Постанова
Іменем України
30 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 282/424/20
провадження № 61-15210св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є .В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - приватне сільськогосподарське підприємство ім. Пархоменка,
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка на рішення Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року у складі судді Вальчука В. В. та постанову Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року у складі колегії суддів: Григорусь Н. Й., Борисюк Р. М., Микитюк О. Ю.,
у справі за позовом ОСОБА_1 до приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною.
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до приватного сільськогосподарського підприємства ім. Пархоменка (далі - ПСП ім. Пархоменка) про визнання додаткової угоди до договору оренди землі недійсною.
Позов мотивований тим, що 25 березня 2005 року позивач уклав з ПСП ім. Пархоменка договір оренди землі, за умовами якого передав в оренду строком на п`ять років належну йому на праві власності земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018.
15 лютого 2010 року між сторонами укладено додаткову угоду, відповідно до якої строк дії договору оренди був продовжений до 01 березня 2020 року.
10 грудня 2018 року позивач підписав додаткову угоду до договору оренди землі від 25 березня 2005 року, відповідно до якої були внесені зміни та доповнення до договору від 25 березня 2005 року, зокрема щодо строку оренди та розміру орендної плати. Вважає, що дана додаткова угода є недійсною, так як вона не відповідає вимогам закону щодо істотних умов договору.
Так, відповідно до пункту 4.1 додаткової угоди розмір орендної плати визначається в залежності від нормативної грошової оцінки. Умовами додаткової угоди чітко не визначений відсотковий розмір орендної плати, який в свою чергу пов`язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки. Так в пункті 4.1 додаткової угоди вказано, що орендна плата вноситься орендарем у розмірі "понад 3 %" від нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю). Термін "понад 3 %" є ознакою невизначеності та допускає множинне трактування, що не дає підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати.
На сьогоднішній день суміжні землекористувачі виплачують орендодавцям орендну плату в розмірі 14 % - 18 % від нормативної грошової оцінки.
Узявши до уваги ту обставину, що розмір орендної плати у відсотковому значенні чітко не визначений, це дає підстави стверджувати, що така істотна умова договору як розмір орендної плати сторонами взагалі не визначена. Пунктом 4.2 додаткової угоди передбачено, що обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з врахуванням індексів інфляції.
Індексація, відповідно до положень статті 289 Податкового кодексу України, розраховується відповідно до нормативної грошової оцінки землі. Розмір орендної плати пов`язується з нормативною грошовою оцінкою земельної ділянки, тому відповідно не можна визначити і розмір індексації. Таким чином, невизначеність в угоді чіткого процентного розміру орендної плати унеможливлює проведення індексації, визначення її розміру та відповідної виплати, що є порушенням прав орендодавця та підставою для визнання такого договору недійсним. Зазначені вище недоліки додаткової угоди є очевидним та незаперечним порушенням його прав як орендодавця та підставою для визнання цієї додаткової угоди недійсною відповідно до положень, передбачених статтями 203, 215 ЦК України.
Позивач просив визнати недійсною додаткову угоду від 10 грудня 2018 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018, укладену з відповідачем, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 21 січня 2019 року, номер запису про інше речове право 30009920, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45219976 від 25 січня 2019 року, а також стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Любарського районного суду Житомирської області від 28 липня 2020 року, залишеним без змін постановою Житомирського апеляційного суду від 24 вересня 2020 року, позов задоволено частково.
Визнано недійсною додаткову угоду від 10 грудня 2018 року до договору оренди землі від 25 березня 2005 року на земельну ділянку площею 2,3301 га з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018, укладену між ПСП ім. Пархоменка та ОСОБА_1, речове право якого зареєстровано державним реєстратором Чуднівської міської ради Житомирської області 21 січня 2019 року, номер запису про інше речове право 30009920, індексний номер рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень: 45219976 від 25 січня 2019 року.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що зазначений у пункті 4.1 додаткової угоди від 10 грудня 2018 року розмір орендної плати з прив`язкою до "понад 3 %" не є чітко визначеним, оскільки сторони не зазначили конкретний відсоток. Тобто із вказаних положень угоди неможливо визначити суму орендної плати щодо якої сторони досягли згоди, що свідчить про невідповідність угоди вимогам статті 15 Закону України "Про оренду землі". Інші положення цієї угоди також не дають підстав дійти розуміння такої істотної умови як розмір орендної плати.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2020 року до Верховного Суду, ПСП ім. Пархоменка, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати і прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі, витребувано її із Любарського районного суду Житомирської області та зупинено виконання рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
29 листопада 2021 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі заявник посилається на пункти 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, Верховного Суду від 10 травня 2018 року в справі № 322/1008/16, 03 вересня 2018 року в справі № 482/2215/15-ц, 20 лютого 2019 року в справі № 535/856/16-ц, 13 травня 2019 року в справі № 171/1351/17-ц, 23 жовтня 2019 року в справі № 562/2026/16-ц, 16 березня 2020 року в справі № 922/1658/19, Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі № 6-849цс15. Також, заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не встановили фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, стаття 411 ЦПК України).
В касаційній скарзі зазначається, що всупереч частини першої статті 15 ЦК України судами не з`ясовані обставини, чи були порушені права позивача внаслідок зазначення в оскарженій додатковій угоді розміру орендної палати "понад 3 %", не встановлені обставини про те, чи заперечував позивач проти такого розміру орендної плати. Суди зробили неправильні висновки про відсутність істотної умови в додаткові угоді, в той час як мало місце неоднакове тлумачення сторонами істотної умови договору, що є підставою для застосування статті 213 ЦК України, а не визнання договору недійсним. За вказаних обставин, суди помилково застосували положення частини першої статті 215 ЦК України, статті 203 ЦК України, що не підлягали застосуванню до спірних правовідносин, оскільки права позивача не були порушені та дійшли помилкових висновків про наявність підстав для задоволення позову.
Доводи інших учасників справи
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому зазначає, що касаційна скарга є безпідставною, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій є обґрунтованими та законними.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд установив, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з кадастровим номером 1823182400:03:002:0018 площею 2,3301 га, розташованої на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серія ЯА № 144712 від 03 лютого 2005 року з актом визначення меж земельної ділянки (а. с. 14).
25 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка було укладено договір оренди землі, згідно якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 2,3301 га, розташовану на території Вигнанської сільської ради Любарського району Житомирської області (а. с. 7-10).
Додатково 25 березня 2005 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка був складений акт прийому-передачі вказаної земельної ділянки (а. с. 11).
Згідно додаткової угоди від 15 лютого 2010 року про продовження та внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, укладеної між вказаними сторонами, строк дії зазначеного договору продовжено до 01 березня 2020 року та пункт 4.3 договору оренди землі викладено у наступній редакції: "річна орендна плата за використання об`єкта оренди на момент підписання цього договору встановлюється в розмірі 3 % від грошової оцінки земельної ділянки і складає 1 141 грн в рік" (а. с. 12).
10 грудня 2018 року між ОСОБА_1 та ПСП ім. Пархоменка укладено додаткову угоду до договору оренди земельної ділянки від 25 березня 2005 року, за якою строк дії зазначеного договору продовжено до 01 березня 2030 року, а пункт 4.1 договору оренди землі викладено у редакції, за якою визначено, що розмір орендної плати становить понад 3 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки (паю) (а. с. 16, 17).
Як вбачається з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, право оренди ПСП ім. Пархоменка належної позивачу земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 25 березня 2005 року та додаткової угоди до договору оренди землі від 10 грудня 2018 року було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 січня 2019 року (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 45219976 від 25 січня 2019 року, номер запису про інше речове право: 30009920) (а. с. 15).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.
Згідно з частиною другою статті 792 ЦК України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України "Про оренду землі".
Згідно зі статтею 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час укладення оспорюваної додаткової угоди) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею є підставою для визнання договору недійсним відповідно до закону.
Відповідно до частин першої, другої статті 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі.
Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.
Статтею 152 ЗК України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, у тому числі, шляхом визнання угоди недійсною.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України та частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року в справі № 282/180/20 (провадження № 61-2248св21) вказано, що "у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України "Про оренду землі", об`єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв`язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з`ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав. Зазначений висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі № 6-849цс15. Встановивши відсутність в змісті оспорюваних додаткових угод до договорів оренди землі істотних умов, передбачених статтею 15 Закону України "Про оренду землі" - розмір орендної плати, який, виходячи із положень цього договору, не відповідає вимогам законодавства, порушує права власника земельної ділянки на отримання орендної плати, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про визнання додаткових угод недійсними".
Встановивши порушення прав позивача внаслідок відсутності в додатковій угоді істотної умови договору оренди - конкретного розміру орендної плати, суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Такі ж висновки Верховний Суд зробив у постановах від 06 серпня 2021 року у справі № 282/423/20 та від 28 жовтня 2021 року у справі № 282/422/20.
Доводи касаційної скарги про те, що апеляційним судом рішення у справі було ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, Верховного Суду від 10 травня 2018 року в справі № 322/1008/16, 03 вересня 2018 року в справі № 482/2215/15-ц, 20 лютого 2019 року в справі № 535/856/16-ц, 13 травня 2019 року в справі № 171/1351/17-ц, 23 жовтня 2019 року в справі № 562/2026/16-ц, 16 березня 2020 року в справі № 922/1658/19, Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року в справі № 6-849цс15, колегія суддів відхиляє, оскільки у даному випадку слід враховувати доведеність заявлених позовних вимог належними доказами.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування положень ЦК України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах рішень судів першої та апеляційної інстанцій, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Вищевикладене свідчить про те, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
У частині третій статті 436 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду