Постанова
Іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа №711/9171/19
провадження № 61-7570св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1,
відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Придніпровського районного суду міста Черкаси від 26 січня 2021 року в складі судді Скляренко В. М. та постанову Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року в складі колегії суддів: Бондаренка С. І., Вініченка Б. Б., Гончар Н. І.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
В обґрунтування заявлених позовних вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є власником двокімнатної квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 31 липня 2014 року № 3042, укладеного між нею як покупцем та ОСОБА_2 і ОСОБА_4 як продавцями.
Відповідно до довідки № 1074 про склад сім`ї, виданої 09 серпня 2014 року комунальним підприємством Служба утримання будинків "Митниця", в спірній квартирі зареєстровані її колишній чоловік - ОСОБА_2 та їх спільна дочка ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Незважаючи на реєстрацію у вказаній квартирі, відповідач фактично в ній не проживає з 18 березня 2017 року по теперішній час, а мешкає у будинку АДРЕСА_3, 1/2 частка якого належить йому на праві власності.
Рішенням Черкаського районного суду Черкаської області від 05 листопада 2019 року за позовом ОСОБА_2, її разом із сином ОСОБА_6 визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням, розташованим за адресою: АДРЕСА_3 .
На підтвердження факту непроживання відповідача в належній їй квартирі головою ОСББ "Героїв Дніпра 63" складено відповідний акт про це.
Відповідач тривалий час не проживає у належній їй квартирі та не є членом її сім`ї, наявність його реєстрації у квартирі створює перешкоди в користуванні і розпорядженні майном. Крім того, вона самостійно здійснює оплату комунальних послуг, розмір яких у зв`язку з реєстрацією відповідача у квартирі є вищим.
На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила суд усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом позбавлення ОСОБА_2 права користування вказаною квартирою.
17 лютого 2020 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічну позовну заяву до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення.
Зустрічні вимоги ОСОБА_2 обґрунтував тим, що спірну квартиру АДРЕСА_2 він придбав 18 липня 2005 року перебуваючи у шлюбі з ОСОБА_4, за кошти надані у кредит Державним фондом сприяння молодіжному житловому будівництву. Після придбання квартири він постійно в ній проживав та був зареєстрований за вказаною адресою. Квартира належала йому та його колишній дружині ОСОБА_4 на праві спільної власності в рівних частках, по 1/2 частки.
Із ОСОБА_1 він став проживати однією сім`єю з липня 2010 року, а 23 липня 2013 року між ними був зареєстрований шлюб, в якому ІНФОРМАЦІЯ_1 в них народилася дочка ОСОБА_5 .
З липня 2010 року він проживав із ОСОБА_1 у квартирі її матері, а у 2013 році вони переїхали в квартиру АДРЕСА_1 .
31 липня 2014 року на прохання ОСОБА_1 вони викупили у його колишньої дружини половину вищевказаної квартири, а свою частину він переписав на дружину. Вказаний договір було оформлено таким чином, що нібито ОСОБА_1 викупила в нього та його колишньої дружини квартиру за особисті кошти. Вказані дії позивач пояснювала тим, що це необхідно для того, щоб в подальшому ніхто не міг претендувати на їхню квартиру.
У березні 2017 року він через скрутне фінансове становище їх сім`ї змушений був виїхати на заробітки до Польщі, а коли у вересні 2017 року повернувся, то потрапити до квартири уже не зміг, так як позивач змінила замки на вхідних дверях і заборонила йому туди заходити та проживати. З приводу таких неправомірних дій, він змушений був звертатися до правоохоронних органів. Також вказує, що з вересня 2017 року через неправомірні дії позивача, він змушений винаймати кімнату у місті Черкаси, а твердження ОСОБА_1 про те, що він проживає у власному будинку у селі Степанки не відповідають дійсності, оскільки Ѕ частина цього будинку, яку він успадкував від своєї матері, непридатна для проживання. Будинок потребує капітального ремонту, оскільки там відсутнє опалення та водопровід.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1 незаконно перешкоджає йому у користуванні квартирою ОСОБА_2 просив суд вселити його до квартири АДРЕСА_1 та зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні вказаною квартирою шляхом передачі йому ключів від неї.
Ухвалою Придніпровського районного суду міста Черкаси від 24 лютого 2020 року зустрічну позовну заяву ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням шляхом вселення прийнято до провадження та об`єднано в одне провадження з первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2
13 липня 2020 року ОСОБА_1 подала до суду уточнення до позовної заяви, в якому просила визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування квартирою АДРЕСА_1, оскільки відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 31 липня 2014 року одним із продавців є саме відповідач ОСОБА_2, який за умовами договору отримав за належну йому частку квартири грошові кошти, а тому він автоматично є таким, що втратив право власності та користування спірним жилим приміщенням.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Придніпровського районного суду міста Черкаси від 26 січня 2021 року, залишеним без змін постановою Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житлом, а саме квартирою АДРЕСА_1 . У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, мотивоване тим, що відповідно до укладеного договору купівлі-продажу квартири від 31 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 3042, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продали та передали у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, яка сплатила за неї обумовлену грошову суму. Вказані обставини свідчать про те, що відповідач ОСОБА_2 вселявся у спірну квартиру без згоди ОСОБА_1, а уклавши вищезазначений договір купівлі-продажу вчинив юридично значимі дії, які свідчать про перехід від нього до ОСОБА_1 права власності на квартиру.
ОСОБА_2 із 18 березня 2017 року не проживає у спірній квартирі, що підтверджується актом про не проживання особи за місцем реєстрації, позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_1, ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, зареєстрованою 28 вересня 2018 року, в якій позивач зазначає місце свого проживання АДРЕСА_5, рекомендованим повідомленням про вручення повістки ОСОБА_2, заявами по суті справи де ОСОБА_2 зазначає адресу: АДРЕСА_5, листом служби у справах дітей Черкаської міської ради від 21 січня 2020 року № 374 в якому зазначено, що ОСОБА_2 мешкає за адресою: АДРЕСА_5 . При цьому, ОСОБА_2 посилаючись на те, що з вересня 2017 року йому чиняться перешкоди в користуванні спірним житлом, до суду з зустрічним позовом звернувся лише в лютому 2020 року, тобто після того, як ОСОБА_1 пред`явила позовні вимоги до нього.
Також судами встановлено, що припинення права користування ОСОБА_2 спірним житлом відповідає вимогам пропорційності, переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з огляду на те, що між сторонами спору склалися неприязні стосунки, ОСОБА_2 на праві власності належить 1/2 частка будинку у селі Степанки Черкаського району Черкаської області, ОСОБА_1 позбавлена можливості проживати у спірній квартирі, оскільки ОСОБА_2 періодично з`являється у квартирі та викликає поліцію, що негативно впливає на емоційний стан ОСОБА_1 та їх (сторін) неповнолітньої дочки ОСОБА_5 . При цьому суди врахували, що ОСОБА_1 несе надмірний тягар з утримання вказаної квартири, зумовлений реєстрацією ОСОБА_2 у ній.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
29 квітня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 26 січня 2021 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 01 квітня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову
ОСОБА_1 та задовольнити його зустрічний позов.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, заявник вказує на те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справах № 156/60/19, № 570/3077/18, № 214/3899/17.
Заявник посилається на те, що припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє його права користування займаним приміщенням. Він є інвалідом другої групи та не має іншого придатного для проживання житла. Суди не надали належної оцінки тому факту, що ОСОБА_1 із вересня 2017 року не проживає в спірній квартирі, не дає можливості йому проживати в ній та постійно створює йому перешкоди в цьому, здає квартиру в оренду та отримує від цього дохід. На думку заявника судами не дотримано баланс інтересів сторін, безпідставно надано перевагу у захисті прав та інтересів ОСОБА_1 та повністю проігноровано його інтереси.
Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу
У липні 2021 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Постригань Т. Л., подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін. Просила розглянути справу за участю її представника.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У липні 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 23 липня 2013 року по 26 липня 2019 року.
Згідно зі свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 ОСОБА_1 20 листопада 2019 року одружилася з ОСОБА_12 та змінила прізвище на " ОСОБА_1".
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 31 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 3042, ОСОБА_2 та ОСОБА_4 продали та передали у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, яка сплатила за неї обумовлену грошову суму.
У пункті 14 договору зазначено, що чоловік покупця надав свою згоду на набуття нею вказаної квартири в особисту приватну власність у заяві, справжність підпису на якій, засвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. 31 липня 2014 року за реєстровим № 3041.
Згідно з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31 липня 2014 року вказана квартира зареєстрована за ОСОБА_1 на праві приватної власності.
Відповідно до довідки № 1074 про склад сім`ї, виданої 09 серпня 2014 року КП Служба утримання будинків "Митниця" у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_2 (чоловік власника) та ОСОБА_5 (дочка).
Факт реєстрації ОСОБА_2 у вказаній квартирі також підтверджується довідкою відділу реєстрації місця проживання Управління з питань державної реєстрації Черкаської міської ради від 27 листопада 2019 року (т.1 а.с. 25).
Згідно з актом про проживання особи за місцем реєстрації від 17 лютого 2020 року, складеного головою правління ОСББ "Героїв Дніпра 63" Кобилінською О. С. та засвідченого сусідами ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, за адресою: АДРЕСА_1, ОСОБА_2 фактично не проживає з 18 березня 2017 року по теперішній час.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
З урахуванням цих норм, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Отже, під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки: у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім`ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім`ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" передбачено перелік речових прав, похідних від права власності: право користування (сервітут); інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім`ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім`ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім`ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
У постановах від 10 березня 2021 року у справі № 686/26093/19-ц (провадження № 61-16974св20), від 31 травня 2021 року у справі № 310/1912/19 (провадження № 61-3370св20), від 15 вересня 2021 року у справі № 643/2443/17 (провадження № 61-1731св20) Верховний Суд дійшов висновку про те, що у разі виникнення спору між власником та членами його сім`ї суд повинен врахувати, що право члена сім`ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв`язку з чим припинення цього права повинно відбуватися у відповідності з вимогами статей 405, 406 ЦК України, зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім`ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду
від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження
№ 14-181цс18).
Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 156 ЖК Української РСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Отже, при вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.
Усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_2 із 9 вересня 2009 року зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 .
Відповідно до укладеного договору купівлі-продажу квартири від 31 липня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Левицькою Е. А. і зареєстрованого в реєстрі за № 3042, ОСОБА_2 та його колишня дружина ОСОБА_4 продали та передали у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, яка сплатила за неї обумовлену грошову суму.
Вказані обставини свідчать про те, що ОСОБА_2 вселявся у спірну квартиру без згоди ОСОБА_1, а уклавши вищезазначений договір купівлі-продажу вчинив юридично значимі дії, які свідчать про перехід від нього до ОСОБА_1 всіх складових права власності, в тому числі й права користування. Вказаний договір є чинним та не оспорювався його учасниками.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, з урахуванням балансу інтересів обох сторін суди встановили наступне.
Відповідач ОСОБА_2 з 18 березня 2017 року не проживає у спірній квартирі, що підтверджується актом про проживання особи за місцем реєстрації, позовною заявою поданою ним до ОСОБА_1 та ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, яка зареєстрована судом 28 вересня 2018 року, в якій позивач зазначає місце свого проживання АДРЕСА_5, рекомендованим повідомленням про вручення повістки ОСОБА_2 за вказаною ним в позові адресою, заявами по суті справи де ОСОБА_2 зазначає адресу місця свого проживання саме АДРЕСА_5, листом служби у справах дітей Черкаської міської ради від 21 січня 2020 року № 374, в якому зазначено, що ОСОБА_2 мешкає за адресою: АДРЕСА_5 .
ОСОБА_2 забезпечений житлом та є власником 1/2 частки будинку АДРЕСА_5, в якому він як раз і проживав з 2017 року. З власної волі на підставі нотаріально посвідченого договору продав ОСОБА_1 належну йому 1/2 частку спірної квартири та отримав за це кошти. У вересні 2018 року ОСОБА_2 звертався до суду з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_9 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та рішенням Черкаського районного суду міста Черкаси від 05 листопада 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_9 (син ОСОБА_1 ) визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням - домоволодінням АДРЕСА_5 . Посилаючись на те, що належна йому 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_5 не придатна для проживання, ОСОБА_2 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження цього, та не спростував, що з 2017 року він дійсно проживав на вказаною адресою.
Між позивачем та відповідачем склалися вкрай неприязні та конфліктні відносини, що унеможливлюють їх спільне проживання в одній квартирі, власником якої є ОСОБА_1 . Сторони не встановлювали порядок користування спірним житлом, договір найму на проживання в спірній квартирі між колишнім подружжям не укладався.
ОСОБА_1, будучи власником спірної квартири, не має можливості розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд, оскільки ОСОБА_2 не будучи членом її сім`ї чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні майном, проживаючи при цьому в іншому будинку, 1/2 частка якого належить йому на праві власності.
З урахуванням встановлених судами обставин, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів про те, що в цьому випадку інтереси ОСОБА_1, як власника та користувача житла, перевищують інтереси колишнього члена її сім`ї, у якого припинилися правові підстави користуватися чужим майном і відсутні підстави для збереження за ним вказаного жилого приміщення.
Посилання заявника на те, що суди в оскаржуваних рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справах № 156/60/19, № 570/3077/18, № 214/3899/17, не заслуговують на увагу, з огляду на наступне.
У постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), на яку посилається заявник, Велика Палата Верховного Суду врахувала вимоги позивача про визнання припиненим права користування спірним будинком на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції. Вважала, що припинення права користування відповідача спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, відповідач має постійне зареєстроване місце проживання за іншою адресою, спірний житловий будинок має дві житлові кімнати, в одній із яких проживає син сторін, якому на час перегляду справи у касаційному порядку виповнилося 13 років, при цьому іншого житла позивач не має.
У постановах від 20 січня 2021 року у справах № 156/60/19, 570/3077/18 Верховний Суд дійшов висновку про необхідність направлення справ на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для встановлення фактичних обставин, які є необхідними для правильного вирішення такої категорїї справ, зокрема, чи відповідають заявлені позивачами вимоги про визнання осіб такими, що втратили право на користування житловим приміщенням, передбаченій законом легітимній меті, визначеній пунктом 2 статті 8 Конвенції, що є необхідним у демократичному суспільстві, з дотриманням балансу захисту прав осіб.
У постанові від 20 січня 2021 року у справі № 214/3899/17, Верховний Суд переглядаючи справу в касаційному порядку, вважав, що суди попередніх інстанцій, відмовляючи в позові, перевірили вимоги позивачів на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції та дійшли висновку, що виселення відповідача зі спірного житлового приміщення не відповідає такій пропорційності з огляду на те, що відповідач на законних підставах набула право користування спірною квартирою, а суд не встановив обставин, які б давали можливість дійти висновку про існування законних підстав для її виселення зі спірного житлового приміщення.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що висновки судів в цій справі не протирічать висновкам Верховного Суду, викладеним у вищезазначених постановах, а заявлені в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи, тобто є необґрунтованими.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі
№ 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення постановлені без додержанням норм матеріального і процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.