ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 грудня 2021 року
м. Київ
Справа № 909/1119/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,
розглянув у порядку письмового провадження
касаційну скаргу ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 )
на ухвалу Західного апеляційного господарського суду від 27.09.2021 (колегія суддів: Кордюк Г.Т. (головуючий), Кравчук Н.М., Плотніцький Б.Д.)
зі справи № 909/1119/20
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Арго-Р" (далі - ТОВ "Арго-Р")
до ОСОБА_2 (далі - ОСОБА_2 )
про стягнення заборгованості зі сплати роялті у розмірі 459 666,84 грн.
1. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ТОВ "Арго-Р" звернулося до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості зі сплати роялті у розмірі 459 666,84 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на неналежне виконання відповідачем зобов`язання за договором комерційної концесії від 01.05.2017, який укладений ТОВ "Арго-Р" та ОСОБА_2 як фізичною особою-підприємцем, в частині сплати роялті.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 01.06.2021 зі справи № 909/1119/20, яке залишено без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 27.09.2021, позов задоволено повністю, з посиланням на його обґрунтованість.
ОСОБА_1 (чоловік ОСОБА_2 ) звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 01.06.2021 зі справи № 909/1119/20. В обґрунтування доводів апеляційної скарги ОСОБА_1 посилався, зокрема, на те, що оскаржуване судове рішення порушує його законні права та інтереси, оскільки усі грошові кошти, які суд першої інстанції присудив стягнути з його дружини ОСОБА_2 після реєстрації припинення нею підприємницької діяльності, безпосередньо впливають на права ОСОБА_1, оскільки такі кошти є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 27.09.2021 (з урахуванням ухвали суду апеляційної інстанції від 28.10.2021 про виправлення описки) апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Івано-Франківської області від 01.06.2021 зі справи закрито на підставі пункту 3 частини першої статті 264 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).
Ухвалу суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема, тим, що ОСОБА_1 не є учасником спірних правовідносин у даній справі; оскаржуваним судовим рішенням зі справи питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з ухвалою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 направити до Західного апеляційного господарського суду для продовження її розгляду.
2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
За доводами скаржника, суд апеляційної інстанції у порушення норм процесуального права неповно з`ясував усі обставини справи, внаслідок чого неправильно застосував норми матеріального права до спірних правовідносин.
Судом апеляційної інстанції помилково не застосовано до спірних правовідносин приписи статті 1117 Цивільного кодексу України, статті 61 Сімейного кодексу України та помилково застосовано приписи статті 52 Цивільного кодексу України.
Грошове зобов`язання ОСОБА_2 у сумі 285 236,57 грн., яке виникло за період з 24.07.2018 по 30.04.2020, тобто після припинення нею підприємницької діяльності, не може вважатися зобов`язанням, яке пов`язане з підприємницькою діяльністю. Отже, наведене зобов`язання виникло не з підприємницької діяльності, відповідно являється об`єктом спільного майна подружжя.
За доводами скаржника, положення статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" застосовуються не до усіх зобов`язань (господарських зобов`язань) фізичної особи, як суб`єкта господарювання за укладеними договорами, а тільки до тих, які виникли за час існування фізичної особи, як суб`єкта господарювання.
Доводи інших учасників справи
Сторони не скористалися своїм правом на подання відзивів на касаційну скаргу.
3. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права. Оцінка аргументів учасників справи і висновків апеляційного господарського суду
Основними засадами судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8 частини першої статті 129 Конституції України).
Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац 3 підпункту 3 пункту 3.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2007 № 11-рп/2007).
За змістом статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що "стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права у демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права".
Згідно з позицією ЄСПЛ основною складовою права на суд є право доступу в тому розумінні, що особі має бути забезпечено можливість звернутися до суду для вирішення певного питання і держава не повинна чинити правових чи практичних перешкод для здійснення цього права.
Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України", заява № 3236/03).
Відповідно до частини першої статті 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною першою статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Отже, вказана стаття визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.
При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Разом з тим судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або якщо суд вирішив питання про обов`язки цієї особи чи про її інтереси у відповідних правовідносинах.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 264 ГПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Отже, після прийняття апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі, суд апеляційної інстанції з`ясовує, чи прийнято оскаржуване судове рішення безпосередньо про права, інтереси та (або) обов`язки скаржника і які конкретно.
Встановивши такі обставини, суд вирішує питання про залучення скаржника до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору та, як наслідок, скасовує судове рішення на підставі пункту 4 частини третьої статті 277 ГПК України, оскільки таке порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, якщо господарський суд прийняв судове рішення про права, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Якщо ж судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов`язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд вправі закрити апеляційне провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 264 ГПК України, оскільки у такому випадку не існує правового зв`язку між скаржником і сторонами у справі, у зв`язку з чим відсутній суб`єкт апеляційного оскарження.
Аналогічний правовий висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2019 у справі № 62/112, від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16, у постановах Верховного Суду від 06.10.2020 у справі № 910/21451/16, від 23.11.2020 у справі № 914/1643/19, від 11.01.2021 у справі № 925/1600/16.
Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права, інтереси та (або) обов`язки скаржника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про залучення такої особи як третю особу та про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про її права і обов`язки стосовно сторін у справі судом першої інстанції не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду (така правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 19.06.2018 у справі № 910/18705/17, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15, від 05.11.2020 у справі № 912/837/19).
Верховний Суд, ураховуючи викладені міркування, відхиляє доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин приписів статей 52, 1117 Цивільного кодексу України, статті 61 Сімейного кодексу України, з огляду на таке.
Так у справі № 909/1119/20 предметом судового розгляду було питання щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь ТОВ "Арго-Р" заборгованості зі сплати роялті (за період з 05.07.2017 по 05.05.2020) за договором комерційної концесії від 01.05.2017, який (договір) укладений нею як фізичною особою-підприємцем. Водночас 23.07.2018 підприємницьку діяльність ОСОБА_2 припинено.
Судом апеляційної інстанції у справі встановлено, що ОСОБА_1 (чоловік ОСОБА_2 ) не є учасником спірних правовідносин у даній справі; оскаржуваним судовим рішенням зі справи питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося.
Відповідно до статті 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
Згідно із частиною першою статті 128 Господарського кодексу України громадянин визнається суб`єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу.
За частиною першою статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.
За змістом статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (в редакції, чинній станом на час державної реєстрації припинення підприємницької діяльності відповідачкою у справі) у випадку припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном. Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2019 зі справи № 910/8729/18.
Відповідно до частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань" (у наведеній редакції) фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
За змістом статті 51 Цивільного кодексу України до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Відповідно до статті 52 Цивільного кодексу України фізична особа - підприємець відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Фізична особа - підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна.
Отже, права особи, яка перебуває в шлюбі із фізичною особою - підприємцем щодо володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності не можуть бути порушені внаслідок виникнення зобов`язань, пов`язаних з її підприємницькою діяльністю, враховуючи, що вони (такі зобов`язання) підлягають задоволенню саме з особистого майна особи-підприємця та саме з її частки у праві спільної сумісної власності подружжя, а не з частки іншого з подружжя (у даному випадку, чоловіка).
Наведеній позиції за змістом відповідає й стаття 73 Сімейного кодексу України, згідно з якою стягнення за зобов`язаннями одного з подружжя може бути накладено лише на його особисте майно і на частку у праві спільної сумісної власності подружжя, яка виділена йому в натурі.
З огляду на приписи наведених норм права, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не є учасником спірних правовідносин у даній справі; оскаржуваним судовим рішенням зі справи питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося.
При цьому, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з частинами другою та третьою статті 73 Сімейного кодексу України стягнення може бути накладено на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, якщо судом встановлено, що договір був укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї і те, що було одержане за договором, використано на її потреби; при відшкодуванні шкоди, завданої кримінальним правопорушенням одного з подружжя, стягнення може бути накладено на майно, набуте за час шлюбу, якщо рішенням суду встановлено, що це майно було придбане на кошти, здобуті внаслідок вчинення кримінального правопорушення.
Водночас відповідних обставин у даній справі судом попередньої інстанції не встановлено, а скаржником не доведено.
Довід скаржника про помилкове застосування судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин приписів статті 52 Цивільного кодексу України не знайшов свого підтвердження.
Посилання скаржника на приписи статті 1117 Цивільного кодексу України (яка визначає сторін в договорі комерційної концесії) та статті 61 Сімейного кодексу України (яка визначає об`єкти спільної сумісної власності подружжя) жодним чином не спростовує висновку суду попередньої інстанції про те, що рішенням суду першої інстанції зі справи питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_1 не вирішувалося з урахуванням приписів частини другої статті 52 Цивільного кодексу України.
Твердження скаржника про те, що положення статей 51, 52, 598-609 Цивільного кодексу України, статей 202-208 Господарського кодексу України, частини восьмої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" застосовуються лише до тих зобов`язань (господарських зобов`язань) фізичної особи, які виникли за час існування фізичної особи, як суб`єкта господарювання, є його власним тлумаченням наведених норм права, без урахування їх дійсного змісту, а також того, що зобов`язання ОСОБА_2 виникли з договору комерційної концесії (який передбачає надання права на використання об`єкта права інтелектуальної власності) та не припинилися з втратою нею статусу фізичної особи - підприємця.
Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.
Разом з тим ЄСПЛ у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі "Трофимчук проти України" (№ 4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.