Постанова
Іменем України
09 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 552/287/20-ц
провадження № 61-15970св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Хопти С. Ф. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - комунальне підприємство "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради,
відповідач - ОСОБА_1,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу комунального підприємства "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради на заочне рішення Київського районного суду м. Полтави від 16 червня 2020 року у складі судді Васильєвої Л. М. та постанову Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Кривчун Т. О., Дряниці Ю. В., Чумак О. В.,
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року комунальне підприємство "Житлово-експлуатаційна організація № 2" Полтавської міської ради (далі - КП "ЖЕО № 2 Полтавської міської ради) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.
Позовну заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 без поважних причин не проживає у кімнатах НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_3 більше встановленого статтею 71 ЖК Української РСР строку, у зв`язку із чим, на думку позивача, вона є такою, що втратила право користування цим жилим приміщенням.
З урахуванням зазначеного, КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради просило суд визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування кімнатами НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Київського районного суду м. Полтави від 16 червня 2020 року у задоволенні позовних вимог КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано відсутністю належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірному житлі понад строки, визначені статтею 71 ЖК Української РСР.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Полтавського апеляційного суду від 29 вересня 2020 року апеляційну скаргу КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради залишено без задоволення. Заочне рішення Київського районного суду м. Полтави від 16 червня 2020 року залишено без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не надано, а судом не здобуто належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач без поважних причин не проживає у спірному житлі понад строки, визначені статтею 71 ЖК Української РСР.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У жовтні 2020 року КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 18 листопада 2020 року у справі № 154/1282/19-ц (провадження № 61-11195св20) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), просило скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити судове рішення про задоволення позовних вимог.
Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи № 552/287/20-ц із Київського районного суду м. Полтави.
У січні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 січня 2021 року справу призначено судді-доповідачеві.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали касаційні скарги
Касаційна скарга мотивована тим, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради вважає, що акти про непроживання від 23 грудня 2019 року, 10 січня 2020 року та 12 червня 2020 року, факт нереагування відповідача на судові виклики та іншу судову кореспонденцію, показання свідка, а також наявність у відповідача нерухомого майна на праві приватної власності, це все у сукупності підтверджує факт непроживання ОСОБА_1 у спірному житловому приміщенні.
КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради надало докази, які відповідають цивільно-процесуальним вимогам належності та достатності для підтвердження факту не проживання ОСОБА_1 більше шести місяців у спірному житловому приміщенні.
Відзиви на касаційну скаргу до суду не надійшли
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до рішення двадцятої сесії шостого скликання Полтавської міської ради від 16 березня 2012 року "Про питання житлово-експлуатаційних підприємств Полтавської міської ради" балансоутримувачем, зокрема, гуртожитку за адресою: АДРЕСА_3, який належить територіальній громаді міста, визначено КП "ЖЕО № 2" (а. с. 6).
ОСОБА_1 зареєстрована в кімнатах НОМЕР_1 та НОМЕР_2 у будинку АДРЕСА_3 з 18 березня 2006 року та систематично здійснює сплату комунальних платежів (а.с.54).
Відповідно до актів КП "ЖЕО № 2" від 23 грудня 2019 року, 10 січня 2020 року та 12 червня 2020 року ОСОБА_1 тривалий час (більше шести місяців) у спірному житлі не проживає (а. с. 13, 14, 95).
Згідно відповіді відділу державної реєстрації актів цивільного стану у Полтавській області Північно-Східного міжрегіонального управління міністерства юстиції (м. Суми) від 03 березня 2020 року по відділах державної реєстрації актів цивільного стану Полтавської області Північно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Суми) відсутні актові записи про шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 (а. с. 52).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з положеннями пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно із статтею 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках: 1) призову на строкову військову службу або направлення на альтернативну (невійськову) службу, а також призову офіцерів із запасу на військову службу на строк до трьох років - протягом усього періоду проходження зазначеної військової служби; призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період - протягом усього періоду проходження військової служби, а якщо під час її проходження вони отримали поранення, інше ушкодження здоров`я та перебувають на лікуванні в медичних закладах або потрапили в полон чи визнані безвісно відсутніми - на строк до дня, наступного за днем їх взяття на військовий облік у районних (міських) військових комісаріатах після звільнення з військової служби після закінчення ними лікування в медичних закладах, незалежно від строку лікування, повернення з полону, скасування рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи ухвалення судом рішення про оголошення особи померлою; 2) тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання; 3) влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім`ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, - протягом усього часу їх перебування у родичів, опікуна чи піклувальника, прийомній сім`ї, дитячому будинку сімейного типу, закладі для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо з будинку, квартири (їх частини) вибула дитина (діти) і членів її (їх) сім`ї не залишилось, це житло може бути надано за договором оренди іншому громадянину до закінчення строку перебування дитини (дітей) у дитячому закладі або до досягнення нею (ними) повноліття і повернення від родичів, опікуна чи піклувальника, в окремих випадках - до закінчення навчання в загальноосвітніх навчальних закладах усіх типів і форм власності, у тому числі для громадян, які потребують соціальної допомоги та соціальної реабілітації, а також в професійно-технічних чи вищих навчальних закладах або до закінчення строку служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; 4) виїзду у зв`язку з виконанням обов`язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу - протягом усього часу виконання таких обов`язків; 5) влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги - протягом усього часу перебування в них; 6) виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі - протягом усього часу перебування в ньому; 7) взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі - протягом усього часу перебування під вартою або відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їх частині) залишилися проживати інші члени сім`ї.
Якщо в будинку, квартирі (їх частині) не залишилися проживати інші члени сім`ї наймача, це житло може бути надано за договором оренди (найму) у встановленому законом порядку іншому громадянину до звільнення таких осіб з-під варти або до відбуття ними покарання.
У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.
Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік законодавством Союзу РСР і Української РСР може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Статтею 72 ЖК Української РСР передбачено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин понад шість місяців.
Пункт 2 статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, ураховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову КП "ЖЕО № 2" Полтавської міської ради, оскільки позивач не надав належних та допустимих доказів, на підставі яких можна було б встановити точний час (дату), відколи відповідач без поважних причин не проживає у спірному житлі, а загальні фрази, наведені в актах про не проживання "тривалий час та більше шести місяців", не підтверджують тієї обставини, що відповідач не проживає у спірній квартирі понад строки, визначені статтею 71 ЖК Української РСР без поважних причин.
Разом із цим, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, обґрунтовано враховав те, що відповідач належним чином здійснювала оплату комунальних послуг у виділеному їй жилому приміщенні, тобто нею вчинялись дії з його утримання, що свідчить про наявність у відповідача заінтересованості у збереженні за нею права користування спірним жилим приміщенням. У зв`язку із наведеним суд дійшов правильного висновку про те, що втручання у право ОСОБА_1 користування спірним жилим приміщенням на підставі статей 71 та 72 ЖК Української РСР є протиправним та не може вважатись виправданим.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18) та від 18 листопада 2020 року у справі № 154/1282/19-ц (провадження № 61-11195св20), на які заявник посилався у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до невірного тлумачення заявником норм матеріального права та переоцінки доказів, що виходить за межі повноважень розгляду справи у суді касаційної інстанції, передбачених у статті 400 ЦПК України.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду