ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 листопада 2021 року
м. Київ
Справа № 909/1374/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
прокуратури - Зарудяної Н. О.,
позивачів - не з`явилися,
відповідача - не з`явилися,
третя особа - не з`явилися,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Івано-Франківської обласної прокуратури
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 (судді: Кравчук Н. М. - головуючий, Мирутенко О. Л., Скрипчук О. С.) і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.12.2020 (суддя Кобецька С. М.) у справі
за позовом першого заступника керівника Івано-Франківської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях та Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу
до фізичної особи-підприємця Демковича Ігоря Богдановича,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Міністерство освіти і науки України,
про визнання недійсним договору оренди, зобов`язання звільнити нежитлове приміщення та повернути його державі,
В С Т А Н О В И В:
1. Короткий зміст позовних вимог
1.1. У грудні 2020 року перший заступник керівника Івано-Франківської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду Івано-Франківської області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Івано-Франківській, Чернівецькій та Тернопільській областях (далі - РВ ФДМУ), Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу (далі - Університет) з позовом до Фізичної особи-підприємця Демковича Ігоря Богдановича (далі - ФОП Демкович І. Б.) про визнання недійсним договору оренди державного майна від 18.03.2019 № 09/19, укладеного між позивачами і відповідачем (далі - договір оренди від 18.03.2019), зобов`язання ФОП Демковича І. Б. звільнити нежитлове приміщення площею 96,6 м2, розташоване на вул. С. Тичини, 8, у м. Івано-Франківську, що перебуває на балансі Університету, та повернути його державі в особі користувача - Університету.
На обґрунтування позову позивач послався на те, що оспорюваний договір укладений з порушенням вимог законодавства, зокрема, положень Закону України "Про освіту", оскільки спірне нежитлове приміщення першого поверху гуртожитку № 6, що перебуває на балансі Університету, передано в оренду відповідачеві для розміщення торгівельного об`єкта з продажу продовольчих товарів, що не пов`язано з навчальним процесом. Отже, за висновком прокурора, наявні обставини для визнання недійсним такого договору на підставі статей 203, 215 Цивільного кодексу України з застосуванням наслідків недійсності - звільнення об`єкта оренди та повернення його державі.
1.2. РВ ФДМУ не підтримало заявлений прокурором позов, про що зазначило у письмових поясненнях; наголосило, зокрема, на дотриманні порядку укладення оспорюваного договору, у тому числі, щодо погодження з органом, уповноваженим управляти майном, та відповідності договору оренди від 18.03.2019 вимогам закону до нього.
1.3. Університет у письмових поясненнях також не підтримав позов прокурора; посилаючись на положення частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", зазначив про можливість передачі в оренду майна державних закладів для надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу; наголосив на тому, що оспорюваний договір укладений з дотриманням вимог законодавства, а тому підстав для визнання його недійсним немає.
1.4. ФОП Демкович І. Б. у відзиві на позов заперечив проти задоволення позовних вимог; акцентував увагу на тому, що він як орендар належним чином та в повному обсязі дотримується умов спірного договору, використовує орендоване приміщення за цільовим призначенням та своєчасно сплачує орендну плату; укладений між сторонами договір відповідає вимогам закону.
1.5. Міністерство освіти і науки України поясненнях у справі зазначило, зокрема, про те, що під час укладення договору оренди від 18.03.2019 його сторони не вийшли за межі наданого Міністерством освіти і науки України - органом уповноваженим державою управляти спірним нерухомим майном дозволу від 15.11.2018; просило суд прийняти об`єктивне та законне рішення.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 29.12.2020, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 19.05.2021, у позові відмовлено.
2.2. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відповідність оспорюваного договору вимогам закону до нього, та виходив із того, що Міністерство освіти і науки України як орган, уповноважений управляти державним майном, надало дозвіл на передачу в оренду спірного нежитлового приміщення з метою розміщення торгового об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи; на момент укладення оспорюваного договору діяла нова редакція частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (набрала чинності 19.01.2019), якою надано право передавати в оренду майно державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
2.3. Суд апеляційної інстанції акцентував увагу на тому, що розміщення торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів в приміщенні гуртожитку безпосередньо пов`язано із обслуговуванням учасників освітнього процесу, що відповідає положенням частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", та має на меті покращення умов для проживання та навчання студентів.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї
3.1. Не погоджуючись з ухваленими у справі рішенням і постановою, перший заступник керівника Івано-Франківської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.12.2020 у справі, та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права, зокрема положень частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", статей 238, 282 Господарського процесуального кодексу України, та неправильну, на його думку, оцінку судами доказів у справі.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду, по-перше, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, а саме частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту", а по-друге, на неправильну оцінку судами доказів у справі щодо цілей та мети використання спірних нежитлових приміщень. Зокрема, скаржник не погоджується з висновком судів про відсутність правових підстав для визнання недійсним оспорюваного договору; вказує на те, що реалізація продовольчих товарів не може бути пов`язаною із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
3.2. Від ФОП Демковича І. Б. надійшли заперечення проти відкриття касаційного провадження, а також відзив на касаційну скаргу, в якому він просить залишити оскаржені у справі судові рішення без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись, зокрема на те, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, покладених у основу оскаржених судових рішень.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника прокуратури, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів зазначає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою прокурора, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої у пункті 4 цієї норми, - залишити без задоволення з таких підстав.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди, ФОП Демкович І. Б. звернувся до РВ ФДМУ з листом від 24.09.2018, у якому просив укласти договір оренди державного майна, а саме частини нежитлового приміщення, площею 96,6 м2, першого поверху гуртожитку № 6 на вул. С. Тичини, 8, у м. Івано-Франківську, з метою розміщення торгового об`єкта з продажу продовольчих товарів терміном на 2 роки 10 місяців.
У листі від 12.09.2018 № 64-32-15 балансоутримувач майна - Університет погодив укладення договору оренди з потенційним орендарем.
18.09.2018 РВ ФДМУ звернулося до Міністерства освіти і науки України з листом № 07-05-02034 щодо можливості надання в оренду державного майна.
Враховуючи пропозиції Комісії з майнових питань підприємств, установ та організацій, що належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України (протокол від 24.10.2018 № 17), Міністерство освіти і науки України як орган, уповноважений управляти державним майном, надав РВ ФДМУ дозвіл від 15.11.2018 № 1/11-12518 на передачу в оренду нежитлового приміщення, площею 96,6 м2, першого поверху гуртожитку № 6 на вул. С. Тичини, 8, у м. Івано-Франківську, з метою розміщення торгового об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи та зобов`язав керівників враховувати напрямок діяльності орендаря з метою забезпечення збереження умов безпечної роботи закладу.
18.03.2019 між РВ ФДМУ (орендодавець), Університетом (балансоутримувач) і ФОП Демковичем І. Б. (орендар) укладено договір оренди державного майна № 09/19, за умовами якого орендодавець за участю балансоутримувача передає, а орендар приймає у строкове платне користування для розміщення торгового об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи, державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення, площею 96,6 м2, першого поверху гуртожитку № 6 на вул. С. Тичини, 8, в м. Івано-Франківську.
За змістом пунктів 2.1, 2.2 зазначеного договору вступ орендаря у користування майном настає одночасно з підписанням сторонами договору та акта приймання-передачі. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.
У розділі 3 договору оренди від 18.03.2019 сторони погодили порядок та умови сплати орендної плати.
Так, згідно з пунктами 3.1, 3.6 цього договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 зі змінами, та перераховується орендарем щомісяця, не пізніше 15 числа місяця наступного за звітним: 50 % до державного бюджету; 50 % балансоутримувачу.
Відповідно до пункту 11.1 зазначеного договору він укладений строком на 2 роки 11 місяців та діє з 18.03.2019 до 18.02.2022.
На виконання умов укладеного між сторонами у справі договору орендодавець за участю балансоутримувача передав, а орендар прийняв у строкове платне користування державне нерухоме майно - частину нежитлового приміщення, площею 96,6 м2, першого поверху гуртожитку № 6 на вул. С. Тичини, 8, в м. Івано-Франківську, що засвідчено сторонами у підписаному та скріпленому печатками акті приймання-передачі державного майна від 18.03.2019.
4.3. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, предметом позову у цій справі є вимоги прокурора про визнання недійсним договору оренди від 18.03.2019, звільнення об`єкта оренди та повернення його державі.
Ухвалюючи судові рішення у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення цього позову.
Вирішуючи цей спір господарські суди попередніх інстанцій виходили, зокрема, із того, що згідно з частинами 1, 2 статті 16 Цивільного кодексу України кожній особі гарантовано право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.
У статті 203 Цивільного кодексу України унормовано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
У розумінні положень наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
Організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності урегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Згідно зі статтею вказаного Закону Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва є орендодавцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.
За змістом частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону. У разі надходження до орендодавця заяви про оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу, нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), орендодавець за умови відсутності заборони на передачу майна в оренду у п`ятиденний строк після дати реєстрації заяви надсилає копії матеріалів органу, уповноваженому управляти відповідним майном.
Орган, уповноважений управляти державним майном, розглядає подані йому матеріали і протягом п`ятнадцяти днів після їх надходження надсилає орендодавцеві висновки про умови договору оренди або про відмову в укладенні договору оренди (частина 3 статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").
Державну політику у сфері вищої освіти визначає Верховна Рада України, а реалізують Кабінет Міністрів України та центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки (частина 1 статті 3 Закону України "Про вищу освіту").
Відповідно до Положення про Міністерство освіти і науки України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 630 від 16.10.2014, Міністерство освіти і науки України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах освіти і науки, наукової, науково-технічної діяльності, інноваційної діяльності в зазначених сферах, трансферу (передачі) технологій, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, підприємств, установ та організацій, які надають послуги у сфері освіти або провадять іншу діяльність, пов`язану з наданням таких послуг, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.
У пункті 4.1 статуту Університету, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 18.01.2019 № 43, визначено, що Міністерство освіти і науки України реалізує права та обов`язки уповноваженого Кабінетом Міністрів України органу стосовно Університету як центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки, у підпорядкуванні та у сфері управління якого перебуває Університет.
Як уже зазначалося та це установили суди, РВ ФДМУ на виконання положень статті 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на підставі звернення потенційного орендаря - ФОП Демковича І. Б. та погодження балансоутримувача майна - Університету звернулося до органу уповноваженого управляти спірним державним нерухомим майном щодо можливості надання його в оренду. Міністерство освіти і науки України, в свою чергу, надало дозвіл РВ ФДМУ на укладення договору оренди нежитлового приміщення, площею 96,6 м2, першого поверху гуртожитку № 6 на вул. С. Тичини, 8, у м. Івано-Франківську, з метою розміщення торгового об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи.
Отже, як установили суди попередніх інстанцій, сторони у цій справі дотрималися визначеної законом процедури, необхідної для укладення договору оренди державного майна.
Згідно з частиною 1 статті 80 Закону України "Про освіту" (в редакції чинній із 19.01.2019, тобто на час укладення оспорюваного договору) до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.
Разом із тим, відповідно до частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у відповідній редакції) об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення органом управління можливості користування державним нерухомим майном відповідно до законодавства.
Тобто наведені положення законодавства передбачають можливість надання в оренду майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.
За змістом пунктів 2, 5 статті 8 Переліку платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної та комунальної форми власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796, до інших послуг, які можуть надаватися такими закладами, відноситься надання в оренду будівель, споруд, окремих тимчасово вільних приміщень і площ, іншого рухомого та нерухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується у освітній, навчально-виховній, навчально-виробничій, науковій діяльності, у разі, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у закладі (установі) освіти; виробництво та реалізація продукції громадського харчування, організація її споживання.
Суди зазначили, що передане в оренду приміщення площею 96,6 м2, на вул. С. Тичини, 8 у м. Івано-Франківську є приміщенням першого поверху гуртожитку № 6, що призначений для проживання студентів на період навчання; за умовами пункту 1.2 спірного договору зазначене приміщення передається в оренду з метою розміщення торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів, крім товарів підакцизної групи. При цьому, як зауважив суд апеляційної інстанції, до продовольчих товарів належать товари, що представляють собою харчові продукти в натуральному або переробленому вигляді, призначені для використання людиною в якості їжі, бутильована питна вода, безалкогольні напої, а також біологічно активні добавки.
З долученого до матеріалів справи Переліку діючих договорів оренди вбачається, що в приміщенні гуртожитку № 6 немає жодного закладу харчування (кафе, їдальні).
Отже, зважаючи на викладене та наведені положення законодавства, суди установили, що розміщення спірного торговельного об`єкта з продажу продовольчих товарів в приміщенні гуртожитку має на меті обслуговування учасників освітнього процесу та спрямоване на покращення умов для проживання та навчання студентів, що відповідає положенням частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (у відповідній редакції), тому правових підстав вважати, що оспорюваний договір оренди укладено з порушенням вимог закону, що є обов`язковою умовою для визнання його недійсним у розумінні положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України, у наведеному випадку немає.
4.4. Як уже зазначалося, прокурор оскаржив судові рішення у справі до суду касаційної інстанції.
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 11.10.2021 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою прокурора на постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.05.2021 і рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 29.12.2020 у справі № 909/1374/19 на підставі пунктів 3 та 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних прокурором рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 310, частиною другою статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З урахуванням наведеного, суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи прокурора, пов`язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
Згідно із частиною 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 зазначеного Кодексу суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом.
У справі № 913/204/18 за позовом заступника прокурора Луганської області в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України до Приватного підприємства "Стоміл" та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Луганській області, третя особа - Державний навчальний заклад "Сєвєродонецьке вище професійне училище", про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 24.11.2017, укладеного між відповідачами, і зобов`язання підприємства звільнити орендоване майно та повернути його балансоутримувачу, Верховний Суд у постанові від 12.03.2019 (пункти 41, 42) виклав правову позицію (яка, зокрема, була врахована місцевим господарським судом, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, під час вирішення спору у справі № 909/1374/19) стосовно можливості надання в оренду майна державних і комунальних закладів освіти з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу на підставі частини 4 статті 80 Закону України "Про освіту" (в редакції Закону № 2661-VIII від 20.12.2018, який набрав чинності 19.01.2019).
Отже, оскільки Верховний Суд у вказаній справі вже викладав висновок щодо застосування норм, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскаржувані судові рішення не суперечать такому висновку, тому касаційне провадження з підстави оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, належить закрити.
Таким чином, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови з цієї підстави та водночас свідчить про необхідність закриття касаційного провадження у справі у частині зазначеної підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 цього Кодексу.
4.5. Стосовно підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, який, зокрема, відсилає до пункту 1 частини 3 статті 310 цього Кодексу, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно з пунктом 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
Таким чином, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.
За таких обставин недостатніми є доводи скаржника щодо неправильної оцінки судами зібраних у справі доказів за умови непідтвердження підстави касаційного оскарження, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України. До того ж встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень і з цієї підстави.