Постанова
Іменем України
25 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 2034/2-4324/11
провадження № 61-17152св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
особа, яка подавала апеляційну скаргу - акціонерне товариство "Альфа-Банк",
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року в складі колегії суддів: Бурлака І. В., Котелевець А. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.
В обґрунтування заявлених позовних вимог, ОСОБА_1 зазначила, що з 22 липня 1989 року вони з відповідачем перебувають у зареєстрованому шлюбі, під час якого ними за спільні кошти придбаний будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка, площею 0,1500 га для обслуговування вказаного житлового будинку, господарських будівель і споруд, також квартира АДРЕСА_2 та автомобіль марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Ураховуючи, що майно придбано сторонами під час перебування у шлюбі та за спільні кошти, позивач просила визнати за нею право власності на Ѕ частини: будинку АДРЕСА_1, земельної ділянки розміром 0,1500 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року, в якому ухвалою Харківського районного суду Харківської області від 04 травня 2012 року виправлено описку, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за нею право власності на 1/2 частини: будинку за адресою: АДРЕСА_1, земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою, квартири АДРЕСА_2 та автомобіля марки HYUNDAI TUCSON, реєстраційний номер НОМЕР_1 як на майно, набуте у шлюбі. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне майно є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу між ними, права інших осіб при цьому не порушуються.
Постановою Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційну скаргу акціонерного товариства "Альфа-Банк" (далі - АТ "Альфа-Банк") задоволено, рішення Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2012 року в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання за нею права власності на 1/2частини будинку АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,15 га, розташованої за цією ж адресою. В іншій частині рішення місцевого суду не оскаржувалося та не переглядалося апеляційним судом. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що спірні житловий будинок та земельна ділянка є предметом договорів іпотеки, укладених між відповідачем та Акціонерно-комерційним банком соціального розвитку "Укрсоцбанк" (далі - АКБСР "Укрсоцбанк", правонаступником якого є АТ "Альфа-Банк". ОСОБА_2 має непогашену заборгованість за кредитними договорами, у забезпечення виконання яких укладено договори іпотеки. Про обтяження спірного майна іпотекою сторонам у справі було відомо, зазначені обтяження зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права та обов`язки. Отже, суд першої інстанції не з`ясував належним чином фактичних обставин справи та кола учасників справи, вирішивши питання про права та інтереси юридичної особи - іпотекодержателя, яка не залучена до участі у справі.
Аргументи учасників справи
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів
17 листопада 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року, в якій посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду апеляційної інстанції та направити справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Разом із касаційною скаргою ОСОБА_1 подала до Верховного Суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, в якому посилалася на те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики у справах, що стосуються присічного строку оскарження судового рішення, яке було чинним протягом тривалого періоду часу (у цьому випадку вісім років) та при наявності доказів обізнаності особи, яка оскаржує таке рішення, про його існування, проте не вчинення при цьому дій для отримання його копії.
Касаційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи оскаржуване судове рішення та поновлюючи строк на апеляційне оскарження апеляційний суд застосував норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі № 638/11409/15-ц.
Висновки суду апеляційної інстанції про те, що рішення місцевого суду порушує права третьої особи, оскільки унеможливлює здійснення звернення стягнення на предмет іпотеки, є безпідставними, оскільки положеннями Закону України "Про іпотеку" не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Заперечення (відзив) на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходили
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду від 26 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У лютому 2021 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Установлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 22 липня 1989 року.
06 жовтня 2004 року ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Харківського районного нотаріального округу Полторацькою Л. М. придбав житловий будинок з надвірними спорудами та земельну ділянку площею 0,15 га, надану для обслуговування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
02 листопада 2005 року на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт на право власності, серія НА №682113, на земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
07 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір № 851/10/27-11/5-119, за яким позичальнику надано кредит у розмірі 14 397,63 доларів США зі строком погашення до 06 листопада 2015 року.
У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір № 851/11/27-11/5-236, предметом якого є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
08 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір № 851/10/27-11/5-120, згідно з яким позичальнику надано кредит у розмірі 45 570,00 доларів США зі строком погашення до 07 листопада 2012 року.
У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 09 листопада 2005 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір № 851/11/27-11/5-238, предметом якого також є земельна ділянка площею 0,1500 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено кредитний договір № 851/10/27-11/7-066, згідно з умовами якого позичальнику надано кредит у розмірі 50 000,00 доларів США зі строком погашення до 10 серпня 2022 року.
У забезпечення виконання зобов`язань за вказаним кредитним договором, 28 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та АКБСР "Укрсоцбанк" укладено іпотечний договір № 851/11/27-11/7-085, предметом якого є житловий будинок та земельна ділянка, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 08 квітня 2020 року № 206406250, обтяження щодо вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки, що виникли на підставі договорів іпотеки, зареєстровані у реєстрі.
Також відповідно до наявної в реєстрі інформації право власності на 1/2 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, 25 липня 2012 року зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення суду у цій справі від 21 лютого 2012 року.
При цьому, ОСОБА_2 має заборгованість перед банком за вищевказаними кредитними договорами, яка дотепер не погашена.
17 березня 2014 року приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Ємцем І. О. вчинено виконавчі написи, за якими звернено стягнення на предмети іпотеки - житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1 та 06 червня 2014 року, відкрито виконавче провадження, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 11 березня 2019 року зазначені виконавчі написи визнані такими, що не підлягають виконанню.
У червні 2016 року банк звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, проте рішенням Харківського районного суду Харківської області від 21 лютого 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року, у задоволенні позову банку відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності.
Правонаступником АТ "Укрсоцбанк" з 03 грудня 2019 року є АТ "Альфа-Банк".
Рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про поділ квартири АДРЕСА_2 та автомобіля не оскаржувалося банком, а тому апеляційним судом в цій частині не переглядалося.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення норм статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте в період шлюбу. Водночас, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування цієї презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
За змістом статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Частиною першою статті 71 СК України передбачено, що майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
До складу майна, що підлягає поділу, входить як майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, так і те, що знаходиться у третіх осіб. Разом з тим, при поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї.
Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то цивільні права та обов`язки за цим договором виникають в обох із подружжя.
Якщо наявність боргових зобов`язань підтверджується відповідними засобами доказування, такі боргові зобов`язання повинні враховуватися при поділі майна подружжя.
У постанові Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 10 липня 2019 року у справі № 522/3901/16-ц (провадження № 61-20786св18) зроблено висновок про те, що ухвалення рішення, яке стосується іпотечного майна, у будь-якому випадку стосується прав та обов`язків іпотекодержателя, оскільки безумовно впливає на можливість виконання уже ухваленого на користь іпотекодержателя рішення про стягнення з позичальника кредитної заборгованості та впливає на можливість банку звернути стягнення на іпотечне майно. Посилання апеляційного суду на те, що права банку незалученням до участі у справі не порушені, оскільки згідно зі статтею 23 Закону України "Про іпотеку" при переході права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, є безпідставними, оскільки зазначена норма закону регулює інші правовідносини, а саме ті, які стосуються спадкування та правонаступництва. У випадку визнання права власності на предмет іпотеки за одним із подружжя або за особою, яка проживає з іншою особою однією сім`єю без реєстрації шлюбу, до нового набувача не переходить право власності на предмет іпотеки після укладення договору іпотеки, оскільки вважається, що така особа набула право на майно в період первинного придбання майна.
Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Однією з основних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц (провадження № 61-15813сво18) зазначено, що поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу і накладено арешт на майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частинами першою та третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що позивач, звертаючись до суду з позовом про поділ майна подружжя, знала про обтяження спірного майна іпотекою, вказані обтяження були зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та були чинними на час розгляду справи судом першої інстанції, однак банк як іпотекодержатель спірного нерухомого майна до участі у справі не залучений, хоча оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про його права і обов`язки, суд апеляційної інстанції обґрунтовано вважав, що такий поділ фактично направлений на невиконання боржником кредитних зобов`язань і порушує права та інтереси третьої особи і свідчить про очевидну недобросовісність та зловживання сторонами своїми правами стосовно кредитора, за відсутності спору між собою, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про відмову в позові про поділ майна подружжя в обраний позивачем спосіб.
Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі № 638/11409/15-ц, на які заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки у справі, яка переглядається, та у справі, на яку посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини. У наведеній постанові справу було передано до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження з тих підстав, що на заявника як на орган місцевого самоврядування поширюється присічний річний строк для поновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, визначений абзацом третім статті 297 ЦПК України (у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), що, у свою чергу, передбачає відмову у відкритті апеляційного провадження, натомість у справі, яка переглядається особою, яка подавала апеляційну скаргу є юридична особа - банк, на яку такий строк не поширюється. При цьому, відкриваючи апеляційне провадження та поновлюючи АТ "Альфа-Банк" строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив із того, що заявник не був залучений до участі в справі, копію оскаржуваного рішення отримав 26 березня 2020 року та з 12 березня 2020 року на території України запроваджено карантин, у період якого процесуальні строки продовжувалися.
Інші доводи касаційної скарги не спростовують законність та обґрунтованість судового рішення, а також містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року). Оскаржуване рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги належним чином не підтверджені та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, що призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.