Постанова
Іменем України
09 грудня 2021 року
місто Київ
справа № 522/6059/19
провадження № 61-1627св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року у складі судді Науменка А. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М., Дрішлюка А. І.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у подальшому уточненим, про стягнення з ОСОБА_2 суми боргу у розмірі 2 977 575, 00 грн.
Позивач обґрунтовувала свої вимоги тим, що 23 квітня 2016 року до неї звернулася ОСОБА_2 з проханням позичити їй 25 000, 00 дол. США, 20 000, 00 євро, 150 000, 00 норвезьких крон. Враховуючи те, що позивач добре знала відповідача і на той час в неї була зазначена сума грошових коштів, вона погодилася позичити їй 25 000, 00 дол. США, 20 000, 00 євро, 150 000, 00 норвезьких крон зі сплатою відсотків у розмірі 2 % в місяць. Відповідач зобов`язалася повернути всю суму за першою вимогою протягом місяця, після попередження завчасно за місяць до повернення.
Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошових коштів відповідач власноруч в присутності двох свідків написала та передала позивачу відповідну розписку.
ОСОБА_2 07 квітня 2017 року письмово підтвердила ОСОБА_1 про те, що вона повідомлена про повернення боргу з відсотками протягом поточного місяця.
13 жовтня 2018 року ОСОБА_2 письмово повідомила ОСОБА_1 про те, що вона зобов`язується повернути позивачу позичені грошові кошти після продажу нерухомості, будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1, зобов`язалася повернути відразу після продажу будь-якого із цих об`єктів.
Відповідач свої зобов`язання згідно з договором та у зазначені в борговій розписці строки не виконала, об`єкти нерухомого майна не продала, крім того, самостійно в односторонньому порядку змінила умови повернення суми боргу, а саме лише за умови продажу будь-якого з об`єктів нерухомого майна, належного їй на праві власності.
Стислий виклад заперечень відповідача
Відзив на позов на надходив.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 2 566 875, 00 грн, з яких: 1 711 250, 00 грн - сума основного боргу за договором позики, 855 625, 00 грн - відсотки за користування позикою. Здійснено розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що позичальник, не виконавши належним чином взяті на себе за розпискою від 23 квітня 2016 року зобов`язання, на вимогу позикодавця повинна їй сплатити за розпискою суму боргу у розмірі 2 566 875, 00 грн, з яких: 1 711 250, 00 грн - сума основного боргу за договором позики, 855 625, 00 грн - відсотки за користування позикою.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, додатково зазначив, що дійсно ухвалою Арбітражного суду Мурманської області від 23 серпня 2019 року визнано вимогу ОСОБА_1 на суму 7 083 856, 03 рос. рублів до боржника ОСОБА_2 встановленою та включено у третю чергу реєстру вимог кредитора до боржника. Однак судове провадження за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів відкрито ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 19 квітня 2019 року. Тож судом, який порушив справу пізніше, є Арбітражний суд Мурманської області, а тому відповідно до вимог статі 22 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, ратифікованої із застереженнями Законом України від 10 листопада 1994 року № 240/94-ВР (далі - Мінська конвенція), саме суд РФ зобов`язаний закрити провадження у справі.
Також апеляційний суд не погодився з твердженням у апеляційній скарзі про те, що суд першої інстанції розглянув справу з іноземним елементом, оскільки ОСОБА_2 є громадянкою України з 2008 року, має в м. Одесі реєстрацію місця проживання, а тому у суду першої інстанції не було законних підстав вважати відносини з відповідачем ОСОБА_2 відносинами з іноземним елементом.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_2 26 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Приморського районного суду м. Одеси від 18 вересня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 грудня 2020 року, провадження у справі закрити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначила, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 24 липня 2020 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20), щодо визначення відносин з іноземним елементом. Визначаючи підсудність справи, суди мали керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право";
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 22 Мінської конвенції у випадку порушення провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав у судах двох договірних сторін, компетентних відповідно до цієї Конвенції, коли однією з порушених справ є справа про неспроможність (банкрутство);
- відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування пункту 2 частини сьомої статі 128 ЦПК України щодо належного повідомлення відповідача про дату, час і місце судового засідання, який має громадянство двох країн та реєстрацію місця свого проживання у цих країнах;
- суд апеляційної інстанції допустив порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час розгляду справи, що знайшло прояв у відмові у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи у зв`язку із запровадженням карантину, разом з цим, суд зазначив недостовірну інформацію про те, що рішення про виклик осіб не ухвалювалося, проте це спростовується судовими повістками про виклик.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила відмовити у її задоволенні, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Відповідач зазначила, що заявник не довела обставини, на які посилалася як на підставу своєї касаційної скарги, а тому касаційна скарга є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 04 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
За правилами частин першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що 23 квітня 2016 року до ОСОБА_1 звернулася ОСОБА_2 з проханням позичити їй 25 000, 00 дол. США, 20 000, 00 євро, 150 000, 00 норвезьких крон. Враховуючи, що позивач була знайома з відповідачем і на той час в неї була така сума грошових коштів, тому погодилася позичити їй 25 000, 00 дол. США, 20 000, 00 євро, 150 000, 00 норвезьких крон з виплатою відсотків у розмірі 2 % у місяць. Відповідач зобов`язалася повернути всю суму за першою вимогою протягом місяця, після попередження завчасно за місяць до повернення.
Саме на цих умовах сторони уклали договір позики. На підтвердження передачі грошових коштів ОСОБА_2 власноруч в присутності двох свідків написала та передала ОСОБА_1 відповідну розписку.
07 квітня 2017 року ОСОБА_2 оформила ОСОБА_1 письмову розписку про те, що вона повідомлена про повернення боргу з відсотками протягом поточного місяця. За розпискою від 07 квітня 2017 року строк повернення позики визначений сторонами до 07 травня 2017 року.
13 жовтня 2018 року ОСОБА_2 письмово повідомила ОСОБА_1 про те, що вона зобов`язується повернути позивачу позичені грошові кошти після продажу нерухомості, а саме будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1, зобов`язалася повернути відразу після продажу будь-якого із цих об`єктів.
ОСОБА_2 свої зобов`язання згідно з договором та у строки, зазначені у борговій розписці, не виконала, об`єкти нерухомого майна не продала, самостійно в односторонньому порядку змінила умови повернення суми боргу, а саме лише за умови продажу будь-якого із об`єктів нерухомості, а саме будинку на АДРЕСА_1, двох дач і причалу № НОМЕР_1 .
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Серед доводів касаційної скарги заявник наводить твердження про те, що спір не є підвідомчим суду України, оскільки має іноземний елемент, а також, що до спірних правовідносин суди не застосували правило статті 22 Мінської конвенції.
Щодо територіальної підсудності спору національним судам України
Заперечуючи проти підсудності спору про стягнення заборгованості за договором позики національному суду України, заявник стверджує, що цей спір має іноземний елемент.
Відповідно до частин першої, другої статті 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.
Згідно із пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV "Про міжнародне приватне право" (далі - Закон № 2709-IV) іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема, хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 2 Закону № 2709-IVцей Закон застосовується до питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, зокрема підсудність судам України справ з іноземним елементом.
Верховний Суд погоджується з доводами касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції, що у справі, яка переглядається, відсутній іноземний елемент, оскільки позивач ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, а отже, іноземцем, що свідчить про наявність іноземного елемента у справі, яка переглядається.
Водночас Верховний Суд не погоджується з доводами касаційної скарги, що у цій справі ОСОБА_2 бере участь як іноземець, оскільки, як встановлено, вона є громадянкою України.
В оцінці доводів касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 має громадянство Російської Федерації, Верховний Суд врахував, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про громадянство" законодавство України про громадянство ґрунтується на принципі єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України.
За таких обставин, незважаючи на наявність у ОСОБА_2 громадянства іншої держави, у правових відносинах з Україною вона визнається лише громадянкою України.
Верховний Суд у постанові від 24 липня 20250 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20) зазначив, що, визначаючи підсудність справи з іноземним елементом, судам України, потрібно керуватися загальними правилами, визначеними у статті 76 Закону № 2709-IV.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 76 Закону № 2709-IV встановлені підстави визначення підсудності справ судам України, зокрема, суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у випадках, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача.
Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 27 ЦПК України).
Оскільки ОСОБА_2 має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 43), а також має в Україні зареєстроване на праві власності нерухоме майно (а. с. 21-40), тому справа є підсудною національним судам України, що відповідає пункту 2 частини першої статті 76 Закону № 2709-IV, частині першій статті 27 ЦПК України, правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 24 липня 20250 року у справі № 357/12676/18 (провадження № 61-1549св20), на який заявник посилалася у своїй касаційній скарзі.
Касаційна скарга не містить доводів про те, право якої держави підлягало застосуванню національними судами України під час вирішення цього спору по суті вимог, а тому Верховний Суд не перевіряє рішення судів першої та апеляційної інстанцій в цій частині на відповідність вимогам
Закону № 2709-IV. Підстав вийти за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.