ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 жовтня 2021 року
м. Київ
справа № 904/3125/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Фізичної особи-підприємця Литвякова Віктора Леонтійовича - Підлужного В.М.,
Виконавчого комітету Дніпровської міської ради - не з`явився,
Комунального підприємства
"Транспортна інфраструктура міста"
Дніпровської міської ради
(колишня назва - Комунальне підприємство "Міськавтопарк") - не з`явився,
Фізичної особи-підприємця Никоненка Олега Івановича - не з`явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Комунального підприємства "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.06.2021 (у складі колегії суддів: Березкіна О.В. (головуючий), Іванов О.Г., Антонік С.Г.)
та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2021 (суддя Красота О.І.)
у справі № 904/3125/19
за позовом Фізичної особи-підприємця Литвякова Віктора Леонтійовича
до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Комунального підприємства "Міськавтопарк", Фізичної особи-підприємця Никоненка Олега Івановича
про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2019 року Фізична особа-підприємець (далі - ФОП) Литвяков В.Л. звернувся до суду з позовом до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, Комунального підприємства "Міськавтопарк" (далі - КП "Міськавтопарк"; нове найменування - Комунальне підприємство "Транспортна інфраструктура міста" Дніпровської міської ради (далі - КП "Транспортна інфраструктура міста"), ФОП Никоненка О.І., у якому просив:
- визнати незаконним і скасувати рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2016 № 587 "Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі" (з урахуванням змін і доповнень) у частині затвердження в цьому Переліку майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46;
- визнати недійсним договір від 10.08.2019 № 288 ОП, укладений між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивач є власником об`єктів нерухомого майна у вигляді будівель і споруд автостояночного комплексу по вул. Янтарній, 40-Д у м. Дніпрі, та після набуття права власності на ці об`єкти неодноразово звертався до міського голови з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки за цією адресою, по фактичному розміщенню автостояночного комплексу, проте жодної відповіді отримано не було.
У подальшому позивачу стало відомо, що рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2016 № 587 до переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі включено майданчик, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, а в подальшому на підставі цього рішення 10.08.2018 між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І. укладено договір № 288 ОП про організацію та експлуатацію майданчика для паркування за наведеною адресою.
Позивач посилається на те, що при ухваленні рішення від 30.11.2016 № 587 у частині, що стосується майданчика для паркування, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, не було враховано співпадіння цього майданчика для паркування з визначеною територією, на якій розміщено належні позивачу будівлі та споруди автостояночного комплексу по вул. Янтарній, 40-Д у м. Дніпрі.
Оскільки, визначення спірної земельної ділянки, на якій розташоване належне позивачу майно як майданчика для паркування, що переданий в експлуатацію іншій особі на підставі договору, є порушенням і невизнанням переважного права позивача на оформлення цієї земельної ділянки в користування, ФОП Литвяков В.Л. просив суд визнати незаконним і скасувати рішення виконкому від 30.11.2016 № 587 у відповідній частині та визнати недійсним договір № 288 ОП про організацію та експлуатацію майданчика для паркування, укладений 10.08.2018 між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2021, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 01.06.2021, позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2016 № 587 "Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у м. Дніпрі" (з урахуванням змін та доповнень) у частині затвердження в цьому Переліку майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46. Визнано недійсним договір від 10.08.2018 № 288 ОП, укладений між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у липні 2021 року КП "Транспортна інфраструктура міста" подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постанову Центрального апеляційного господарського суду від 01.06.2021 і рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2021, ухвалити нове рішення, яким закрити провадження у справі в частині позовних вимог про визнання незаконним і скасування рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2016 № 587, а в решті позову відмовити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.08.2021 відкрито касаційне провадження у справі № 904/3125/19 за касаційною скаргою КП "Транспортна інфраструктура міста" з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 20.10.2021.
ФОП Литвяков В.Л. у запереченнях проти відкриття касаційного провадження та у відзиві на касаційну скаргу зазначив про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
КП "Транспортна інфраструктура міста", Виконавчий комітет Дніпровської міської ради, ФОП Никоненка О.І. в судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника ФОП Литвякова В.Л., дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що відповідно до Декларації про готовність до експлуатації об`єкта, який належить до І-III категорії складності від 16.09.2016 № ДП 142162592353, щодо реконструкції будівель та споруд автостояночного комплексу загальною площею 959,3 кв. м за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Янтарна, 40-Д, цей об`єкт введено в експлуатацію.
29.09.2016 право власності на об`єкт нерухомого майна у вигляді будівель та споруд автостояночного комплексу за наведеною адресою зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта 1041604212101 за Наумовим М.О.
09.10.2017 між Наумовим М.О. (продавець) та Литвяковим В.Л. (покупець) укладено договір купівлі-продажу Ѕ частки будівель та споруд автостояночного комплексу за адресою: АДРЕСА_1 .
10.10.2017 між тими ж особами укладено договір купівлі-продажу щодо іншої Ѕ частки будівель та споруд автостояночного комплексу за наведеною адресою.
За встановлених у справі обставин позивач є одноосібним власником будівель та споруд автостояночного комплексу за адресою: Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, право приватної власності за яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Позивач неодноразово звертався до міського голови з клопотаннями, зокрема від 12.10.2017 № 36/5540, 03.04.2018 № 36/2123, 15.02.2019 № 36/650 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, яка знаходиться за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, по фактичному розміщенню автостояночного комплексу. Проте жодної відповіді позивачем отримано не було.
Також судами встановлено, що Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради прийняте рішення від 30.11.2016 № 587 "Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі", в якому зазначено, зокрема, майданчик, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, на 72 місця для паркування, загальною площею 828 кв. м і режимом роботи з 20-00 до 8-00 щоденно.
Рішенням Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 23.04.2019 № 398 "Про внесення змін до Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпро" у Переліку до рішення також зазначено, зокрема, майданчик, розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, на 110 місць для паркування, загальною площею 1265 кв. м і режимом роботи з 20-00 до 8-00 щоденно.
10.08.2018 між КП "Міськавтопарк" та ФОП Никоненком О.І. укладено договір № 288 ОП "Про організацію та експлуатацію майданчика для паркування", предметом якого є передача у користування за плату майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, площа майданчика 828 кв. м, кількість машино-місць: 72, кількість пільгових місць: 7, дні роботи: щоденно, час роботи: з 20-00 до 08-00.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога ФОП Литвякова В.Л., заявлена до Виконавчого комітету Дніпровської міської ради, КП "Міськавтопарк"; (нове найменування КП "Транспортна інфраструктура міста"), ФОП Никоненка О.І., про визнання незаконним і скасування рішення від 30.11.2016 № 587 "Про затвердження Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, у м. Дніпрі" (з урахуванням змін і доповнень) у частині затвердження в цьому Переліку майданчика для паркування, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, та визнання недійсним договору від 10.08.2019 № 288 ОП, укладеного між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І., обґрунтована тим, що оскаржуване рішення та укладений на його підставі договір, прийнято з порушенням норм цивільного законодавства та порушує його права як власника нерухомого майна, оскільки ФОП Никоненку О.І. фактично передано в оренду об`єкт, який вже перебуває у правомірному користуванні позивача, і на якому знаходиться належне позивачу нерухоме майно.
Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позову, виходив із того, що рішення від 30.11.2016 № 587 у частині, що стосується земельної ділянки, на якій розміщено належне позивачу на праві власності нерухоме майно, та укладений на підставі цього рішення договір, за встановлених у справі обставин, суперечить положенням чинного законодавства та порушує права позивача, оскільки в користування ФОП Никоненку О.І. передано об`єкт для організації автостоянки, на якому знаходиться автостояночний комплекс, власником якого є позивач.
У поданій касаційній скарзі КП "Транспортна інфраструктура міста" послалося на те, що судами першої та апеляційної інстанцій неправильно застосовано норми процесуального права щодо юрисдикції цього спору та не враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/3825/18; судами неправильно застосовано положення пункту 268-1.1.2 статті 268 Податкового кодексу України та підпункт 8 пункту "а" частини 1 статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", щодо застосування яких у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду; суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні усного клопотання відповідача про призначення повторної експертизи, що відповідно до пункту 3 частини 3 статті 310 ГПК є підставою для скасування постановлених у справі судових рішень.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об`єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Оскільки, відповідно до статті 16 ЦК порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту, тому суд при вирішенні спору має надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права способам, що встановлено чинним законодавством, чи відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до частини 1 статті 321 ЦК право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
За змістом статті 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач набув право власності на об`єкт нерухомого майна - будівлі та споруди автостояночного комплексу, загальною площею 959,3 кв. м, розташовані на земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, на підставі договорів купівлі-продажу. Право приватної власності позивача на зазначені об`єкти зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
Об`єкти нерухомості, що належать позивачу на праві приватної власності, є складною річчю, за призначенням - автостоянка, яка складається з основних будівель і допоміжних навісів, огорожі, які разом представляють собою єдине ціле та не можуть використовуватися відокремлено від стоянки без їх пошкодження або істотного знецінення, у зв`язку із чим на них розповсюджується тотожній правовий режим.
Проте, за встановлених у справі обставин, при прийняті оспорюваного рішення Виконавчим комітетом Дніпропетровської міської ради від 30.11.2016 № 587 у відповідній частині, а в подальшому при укладенні між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І. оспорюваного договору від 10.08.2019 № 288 ОП, не було взято до уваги, що ФОП Литвяков В.Л. на праві приватної власності володіє та користується нерухомим майном, розташованим на земельній ділянці, майданчик для паркування на якій було надано в користування ФОП Никоненку О.І.
З метою дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує спеціальних знань, судом у справі було призначено експертизу.
За висновками експертів за результатами проведення комісійної судової земельно-технічної експертизи від 31.07.2020 № 5034/5035-19, зокрема, при проведенні зіставлення меж та конфігурацій земельних ділянок, зазначених в технічному паспорті від 20.03.2020 на будівлі та споруди автостояночного комплексу, розташованого за адресою: м. Дніпро вул. Янтарна, 40-Д, плану земельної ділянки за цією ж адресою та плану майданчика для паркування транспортних засобів на кресленнях АД-1 (20-0-АД-1), М1:500 у робочому проекті організації дорожнього руху майданчика для паркування транспортних засобів, що розташований за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, встановлено, що будівлі та споруди автостояночного комплексу за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, фактично розташовані в межах (за конфігурацією) земельної ділянки, відображеній у зазначеному робочому проекті організації дорожнього руху майданчику для паркування транспортних засобів за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46; - паркувальні машино-місця, які зазначені у робочому проекті організації дорожнього руху майданчику для паркування транспортних засобів за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, але які є об`єктами нерухомого майна автостояночного комплексу за адресою: м. Дніпро вул. Янтарна, 40-Д, згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09.10.2017 № 99770674, від 10.10.2017 № 99801018 та які відображено в технічному паспорті від 20.03.2020, за своїм місцезнаходженням на земельній ділянці повністю збігаються; - земельна ділянка, зазначена у наведеному робочому проекті, за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, та земельна ділянка, на якій розташовано автостояночний комплексу за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, фактично за конфігурацією та геометричною формою є тотожними земельними ділянками; - при проведенні порівняння плану майданчика для паркування транспортних засобів на кресленнях РП 20-0-АД-1, М 1:500 (а.с. 154) та плану майданчика для паркування транспортних засобів на кресленнях РП 57-0-АД-1, М1:500 (а.с. 144), що представлені у робочому проекті організації дорожнього руху майданчику для паркування транспортних засобів за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 46, з даними технічного паспорту від 20.03.2020 та даними отриманими при дослідженні встановлено, що фактично будівля МН (найменування за кресленнями РП 57-0-АД-1), яка фактично використовується під "Шиномонтаж", знаходиться поза межами огородженої земельної ділянки автостояночного комплексу за адресою: м. Дніпро вул. Янтарна, 40-Д.
Отже, оцінивши у сукупності наявні у матеріалах справи докази, на підставі встановлених фактичних обставин суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що за оспорюваним рішенням та договором у користування ФОП Никоненку О.І. передано майданчик для паркування за адресою нерухомого майна, належного на праві власності позивачу.
При цьому судами встановлено, що при постановленні на баланс КП "Міськавтопарк" та передачі майданчика для паркування транспортних засобів на спірній земельній ділянці третій особі, обставини щодо накладення меж земельної ділянки під стоянкою на межі земельної ділянки, яку планувалося облаштувати під паркування, не було досліджено, відповідні графічні та семантичні дані щодо плану розташування паркування на місцевості не складалися та не надавалися, окрім того, взагалі не було встановлено, кому ця ділянка належить на праві користування, та кому належать розташовані на ній об`єкти нерухомого майна.
Згідно з частиною 1 статті 393 ЦК правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Установивши, що оскаржене у відповідній частині рішення Виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 30.11.2016 № 587 не відповідає положенням статті 760 ЦК, Закону України "Про благоустрій населених пунктів", Правилам паркування транспортних засобів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1342, та порушує права та законні інтереси позивача як власника нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, відведеній під майданчик для паркування транспортних засобів, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання незаконним і скасування цього рішення у відповідній частині.
Статтею 203 ЦК установлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами 1, 3 статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За змістом статті 215 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
Зміст наведених правових норм дає підстави для висновку, що визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав та інтересів позивача, який не є стороною цього правочину, і у випадку відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.
Судами попередніх інстанцій установлено і це підтверджено матеріалами справи, що право власності на об`єкти нерухомого майна, розташовані на земельній ділянці за адресою: м. Дніпро, вул. Янтарна, 40-Д, зареєстровано за позивачем у встановленому законом порядку.
За змістом частини 1 статті 377 ЦК (у редакції, чинній на час набуття позивачем права власності на об`єкти нерухомого майна) до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Подібні положення закріплює й частина 1 статті 120 ЗК (у відповідній редакції), за змістом якої до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.
Нерухоме майно нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а відтак використання споруд, належних позивачу, неможливе без відповідної земельної ділянки. Таким чином, хоча право користування земельною ділянкою, яка знаходиться під нерухомістю, що належить позивачу на праві власності, належним чином не оформлене, однак не оформлення права на вказану земельну ділянку не може бути підставою для обмеження права позивача, як власника нерухомого майна, на користування зазначеним майном та, відповідно, земельною ділянкою, на якій воно розташовано.
Судами попередніх інстанцій установлено, що позивачем вчиняються дії для оформлення відповідного права на земельну ділянку, тому визначення виконкомом міської ради земельної ділянки, на якій розташоване належне позивачу на праві власності нерухоме майно, як майданчика для паркування, та надання його в користування за оспорюваним у справі договором ФОП Никоненку О.І., є порушенням відповідних прав та законних інтересів позивача щодо цієї земельної ділянки.
Разом із тим, як зазначалося вище, суди попередніх інстанцій, установили, що майданчик для паркування транспортних засобів було надано ФОП Никоненку О.І. без дотримання Правил паркування транспортних засобів щодо перевірки наявності на земельній ділянці будівлі та/або споруд на підставі інформації з Єдиного реєстру речових прав на нерухоме майно, акта обстеження з обґрунтованими можливостями розміщення на земельній ділянці майданчика для паркування, відсутності відповідної документації, які б дозволили ідентифікувати відповідну площадку як майданчик для паркування та, відповідно, як предмет найму.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, установивши обставини, які є підставою для визнання правочину недійсним, дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсним договору від 10.08.2019 № 288 ОП, укладеного між КП "Міськавтопарк" і ФОП Никоненком О.І.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
КП "Транспортна інфраструктура міста" підставу касаційного оскарження постанови суду апеляційної інстанції, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувало тим, що судом апеляційної інстанції при вирішенні справи в оскарженому судовому рішенні застосовано норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2019 у справі № 904/3825/18.
Так, у справі № 904/3825/18 Велика Палата Верховного Суду постановою від 12.11.2019 скасувала постановлені у справі судові рішення щодо вирішення позовних вимог про скасування рішення виконавчого комітету міської ради та вчинення певних дій, які було обґрунтовано позивачем перешкодою прийнятим відповідачем рішенням у здійсненні заходів щодо укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, та закрила провадження у справі, оскільки, виходячи з предмета спірних правовідносин, зважаючи на наявність у відповідача у спірних правовідносинах ознак суб`єкта владних повноважень у розумінні пункту 7 частини 1 статті 4 КАС України, Суд дійшов висновку про наявність у цьому спорі ознак публічно-правового спору, розгляд якого відноситься до юрисдикції адміністративних судів. Водночас Судом зауважено, що юридичний спір сторін у цій справі не є спором про право на земельну ділянку, оскільки позовна заява обґрунтовується виключно доводами незаконності прийнятого відповідачем рішення; при цьому пред`явлення орендарем вимог про поновлення договору оренди у спосіб, визначений статтею 33 Закону України "Про оренду землі", можливе виключно до орендодавця земельної ділянки, яким відповідач не є.
Натомість у справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що за фактичними обставинами справи, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, позивачем оскаржується рішення відповідача, яке порушує його цивільне право та інтерес щодо конкретної земельної ділянки, та на підставі якого було укладено договір, який порушує право позивача щодо користування належним йому на праві власності майном. Тобто у цьому випадку наявний спір про право, який має вирішуватися за правилами господарського судочинства.
Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведеній постанові Великої Палати Верховного Суду, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
З огляду на конкретні, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, яка розглядається, відсутні підстави для висновку про застосування судами в оскаржуваних рішеннях норм права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведеній скаржником постанові Верховного Суду.
За змістом касаційної скарги підставою оскарження рішень судів попередніх інстанцій є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Водночас Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.
При вирішенні спору у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій у судових рішеннях не посилалися на норми пункту 268-1.1.2 статті 268 Податкового кодексу України та підпункт 8 пункту "а" частини 1 статті 28 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", про неправильне застосування судами яких зазначено скаржником у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.
З огляду на предмет і підстави заявленого позову, встановлені у справі фактичні обставини та правові норми, які підлягають застосуванню та було застосовано судами попередніх інстанцій при вирішенні спору, висновок щодо застосування цих норм права, який формулює скаржник у касаційній скарзі, не впливає на правильність вирішення судами спору, у зв`язку із чим, Верховний Суд не формує висновок з приводу застосування цих статей у спірних правовідносинах.
Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.
Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.
Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована.
За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Проте касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.
При цьому посилання у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК, на обставини того, що судом безпідставно відмовлено у задоволенні усного клопотання відповідача про призначення у справі повторної експертизи, не приймаються до уваги з огляду на таке.
Як установлено судом першої інстанції, представник КП "Міськавтопарк" у судовому засіданні заявив усне клопотання про призначення повторної експертизи, обґрунтоване тим, що є незрозумілим, яким чином експерт ідентифікував на місцевості об`єкт позивача.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 11.02.2021 в задоволенні клопотання про призначення повторної земельно-технічної експертизи відмовлено з тих мотивів, що експертиза відповідно до положень статті 99 ГПК, Закону України "Про судову експертизу" призначається для з`ясування питань, що потребують спеціальних знань. Проте обставини, заявлені відповідачем, не можуть бути підставою для призначення повторної експертизи, оскільки у висновку експертів за результатами проведення комісійної судової земельно-технічної експертизи від 31.07.2020 № 5034/5035-19, надано відповідь, у тому числі з питання, заявленого відповідачем в обґрунтування призначення повторної експертизи.
За таких обставин, доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі щодо необґрунтованості відмови суду в призначенні повторної експертизи є безпідставними.
Водночас слід зауважити, що відповідно до положень статті 104 ГПК висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу, що і було зроблено судами попередніх інстанцій при постановленні оскаржених у справі судових рішень.
Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права, а також зводяться до переоцінки встановлених судом обставин.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постановлених у справі судових рішень - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд