Постанова
Іменем України
02 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 498/663/15-к
провадження № 51-3759 км 21
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого Маринича В.К.,
суддів Короля В.В., Макаровець А.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Андрієнко М.В.,
прокурора Сегедіної І.Р.,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Ксенофонтова Є.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Роздільнянського районного суду Одеської області від 27 липня 2017 року та ухвалу Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у кримінальному провадженні № 42015161010000579 від 14 лютого 2015 року за обвинуваченням
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянина України, уродженця та мешканця АДРЕСА_1 ),
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 409 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Роздільнянського районного суду Одеської області від 27 липня 2017 року ОСОБА_1 засуджено за ч. 1 ст. 409 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.
На підставі ст. 75 КК України ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 1 рік.
Згідно з вироком ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він, будучи військовослужбовцем, призваним під час мобілізації, та проходячи військову службу у військовому званні солдат, діючи з прямим умислом, з метою тимчасово ухилитись від несення обов`язків військової служби, повідомив безпосередньому начальникові лейтенанту ОСОБА_2 завідомо неправдиві відомості. Так, 27 січня 2015 року ОСОБА_1 повідомив, що внаслідок хвороби він перебуває на стаціонарному лікуванні у клінічному госпіталі Державної прикордонної служби України, у зв`язку із чим ОСОБА_2 27 січня 2015 року та повторно в перших числах лютого 2015 року тимчасово звільнив ОСОБА_1 від несення обов`язків військової служби, оскільки був переконаний в існуванні законних підстав для такого звільнення. За таких обставин обвинувачений ОСОБА_1 у період з 27 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року включно ухилився від несення обов`язків військової служби шляхом симуляції хвороби та іншого обману.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 26 травня 2021 року апеляційну скаргу захисника Ксенофонтова Є.С. залишено без задоволення, а вирок місцевого суду - без зміни. Водночас апеляційний суд постановив звільнити ОСОБА_1 від призначеного покарання на підставі ч. 5 ст. 74 КК України у зв`язку із закінченням строків давності, встановлених у п. 2 ч. 1 ст. 49 КК України.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У своїй касаційній скарзі захисник Ксенофонтов Є.С. в інтересах засудженого ОСОБА_1, посилаючись на істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та призначити новий розгляд у суді першої інстанції. При цьому вказує, що висновки судів щодо наявності в діях ОСОБА_1 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 409 КК України, є необґрунтованими та безпідставними.
На обґрунтування своїх доводів захисник стверджує, що ОСОБА_1 не мав умислу на ухилення від виконання обов`язків військової служби, оскільки про наявність у нього хвороби відразу повідомив свого безпосереднього начальника, який наказав йому звернутися до госпіталю за медичною допомогою. При цьому обвинувачений таку вказівку виконав, пройшов курс амбулаторного лікування та, одужавши, 10 лютого 2015 року прибув до військового підрозділу.
Разом з тим захисник також звертає увагу й на те, що вищенаведений факт підтверджується показаннями свідка ОСОБА_3, яка підтвердила наявність у ОСОБА_1 хвороби, та свідка ОСОБА_2, який зазначав, що обвинувачений повідомив йому про те, що захворів. При цьому захисник вказує, що показання вищенаведених осіб не були належним чином оцінені місцевим судом під час ухвалення вироку.
Крім того, захисник зазначає, що в рамках даного кримінального провадження судово-медична експертиза не призначалась та не проводилась, а тому твердження про симуляцію ОСОБА_1 хвороби є безпідставним та нічим не підтвердженим припущенням.
Також захисник Ксенофонтов Є.С. зауважує, що посилання апеляційного суду на вимоги статей 245, 247, 260 Закону України "Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України" (далі - Закон), які нібито ОСОБА_1, будучи військовослужбовцем, не виконав, є необґрунтованими, оскільки вказані норми права не стосуються дії окремого солдата, а навпаки регламентують дії командного та начальницького складу військових підрозділів та медичних служб збройних сил.
Водночас захисник вказує, що вирок місцевого суду не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки суд, порушуючи вимоги п. 3 ч. 1 ст. 411 КПК України, проігнорував надані стороною захисту докази, а саме лист начальника клінічного госпіталю ОСОБА_4 від 06 жовтня 2015 року № 33/1542, довідку рентгенологічного дослідження від 27 січня 2015 року, відповідь на адвокатський запит з клінічного госпіталю від 29 вересня 2016 року № 14/1556, які, на думку захисника, мають істотне значення для висновків суду.
Разом з тим захисник стверджує, що апеляційний суд, залишаючи його апеляційну скаргу без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни, належним чином своїх висновків не мотивував та не навів вичерпних доводів щодо необґрунтованості апеляційної скарги сторони захисту.
На зазначену касаційну скаргу прокурор Профатіло К.В. подав заперечення, в яких, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість поданої захисником касаційної скарги, просив її залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Позиції інших учасників судового провадження
У судовому засіданні прокурор Сегедіна І.Р. заперечувала щодо задоволення касаційної скарги захисника, просила залишити її без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без зміни.
Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.
Таким чином, доводи касаційної скарги про невідповідність висновків місцевого суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, що, на переконання захисника, виразилось у неврахуванні судом доказів, які, на його думку, могли істотно вплинути на висновки суду, не можуть бути предметом касаційного розгляду з огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України, а тому в касаційному порядку не перевіряються. Натомість зазначені обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції.
Так, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу захисника, в якій він заперечував щодо доведеності винуватості ОСОБА_1 у скоєнні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 409 КК України, апеляційний суд навів докладні мотиви прийнятого рішення і не встановив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили суду першої інстанції повно і всебічно розглянути справу та дати правильну юридичну оцінку вчиненому.
З такими висновками погоджується і колегія суддів, виходячи з наступного.
Статтею 2 КПК України передбачено, що завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Відповідно до ст. 22 КПК України кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом. Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
Статтею 370 КПК України визначено, що судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно зіст. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_1 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 409 КК України, зроблено з додержанням положень ст. 23 КПК України на підставі об`єктивно з`ясованих усіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Такого висновку місцевий суд дійшов на підставі аналізу досліджених у судовому засіданні доказів, зокрема: показань свідків ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_5, які судом визнано достовірними, послідовними та такими, що не суперечать один одному і узгоджуються з іншими доказами, наявними в матеріалах кримінального провадження.
При цьому під час перевірки матеріалів кримінального провадження колегією суддів встановлено, що допит свідків проведено з дотриманням положень ст. 352 КПК України, а тому доводи касаційної скарги захисника про ненадання судом належної правової оцінки показанням вказаних осіб, на переконання Суду, є надуманими та необґрунтованими.
Крім того, місцевим судом було досліджено як докази винуватості ОСОБА_1 фактичні дані, що містяться: у повідомленні військовому прокурору Одеського гарнізону Південного регіону України від 14 лютого 2015 року № 16/32 про обставини, що можуть свідчити про вчинення злочину, згідно з яким інспектор прикордонної служби 1 категорії - дозиметрист відділу прикордонної служби "Гребеники" рядовий ОСОБА_1 з 27 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року не з`явився на службу без поважних причин; у довідці від 20 липня 2017 року № 298, відповідно до якої рядовий запасу ОСОБА_1 проходив військову службу по мобілізації у військовій частині № 2196 з 31 березня 2014 року по 18 березня 2015 року; у планах охорони державного кордону, згідно з якими ОСОБА_1 в період з 26 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року був відсутній на місці несення військової служби; у книзі тимчасово відсутніх та тимчасово прибулих до структурного органу особового складу військовослужбовців по мобілізації Котовського прикордонного загону за 2015 рік, з якої вбачається відсутність запису щодо ОСОБА_1, який повинен був звернутися до санітарної частини Котовського прикордонного загону, та відсутність даних про те, що він направлявся до лікувального закладу; у матеріалах службового розслідування стосовно ОСОБА_1, згідно з якими останній у період з 27 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року був відсутній на службі без поважних причин; у листі начальника клінічного госпіталю Державної прикордонної служби ОСОБА_4 від 05 травня 2015 року № 33/679, відповідно до якого ОСОБА_1 за період з січня по квітень 2015 року на стаціонарному лікуванні у вказаному клінічному госпіталі не перебував. Судом також було враховано запис у журналі реєстрації амбулаторних хворих про те, що 27 січня 2015 року у ОСОБА_1 виявлено хворобу та зазначено, що останній від стаціонарного лікування відмовився, і запис у журналі № 119 прийому амбулаторних хворих рентгенологічного відділення, згідно з якими ОСОБА_1 зроблено знімок ОКГ (органи грудної клітки), та інші докази, що були досліджені судом і покладені в основу вироку.
Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні фактичні дані, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв`язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_1 .
При цьому, як убачається з вироку, місцевий суд, дослідивши надані докази, встановив, що ОСОБА_1 дійсно 27 січня 2015 року звертався до військового госпіталю, де йому було встановлено відповідний діагноз хвороби. Разом з тим даних про те, що обвинувачений у період з 27 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року звертався до лікарів госпіталю за отриманням медичних документів, підтверджуючих його перебування на стаціонарному лікуванні, а також щодо повного одужання, після встановлення йому відповідного діагнозу стороною захисту надано не було. Водночас місцевий суд, посилаючись на наявний у матеріалах кримінального провадження виписний епікриз № 1068, відповідно до якого обвинувачений раніше проходив лікування у військовому клінічному госпіталі, а також на показання свідка ОСОБА_3, яка вказувала, що вона роз`яснювала ОСОБА_1 наслідки відмови від госпіталізації, та свідка ОСОБА_2, який стверджував, що повідомив ОСОБА_1 про необхідність звернутися до госпіталю, зазначив, що обвинувачений був цілком обізнаний про те, що при виявленні будь-якої хвороби необхідно звертатись до госпіталю, а після одужання отримати підтверджуючий хворобу документ - виписний епікриз. Однак вказаних дій ОСОБА_1 не вчинив та знехтував своїм правом на законне перебування на амбулаторному чи стаціонарному лікуванні і, маючи об`єктивну можливість для повернення у встановлений час до військової частини, шляхом симуляції хвороби та іншого обману у період з 27 січня 2015 року по 10 лютого 2015 року ухилявся від несення обов`язків військової служби.
Таким чином, у вироку в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК України наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК України. Зі змісту вироку вбачається, що суд у його мотивувальній частині виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, і з достатньою конкретизацією встановив та зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину.
За таких обставин Верховний Суд вважає, що вирок суду першої інстанції повною мірою відповідає вимогам статей 370, 374 КПК України.
Апеляційний суд, перевіряючи вирок місцевого суду, належним чином оцінив показання обвинуваченого, свідків, документальні та інші докази, які є послідовними й узгоджуються між собою, та мотивовано спростував доводи сторони захисту щодо безпідставності засудження ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 409 КК України.
Разом з тим суд апеляційної інстанції, посилаючись у своєму рішенні на положення статей 254, 257, 260 Закону, зазначив, що обвинувачений ОСОБА_1, будучи військовослужбовцем, не виконав покладених на нього у зв`язку з проходженням строкової служби у Збройних Силах України обов`язків, чим порушив вищенаведені вимоги Закону, що у свою чергу підтверджує висновки місцевого суду про наявність в діях обвинуваченого такої кваліфікуючої ознаки, як симуляція хвороби.
З такими висновками погоджується і колегія суддів, а тому посилання в касаційній скарзі захисника на відсутність вищенаведеної кваліфікуючої ознаки з підстав, що вона не підтверджується відповідною судово-медичною експертизою, є голослівними та безпідставними.
При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що апеляційний суд, цитуючи в ухвалі положення статей 254, 257 Закону, вказав іншу нумерацію зазначених статей, а саме статті 245, 247, однак вказане, на думку Суду, є опискою, жодним чином не впливає на суть і зміст прийнятого судового рішення та не є підставою для його скасування.
Ураховуючи зазначене, колегія суддів вважає, що кваліфікація дій ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 409 КК України з огляду на обсяг висунутого обвинувачення та встановлені судами фактичні обставини є правильною, а посилання захисника на відсутність у діях засудженого складу інкримінованого йому злочину з підстав, що останній не мав умислу на ухилення від виконання обов`язків військової служби, є надуманими, необґрунтованими та безпідставними.
Доводи касаційної скарги захисника щодо істотного порушення апеляційним судом вимог кримінального процесуального закону Суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України.
Судове рішення є актом реалізації судової влади. Якість судового рішення - це один із основних критеріїв ефективності правосуддя. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату, - наскільки це дозволяють надані судді матеріали - у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб. Оцінка якості кожного рішення повинна здійснюватися тільки через використання права оскарження, установленого законом.
Ухвала апеляційного суду - це рішення вищого суду стосовно законності й обґрунтованості вироку, ухвали, що перевіряються в апеляційному порядку. Вона повинна відповідати тим же вимогам, що і вирок суду першої інстанції, тобто бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.
Законність ухвали апеляційного суду - це його сувора відповідність приписам матеріального та процесуального права. Законною може бути лише та ухвала суду апеляційної інстанції, яка постановлена при неухильному дотриманні процесуального закону на всіх стадіях кримінального процесу.
Положеннями статей 370, 419 КПК України передбачено, що ухвала апеляційного суду має бути законною, обґрунтованою і вмотивованою.
Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.
У ході касаційного розгляду колегією суддів встановлено, що апеляційний суд, переглядаючи вирок місцевого суду, дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам, ретельно їх перевірив та обґрунтовано залишив без задоволення, належним чином мотивувавши своє рішення. При цьому порушень процесуального порядку збирання, дослідження та оцінки наведених судом у вироку доказів, про що захисник вказував у своїй апеляційній скарзі, апеляційний суд не встановив.
На думку колегії суддів, ухвала суду апеляційної інстанції відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України.
Оскільки кримінальний закон застосовано правильно, а істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не встановлено, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу захисника залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Верховний Суд