Постанова
Іменем України
08 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 643/3963/19
провадження № 61-2708св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду міста Харкова від 17 вересня 2020 року
в складі судді Мельникової І. Д. та постанову Харківського апеляційного суду від 26 січня 2021 року в складі колегії суддів: Хорошевського О. М.,
Бурлаки І. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання майна об`єктом спільної сумісної власності та поділ майна подружжя.
Позовна заява мотивована тим, що сторони у справі перебували
у зареєстрованому шлюбі з 25 квітня 2015 року, який розірваний рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 24 жовтня 2018 року
у справі № 641/6177/18. Під час шлюбу у подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3 .
Під час шлюбу до фактичного припинення шлюбних відносин ОСОБА_2 уклав кредитний договір від 26 липня 2017 року з Публічним акціонерним товариством "Кредобанк" (далі - ПАТ "Кредобанк") на суму 474 075 грн для придбання автомобіля Kia Sportage. Позивач поручилася перед банком за виконання позичальником кредитних зобов`язань, про що було укладено договір поруки від 26 липня 2017 року.
Вказувала, що спірний автомобіль є об`єктом спільної сумісної власності та підлягає поділу як спільне майно подружжя. Оскільки автомобіль є річчю неподільною та знаходиться у користуванні лише відповідача, то позивач має право на отримання компенсації 1/2 частини вартості автомобіля.
На підставі викладеного, ОСОБА_1, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила: визнати автомобіль Kia Sportage, який зареєстрований за ОСОБА_2, об`єктом спільної сумісної власності подружжя; стягнути
з ОСОБА_2 на її користь грошову компенсацію за цей автомобіль
у розмірі 244 125 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
і мотиви їх ухвалення
Рішенням Московського районного суду міста Харкова від 17 вересня
2020 року позов задоволено частково.
Визнано автомобіль Kia Sportage, який зареєстрований за ОСОБА_2, об`єктом спільної сумісної власності подружжя.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що автомобіль Kia Sportage придбаний у період перебування сторін у справі у зареєстрованому шлюбі, вимога щодо визнання цього автомобіля об`єктом спільної сумісної власності подружжя є обґрунтованою і такою, що підлягає задоволенню.
Матеріали справи містять різні звіти оцінки вартості майна, що унеможливлює визначити його дійсну вартість. У судовому засіданні судом роз`яснювалось право заявити клопотання про проведення судової автотоварознавчої експертизи для встановлення дійсної ринкової вартості спірного автомобіля, однак відповідні клопотання до суду не надходили. Також, остаточні позовні вимоги містять вимоги щодо визнання автомобіля об`єктом спільної сумісної власності та компенсації грошової суми за вказаний автомобіль. Однак, позовні вимоги не містять вимоги щодо припинення спільної сумісної власності на спірний автомобіль позивача.
Постановою Харківського апеляційного суду від 26 січня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що позивачем не було заявлено вимоги про припинення права спільної сумісної власності та вимог про визнання права власності за одним з подружжя на спірний автомобіль, який є неподільною річчю, тому немає підстав для задоволення вимог про стягнення компенсації вартості частки автомобіля на користь позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення місцевого суду та постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 як на підставу оскарження судових рішень посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України. Вказувала, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах, викладеного у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, Верховного Суду
від 12 грудня 2018 року у справі № 607/4701/13-ц, Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15.
Також у касаційній скарзі заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу),
а саме зазначає, що суд встановив обставини, що мають суттєве
значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої
статті 411 ЦПК України).
Касаційна скарга мотивована тим, що відповідач самостійно користується спірним автомобілем та не в інтересах сім`ї, що має наслідком порушення прав та інтересів позивача. Автомобіль вибув з власності позивача без її годи та поза її волею.
Постановою Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у справі № 643/3963/20 встановлено обставини про те, що спірний автомобіль вибув з володіння та користування позивача без її згоди, проте матеріали справи не містять вказаної постанови, тому суди не досліджували.
Суди не дослідили належним чином та не дали відповідної правової оцінки наявним у матеріалах справи звітам про ринкову вартість спірного майна. Наданий відповідачем звіт не є належним доказом. Суди повинні були розглянути лише наданий позивачем звіт та не вказувати про те, що
у матеріалах справи є два звіта про вартість спірного автомобіля.
Інший учасник справи відзиву на касаційну скаргу не направив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_1 18 лютого
2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 перебували
у зареєстрованому шлюбі з 25 квітня 2015 року, який розірваний рішенням Комінтернівського районного суду міста Харкова від 24 жовтня 2018 року
у справі № 641/6177/18. Під час шлюбу у подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син ОСОБА_3, який проживає з позивачем.
