікту, в той момент він піднявся та побіг за ОСОБА_3 . По дорозі він наздогнав обвинуваченого, там вони трішки пошарпалися та потягали один одного за верхній одяг. У той момент проїжджав наряд працівників поліції, які зупинилися, підійшли до них, один з них посвітив ліхтариком, оглянув їх руки та обличчя, працівникам поліції вони сказали, що все добре, що конфлікт вичерпано. Коли працівники поліції поїхали, він відчув глухий удар у ділянку грудної клітки, який був нанесений ОСОБА_1, так як той стояв навпроти нього. Від нанесеного обвинуваченим удару, у нього почала текти кров, він побачив поріз на одежі, а також рану, з якої сочилася кров, обвинувачений у той момент утік, а вони з другом повідомили працівникам поліції, які вже викликали швидку допомогу. Вважає, що в обвинуваченого був умисел нанести йому тяжкі тілесні ушкодження. Шкода не відшкодована. Наполягав на суворій мірі покарання щодо обвинуваченого, просив повністю задовольнити заявлений цивільний позов;
- показаннями свідка ОСОБА_3 про те, що 19 січня 2016 року, він разом із товаришем ОСОБА_2 під`їхали до АЗС "Shell", що на вул. Рівненській у м. Луцьку, де у його товариша та обвинуваченого виник словесний конфлікт, вони вийшли на вулицю, і він бачив, як товариш знаходився на землі, а обвинувачений при цьому намагався вдарити його ногами. Побачивши цю ситуацію, вибіг на вулицю і разом із ОСОБА_2 намагались наздогнати обвинуваченого для того, щоб з`ясувати причину конфлікту. Ствердив, що обвинуваченому він жодних ударів не наносив. Неподалік проїжджали працівники поліції, які, підійшовши до них, запитали чи все добре, оглянули їх обличчя та руки, підсвічуючи ліхтариком. Після чого поїхали з місця події, а обвинувачений наніс чимось удар його товаришу в область грудей і почав тікати, потерпілий ОСОБА_2 розстібнув куртку, де вся грудна клітка була в крові. Стверджує, що ніхто більше, окрім обвинуваченого, не зміг нанести удару в грудну клітку потерпілому.
Крім цього, суд також поклався на дані протоколів огляду місця події від 19 січня 2016 року, дані висновків судово-медичного експерта № 77 від 20 січня 2016 року та № 126 від 02 лютого 2016 року, дані висновку імунологічної експертизи № 6/6 від 18 лютого 2016 року, а також інші доказами, зміст яких викладено у вироку.
Свій висновок про те, що умисел обвинуваченого ОСОБА_1 був прямо спрямований на спричинення будь-якого тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_2, проте, було спричинено тяжке тілесне ушкодження, суд першої інстанції обґрунтував, у тому числі з посиланням на висновок судово-медичної експертизи № 126 від 2 лютого 2016 року, відповідно до якого у ОСОБА_2 виявлено тілесні ушкодження у вигляді проникаючого торакоабдомінального поранення в проекції шостого міжребер`я справа з внутрішньо-плевральною кровотечею та правобічним відкритим пневмотораксом та гемотораксом, пошкодження сухожилкової частини правого купола діафрагми та пошкодженням задньо-діафрагмальної поверхні правої долі печінки з гемоперітонеумом, навколораневу емфізему, які за ступенем тяжкості відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень, за ознакою небезпеки для життя. Дані тілесні ушкодження виникли в результаті травмуючої дії гостро-ріжучого предмета, цілком можливо в час вказаний у постанові та медичній документації та з урахуванням того, що обвинувачений ОСОБА_1 у момент нанесення удару стояв прямо перед потерпілим ОСОБА_2, у зв`язку з чим прийшов до висновку, що удар, враховуючи характер і локалізацію тілесних ушкоджень, був нанесений із застосуванням значної сили.
При цьому суд першої інстанції не залишив без уваги і той факт, що на час, коли працівники поліції, які підійшли до обвинуваченого, потерпілого та його товариша за встановлених судом обставин, посвітили на них ліхтариком, оглянули їх руки та обличчя, нічого не виявили, ні потерпілий, ні обвинувачений не повідомляли про нанесення тілесного ушкодження в момент шарпанини, а повідомили, що конфлікт вичерпано.
Водночас, за вказаних обставин, судом першої інстанції було враховано показання потерпілого ОСОБА_2, надані суду першої інстанції про те, що коли працівники поліції поїхали, він відчув глухий удар в область грудної клітки, який був нанесений ОСОБА_1, оскільки той стояв навпроти нього.
Свої висновки щодо нанесення обвинуваченим ОСОБА_1 удару потерпілому ОСОБА_2 в ділянку грудей після того, як працівники поліції поїхали з місця події, суд першої інстанції також обґрунтував показаннями свідка ОСОБА_3 про те, що після нанесення удару потерпілому ОСОБА_2 обвинувачений ОСОБА_1 почав утікати, а потерпілий розстібнув куртку і у нього вся грудна клітка була в крові.
Що стосується показань ОСОБА_1, то, як убачається з вироку, суд першої інстанції визнав їх неправдивими та такими, що дані виключно з метою уникнення кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, а також такими, що спростовуються показаннями потерпілого, які об`єктивно підтверджуються іншими здобутими та всебічно, повно дослідженими у справі доказами. За таких обставин не є слушними доводи касаційної скарги захисника про те, що суд не взяв до уваги показання ОСОБА_1 щодо спричинення ним саме необережного тяжкого тілесного ушкодження.
З урахуванням зазначеного також не заслуговують на увагу доводи захисника про те, що ОСОБА_1 вчинив злочин, передбачений ст. 128 КК, тобто необережне тяжке тілесне ушкодження.
Так, умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження (ст. 121 КК) з об`єктивної сторони характеризується протиправним посяганням на здоров`я іншої людини, шкідливими наслідками, що настали для здоров`я потерпілого у вигляді спричинення тілесних ушкоджень, встановлення причинного зв`язку між зазначеним діянням та наслідками.
Розмежування умисного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ч. 1 ст. 121 КК) і необережного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (ст. 128 КК) здійснюється як за об`єктивною, так і суб`єктивною сторонами цих злочинів. Крім того, при визначенні ступеня тяжкості заподіяних тілесних ушкоджень за способом вчинення діяння враховуються локалізація, характер, механізм утворення травм та ушкоджень, які можуть бути визнані тяжкими, в тому числі й небезпечними для життя в момент заподіяння, а зміст і характер інтелектуального та вольового критеріїв вини у зазначених злочинах із матеріальним складом обумовлюються усвідомленням особою характеру вчиненого злочинного діяння, передбаченням його негативних наслідків та ставленням до цих наслідків.
Суд першої інстанції надав оцінку доводам сторони захисту щодо наявності підстав для перекваліфікації дій обвинуваченого з ч. 1 ст. 121 КК на ст. 128 КК, і з урахуванням встановлених судом обставин, що ОСОБА_1 у момент нанесення удару перебував прямо перед потерпілим ОСОБА_2, не збоку, не ззаду, та наніс удар колюче-ріжучим предметом у ділянку грудної клітки потерпілого ОСОБА_2, прийшов до висновку, що обвинуваченим ОСОБА_1 удар був нанесений умисно, а не з необережності.
Такого висновку суд дійшов, врахувавши і те, що під час судового розгляду даного кримінального провадження, як і сам обвинувачений та потерпілий зазначали, що між ними відбувалася шарпанина, однак, коли проїжджали працівники поліції, вони (обвинувачений та потерпілий разом зі своїм другом) всі встали, при цьому працівники поліції, підійшли до них, посвітили на них ліхтариком, оглянули їх руки та обличчя, нічого не виявивши, в той момент ні потерпілий, ні обвинувачений не повідомляв про нанесення тілесного ушкодження в момент шарпанини, більше того, в той момент як обвинувачений та потерпілий повідомили, що конфлікт вичерпано, коли працівники поліції поїхали, обвинувачений ОСОБА_1, знаходячись у стоячому положенні перед потерпілим, умисно наніс удар в ділянку грудної клітки, від нанесеного обвинуваченим удару у нього почала текти кров, він побачив поріз на одягу, а також рану, з якої сочилася кров, обвинувачений у той момент утік.
З урахуванням зазначеного, суд першої інстанції зробив висновок, що обвинувачений ОСОБА_1 умисно наніс тяжке тілесне ушкодження потерпілому ОСОБА_2 та припускав, з огляду на знаряддя вчинення злочину - колюче-ріжучий предмет та значну силу удару, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, свідомо допускаючи спричинення будь-яких тяжких тілесних ушкоджень, окрім тих, які б могли потягнути за собою смерть потерпілого ОСОБА_2, оскільки настання смерті умислом обвинуваченого не охоплювалося.
Указані обставини вказують на те, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про наявність у діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, і виключення можливості кваліфікації його діяння за ознаками необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження.
Беручи до уваги вищезазначене, доводи сторони захисту про те, що суди неправильно застосували до ОСОБА_1 ч. 1 ст. 121 КК, оскільки жоден із доказів, досліджених судом не доводить, що він заподіяв потерпілому тяжкі тілесні ушкодження саме умисно, є безпідставними.
Посилаючись у касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки переглянутому в судовому засіданні відеозапису та протоколу огляду предмета (оптичного диску для лазерних систем зчитування інформації, на якому зафіксовано записи камер спостереження за 19 січня 2016 року, що розташовані на АЗС "Shell")від 20 січня 2016 року в частині щодо початку конфлікту в приміщенні АЗС, захисник не зазначає, яким чином дані, зафіксовані на відео, впливають на законність прийнятого рішення, при постановленні якого було враховано, що ОСОБА_1 після того, як працівникам поліції було повідомлено, що конфлікт вичерпано саме за межами приміщення АЗС, усвідомлюючи значення та суспільну небезпечність своїх дій, керуючись метою заподіяння тілесних ушкоджень, умисно наніс один удар невстановленим колюче-ріжучим предметом у ділянку грудної клітки ОСОБА_2, чим заподіяв останньому тяжкі тілесні ушкодження.
Однією з загальних засад кримінального провадження є змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Відповідно до частин ч. 1, 2, 6 ст. 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов`язків.
Водночас сторона захисту, не наводить будь-яких обґрунтувань щодо обстоювання своєї позиції щодо відсутності у ОСОБА_1 умислу на заподіяння тяжких тілесних ушкоджень потерпілому, а також версії щодо отримання останнім такого ушкодження падінням з висоти власного зросту на ніж, з урахуванням можливості сторони захисту, передбаченої ч. 1 ст. 242 КПК, самостійно залучити експерта, а тому доводи в цій частині в цілому не є такими, що спростовують законність рішення.
Разом із цим, посилаючись у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції на припущеннях, не допитавши судово-медичного експерта, який проводив експертне дослідження, зробив висновок про значну силу удару, за відсутності такої інформації у висновку, сторона захисту не наводить належних обґрунтувань того, яким чином зазначене вплинуло на законність прийнятого рішення, при тому, що сам факт заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, не заперечується стороною захисту, про що також зазначено у скарзі.
Що стосується доводів касаційної скарги з приводу провокативної поведінки потерпілого ОСОБА_2, який, на думку захисника, вів себе агресивно та спровокував конфлікт, то суд першої інстанції, переглянувши у судовому засіданні оптичний диск, з урахуванням досліджених доказів, поставився до них критично, оскільки потерпілий разом із товаришем прийшли на АЗС "Shell", там він побачив за столом жінок, підійшов до них та між ними зав`язалася розмова, більше того, в момент розмови обвинувачений безпричинно, зухвалим тоном почав кидати репліки у їх сторону. Тоді між обвинуваченим та потерпілим розгорівся словесний конфлікт, для того, щоб загладити даний конфлікт, потерпілий викликав обвинуваченого на вулицю, однак конфлікт загладити не вдалося, тоді потерпілий хотів нанести удар обвинуваченому, однак не дістав, більше того сам обвинувачений у відповідь наніс рукою удар в обличчя потерпілому, від якого той впав на землю та мав намір ногами ще наносити удари обвинуваченому, однак йому це не вдалося, так як на вулицю вибіг друг потерпілого та почав бігти в сторону обвинуваченого для того, щоб припинити конфлікт, у той момент обвинувачений лишив потерпілого та став тікати, а товариш потерпілого почав бігти за ним для того, щоб розібратися у ситуації, яка склалася.
З таким висновком суду першої інстанції погодився і суд апеляційної інстанції, переглядаючи вирок місцевого суду.
