Постанова
Іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 522/7157/19
провадження № 61-6794св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,
учасники справи:
позивач - Департамент комунальної власності Одеської міської ради,
відповідачі: Приморська районна адміністрація Одеської міської ради, Департамент міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2,
провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Департаменту комунальної власності Одеської міської ради на рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року у складі судді Бондар В. Я. та постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року у складі колегії суддів: Ващенко Л. Г., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У квітні 2019 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Департамент комунальної власності) звернувся до суду з позовом до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради, Департаменту міського господарства Одеської міської ради, ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсним свідоцтва про право власності, посилаючись на те, що розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 нежитлове приміщення (сарай) площею 4,5 кв. м, розташоване на подвір`ї будинку АДРЕСА_1, включено до загальної площі квартири АДРЕСА_2 в цьому ж будинку. В подальшому розпорядженням органу приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 вищезгадана квартира, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3, була передана у приватну спільну часткову власність відповідачам ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Однак відповідно до вимог Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності" та на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" рішенням Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" до комунальної власності територіальної громади міста Одеси було передано весь житловий та нежитловий фонд, розташований в межах міста. Таким чином, оскільки приміщення АДРЕСА_3 є власністю громади міста Одеси, то Департамент міського господарства та Приморська районна адміністрація не мали права розпоряджатися вказаним майном. Враховуючи викладене, Департамент комунальної власності Одеської міської ради просив: визнати незаконним та скасувати розпорядження Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 в частині надання ОСОБА_2 нежитлового приміщення площею 4,5 кв. м, розташованого на подвір`ї будинку АДРЕСА_1 ; визнати незаконним та скасувати розпорядження органу приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 про передачу квартири АДРЕСА_4, до складу якої увійшло нежитлове приміщення АДРЕСА_3 площею 4,5 кв. м, у приватну спільну часткову власність ОСОБА_2 та ОСОБА_1 ; визнати недійсним свідоцтво про право власності від 24 грудня 2008 року № 8-22527 на вказану квартиру.
Рішенням Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року позов залишено без задоволення.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що оспорювані розпорядження були видані Приморською районною адміністрацією Одеської міської ради та органом приватизації в межах наданих їм повноважень. ОСОБА_2 та ОСОБА_1 набули право власності на квартиру АДРЕСА_5, до складу якої увійшло спірне підсобне приміщення АДРЕСА_3, в порядку приватизації державного житлового фонду. Передачею відповідачам приміщення сараю не порушено будь-яких прав та інтересів Одеської міської ради.
Постановою Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року апеляційну скаргу Департаменту комунальної власності залишено без задоволення, а рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У квітні 2021 року Департамент комунальної власності подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Приморського районного суду міста Одеси від 05 березня 2020 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 березня 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного господарського суду від 10 квітня 2018 року у справі № 927/849/17, від 27 червня 2018 року у справі № 925/797/17, від 17 квітня 2019 року у справі № 916/641/18, від 12 червня 2019 року у справі № 916/1986/18, від 13 січня 2020 року у справі № 910/24473/16, від 29 січня 2020 року у справі № 922/900/19, від 05 лютого 2020 року у справі № 904/750/19 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 квітня 2019 року у справі № 522/31671/13-ц. Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази. На підставі постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 1991 року № 331 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" та рішення Одеської обласної ради народних депутатів Української РСР від 25 листопада 1991 року № 226-ХХІ "Про розмежування державного майна між власністю обласної ради, міст обласного підпорядкування та районів області" до комунальної власності територіальної громади міста Одеси було передано весь житловий та нежитловий фонд, розташований в межах міста. Таким чином, спірне приміщення сараю є власністю територіальної громади міста Одеси, а тому єдиним органом, уповноваженим на прийняття рішення щодо відчуження комунального майна, могла бути лише Одеська міська рада.
У липні 2021 рокуОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Оскільки спірний сарай є допоміжним приміщенням у структурі житлового будинку по АДРЕСА_1, то це приміщення не є власністю територіальної громади міста Одеси в особі Одеської міської ради.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Приморського районного суду міста Одеси.
09 листопада 2021 року справа № 522/7157/19 надійшла до Верховного Суду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами встановлено, що ОСОБА_2 зареєстрована та мешкає у квартирі АДРЕСА_5 з 29 березня 1979 року. Спірним приміщенням сараю вона користується з 1985 року.
20 жовтня 2008 року ОСОБА_2 звернулася до Приморської районної адміністрації Одеської міської ради із заявою, в якій просила включити до загальної площі вищезгаданої квартири приміщення сараю площею 4,5 кв. м, яким вона разом зі своєю родиною користувалася протягом тривалого часу. На підтвердження вказаних обставин додано заяви мешканців інших квартир будинку, які не заперечували проти приватизації ОСОБА_2 підсобного приміщення (сараю).
Розпорядженням Приморської районної адміністрації Одеської міської ради від 29 жовтня 2008 року № 1670 "Про взяття на квартирний облік та надання житлової площі громадянам" ОСОБА_2 як квартиронаймачу ізольованої квартири АДРЕСА_6, надано в користування нежитлове приміщення (сарай) площею 4,5 кв. м, розташоване на подвір`ї цього будинку, на склад родини з трьох осіб ( ОСОБА_2, дочка, онук).
Вказане розпорядження винесене на підставі пунктів 13, 14, 37, 38, 44 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, затверджених постановою Ради Міністрів Української РСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470, а також - пункту 3.6 Положення про районну адміністрацію Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 27 червня 2006 року № 20-V, згідно з яким до компетенції (повноважень) районної адміністрації у галузі обліку та розподілу житла, зокрема, належало: видача розпоряджень про надання жилих приміщень у встановленому законом порядку; видача розпоряджень про приєднання вивільнених жилих і нежилих приміщень та про виключення жилих приміщень з числа службових; здійснення обліку житлового фонду та контроль за його використанням.
Розпорядженням Управління житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради як органом приватизації від 24 грудня 2008 року № 215094 квартиру АДРЕСА_4, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3 площею 4,5 кв. м, передано ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у спільну часткову власність.
Цього ж дня, 24 грудня 2008 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 отримали свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 на вищезгадану квартиру.
13 січня 2009 року Виконавчий комітет Одеської міської ради видав свідоцтво про право власності, яким посвідчено, що приміщення АДРЕСА_3 дійсно належить на праві комунальної власності територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради. Підстава: рішення Виконавчого комітету Одеської міської ради від 11 грудня 2008 року № 1392.
Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28 серпня 2018 року № 135638308 власниками квартири АДРЕСА_5, до складу якої увійшло спірне приміщення АДРЕСА_3, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Відповідно до частини другої статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.
За змістом частини другої статті 369 ЦК України розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою співвласників.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою, абзацом дванадцятим частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
За змістом положень указаних норм права суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог.
Відповідно до частини першої статті 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
У рішенні Конституційного Суду України від 02 березня 2004 року № 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на житло.
Конституцією України також серед основних прав і свобод людини й громадянина проголошено право на житло.
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Правові основи приватизації державного житлового фонду, його подальшого використання й утримання визначені Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Відповідно до частини другої статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та жилої площі в гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
При цьому законодавство розділяє поняття допоміжного приміщення та нежилого приміщення як окремого об`єкта нерухомості.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку (сходові клітини, вестибюлі, перехідні шлюзи, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти й машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення).
Такі висновки підтверджуються й у рішеннях Конституційного Суду України, а саме, у Рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_3 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків), у якому зазначено, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку".
У Рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям "мешканці" треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.