Під час шлюбу до фактичного припинення шлюбних відносин ОСОБА_2 уклав кредитний договір від 26 липня 2017 року з ПАТ "Кредобанк" на суму 474 075 грн для придбання автомобіля Kia Sportage.
ОСОБА_1 поручилася перед банком за виконання ОСОБА_2 кредитних зобов`язань, про що було укладено договір поруки від 26 липня 2017 року.
Суди також встановили, що автомобіль Kia Sportage був придбаний у період перебування сторін у справі у зареєстрованому шлюбі.
Згідно з аналітичною довідкою про ринкову вартість майна від 11 вересня 2019 року ринкова вартість автомобіля Kia Sportage складає 558 000 грн.
Відповідно до звіту про визначення ринкової вартості майна від 16 липня 2019 року ринкова вартість автомобіля Kia Sportage складає 394 131 грн.
У судовому засіданні судом роз`яснювалось право заявити клопотання про проведення судової автотоварознавчої експертизи для встановлення дійсної ринкової вартості спірного автомобіля, проте відповідні клопотання до суду не надходили.
Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується
з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суди виходили з того, що
спірний автомобіль придбаний у період перебування сторін у справі
у зареєстрованому шлюбі, тому є спільною сумісною власністю. Разом з тим, позивач, заявивши вимогу про стягнення 1/2 частини вартості вищевказаного автомобіля як неподільної речі, не заявила вимоги про припинення права спільної сумісної власності та вимог про визнання права власності за одним з подружжя (відповідачем) на цей автомобіль.
Колегія суддів погоджуються з вказаними висновками судів попередніх інстанцій, враховуючи наступне.
Частиною першою статті 4 ЦПК України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права або охоронюваного законом інтересу.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила: визнати автомобіль Kia Sportage об`єктом спільної сумісної власності та стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію за автомобіль у розмірі 237 037 грн.
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про збільшення позовних вимог та просила: визнати автомобіль Kia Sportage об`єктом спільної сумісної власності; стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію за автомобіль у розмірі 244 125 грн; припинити право спільної сумісної власності ОСОБА_1 на цей автомобіль; залишити зазначений автомобіль на праві власності за ОСОБА_2 .
У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про зменшення позовних вимог та просила: визнати автомобіль Kia Sportage об`єктом спільної сумісної власності та стягнути з ОСОБА_2 грошову компенсацію за автомобіль у розмірі 244 125 грн.
Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).
Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 16 червня
2021 року у справі № 299/2490/16-ц.
Відповідно до частини четвертої статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України.
Згідно з частиною другою статті 364 ЦК України, якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється
з дня її отримання.
Разом з тим, уточнивши позовні вимоги в кінцевій редакції, позивач не просила про припинення права спільної сумісної власності та визнання за відповідачем права власності на спірний автомобіль.
Відповідно до частини третьої статті 13 ЦПК України учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Згідно з частиною другою статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.
На підставі викладеного, суди дійшли правильного висновку про відмову
в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на її користь грошової компенсації за автомобіль Kia Sportage, оскільки вказане майно визнано спільною сумісною власністю подружжя, а позивач не просила про припинення такого права спільної сумісної власності та визнання за відповідачем права власності на вказаний автомобіль.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18, від 19 січня 2021 року
у справі № 916/1415/19.
Разом з тим, відповідно статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - Реєстр), є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України. Судді мають право на повний доступ до усіх інформаційних ресурсів Реєстру, в тому числі до інформації, визначеної статтею 7 цього Закону.
Так, згідно з даними Реєстру ОСОБА_1 у справі № 643/4517/20 подала зустрічну позовну заяву, в якій просить: у порядку поділу майна подружжя стягнути з ОСОБА_2 на її користь сплачені нею кошти як авансовий внесок та боргові зобов`язання по кредиту за автомобіль Kia Sportage; визнати за ОСОБА_2 право власності на вказаний транспортний засіб, припинивши право власності за ОСОБА_1 ; стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/2 частини спільних сумісних коштів у розмірі 1 300 968,78 грн, а також моральну шкоду в розмірі 200 000 грн. Ухвалою Комінтернівського районного суду міста Харкова від 30 червня 2021 року вказані зустрічні позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення, та поділ майна подружжя.
Таким чином, ОСОБА_1 у справі № 643/4517/20 намагається відновити свої порушені права у визначений законом спосіб без необхідності повторного звернення до суду з метою вжиття додаткових засобів захисту.
Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц, Верховного Суду
від 12 грудня 2018 року у справі № 607/4701/13-ц, Верховного Суду України від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, не є суперечливими, а їхні фактичні обставини, предмет позовних вимог та правове регулювання відрізняються.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини
є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Так, предметом спору у справі № 372/504/17 є визнання договору іпотеки недійсним та зобов`язання виключити записи про обтяження. Скасовуючи судове рішення та приймаючи нову постанову, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року зазначила, що договір іпотеки укладений без нотаріально посвідченої згоди співвласника предмета іпотеки і така обставина не спростована, тому оскаржуваний договір відповідно до вимог статей 203, 205, 215 ЦК України має бути визнаний судом недійсним.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня
2021 року у справі № 916/2813/18 відступила від висновку, викладеного
у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року
у справі № 372/504/17, про те, що закон не пов`язує наявність чи відсутність згоди всіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того
з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи - контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору, а саме шляхом уточнення, що можливість визнання недійсним договору щодо розпорядження майном, яке перебуває в спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи - контрагента за таким договором.
У справі № 127/7029/15-ц позивач просила: визнати недійсними договори купівлі-продажу автобуса; визнати недійсними договори купівлі-продажу легкового автомобіля; поділити спільне майно подружжя, а саме: визнати за нею право власності на 39/100 частин квартири; визнати за відповідачем право особистої власності на грошові кошти від проданих автомобілів; стягнути з відповідача компенсацію за належну їй частку в майні, яке
є спільною сумісною власністю подружжя та відчужене без її згоди. Залишаючи без змін рішення апеляційного суду, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 03 жовтня 2018 року зазначив, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку
з припиненням її права на спільне майно.
Звертаючись до суду з позовом у справі № 607/4701/13-ц, позивач просив стягнути грошову компенсацію виплаченого кредиту за придбання автомобіля. Верховний Суд у постанові від 12 грудня 2018 року погодився
з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивач вправі вимагати стягнення із відповідача 1/2 частини вартості спірного автомобіля, а не стягнення грошової компенсації виплаченого кредиту, оскільки поділу підлягає майно, яке набуте подружжям за час шлюбу, або ж кошти, які були отримані в результаті відчуження майна без згоди іншого співвласника, а не кошти, за які подружжям було набуте вказане майно у період шлюбу.
У справі № 6-2925цс15 позивач просив припинити його право на частку
в квартирі, зобов`язати відповідачів сплатити йому ринкову вартість його частки, визнавши право власності на всю квартиру за відповідачами, а також стягнути з відповідачів моральну шкоду. Скасовуючи судові рішення та направляючи справу на новий розгляд, Верховний Суд України у постанові від 13 січня 2016 року зазначив, що випадки, коли співвласник майна бажає позбутися належної йому частки в спільному майні шляхом отримання
від інших співвласників компенсації вартості належної йому частки та
визнання за останніми права власності на все майно регулюються
статтею 364 ЦК України. Суд першої інстанції, дійшовши правильного висновку про регулювання спірних правовідносин положеннями
статті 364 ЦК України, не встановив тих всіх фактичних обставин, від яких залежить правильне вирішення спору.
Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду.
Безпідставними є посилання у касаційній скарзі на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, що суди не мали права досліджувати наданий відповідачем звіт про оцінку майна, оскільки у задоволенні позову відмовлено саме з тих підстав, що позивач, за наявності вимоги про стягнення грошової компенсації за спільне майно подружжя, не заявляла вимоги про припинення такого права на автомобіль та визнання за її колишнім чоловіком права власності на це майно.
Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що спірний автомобіль вибув з власності позивача без її годи та поза її волею, відповідач самостійно користується цим автомобілем та не в інтересах сім`ї, оскільки предметом спору у цій справі не є витребування майна.
Доводи касаційної скарги, що у матеріалах справи відсутня постанова Харківського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року у справі
№ 643/3963/20, не заслуговують на увагу, враховуючи наступне. Так,
ОСОБА_1 оскаржила ухвалу місцевого суду від 11 листопада 2019 року, якою їй відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову. Відповідно до частини одинадцятої статті 153 ЦПК України ухвалу про забезпечення позову або про відмову у забезпеченні позову може бути оскаржено. Оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає подальшому розгляду справи.
За результатом розгляду вказаної заяви було прийнято постанову
від 04 лютого 2020 року, яка знаходиться у виділених матеріалах на
а. с. 62-63). Зазначені виділені матеріали долучені до матеріалів справи.
З урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам апеляційної скарги позивача, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України").
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої
статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.