Постанова
іменем України
9 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 740/1458/20
провадження № 51-2429км21
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального
суду у складі:
головуючого Яковлєвої С. В.,
суддів Марчука О. П., Наставного В. В.,
за участю:
секретаря судового
засідання Матвєєвої Н. В.,
прокурора Чабанюк Т. В.,
засудженого ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції),
захисника Ковалюха В. М. (в режимі відеоконференції),
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Ковалюха В. М. на вирок Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 24 грудня 2020 року та ухвалу Чернігівського апеляційного суду від 8 квітня 2021 року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12019270180000161, за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та жителя АДРЕСА_1 ), такого, що судимості не має,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 190, ч. 2 ст. 289 КК.
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком суду ОСОБА_1 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 190 КК - на строк 2 роки; за ч. 2 ст. 289 КК - на строк 5 років з конфіскацією майна. На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю кримінальних правопорушень, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, визначено ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією майна.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1, шляхом зловживання довірою ОСОБА_2, давши заздалегідь неправдиву обіцянку про сприяння у придбанні за кордоном автомобіля, отримав від останнього (19 червня та 19 жовтня 2018 року) грошові кошти, після чого з вказаними коштами зник, спричинивши потерпілому матеріальну шкоду на загальну суму 155 211 грн.
Крім того, 19 грудня 2018 року ОСОБА_1, перебуваючи з адресою: АДРЕСА_2, маючи умисел на незаконне заволодіння транспортним засобом, з метою особистого збагачення, з корисливих мотивів, шляхом зловживання довірою, отримав від ОСОБА_3 автомобіль "УАЗ 3151201" (державний номерний знак НОМЕР_1 ), який належить ОСОБА_4, та технічний паспорт на автомобіль, і під приводом його ремонту перевіз до м. Ніжин на СТО (вул. Носівський шлях, 21б), де зберігав та звідки у подальшому 29 грудня 2018 року без дозволу власника перегнав до м. Київ. Цього ж дня, в районі станції метро "Лісова" ОСОБА_1 продав вказаний автомобіль ОСОБА_5, видавши його за власний, за що одержав грошові кошти, які використував для власних потреб, чим заподіяв потерпілій ОСОБА_4 матеріальну шкоду в розмірі 62 001, 28 грн.
Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу захисника, а вирок суду - без зміни.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник, посилаючись на неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність і невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через суворість, просить змінити судові рішення, перекваліфікувавши дії ОСОБА_1 на ч. 1 ст. 191 КК та призначити йому покарання, не пов`язане з позбавленням волі. На думку захисника, потерпіла добровільно передала ОСОБА_1 автомобіль та свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, що надавало йому право володіти і керувати ним, але не продавати, тому його дії за ст. 289 КК судом кваліфіковано неправильно. Також захисник зазначає, що з урахуванням обставин справи та особи винного, ОСОБА_1 слід призначити покарання із застосуванням вимог ст. 75 КК.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений та його захисник підтримали касаційну скаргу та просили її задовольнити. Прокурор заперечував проти задоволення цієї скарги.
Мотиви Суду
Відповідно до ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 190 КК, та кваліфікація його дій за відповідною частиною вказаної статті в касаційній скарзі не оскаржуються.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що захисник не погоджується із кваліфікацією дій засудженого за фактом заволодіння транспортним засобом.
Перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, викладені в касаційній скарзі, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Так, під незаконним заволодінням транспортним засобом (ст. 289 КК) слід розуміти умисне, протиправне вилучення його з будь-якою метою у власника або законного користувача всупереч їх волі (з місця стоянки чи під час руху) шляхом запуску двигуна, буксирування, завантажування на інший транспортний засіб, примусового відсторонення зазначених осіб від керування, примушування їх до початку чи продовження руху тощо. Таке заволодіння може бути вчинене таємно або відкрито, шляхом обману чи зловживання довірою, із застосуванням насильства або погроз.
Цей злочин визнається закінченим з моменту, коли транспортний засіб почав рухатись унаслідок запуску двигуна чи буксирування, а якщо заволодіння відбувається під час руху транспортного засобу, - з моменту встановлення контролю над ним.
Відповідно до обставин, встановлених судом під час розгляду матеріалів кримінального провадження, 19 грудня 2018 року ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 автомобіль, технічний паспорт та ключі від нього, безпосередньо для здійснення ремонту вказаного транспортного засобу, який був перевезений на станцію техобслуговування в м. Ніжин, а 29 грудня 2018 року без дозволу власника, вищезазначений автомобіль було перегнано до м. Києва, де в районі станції метро "Лісова" ОСОБА_1 його було продано ОСОБА_5 .
Таким чином дії ОСОБА_1, що виразились у транспортуванні автомобіля до м. Києва та його продаж під виглядом власного, отримання за це грошових коштів, які останній використав для власних потреб, суд першої інстанції правильно розцінив, як протиправне вилучення транспортного засобу.
При цьому суд у вироку обґрунтовано зазначив, що факт передачі засудженому ключів від автомобіля та документів на нього, з метою транспортування автомобіля до станції техобслуговування, не свідчить про правомірність дій ОСОБА_1 по відчуженню автомобіля.
Сам засуджений винуватість у вчиненому визнав частково та заперечив незаконність заволодіння транспортним засобом. Разом із цим допитані у суді потерпіла ОСОБА_4 та її чоловік ОСОБА_3, котрі є законними володільцями та користувачами транспортним засобом, підтвердили той факт, що не уповноважували ОСОБА_1 на виконання інших дій, окрім ремонту автомобіля. ОСОБА_3 пояснив, що засуджений раніше надавав йому послуги з ремонту даного авто, тому у зв`язку з черговою поломкою він знову звернувся до нього. ОСОБА_1 приїхав із знайомим та забрав авто для ремонту на СТО у м. Ніжин. Пізніше під час телефонних розмов вони обговорювали несправності та вели мову про ремонт стартера. В подальшому йому зателефонувала невідома особа, від якої стало відомо, що автомобіль, який він передав на ремонт було продано без його згоди та відома. Особа, яка придбала автомобіль, надіслала йому фото документів, зокрема і розписки про отримання засудженим близько двох тисяч доларів за продаж авто. Аналогічні показання надала потерпіла ОСОБА_4 та підтвердила, що ні вона, ні її чоловік не уповноважували ОСОБА_1 на здійснення продажу автомобіля. Він надавався засудженому для ремонту, однак не був повернутий, а незаконно проданий без її волі та згоди.
Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про вчинення ОСОБА_1 незаконного заволодіння транспортним засобом та правильно кваліфікував його дії за ч. 2 ст. 289 КК.
При цьому всім наявним доказам суд першої інстанції відповідно до вимог КПК дав оцінку з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупності зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв`язку для прийняття відповідного процесуального рішення. Вирок відповідає вимогам статей 370, 373, 374 КПК, є законним, обґрунтованим і вмотивованим.
Крім того, доводи захисника щодо неправильної кваліфікації дій засудженого також були перевірені судом апеляційної інстанції, який належним чином їх проаналізував та навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які би перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути кримінальне провадження та дати правильну юридичну оцінку діям ОСОБА_1 .
Зокрема, суд апеляційної інстанції зазначив, що та обставина, що до продажу автомобіля, засуджений брав його і здійснював ремонт, не свідчить про те, що потерпіла та її чоловік ввірили ОСОБА_1 свій автомобіль та надали у користування. А більш тривале знайомство та попередній ремонт автомобіля були приводом для зловживання довірою, щоб потерпіла та її чоловік передали автомобіль, ключі та техпаспорт засудженому.
Після ремонту, засуджений зі свідком ОСОБА_6 відігнали автомобіль до м. Києва, де їх чекали двоє чоловіків, котрі після перемовин забрали автомобіль та поїхали. Судом встановлено, що вказаний автомобіль купив ОСОБА_5 у ОСОБА_7, яким видавав себе засуджений ОСОБА_1 . Після купівлі, ОСОБА_5, побачивши оголошення про продаж вже купленого ним автомобіля, зателефонував Біликам, котрі не знали, що ремонтник продав їхній автомобіль і грошові кошти витратив на власні потреби.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що кваліфікація таких дій ОСОБА_1 за ст. 191 КК виключається, оскільки існує спеціальна норма кримінального закону, яка захищає права власників транспортних засобів.
Тому дії ОСОБА_1, які виразились у протиправному вилученні транспортного засобу у власника, всупереч його волі, за ст. 289 КК судом кваліфіковано вірно.
Ухвала апеляційного суду мотивована належним чином та відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.
Доводи захисника про невідповідність призначеного засудженому покарання через суворість є необґрунтованими, з огляду на нижченаведене.
Відповідно до вимог ст. 65 КК суд при призначенні покарання повинен урахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що обтяжують і пом`якшують покарання, а згідно з ч. 2 ст. 50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
Як видно з матеріалів кримінального провадження, місцевий суд керувався саме вказаними вимогами кримінального закону.
З вироку убачається, що суд першої інстанції, з рішенням якого погодився й апеляційний суд, при призначенні ОСОБА_1 покарання урахував, що він вчинив нетяжкий та тяжкий злочини, особу винного, котрий раніше не притягувався до кримінальної відповідальності, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. При цьому суд обґрунтовано зазначив, що вказана в обвинувальному акті обставина, яка пом`якшує покарання - щире каяття, не знайшла свого підтвердження в ході судового розгляду. Обтяжуючих покарання обставин судом не встановлено.
З урахуванням всіх цих обставин,суд дійшов висновку про призначення ОСОБА_1 остаточного покарання за сукупністю злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим у виді позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією майна.
Таким чином, суд дотримався вимог статей 50, 65 КК, призначив ОСОБА_1 покарання, необхідне й достатнє для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.
Крім того, предметом апеляційного розгляду були доводи захисника відносно суворості призначеного ОСОБА_1 покарання, котрий визнав їх безпідставними.
В обґрунтування свого рішення суд зазначив, що засуджений у вчиненому щиро не розкаявся, матеріальну шкоду нікому з потерпілих не відшкодував, останні внаслідок обману втратили значну частину коштів. До того ж, ОСОБА_1, будучи особою працездатного віку, суспільно-корисною працею не займався, жив за чужими документами та за чужий рахунок, а твердження про збіг тяжких сімейних обставин, нічим не підтверджено, відтак обране судом покарання в повній мірі відповідає загальним засадам призначення покарання, принципам законності, справедливості та індивідуалізації.
З огляду на наведене, у касаційній скарзі захисника відсутні достатні дані та переконливі доводи, які би спростовували висновки судів і давали підстави звільнити ОСОБА_1 від відбування покарання з випробуванням на підставі вимог ст. 75 КК.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність у кримінальному провадженні судом не встановлено, а тому підстави для задоволення касаційної скарги та зміни судових рішень - відсутні.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Суд