Постанова
Іменем України
08 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 592/3553/21
провадження № 61-15976св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Бикової Римми Юріївни на постанову Сумського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Ткачук С. С., Кононенко О. Ю., Криворотенка В. І. та додаткову постанову цього суду від 07 вересня 2021 року,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права користування житлом та зобов`язання звільнити приміщення, посилаючись на те, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим 18 грудня 2006 року Виконавчим комітетом Сумської міської ради, вона є власником квартири АДРЕСА_1 . 12 квітня 2012 року між нею та ОСОБА_2 було укладено шлюб, під час якого в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 . В подальшому подружнє життя у сторін не склалося, відповідач став періодично застосовувати до неї фізичне та психологічне насильство, що також негативно впливало на їх дитину, у зв`язку з чим в листопаді 2019 року задля припинення подружніх відносин вона вирішила звернутися до суду. Однак, не зважаючи на те, що рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 28 лютого 2020 року шлюб між сторонами було розірвано, відповідач продовжує проживати у належній їй квартирі та не реагує на її вимогу добровільно звільнити житло та знятися з реєстрації. При цьому через постійні сварки і скандали вона разом з сином вимушена була винаймати інше житло. Крім того, продовжуючи безпідставно проживати в її квартирі, ОСОБА_2 не в повному обсязі сплачує комунальні послуги, що тягне виникнення в неї як власника майна відповідних боргових зобов`язань. Вважає, що відповідач перешкоджає їй в користуванні її власністю (квартирою) та своєю аморальною поведінкою умисно створює нестерпні умови проживання разом з ним. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати припиненим право ОСОБА_2 користуватися об`єктом нерухомого майна - квартирою АДРЕСА_1 та зобов`язати його звільнити вказане приміщення.
Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 28 травня 2021 року у складі судді Шияновської Т. В. позов задоволено. Визнано припиненим право ОСОБА_2 користуватися об`єктом нерухомого майна - квартирою АДРЕСА_1 . Зобов`язано ОСОБА_2 звільнити вказану квартиру. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 908 грн судового збору.
Додатковим рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 червня 2021 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 750 грн витрат, понесених на професійну правничу допомогу.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 є законним власником квартири АДРЕСА_1 . Факт реєстрації та проживання у спірному житлі її колишнього чоловіка ОСОБА_2 перешкоджає позивачу у володінні, користуванні та розпорядженні належною їй квартирою. При цьому місцевий суд врахував вимоги ОСОБА_1 про визнання припиненим права користування спірною квартирою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), зазначивши, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, позивач з дитиною вимушена винаймати інше помешкання, оскільки, окрім спірної квартири, іншого житла не має, тобто вимушена забезпечити належні житлові умови не лише для себе, але й для малолітнього сина, який проживає разом з нею. Доводи сторони відповідача про відсутність у ОСОБА_2 іншого житла та його неспроможність орендувати житлове приміщення у зв`язку з необхідністю сплачувати аліменти на дитину, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, як то витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, які б могли підтвердити те, що відповідач не має у своїй власності об`єктів нерухомості. При цьому, будучи пенсіонером за віком, ОСОБА_2 працевлаштований, а отже, окрім пенсії, отримує заробітну плату, у зв`язку з чим має об`єктивну можливість сплачувати аліменти та організувати своє життя, в тому числі орендувати житло. Суд також врахував, що спірна квартира складається з двох жилих кімнат, в одній з яких проживає син сторін, якому на час розгляду справи вже виповнилося 9 років. Тому вказана обставина має оцінюватися з урахуванням положень статті 50 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР), яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статті, старшими за дев`ять років, крім подружжя. Оскільки в іншій кімнаті проживає відповідач, з яким у позивача припинені шлюбні відносини, то вона вимушена проживати разом із сином в орендованій квартирі. Таким чином, інтереси позивача як власника житла перевищують інтереси її колишнього чоловіка, в якого після розірвання шлюбу припинилися правові підстави користування чужим майном, тому що він вже не є членом її сім`ї.
Постановою Сумського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Друченко Т. В. задоволено. Рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 28 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким в задоволенні позову відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1 362 грн судового збору за апеляційний перегляд справи.
Додатковою постановою Сумського апеляційного суду від 07 вересня 2021 року скасовано додаткове рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 29 червня 2021 року.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що сторони в цій справі визнали, що ОСОБА_2 проживає у спірній квартирі з 2003 року, був вселений в це житло на правах члена сім`ї наймача житлового приміщення гуртожитку, з моменту набуття позивачем права власності на квартиру та після розірвання шлюбу існуючий порядок користування цим житловим приміщенням для відповідача не змінювався. Для припинення сервітуту за рішенням суду саме власник повинен довести, за яких умов відповідачу був встановлений сервітут, навести приклади про наявність обставин, які мають істотне значення і створюють йому перешкоди в реалізації права власності на квартиру або вказати інші випадки, встановлені законом. Отже, через неповне з`ясування обставин вселення відповідача в спірне житло суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що його вселення у квартиру відбулося зі згоди саме власника житлового приміщення, а тому безпідставно визнав припиненим право користування відповідача об`єктом нерухомого майна, яким є зазначена квартира, через припинення сімейних відносин, поклавши на відповідача обов`язок звільнити житло. Крім того, позивач як власник квартири мотивувала вимоги щодо усунення перешкод у користуванні своїм майном несплатою відповідачем комунальних послуг та аліментів на дитину, а також - вчиненням фізичного та психічного насильства щодо неї. Разом з цим матеріалами справи доведено, що з банківського рахунку відповідача в період з січня 2018 року по березень 2021 року здійснюється відрахування коштів на оплату комунальних послуг. Крім того, несплата коштів за користування комунальними послугами не може бути підставою для виникнення у власника квартири перешкод в користуванні та розпорядженні цим майном, оскільки заявник не позбавлена можливості ставити питання про їх відшкодування відповідачем, в тому числі шляхом звернення до суду з відповідним позовом. Також позивачем не надано доказів систематичного порушення відповідачем правил соціального співжиття, які роблять неможливим для інших проживання в одному будинку, та вжиття заходів запобігання, що виявилися безрезультатними. Звернення позивача 30 жовтня 2019 року до правоохоронних органів з приводу вчинення відповідачем бійки стосуються періоду їх спільного проживання в період шлюбу. Позивач разом з сином самостійно залишила належну їй квартиру та переїхала до орендованого житла, і в судовому засіданні вона не спростувала того, що під час її перебування на роботі дитина проживає з батьком у спірній квартирі. Та обставина, що квартира складається з двох жилих кімнат, в одній з яких проживає син сторін, якому виповнилося 9 років, а в іншій - відповідач, не може свідчити про порушення житлових прав позивача, визначених статтею 50 ЖК Української РСР, з огляду на те, що вказана норма врегульовує правовідносини, які виникають при наданні жилого приміщення, а не при реалізації наявного у особи права користування спірним житлом. Крім того, сторони не позбавлені можливості врегулювати вказане питання шляхом визначення порядку користування спірною квартирою, зокрема так, щоб в одній з кімнат проживали дві особи однієї статі (батько і син). Оскільки вселення відповідача відбулося ще до переходу квартири у власність позивача, то відсутні підстави для надання переваги нормам Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якими врегульовані питання користування чужим майном, без урахування положень статей житлового законодавства. Без правового врегулювання позивачем існуючого порядку користування відповідачем приміщенням її власної квартири у зв`язку з припиненням сімейних відносин суд першої інстанції дійшов передчасного висновку, що відповідачем створені позивачу перешкоди в користуванні своєю власністю. Надавши відповідачу у 2003 році згоду на вселення, коли сторони проживали разом без реєстрації шлюбу, позивач як наймач кімнат у гуртожитку, а потім як власник спірного житла, усвідомлювала створення для неї обмежень у зв`язку з виникненням у відповідача права на користування житлом та про можливі для неї негативні наслідки такого вселення. Тому сам по собі факт припинення шлюбу не позбавляє відповідача як колишнього члена сім`ї власника права користування займаним приміщенням. В судому засіданні відповідач стверджував, що після розлучення позивач самостійно забрала свої речі і залишила квартиру, а він ніколи не перешкоджав їй у повернені, їх син періодично проживає з ним. Відповідач є людиною похилого віку, не має іншого житла, виселення з квартири суттєво погіршить його соціальне становище. Дослідивши обставини дотримання судом першої інстанції балансу інтересів між захистом власником свого права власності та захистом права відповідача на користування жилим приміщенням, колегія суддів дійшла висновку про передчасність надання переваги в захисті права власника квартири над правом її користувача.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.
У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Бикова Р. Ю. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Сумського апеляційного суду від 25 серпня 2021 року та додаткову постанову цього суду від 07 вересня 2021 року, а рішення Ковпаківського районного суду міста Суми від 28 травня 2021 року та додаткове рішення цього суду від 29 червня 2021 року залишити в силі.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), представник заявника вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 243/7004/17-ц, від 27 лютого 2019 року у справі № 357/7940/16-ц, від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Відповідно до частини першої статті 405 ЦК України, статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку про те, що право користування жилим приміщенням, що належить громадянинові на праві власності, нарівні з власником виникає у членів сім`ї власника житла, які проживають разом з ним. Аналіз положень глави 32 ЦК України свідчить, що сервітут - це право обмеженого користування чужою нерухомістю в певному аспекті, не пов`язане з позбавленням власника нерухомого майна правомочностей володіння, користування та розпорядження щодо цього майна. Відповідач набув право користуванням чужим майном, яке по своїй суті є сервітутом. Відповідно до частини другої статті 406 ЦК України сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Ковпаківського районного суду міста Суми.
16 листопада 2021 року справа № 592/3553/21 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що на підставі спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету Державного підприємства "Сумський облавтодор" від 18 грудня 2003 року ОСОБА_4 було видано ордер № 245 від 05 січня 2004 року на право зайняття кімнат №№ 9, 12 та прилеглих підсобних приміщень в гуртожитку по АДРЕСА_2 .
13 червня 2006 року позивач отримала від Управління комунального майна та приватизації Сумської міської ради згоду на перепланування вищевказаних приміщень.
21 червня 2006 року Управління архітектури та містобудування затвердило відповідний ескізний проект перепланування, а 18 жовтня 2006 року на замовлення позивача було виготовлено технічний паспорт на житлові приміщення № АДРЕСА_3 .
Свідоцтвом про право власності на житло серії САВ № 433234, виданим 18 грудня 2006 року Виконавчим комітетом Сумської міської ради на підставі подання Управління обліку, розподілу та приватизації житла Сумської міської ради від 13 грудня 2006 року № 2502, підтверджується, що двокімнатна квартира АДРЕСА_1 була приватизована та належить ОСОБА_5 на праві особистої приватної власності.
З 07 грудня 2006 рокувідповідач ОСОБА_2 зареєстрований у вказаній квартирі.
12 квітня 2012 року ОСОБА_5 уклала шлюб з ОСОБА_2, після чого зміна прізвище на " ОСОБА_6". Під час шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 28 лютого 2020 року у справі № 592/16941/19 шлюб між сторонами було розірвано.
На підставі договору оренди житлового приміщення від 01 травня 2020 року ОСОБА_1 наймає для проживання однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 зі щомісячною орендною платою в розмірі 2 000 грн.
Рішенням Ковпаківського районного суду міста Суми від 26 листопада 2020 року у справі № 592/7206/20 з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 присуджено стягувати аліменти на неповнолітнього сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_2, в розмірі 1/4 частки з усіх видів заробітку (доходів), але не менше 50 % прожиткового мінімуму, щомісячно, починаючи з 15 червня 2020 року і до досягнення дитиною повноліття.
Згідно з постановою державного виконавця Ковпаківського відділу державної виконавчої служби у місті Суми про накладення арешту на грошові кошти боржника від 09 березня 2021 року ВП № 64473934 станом на 01 березня 2021 року в ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_3, існує заборгованість зі сплати аліментів на дитину в розмірі 21 488,15 грн.
Будучи пенсіонером за віком, ОСОБА_2 працює на посаді водія у Філії "Житомирський виробничий експлуатаційно-технічний вузол зв`язку" Державного підприємства дорожнього зв`язку, інформаційного забезпечення та автоматики "Укрдорзв`язок" з посадовим окладом в розмірі 6 946 грн, тобто, окрім пенсії, отримує заробітну плату.
Апеляційним судом також встановлено, що ОСОБА_2 став мешкати разом з позивачем у спірному житлі з 2003 року, тобто до моменту приватизації та набуття у власність ОСОБА_1 квартири. В період з 2018 року по 2021 рік відповідач здійснював оплату комунальних послуг.
Сторони в цій справі визнали, що ОСОБА_2 був вселений в жиле приміщення гуртожитку на правах члена сім`ї наймача - ОСОБА_1 і що з моменту набуття позивачем права власності на квартиру та після розірвання шлюбу існуючий порядок користування цим житлом для відповідача не змінювався.
Стороною позивача не надано належних та допустимих доказів ні щодо наявності у відповідача на праві власності чи праві користування іншого житла, ні на підтвердження вчинення ОСОБА_2 фізичного та/або психологічного насильства стосовно його колишньої дружини, а також того, що остання залишила належну їй двокімнатну квартиру та переїхала разом із сином до орендованого житла саме через створення відповідачем перешкод у користуванні спірним жилим приміщенням.
Cпір з приводу користування жилим приміщенням виник між колишнім подружжям, одному з яких - ОСОБА_1 наразі належить на праві особистої приватної власності квартира АДРЕСА_1, а інший з подружжя - ОСОБА_2 вселився у квартиру як член сім`ї наймача і продовжує користуватися нею після набуття ОСОБА_1 цього житла у власність та розірвання шлюбу між сторонами (припинення сімейних відносин).
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі "Gillow v. the U.K."), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі "Larkos v. Cyprus").
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом. Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України" (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ у справі "Прокопович проти Росії"(Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, пункт 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства" (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом" та не може розглядатись як "необхідне в демократичному суспільстві" (див. рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі "Савіни проти України" (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).
Втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення ЄСПЛ у справі "Зехентнер проти Австрії" (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція "житла" має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі "Коннорс проти Сполученого Королівства" (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. пункт 60 вищезгаданого рішення у справі "Зехентнер проти Австрії"). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення ЄСПЛ від 09 жовтня 2007 року у справі "Станкова проти Словаччини" (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі "Косіч проти Хорватії" (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 року у справі "Пауліч проти Хорватії" (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110, ECHR 2000-I).
Отже, навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом з тим у спірних правовідносинах права ОСОБА_1 як власника спірної квартири захищені статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Конвенція в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно "суспільний інтерес"; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу", враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, можна дійти висновку, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
В даному випадку спір виник між власником квартири, яка є одночасно і її користувачем, та користувачем цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбних відносин з власником квартири.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150 та 156 ЖК Української РСР.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.