Що стосується доводів касаційної скарги про те, що суд не врахував вказівок ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 29 серпня 2017 року, де зазначено, що свідок ОСОБА_3 сам безпосередньо приймав участь у конфлікті зі сторони потерпілого, і обидва (потерпілий ОСОБА_2 та свідок ОСОБА_3 ) є зацікавленими особами в результатах вирішення справи, то вони є необґрунтованими з огляду на таке.
Вказаною ухвалою було скасовано ухвалу Апеляційного суду Волинської області від 24 листопада 2016 року і призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції. Апеляційний суд Волинської області ухвалою від 17 квітня 2019 року скасував вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 2 червня 2016 року щодо ОСОБА_1 і призначив новий розгляд кримінального провадження в суді першої інстанції. Суд першої інстанції під час нового розгляду встановив, що потерпілий ОСОБА_2 і свідок ОСОБА_3 давали логічні та послідовні показання, які суд поклав в основу вироку, при цьому зазначив, що будь-яких підстав у даних осіб оговорювати ОСОБА_1 немає. Суд також звернув увагу на щирість, змістовність та послідовність показів потерпілого ОСОБА_2 в судовому засіданні про обставини події, які повністю узгоджуються з характером розвитку подій, які викривають обвинуваченого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, і, на думку суду першої інстанції, є достовірними і правдивими. Суд не вбачав, що у потерпілого є мотиви говорити неправду.
Таким чином, суд першої інстанції, дослідивши докази, які визнав належними, допустимими та достовірними, прийшов до висновку про доведеність у судовому засіданні наявності в діях ОСОБА_1 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 121 КК, за ознаками вчинення умисних дій, які виразились в умисному тяжкому тілесному ушкодженні, тобто умисному тілесному ушкодженні, небезпечному для життя в момент заподіяння, та його винуватості в скоєнні інкримінованому йому кримінального правопорушення.
Підстави сумніватися у правильності висновків суду першої інстанції, з якими погодився і суд апеляційної інстанції, Судом не встановлено.
Положеннями ст. 50 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у ст. 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору покарання, ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
Як убачається з вироку, суд першої інстанції під час призначення покарання ОСОБА_1, дотримуючись наведених вимог кримінального закону, обґрунтовано врахував ступінь тяжкості вчиненого злочину, даних про особу винуватого, який раніше неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності, відсутність обставин, які пом`якшують покарання, наявність обставини, яка обтяжує покарання - рецидив злочинів, думку потерпілого, який наполягав на суворій мірі покарання, пов`язаній з позбавленням волі, призначив покарання в розмірі, наближеному до мінімальної межі, передбаченої санкцією частини статті за інкримінований злочин у виді позбавлення волі з реальним його відбуттям.
На думку колегії суддів, є правильним висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, про необхідність призначення засудженому покарання, передбаченого санкцією ч. 1 ст. 121 КК, у виді позбавлення волі на строк 6 років.
Суд вважає, що покарання засудженому призначено з дотриманням вимог статей 50, 65 КК, за своїм видом та розміром воно є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів, і не вбачає підстав для застосування положень статей 69, 75 КК.
Висновки суду першої інстанції підтримав і апеляційний суд, який з урахуванням установлених фактичних обставин кримінального провадження на підставі досліджених судом першої інстанції доказів погодився з доведеністю винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, а тому, на думку Суду, в цілому таке рішення є обґрунтованим та таким, яке прийнято з урахуванням встановлених фактичних обставин та здобутих у провадженні доказів.
Крім того, аналогічні доводи захисника були предметом розгляду судом апеляційної інстанції, який перевірив та проаналізував їх, дав на них відповідь, зазначивши в ухвалі підстави, на яких визнав ці доводи необґрунтованими та не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції правильно встановити обставини вчиненого.
Перегляд судового рішення в апеляційному порядку здійснювався відповідно до вимог кримінального процесуального закону.
Ухвала апеляційного суду є достатньо мотивованою та відповідає вимогам ст. 419 КПК.
Тих істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які передбачено ст. 412 КПК, та які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, Суд не встановив.
Касаційна скарга захисника не містить доводів, які би давали підстави для сумнівів у законності й обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, за який його засуджено.
Враховуючи викладене, Суд не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.
Керуючись статтями 369, 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд