Постанова
Іменем України
09 грудня 2021 року
місто Київ
справа № 742/78/20
провадження № 61-1144св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18 вересня 2020 року у складі судді Короткої А. О. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року у складі колегії суддів: Бечка Є. М., Євстафіїва О. К., Шарапової О. Л.,
ВСТАНОВИВ:
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у січні 2020 року звернувся до суду з позовом про виселення ОСОБА_2 та ОСОБА_3 із належного йому житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, без надання їм іншого житла.
Позивач обґрунтовував свої позовні вимоги тим, що є одноосібним власником згаданого будинку, в якому разом з ним проживають відповідачі, які переїхали жити до нього після початку військових дій на Донбасі та зареєструвалися за зазначеною адресою, а згодом до них приїхала жити ще і сестра ОСОБА_3 .
З цього часу між сторонами почали виникати сварки та конфлікти, зокрема, через утримання будинку та оплату комунальних послуг, через це позивач переїхав жити до своєї сестри. Стверджував, що така ситуація порушує його конституційні права та позбавляє його можливості вільно користуватися своєю власністю, у зв`язку з чим він і звернувся до суду з позовом про виселення відповідачів зі свого будинку.
Посилаючись як на правову підставу позову на правила частини першої статті 116 ЖК Української РСР, позивач просив задовольнити позов та виселити відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення.
Стислий виклад заперечень відповідачів
Відповідачі подали відзив на позовну заяву, заперечували проти обставин, викладених у позові, просили у його задоволенні відмовити у зв`язку з безпідставністю.
Стислий виклад змісту рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Рішенням Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18 вересня 2020 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року, у задоволенні позову відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, зазначив, що оскільки ОСОБА_1 добровільно вселив до належного йому будинку свого сина та невістку, які відповідно до законодавства України є членами його сім`ї, а у судовому засіданні ним не було доведено жодної з обставин, які були б підставою для виселення відповідачів без надання їм іншого житла, тому лише через непорозуміння між сторонами ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не можуть бути позбавлені гарантованого їм права на житло та виселені без надання іншого житлового приміщення, беручи до уваги також і те, що вони вже були позбавлені свого конституційного права на житло у м. Донецьку через ведення там бойових дій.
Апеляційний суд додатково зазначив, що матеріали справи не містять доказів систематичного порушення правил співжиття, руйнування та псування відповідачами належного позивачу жилого приміщення, тому підстави для задоволення позову відсутні.
Доводи апеляційної скарги, що відповідачі фактично не проживають у житловому будинку АДРЕСА_1 апеляційний суд відхилив, оскільки такі обставини заперечуються відповідачами та не підтверджені належними доказами.
Доводи позивача, що він не надавав згоди на вселення відповідачів в його будинок спростовані його поясненнями в суді першої інстанції. Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи дійсно підтверджує факт внутрішнього переміщення особи і жодним чином не підтверджує права власності чи права користування житлом, проте сам позивач надав згоду на вселення свого сина з дружиною до свого будинку, про що також зазначається в позовній заяві.
Доводи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є членами сім`ї позивача, на переконання апеляційного суду, ґрунтуються на неправильному розумінні позивачем норм права.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 20 січня 2021 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області від 18 вересня 2020 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 18 грудня 2020 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник визначив, що:
- суди першої та апеляційної інстанцій встановили обставини, що мають істотне значення для вирішення спору, на підставі недопустимих доказів. Суди зробили висновки, що відповідачі були взяті на облік як внутрішньо переміщені особи, що свідчить про те, що вони вселилися у спірне житлове приміщенні за згодою його власника, проте довідка про взяття на облік не підтверджує згоду власника на постійне проживання у належному йому житловому приміщенні. Суд першої інстанції поклав в основу свого рішення відзив відповідачів, врахував доводи, що вони є членами сім`ї позивача, пов`язані спільним побутом, сплачують за комунальні послуги, проте докази на підтвердження таких аргументів відповідачами не надано;
- суди безпідставно застосували частину першу статті 156 ЖК Української РСР, а зобов`язані були застосувати положення частини другої статті 167 та статтю 169 наведеного Кодексу, оскільки відповідачі вибули із спірного житлового приміщення та проживають за іншою адресою;
- суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16, щодо правильного застосування норм ЦК України та ЖК Української РСР під час вирішення справ про виселення та усунення перешкод у праві користування житловим приміщенням.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Відповідачі подали відзив на касаційну скаргу, просили залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначили, що заявник надав до суду касаційної інстанції нові докази, які відповідно до статті 400 ЦПК України не підлягають дослідженню та оцінці Верховним Судом. На переконання відповідачів, суди першої та апеляційної інстанцій повно, всебічно та об`єктивно розглянули справу та ухвалили законні, обґрунтовані та справедливі рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та дотриманням норм процесуального права.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою Верховного Суду від 26 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені
пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що ОСОБА_1 на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1, що підтверджується договором купівлі-продажу від 14 січня 1992 року.
Відповідно до домової книги та довідки від 24 вересня 2019 року № 4412 про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні (будинку) осіб у будинку зареєстровані дві особи: власник будинку ОСОБА_1, 1925 року народження, та його онук ОСОБА_4, 1974 року народження.
Згідно з листами Прилуцького ВП ГУНП в Чернігівській області від 06 грудня 2018 року, 05 вересня 2019 року ОСОБА_1 дійсно звертався до поліції зі зверненнями, одне з яких стосувалося виселення з його будинку сестри ОСОБА_3, особа якої не встановлена. Однак під час неодноразових відвідувань будинку АДРЕСА_1 сестри відповідача у будинку виявлено не було. Зазначено, що з ОСОБА_2 проведено профілактичну бесіду. Інші звернення про виселення зі спірного будинку відповідачів та протиправні дії з боку ОСОБА_2, підтверджені лише частково.
Відповідач ОСОБА_2 є сином позивача ОСОБА_1 .
Відповідно до довідок від 02 березня 2018 року № 7425-74 та № 7425-75 ОСОБА_2 та його дружина ОСОБА_3 взяті на облік як внутрішньо переміщені особи Управлінням праці та соціального захисту населення Прилуцької міської ради Чернігівської області. У довідці зазначено фактичне місце проживання: АДРЕСА_1 .
Також матеріали справи містять копію технічного паспорта будинку АДРЕСА_1 та акт обстеження матеріально-побутових умов будинку АДРЕСА_1 .
Оцінка аргументів касаційної скарги:
Щодо незастосування правових висновків Верховного Суду України
Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права.
За положеннями частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення осіб без надання іншого житла, суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновки про недоведеність позовних вимог.
Верховний Суд врахував, що, звертаючись до суду з позовом, позивач визначив підставами його вимог порушення відповідачами правил співжиття.
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно зі статтею 116 ЖК Української РСР якщо наймач, члени його сім`ї або інші особи, які проживають разом з ним, систематично руйнують чи псують жиле приміщення, або використовують його не за призначенням, або систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення. Осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.
Для застосування правила цієї статті потрібною є одночасна наявність двох умов: систематичне порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів. Під заходами впливу мають на увазі заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, адміністративними комісіями виконкомів, а також заходи громадського впливу, вжиті на зборах мешканців будинку чи членів ЖБК, трудових колективів, громадськими організаціями за місцем роботи або проживання відповідача.
Верховний Суд під час вирішення цього спору виходить із того, що при розгляді справ та розв`язанні спорів про виселення на підставі статті 116 ЖК Української РСР осіб, які систематично порушують правила співжиття і роблять неможливим для інших проживання з ними в одній квартирі або будинку, потрібно виходити з того, що при триваючій асоціальній поведінці виселення винної особи може відбутися і при повторному порушенні, якщо раніше вжиті заходи попередження або громадського впливу не дали позитивних результатів. Серед таких визначені заходи попередження, що застосовуються судами, прокурорами, органами внутрішніх справ, тощо.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дослідивши докази у справі, встановив відсутність підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житла відповідно до статті 116 ЖК Української РСР, не встановив систематичного порушення правил співжиття, а також вжиття заходів попередження або громадського впливу, які не дали позитивних результатів.
В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що заявник обґрунтовує її вимоги доводами про неврахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14 та від 16 листопада 2016 року у справі № 6-706цс16, відповідно до яких право членів сім`ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Проте ці висновки не можуть бути застосовані Верховним Судом у справі, що переглядається, оскільки ухвалені у справах за неподібних правовідносин.
Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах потрібно розуміти такі рішення, де схожими є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).
Верховний Суд наголошує, що подібність правовідносин за загальним правилом означає, зокрема, тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається за обставинами кожної конкретної справи.
Відповідно, подібність лише за предметом спору, підставами позову або змістом позовних вимог не є достатньою підставою для застосування висновку Верховного Суду, викладеного у іншій судовій справі, оскільки обов`язковою умовою застосування правового висновку є тотожність предмета правового регулювання, що у справі, яка переглядається, та у наведених заявником правових висновках Верховного Суду відрізняються з огляду на різну правову природу спірних правовідносин.
Так, у справі, яка переглядається, позивач обґрунтовував свої позовні вимоги порушенням відповідачами правил співжиття та саме з цих підстав просив їх виселити за правилами статті 116 ЖК Української РСР.
Водночас у постановах у справах № 6-158цс14, № 6-706цс16, наведених заявником, Верховний Суд України не викладав правових висновків щодо застосування правил статті 116 ЖК Української РСР.
У справах № 6-158цс14, № 6-706цс16 Верховний Суд України надав тлумачення застосуванню правил виселення членів сім`ї власника житла, у тому числі і колишніх, відповідно до статті 156 ЖК Української РСР, статті 405 ЦК України за інших фактичних обставин справи (виселення членів сім`ї колишнього власника майна).
Наведене дає підстави для висновку, що у справі, яка переглядається, відсутня подібність змісту та матеріально-правового регулювання спірних правовідносин зі справами, які наведені заявником як приклад неоднакового застосування норм матеріального права, що є підставою для закриття касаційного провадження на підставі пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.